— Є тут один. Юхим Сидорович Кріт, видавничий завгосп, і велика в мене підозра, що приклав руку до вбивства Ситника.
— Вам видніше, капітане, я поки що приший кобилі хвіст, а ви в цій справі вільно плаваєте.
— Скіфська чаша! — ствердив Хаблак. — Голову даю навідсіч — Ситника прибрали через неї.
— Звичайно, — поплямкав Дробаха, — та все ж якийсь процент чи два… Справу про крадіжку передавай комусь іншому. А ми з тобою розслідуватимемо вбивство.
— Ще маю час, здається, ці справи пов’язані між собою. Зараз заїдемо до видавництва, і я поговорю з шановним громадянином Кротом! — не без зловтішності сказав Хаблак.
— Дівчина… — зауважив Дробаха. — Висока, молода, вродлива. Там, де дуже вродливі дівчата, завжди щось відбувається. Вам не доводилось спостерігати таку закономірність?
— Ви старший і досвідченіший, — ухилився од відповіді капітан. — А дівчину спробуємо розшукати.
— До видавництва я з вами не поїду, — вирішив Дробаха. — У мене нарада, і досить серйозна. Приїжджайте ввечері, я розрахуюсь з деякими справами, щоб ніщо не заважало, тоді й порадимось.
Хаблак кивнув. Зрештою, мав власний план дій і Дробашиної допомоги поки що не потребував. Вони під’їхали спочатку до прокуратури, завезли Чушкова до управління, потім Хаблак поїхав до “Кристалу”.
Кріт зустрів капітана насторожено, але без особливого хвилювання. Хаблак вирішив одразу взяти бика за роги — присів навпроти завгоспа й запитав прямо:
— Де ви були вчора ввечері, Юхиме Сидоровичу? Від шостої до десятої години?
Кріт зсунув окуляри на кінчик носа. Ця його манера дратувала капітана, та нічим не виказав свого незадоволення, сидів і пильно дивився на тхорине обличчя завгоспа.
— Вчора від шостої до десятої? — повторив Кріт, буцім це запитання здивувало його. — А для чого це вам, шановний?
— Треба, Юхиме Сидоровичу, конче потребую прямої і недвозначної відповіді.
— Будь ласка, то дуже легко перевірити. Учора після роботи поїхав до сина. Святкували народження внука, ну й як без діда?
Хаблак відчув, як кров відлила у нього від щік. Цей старий пройда мав цілковите алібі, і, якщо він причетний до вбивства Ситника, довести це буде важко.
Поцікавився адресою сина Крота, дізнався, хто був на святкуванні, й подзвонив Зозулі, доручивши лейтенантові перевірити, чи не бреше завгосп. Хоча був переконаний, що в даному випадку Юхим Сидорович каже правду.
Зазирнув до Данька. Дізнавшись про смерть Ситника, той розхвилювався.
— Отакої! — мовив. — Один злочин тягне за собою інший.
Хаблак був згоден з художником, проте заперечив для годиться:
— Не будьте таким прямолінійним. До речі, ви не бачили із Ситником вродливої дівчини? Каштанове волосся, висока зачіска?
Данько похитав головою.
— Він сторонніх дівчат до видавництва не водив. Роман в Олега тут був з одною, ви бачили її, дівчина з техвідділу, а вона ревнива, й Ситник боявся. Розпитайте Олегового друга Івана Кухаренка, викладає мову в залізничному технікумі. Той мусить знати, давно товаришують — університет разом кінчали.
До технікуму було не близько, Хаблак трусився в тролейбусі, дивився на заклопотаних перехожих і думав, що розкручувати йому цю історію із скіфською чашею довго й нудно — он що виходить, перед убивством не зупинилися, а мусять знати, чим це пахне.
Потім згадав єхидну посмішку Крота, коли той посадив його в калошу… Нічого, шановний Юхиме Сидоровичу, все одно виведемо на чисту воду…
Іван Кухаренко щиро засмутився, дізнавшись про трагедію на Русанівських садах. Ледь не заплакав, шморгнув носом, і очі зволожились, він сидів у порожній вчительській поруч Хаблака на дивані — маленький, худорлявий, некрасивий чоловік, ще порівняно молодий, але вже лисуватий, недбало одягнутий, зовсім не схожий на Ситника — високого, самовпевненого. Шморгнув носом ще раз і запитав:
— За що його?
Хаблак повагався трохи, хотів відбутися невизначеною відповіддю, та якийсь біс підштовхнув його, й він розповів Кухаренку все, що знав. Бо цей чоловік, незважаючи на зовнішню непрезентабельність, викликав довіру, і капітан розраховував на його допомогу.
— Я знав, щось мусило статися, — сказав Кухаренко, — не подобався мені Олег останнім часом, якийсь він був знервований…
— Але ж ви товаришували, могли б і розпитати його, — зауважив Хаблак.
— Ви не знали Олега.
— Знайомі з їхнім видавничим завгоспом Кротом?
— Ні.
— Може, бачили з Олегом? Літній чоловік, лисуватий, обличчя неприємне, схожий на тхора.
Кухаренко заперечливо похитав головою.
— Ніколи не зустрічав.
— А нові Олегові друзі? Не бачили Ситника останнім часом з новими людьми? Може, з дівчиною? Високою, вродливою, каштанове волосся. Приїздила з ним на дачу.
— Так то ж перукарка Роза, Олег упадав біля неї. Закохався по вуха, дівчина справді гарна, але того… — покрутив рукою над головою. — Вітер. Сьогодні з Олегом, завтра з іншим. Я його попереджав, кинь, для чого вона тобі, ну, вродлива, так вродливих он скільки! — вигукнув нараз розпачливо, буцім щойно усвідомив загибель товариша. — Аж не віриться… — Кухаренко стиснув скроні й нахилився мало не до самої підлоги: Хаблак бачив, як тому було по-справжньому важко, як щиро вболівав за Ситником.
— І де ж ця Роза працює? — Хаблак узяв Кухаренка за лікоть, стиснув легко, приводячи до тями. — Казали: перукарка?
— На Печерську. Велика перукарня, біля парку.
— Як прізвище?
Кухаренко похитав головою.
Зрештою, й Хаблакові прізвище Рози було не дуже потрібне, тепер знайшов би її із зав’язаними очима.
— Дамський майстер чи чоловічий? — все ж поцікавився.
— Чоловічий. Олег ходив до неї підстригатися, хвалив, що добре працює, і мене хотів затягнути.
— Ситник там і познайомився з Розою, в перукарні?
— Ні, вони здибалися десь раніше. Це вже потім Олег стригся в неї.
— А хто міг ненавидіти вашого товариша? І помститися?
Кухаренко лише похитав головою.
— Він був загалом непоганим хлопцем. Безладний, але добрий, можете мені повірити. Захоплювався часто, емоції в ньому завжди брали верх над розумом, легкий був і м’який.
Хаблак попрощався з Кухаренком і з першого ж телефону-автомата зв’язався з Зозулею. Наказав знайти в управлінні побутового обслуговування фотографії Рози з перукарні, Рози-красуні, якщо там працюють дві Рози, то забрати два знімки і показати їх жінці на Русанівських садах, яка бачила дівчину разом з Олегом Ситником.
Зозуля зрозумів капітана з півслова, тепер Хаблак був певен, що до кінця робочого дня лейтенант дізнається, чи приїздила перукарка Роза на Русанівські сади, і з спокійною душею поїхав на Печерськ.
Капітан іноді відвідував цю перукарню. Велика, фешенебельна і народу в ній, як правило, завжди багато. Зазирнув у зал. Майстри — переважно чоловіки і лише дві жінки. Одна вже літня, років за сорок, друга — білявка, кирпата дівчина, зовсім не красуня й волосся не каштанове.
Але ж волосся в неї фарбоване, та й поняття краси, як. відомо, відносне…
Хаблак підійшов до касирки, старої, сивої жінки із зморшкуватим, похмурим обличчям, і поцікавився, коли працює Роза. Касирка подивилася на нього відверто іронічно — капітан збагнув, що не лише він виявляє підвищену цікавість до каштанової перукарки, — й відповіла, що в них багато гарних майстрів, майстрів екстракласу, яких у Києві вдень з вогнем не знайти, а якщо казати про Розу, то не тільки світу, що у вікні.
Хаблак сказав, що має до Рози доручення й мусить неодмінно побачити її, касирка подивилася на нього ще іронічніше, та все ж пояснила, що Розалія Ютковська працює завтра на першій зміні.
Капітан посміхнувся касирці якомога доброзичливіше й спитав, як звати кирпату білявку — перше крісло від вікна ліворуч, — здається, вони з Розою подруги, принаймні він колись бачив їх разом.
Так, подруги, згодилася касирка, і Віта, певно, знає, де можна знайти Ютковську зараз.
Хаблак дочекався, поки звільниться Вітине крісло, вона зиркнула на нього байдуже, звикла до круговерті клієнтів і ставилася до всіх холодно-ввічливо, як майстер, котрий знає собі ціну.
— Підстригти, Віточко, — сказав Хаблак напівфамільярно, — і не дуже високо, як завжди.
Дівчина озирнулася зацікавлено — невже не впізнала знайомого чи постійного клієнта? Звичайно, не впізнала, та посміхнулася Хаблакові, як доброму другові.
Вона запнула капітана простирадлом, нахилилася, щоб взяти гребінець і ножиці, й на її не дуже вродливому, але симпатичному обличчі Хаблак завважив роботу якоїсь думки, либонь, перебирала в пам’яті клієнтів, та все ж не могла пригадати його.
Хаблак не пішов їй назустріч, сидів і дивився, як швидко й спритно працює дівчина, нарешті, коли нахилилася до нього, запитав тихо, щоб не почули поруч:
— У вас коли обід, Віточко?
Дівчина подивилася здивовано, та все ж зиркнула на годинник і відповіла:
— Через півгодини.
— Як ви дивитесь на невеличку екскурсію до шашличної на Петровській алеї?
— Але ж?.. — підняла брови. — Щось я не пригадую… — Вона подивилася на Хаблака збоку вивчаюче, капітан перехопив цей погляд у дзеркалі й запитав:
— Маєте годинну перерву?
— Взагалі, півгодини, проте я можу затриматись.
Це прозвучало як згода, капітан фамільярно, але дуже обережно торкнувся Вітиних пальців і уточнив:
— Отже, о першій? Я чекатиму на вулиці.
Віта кивнула й знову подивилася вивчаюче, видно, Хаблак сподобався їй.
Капітан підвівся з крісла легко, чесно кажучи, не думав, що дівчина так швидко погодиться, та все ж розраховував якось умовити її, ішов і бачив куточками очей у багатьох дзеркалах кілька Вітиних відображень, і з кожного дівчина дивилася на нього трохи здивовано.
Віта не примусила Хаблака чекати: вийшла рівно о першій у червоному легесенькому, зважаючи на теплу погоду, плащі. Хаблак узяв її за лікоть, і вони почимчикували до Петровської алеї — іти до шашличної десять хвилин, чи варто сідати в тролейбус?
Капітан не став більше випробовувати Вітине терпіння.
— Мене звуть Сергієм, — нахилився до дівчини, — а те, що вас — Віта, я дізнався в касирки. І мені чомусь дуже захотілося нагодувати вас шашликами.
— У вас часто виникають такі бажання?
— Ну, що ви, навіть у Києві рідко побачиш таку гарну дівчину з абсолютно симпатичним носиком.
— І хто ж ви такий?
— Маєте на увазі професію?
— Звичайно.
Капітан згадав, як довелося колись видавати себе за торговельного працівника.
— Директор магазину, — пояснив і відразу відчув, як зацікавилася дівчина. Мимовільно притишила крок і зиркнула грайливо.
— Гастроному? — уточнила.
— Промтоварного.
— Ого! — вигукнула з повагою. — З вами треба дружити.
— Звичайно. І я сподіваюсь, що наша зустріч не остання.
— Дивлячись, як ви поводитиметесь…
— Як недосвідчене теля.
— По вас не скажеш.
— Мабуть, я більш схожий на битюга. Але тільки зовні.
— Ну, знаєте, — засміялася Віта відверто заохочувально, — з вас вийшло б тільки чверть битюга, може, й менше.
— Але й на орловського рисака я не схожий.
— Займаєтесь спортом?
Хаблак подумав, що його ранкові пробіжки по Русанівській набережній ще не спорт. Похитав головою.
— Легка зарядка. На більше не маю часу. Торгівля, знаєте…
— Догадуюсь. А ви не скидаєтесь на директора магазину.
— На кого ж?
— На військового.
“Що ж, їй не відмовиш у спостережливості”, — подумав Хаблак. Це влаштовувало його: може, вдасться розвідати щось цінне про Розалію Ютковську. Звичайно, це мало б сенс, якщо перукарка Роза вплутана в трагедію на Русанівських садах. А якщо ні?
Ні то й ні, вирішив, зрештою, скільки разів йому доводилося тягнути пусті лотерейні квитки? Певно, більше, ніж людині, яка систематично купує їх.
Шашлики виявились непоганими, вони смакували не тільки капітанові, Віта з апетитом їла й поглядала на Хаблака лукаво — білява й кирпата лялечка, не дуже розумна й освічена, але для чого освіта, коли маєш такого симпатичного носика, здоровий колір шкіри й сірі очі?
— Як вам працюється? — здалеку почав Хаблак. Мусив завести розмову про перукарські справи, потім непомітно перевести її на Ютковську.
— А-а… — відповіла зневажливо, — все одне й те ж: угорка, бокс, напівбокс… Набридло.
— А в мене: прийом товару, план, кожен хоче мати прогресивку!
— А дублянки в тебе бувають? — Віта одразу перейшла на “ти”.
Хаблак похитав головою.
— Ти що! Звідки нам?.
— Шкода… Але ж ви там одним миром мазані, можеш дістати?
Хаблак подумав: обіцянка його ні до чого не зобов’язує, сказав обнадійливо:
— Спробуємо.
— Тебе сам бог мені послав.
— А тобі личитиме дублянка. Хоча тобі все личитиме. Навіть сукні Бердичівського швейоб’єднання.
— Невже такі погані?
— Вони хитрі, шиють лише на вродливих дівчат.
— Хіба я вродлива?
— Мені подобаєшся.
— Ось у мене подруга!
— Не кажи, — Хаблак поморщився, — уявляю собі…
— Розка, шикарна!
— Роза? Така ж білява, як ти?
— Каштанова.
— А мені до смаку лише блондинки.
Віта обдарувала Хаблака посмішкою і поплескала по щоці.
“А вона звикла не втрачати часу, — подумав капітан. — Що ж, мені також ніколи”. Запропонував:
— Може, ввечері візьмеш свою Розу й десь повечеряємо? Я запрошу товариша.
Віта енергійно похитала головою.
— Не вийде, Розалія зайнята.
— Одружена?
— Гірше. Там такі хлопці! І Розці подобаються.
— Аж двоє?
— Двоє, — зітхнула. — Як бики.
“Одного вже нема, — подумав Хаблак. — А якщо Ситника вбили з ревнощів? І вся ця історія не має ніякого відношення до скіфської чаші?”
— І хто ж вони? — запитав, жуючи шашлик, байдуже, наче залицяльники Ютковської й справді не цікавили його.
— Один нічого, письменник. Ох, і щастить Розці, — вигукнула нараз, — письменник і гарний! Він ще не відомий, але оповідання пише чудові, я слухала й сподобались. Буде знаменитим, — додала з заздрістю, — і Розка коло нього!
— Новелісти — бідні, — заперечив Хаблак. — І легковажні.
— Але ж їх усі знають.
— З визнання дублянку не зшиєш, воно не гріє. А що таке слава без грошей?
Віта притиснулася, буцім випадково, коліном до Хаблакової ноги. І відразу відсахнулась.
— Ти розумний і все знаєш.
— Кожного дня рахувати доводиться, — ствердив капітан. — Така вже звичка.
— Гарна звичка.
— А хто ж другий у Рози? — капітан повернув розмову в потрібне русло.
— Роботяга… Звичайний шофер, пусте.
— Досвідчений шофер знаєш скільки має! Якщо на автобусі чи дальні рейси…
— І Роза так каже.
— Все розуміє.
— Роза — практична! — зітхнула. Віта так, наче сама нічого не розуміла в житті й усі обводили її навколо пальця.
— До шофера схиляється?
— Не знаю.
— От що, — перегнувся через стіл Хаблак, удавши, що ця думка тільки-но майнула в нього, — запроси свою Розу з шофером, десь повечеряємо. Ти до котрої сьогодні?
— До сьомої.
— Ну й добре, я подзвоню після шостої. Телефон у перукарні є?
Віта записала на паперовій серветці.
— А ти настирливий, — мовила схвально.
— Я на тебе оком відразу накинув, — зізнався Хаблак. — Коли тільки зазирнув до вас. Дивлюсь, така симпатична й кирпата.
— Кирпата, — скрушно зітхнула Віта, і капітан збагнув, що це — одна з найбільших її життєвих прикростей.
— Кирпата — це чудово! — вигукнув із захватом.
Дівчина підвелася з жалем.
— Час іти, і так уже забарилися.
— У вас стільки майстрів…
— Старі й сердиті.
— Переб’ються.
— Сьогодні переб’ються, — погодилась Віта. — Та все ж лаятимуться за запізнення.
Провівши дівчину, Хаблак поїхав до управління. Каштанова не було, подався до прокуратури, не було й Зозулі. Хаблак подумав, що лейтенант мав би вже впоратися, — подзвонив до видавництва й попросив Данька навідатися через півгодини до карного розшуку. Він розрахував правильно, Зозуля з’явився хвилин через п’ятнадцять: розчервонілий і чомусь схожий на яскраво розмальовану дитячу куклу. Поклав перед Хаблаком маленьке фото, витягнуте з особистої справи, доповів: