— То я — Микита. — Для чогось обтер руки об сорочку. — Що потрібно?
— Я, власне, до Юхима Сидоровича, — ще більше засоромився Зозуля, — та мені порадили звернутися до вас, мовляв, знаєте, коли буде Кріт. Чи де знайти його. Я від Петра Панасовича, — збрехав на всяк випадок, щоб хоч якось аргументувати своє вторгнення.
— Від Петра Панасовича? — на мить замислився електрик. — Якого ж це Петра?
— З Чоколівки. Він сказав, що Юхим Сидорович залагодить мені справу, — Зозуля вирішив іти напролом.
— І яка ж справа в тебе?
— Так до Юхима ж Сидоровича…
— До нас, до Юхима, не все одно?
— Мені, звичайно, однаково.
— А якщо однаково, викладай.
— Казав Петро Панасович, що відносно меблів… Одне слово, через якусь родичку.
Зозулі здалося, що електрик одразу якось утратив до нього цікавість.
— Якщо відносно меблів, то справді з Юхимом… — Зовсім уже байдуже повернувся до Зозулі спиною.
Невдовзі озирнувся на Зозулю.
— Ти все ще тут? — здивувався. — Я ж сказав, меблі— це не моє діло, по меблі до Юхима звертайся. Якщо відносно сантехніки, бачок чи змішувач, тут ми з Васею залагодимо, а решта — ні-ні…
— Змішувач! — удав, що зрадів Зозуля. — Імпортний?
— Ну й дурний… — скосив на нього хитре око вусань. — Наш змішувач кращий за імпортний. Кранти надійніші, усьок? Чеський, к приміру, вроді красивий і блищить, а крант через два місяці летить — такі діли…
— Якщо ви кажете, що наші кращі… — нерішуче почав Зозуля.
— Четвертак, — рубонув долонею в повітрі вусань. — Четвертак, і завтра матимеш змішувач. Ще й дякуватимеш!
— Я з радістю.
— А зараз, — втрутився чорнявий, — могорич. П’ятірку маєш?
— Звичайно, — догідливо посміхнувся лейтенант, подумавши, що за цю витрачену на бариг п’ятірку доведеться звітувати полковнику Каштанову. Та в цьому випадку товар був вартий роботи — витягнув з кишені папірець. — От.
— То збігай за півлітрою, — вищирився чорнявий. — Гастроном поруч.
— Чекай… — Вусань обійшов стіл, забрав у Зозулі гроші. Дістав із шафи пляшку “Екстри”. — Поки збігає, апетит зникне. А тут у мене товариш лишив, — явно збрехав, — то ми йому повернемо.
— Повернемо, — зрадів чорнявий, — я потім сам збігаю, а зараз ти правильно сказав: апетит зникне.
Зозуля подумав, що в цих бариг апетит, особливо на горілку, навряд чи колись зникає, — спритники, гадають, що потрапив на гачок недосвідчений карась і його обшахрувати можна. Лейтенант недавно купував змішувач, ціна йому шістнадцять карбованців, а ці ділки — четвертак, та ще й п’ятірку, вдвоє дорожче. Давши собі слово подзвонити дільничному інспекторові, щоб узяв їх за комір, Зозуля всівся на підставлену чорнявим брудну табуретку.
— Мені лише… — показав два пальці, — бо ще на роботу.
— Наче не розуміємо! — задоволено посміхнувся чорнявий і налив собі та електрику по три чверті склянки, наче в них робочий день уже закінчився.
Вони випили й закусили, чорнявий дістав напівпорожню пачку “Прими”, закурив з вусанем, а Зозуля, який беріг своє здоров’я, наліг на ковбасу, вирішивши мати хоч трохи зиску за марно витрачену п’ятірку.
— Квартиру одержав? — запитав його електрик.
— Одержав.
— Де?
— На Оболоні.
— На Оболоні — то й добре, — схвалив. — Там метро згодом буде. Швидко й дешево. Меблі які хочеш?
— Не завадило б чеські чи югославські.
— А в тебе губа не з лопуцька!
— Меблі не на один рік купуємо, — розсудливо вставив чорнявий. — Тут скупитися не годиться,
— І то правда, — кивнув вусань. — Юхим тобі дістане, які захочеш. Звичайно!.. — зробив виразний жест вказівним і великим пальцями правиці.
— Ми не поскупимось, — завірив Зозуля.
— Я відразу побачив, що ти гарний хлопець, — зареготав чорнявий. — Ми таких любимо.
— І ти люби нас, не пошкодуєш! — вигукнув електрик. Він явно сп’янів, очі блищали й щоки почервоніли. — А я Юхимові скажу, він мене слухає… Юхим — то, знаєш, яка людина. Він усе може, і меблі, і інше… Крант чи бачок, то, к приміру, моя справа. А Юхим!.. — Вусань невизначено покрутив рукою над головою. — Юхим, хлопче, голова, і йому б не завгоспом, а в міністерстві. Все знає — як лежить і де лежить.
— І головує, де погано лежить! — зареготав чорнявий.
Розмова дедалі ставала все цікавішою, Зозуля вже не шкодував п’ятірки, вилив залишки горілки в склянки, підвівся й мовив мало не врочисто, принаймні розчулено:
— Мені дуже приємно, що потрапив до справжніх людей, і вірю, що ви мені допоможете.
Чорнявий випив і запитав чомусь пошепки:
— А кахлі потребуєш? Білі кахлі для ванної й кухні. Чеські кахлі. Тільки я можу такі дістати.
— І кахлі потрібні! — вигукнув Зозуля. — А що може Юхим Сидорович, крім меблів, звичайно?
Вусань нараз зиркнув на нього пронизливо й зовсім тверезо, та лейтенант розчервонівся й дивився простодушно — електрик заспокоївся й спорожнив свою склянку.
— Юхим, я ж казав, усе може, — запевнив.
— І машину?
Вусань похитав головою.
— Машину — не знаю. Машину — то в нього попитати треба. Про машину я, к приміру, не чув.
— Якщо сам не зможе, то знайде потрібну людину, — заспокоїв чорнявий.
— Точно, знайде, — ствердив електрик. — А зараз, — зиркнув на годинник, — ти нас звиняй, робота… Мусимо з Васею йти, а ти завтра завітай, зранку краще, ми тут будемо й змішувач дістанемо. Лади?
— Лади, — підставив руку Зозуля. Вусань ударив по ній міцно, і Зозуля пішов з підвалу, вельми задоволений балакучістю електрика та його помічника Васі.
От тобі й “скромний” завгосп товариш Кріт, який все може і все знає! Знав, звичайно, заздалегідь і про скіфську чашу, і, певно, не могла вона минути його липких рук.
5
Телефон задзеленчав о пів на сьому ранку. Хаблак схопив трубку й почув голос Каштанова.
— Вибач, Серього, та довелося потурбувати, — сказав полковник, — вбито Ситника.
— Якого Ситника? — не зрозумів спросоння Хаблак.
— Редактора видавництва “Кристал” Олега Павловича Ситника.
— Не може бути! — Хаблак уже збагнув усе. — І де?
— На Русанівських садах. Оперативна група виїжджає, хлопці заскочать за тобою за чверть години.
— Зрозуміло. А звідки стало відомо?
— У тітки Ситника там садова ділянка, а подзвонила сусідка по дачі. От і все, що знаю.
Хаблак виліз із теплого ліжка.
— Ви з дому, Михайле Карповичу? — запитав.
— Звичайно.
— Нема вам покою.
— І тобі… — полковник поклав трубку.
У ліжку сонно закрутилася Марина. Хаблак швидко вмився й одягнувся. Визирнув у вікно — оперативна машина ще не під’їхала, — випив склянку кефіру з чорним хлібом і тихо, щоб не розбудити дружину, вислизнув на сходи.
Приїхала не одна машина, а дві. Друга — газик з оперативниками та собакою. Капітан привітався із знайомим старшиною-провідником і сів у “Волгу”, на передньому сидінні якої зручно розташувався огрядний лікар-експерт Чушков.
— Підняли тебе, бідного… — Чушков був людиною жалісливою і завжди співчував колегам у таких випадках.
Хаблак грюкнув дверцятами.
— Селявуха… — відповів розсудливо, — я цього хлопця тільки вчора бачив, шкода.
— Завжди шкода, — погодився Чушков.
Половину заднього сидіння зайняв слідчий прокуратури Дробаха. Хаблак подивився на нього лагідно й міцно потиснув руку. Либонь, і Дробасі було приємно зустрітися з капітаном — посміхнувся одверто й доброзичливо. І мовив приязно:
— Добре, що ми знову вдвох.
— І мене це радує, — відповів Хаблак щиро.
Машина проминула нові будинки за станцією метро “Лівобережна” — Хаблак давно не був у цьому районі й не уявляв, скільки тут набудували. Почалися сади. Від довгої широкої основної дороги весь час відходили вузенькі бічні завулки, в які машини мусили буквально протискуватися — про роз’їзд не було й мови, садоводи економили кожен квадратний метр землі: що поробиш, ділянки маленькі, а хочеться, щоб росли й дерева, й кущі, й квіти.
Будиночок, до якого завернули міліцейські машини, стояв серед молодого саду, не дуже доглянутого, бо пристовбурні кола рясно поросли бур’яном. Біля хвіртки на лавці сиділа жінка в грубій в’язаній кофті — ранки вже холодні, а тут над Дніпром і поготів.
Жінка підвелася — мабуть, вже оговталася, поки приїхали міліцейські машини, та все ж щоки в неї тремтіли й дивилася злякано.
— Он там, — вказала на будиночок, — я вранці дивлюсь, відчинено, погукала, та ніхто не відповів. Я й зазирнула, а він лежить мертвий.
Хаблак пропустив уперед старшину з собакою. Запитав:
— Нікого не бачили?
— Я рано підводжусь, о шостій. У цей час люди ще сплять. Та й взагалі тепер рідко хто тут ночує…
Пес покрутився і взяв слід, повів провулком, що виходив до Дніпра^і Хаблак подумав: навряд чи з цього щось вийде. Доведе до зупинки річкового трамвая й зась, там народу сотні й трамваї ходять через кожну годину — шукай вітра в полі. Либонь, Дробаха був такої ж думки, бо подивився вслід провідникові з собакою й мовив по-діловому:
— А тепер — за роботу.
Садовий будиночок стояв на високих палях, власне, кімната з невеличкою верандою утворювали другий поверх, а внизу було щось на зразок комори чи передпокою — сходи звідси вели на веранду. Незамкнуті двері жалібно порипували й хилиталися від протягу, а за ними в незручній позі, підібгавши під себе руки, лежав Олег Ситник.
Заклацав затвор фотоапарата, оперативник сфотографував тіло й пропустив уперед Чушкова, а Хаблак почав оглядати замок, з якого стирчав ключ. Побачивши ледь помітні подряпини біля замкового отвору, акуратно витягнув ключ, підкликав Дробаху.
— Бачите, — вказав, — мабуть, його раніше відімкнули відмичкою, може, просто цвяхом. Замок нікудишній, два рази колупнути — і все.
— Угу, — ствердив Дробаха й підкликав оперативника. — Зніміть замок — і на експертизу.
Чушков нарешті закінчив попередній огляд тіла.
— Пролом черепа, — повідомив. — Дуже сильний удар, певно, чимось металевим. Смерть настала десь годин десять — дванадцять тому. Після розтину доповім докладніше.
Приїхала швидка допомога, тіло Ситника повезли в морг. Дробаха з Хаблаком почали оглядати комору. Тут зберігався різний садовий інвентар — лопати й граблі, сапка, дві старих бочки, порожні пляшки, моток дроту. Ліворуч од дверей — вільне місце, праворуч — стіл на трьох ніжках, капітан уважно оглянув його й дійшов висновку, що стіл не чіпали. Весь він був укритий товстим шаром пилу, і злочинець, якщо б хоч торкнувся поверхні, обов’язково залишив би слід.
Дробаха став ліворуч од дверей, взяв якусь палицю.
— Він заховався тут, — сказав. — Ситник зайшов до комори, — підвів палицю, — сильний удар по голові — врахуйте, Ситник високий, мусив пригнутися, коли заходив, він просто підставив голову, і злочинець скористався з нього.
— Логічно, — погодився Хаблак. — Спільник Ситника дізнався, що ми запідозрили хлопця, боявся, що той викаже його, й вирішив прибрати.
— І кінці у воду, — зауважив похмуро Дробаха.
Хаблак не дуже ввічливо відсторонив слідчого й почав оглядати стіну, на якій висіли пилка й лійка для поливання. В стіні стирчали ще кілька цвяхів, вони-то й зацікавили капітана.
— Щось знайшли? — запитав Дробаха.
Хаблак акуратно зняв з цвяха ниточку, підніс до світла, роздивився уважно. Потім узяв в оперативника ліхтар, присвітив і обдивився один з цвяхів у лупу.
— Кров, — мовив упевнено. — Цей тип, розмахнувшись, зачепився за цвях і подряпався. До того ж розірвав сорочку. Оранжевого кольору.
— Нитка?.. — занетерпеливився Дробаха. — І ви вважаєте?..
Хаблак, не відповідаючи, взяв зі столу, де лежали різні інструменти, кліщі й витягнув цвях. Загорнув у папірець, передав оперативникові. Лише після цього вийшов до саду й показав Дробасі ниточку на аркуші білого паперу.
Слідчий схвильовано протер окуляри, надів їх і почав уважно розглядати нитку.
— Оранжева, — мовив так, наче зробив велике відкриття. — Оранжева бавовняна нитка.
Хаблак повернувся до комори. Став біля дверей, взяв у Дробахи палицю. Розмахнувся сильно, удав, що б’є, і ледь не зачепився за одвірок.
Дробаха засміявся умиротворено.
— Точно, — констатував, — він мусив зачепитися за цвях, все ж наслідив, падлюка, і ми вже маємо нитку.
— Маємо, — погодився Хаблак. — У прямому й переносному смислі.
Повернувся старшина з собакою. Як і гадав Хаблак, пес довів тільки до причалу, але поводився, наче спіймав злочинця, — гордовито махав хвостом і зазирав старшині у вічі, чекав похвали, зрештою, він виконав свій обов’язок, а те, що люди вигадали річковий трамвай, його вже не обходило.
Дробаха з Хаблаком розташувалися за літнім столом під яблунею, почали розпитувати сусідку та ще одного садівника, котрий мешкав навпроти, — його запросили як понятого. Виявилось, сусідка приїхала до саду вчора ввечері, вирішила ночувати тут, бо наступного дня мала відгул і хотіла попорпатися на городі з самісінького ранку. З тіткою Ситника вона працювала на одному заводі, разом одержували ділянки, будувалися, садили дерева, Олег приїжджав сюди досить часто, допомагав тітці, іноді привозив із собою компанії — дівчат і хлопців, які щось робили в саду, купалися й танцювали, — що поробиш, молодь…
Ситникова тітка якраз два тижні тому одержала відпустку й поїхала по безкоштовній путівці до Ялти, ключ від дому лишила Олегові — і ось треба, щоб сталося таке нещастя.
— Олег бував на дачі після від’їзду тітки? — запитав Хаблак.
— Раз чи два. Так, двічі, і останній раз із дівчиною.
— Знаєте її?
Жінка енергійно захитала головою.
— Вперше побачила. Вродлива, висока й молода, навіть дуже вродлива. Видна така, волосся каштанове й зачіска висока.
— Коли приїжджали?
— На тому тижні, у ту середу чи вівторок. Так, у вівторок, я через день працюю й того дня була вільна.
— Могли б упізнати ту дівчину? — запитав Дробаха. Він сидів у своїй улюбленій позі, склавши руки на череві й ворушачи великими пальцями. А над самісінькою головою в нього звисали стиглі червоні яблука.
Лише тепер Хаблак згадав, що фактично не снідав, до смерті захотілося яблук, та рвати не насмілився, хоч стиглі плоди й всипали землю під деревами. Проковтнув слину й одвернувся.
— Звичайно, впізнала б, — ствердила жінка.
— А більше ніхто сюди не приходив?
— Ні, не бачила.
— А ви не помічали? — звернувся Хаблак до сусіда.
— Ходять тут різні, — несхвально обізвався той, — народу на чужі яблука вистачає. Дивитися треба, не подивишся — обчистять. А Марія Василівна перед від’їздом просила за садом наглядати, то я й дивився, але хіба вгледиш? От бачите, за яблука вбили хлопця, і це ж треба, за фрукту. Ти попроси, я тобі тої фрукти корзину насиплю, аби по-чесному!
— А вчора ввечері ніхто тут не крутився?
— Я приїхала, коли вже стемніло, — втрутилася сусідка.
— Не бачив, чого гріх на душу брати, не бачив нікого, — ствердив чоловік. — І не чув. Щоб на допомогу кликали чи просто шум — ні, не чув нічого.
Хаблак зиркнув на Дробаху, той зрозумів його без слів — відпустили понятих і поїхали до міста.
— Треба одного нахабу перевірити, — заявив Хаблак, відкинувшись на м’яку спинку сидіння. — До речі, ви, Іване Яковичу, не снідали?
— Коли ж?
— Зазирнемо до мене, тут поруч, на Русанівській набережній, і ви, Михайле Михайловичу, — поклав Чушкову руку на плече, — теж ніколи не гостювали в мене.
— Ну, що ви, — заперечив Дробаха категорично, — про це не може бути й мови. Краще зазирнемо до чебуречної. Тут є чебуречна.
— Є, — ствердив Хаблак, — але чебуреками там, по-моєму, і не пахне. А Марина насмажить нам яєчні з ковбасою, більшого не гарантую, та яєчню…
— А ви, мій друже, песиміст, — пробуркотів Дробаха, — я особисто кращої думки про людство й навіть про працівників громадського харчування.
Хаблак лише зневажливо похитав головою, але його передбачення виявились безпідставними: чебуреки були, навіть непогані, принаймні гарячі, і вони віддали їм належне, знищивши аж по дві порції.
Дробаха, правда, міг би осилити й третю, та, подумавши, відмовився. Попросив принести чорної кави й зовсім умиротворено запитав у Хаблака:
— Якого нахабу ви мали на увазі, Сергію Антоновичу?