Оперативник, не кажучи ні слова, поклав на стіл напівзагорнуту в газету паку грошей.
— Ваші? — запитав Хаблак у Бурнусова.
— Чиї ж іще?
Поняті підрахували: чотири тисячі без сотні. Майже всі купюри новенькі, паки по тисячі карбованців акуратно заклеєні. Наче щойно одержані з банку.
— Чому не тримаєте в ощадкасі? — запитав Хаблак. Бурнусов нараз розізлився.
— Де хочу, там і тримаю. В ощадкасі чи під ліжком… Яке ваше діло?
— Звичайно, ваша воля, — погодився капітан, але все ж наказав забрати гроші з собою.
…Дробаха почав допит Бурнусова, коли вже мав висновки експертів про те, що нитка, знайдена на дачі тітки Ситника, від Жекиної сорочки. Сходилася також група крові. Крім того, Зозулі вдалося встановити, що неподалік від дачі приблизно в той же час, коли сталося вбивство, люди бачили салатового кольору таксі — стояло на узбіччі з вимкнутими підфарниками. Номер, правда, ніхто не запам’ятав, зрештою, Дробасі й без цього вистачало доказів, він сидів у своїй улюбленій позі, переплівши пальці на череві, й дивився на Бурнусова вивчаюче. Нарешті подмухав на кінчики пальців і, заповнивши протокол допиту, почав не-поспішливу розмову.
— Як ви опинилися позавчора на Русанівських садах? — запитав. — І як потрапили на дачу громадянки Ситник?
Бурнусов мав час обміркувати ситуацію: певно, вирішив нічого не визнавати, бо відповів нахабно:
— Ні на яких садах я не був, і все це вигадки. Яка така Ситник?
— Ну, Бурнусов, — посміхнувся Дробаха, — від кого-кого, а від вас не чекав. Людина ви досвідчена, відсиділи в колонії три роки, знаєте, що до чого, і раптом такі дитячі вибрики! До речі, за що сиділи?
— Наче вам невідомо…
— Відомо, все відомо, та хотілося б почути од вас.
— Душевна розмова?
— Хоча б.
— Не вийде, — зло кинув Жека. — Не вийде в нас із вами душевної розмови, начальник.
— Не вийде, то й не вийде, — одразу погодився Дробаха. — Давайте без душевності. За що сиділи?
— За молодістю років… Ларьок з пацанами взяли.
— Скільки одержали?
Бурнусов підвів руку, розчепіривши пальці.
— П’ятак.
— Відсиділи три?
— Так.
— От бачите, Бурнусов, два роки вам простили, а ви як за це віддячили?
— Так я ж чесно працюю і норми перевиконую. Запитайте в гаражі, там кожен скаже.
— Про ваші виробничі успіхи, Бурнусов, ви зможете не в такому вже й далекому майбутньому розповісти суддям. Та мені чомусь здається, що це не зможе вплинути на вашу долю. А от щиросердне визнання своєї вини завжди враховується.
— Скажете таке, начальнику! Ну, в чому я винний?
— Отже, ви хочете сказати, що позавчора ввечері не були на дачі громадянки Ситник?
— Звичайно, не був.
— Твердите?
— Тверджу.
— А от експерти дотримуються зовсім іншої думки. Вбиваючи Олега Ситника, Бурнусов, ви розмахнулися і подряпалися об цвях. Розідрали сорочку, залишивши на цвяху нитку від неї і сліди крові. Ось, прошу ознайомитися з висновками експертів, — підсунув Бурнусову папери.
Хаблак, який сидів збоку й не втручався в розмову, побачив, як змінився Жека: він таки був стріляний горобець і не міг не знати, що означає висновок експертів. Нахабство одразу сповзло з нього, він якось злиняв, плечі в Жеки опустилися й губи затремтіли, немов збирався заплакати. Засунув руки між колін, зіщулився й відповів непевно:
— Я ж хотів тільки полякати його…
— І для цього вдарили монтировкою по голові?
— Так уже вийшло… Він у мене дівчину відбив, розумієте, я її кохаю, а він, падлюка, також…
— Маєте на увазі Розалію Ютковську?
— Її, звичайно, і ваш… — кивнув на Хаблака, — все вже винюхав. Але ж, їй-бо, клянуся, випадково… Ревнував і хотів провчити, нехай до чужих дівчат не лізе, вдарив, значить, а він упав.
— Хто дав вам адресу дачі й звідки знали, що Ситник того вечора приїде туди?
— Роза сказала.
— Сама чи випадково довідались?
Бурнусов задумався.
— Випадково, — одповів нарешті.
— Як це сталося?
— А ми з нею розмовляли: каже, сьогодні Олег мені побачення призначив на Русанівських садах.
— Отак-от сама й сказала?
— А хто ж іще?
— І навіть дала адресу дачі? — В голосі Дробахи відчувалася неприхована іронія.
— А що? Дала. Хіба це таємниця?
— І ви поїхали на Русанівські сади, щоб провчити Ситника?
— Винуватий, громадянине начальнику, але голову втратив. Від ревнощів… Найшло на мене щось, ну, думаю, я тобі не прощу, чого до Розки лізеш, падло смердюче! Якщо віршами бавишся, то, виходить, і чужих дівчат чіпати можна?
— Як відімкнули дачу?
— Там замок — саме нещастя. Цвяхом колупнув — і готово.
— Зайшли до комори й чекали на Ситника?
— Чекав, чого відмагатися?
— І довго?
— Хвилин двадцять.
— І за цей час не охололи? Стоячи в темряві?
— Ні, начальнику, в грудях так і палило, кипів я і не знав, що роблю. Винен, звичайно, але так уже сталося.
— У цей час на вулиці вже темно, в коморі й поготів. Як побачили Ситника? І треба було ще влучити по голові!..
— А я ліхтариком… Присвітив, коли він через поріг…
— Вдарили чим?
— Ви правильно казали: монтировкою.
— З машини?
— Так.
— І одним ударом розтрощили йому череп?
— Так уже сталося.
— А потім?
— Злякався я. Злякався й поїхав.
— Але ж Ситник ще, можливо, був живий. Якщо збиралися тільки полякати, треба було викликати швидку допомогу або відвезти його до лікарні.
— Перестрашився я…
— Бити — не перестрашилися, а коли впав — злякалися?
— Так, виходить.
Дробаха дістав зі столу гроші, знайдені на квартирі Бурнусова.
— Ви твердите, що ці гроші ваші?
— Мої.
— Довго збирали?
— А я, начальнику, добре заробляю. Поцікавтеся в гаражі. Не менше двох сотень на місяць.
— Для чого збирали гроші?
— Так з Розкою я, значить… А дівчата гроші люблять.
— Авжеж, Розалія Ютковська любить, — погодився Дробаха. — Часто бували з нею в ресторанах?
Бурнусов збагнув, куди хилить слідчий, відповів невпевнено:
— Не так уже…
— Тільки вчора ви витратили в ресторані “Метро” понад п’ятдесят карбованців. Було таке?
Бурнусов скосив недобре око на Хаблака.
— Було.
— Взяли сотню звідси? — Дробаха поплескав долонею по паці з грішми.
— Що, інших не маю?
— Тут три тисячі дев’ятсот. Либонь, одержали від когось чотири тисячі…
— Кровні… — приклав руку до серця Бурнусов. — Чесно зароблені й зекономлені. Собі в усьому відмовляв.
Дробаха докірливо похитав головою.
— Отже, твердите, що сотню з пачки не брали? — запитав.
— Не брав.
— І давно не торкалися паки?
— Днів десять. У зарплату півсотні поклав і все.
Дробаха акуратно зняв з газети гроші, розгладив її на столі. Тицьнув пальцем у дату на першій сторінці.
— Негарно, — мовив, — негарно брехати, Бурнусов. Позавчорашня газета.
— Виходить, забув… — Жека засовався на стільці. — Ага! — вдарив себе долонею по чолу. — Точно, купив газету в кіоску, прочитав, а потім згадав, що стара вже потерлася. Та й на гроші подивитися захотілося. Загорнув у свіжу газету.
— Де купували?
— Що?
— Газету.
— У ларку. Навпроти будинку. А що?
— Так і запишемо: ви твердите, що купили газету позавчора в ларку навпроти будинку.
— Точно. Вже й “Правду” купити не можна?
— Можна, Бурнусов, навіть треба. Але чим ви можете пояснити, що ця газета надрукована в Одесі? — Дробаха спритно перегорнув “Правду”, провів нігтем по останньому рядку. — Бачите, так і написано: “Газета передана в Одесу по фототелеграфу”.
— Я знаю, що вони там пишуть? — розгубився Жека.
— Газети, які позавчора продавалися в Києві, друкуються в київських друкарнях. А де ви взяли цю? Хто передав вам гроші, Бурнусов? За що?
— Але ж я кажу…
— Ви казали неправду, Бурнусов. І якщо й далі брехатимете, тільки погіршите своє становище.
Жека втупився в підлогу. Наоешті якось втомлено розвів руками й мовив:
— Не хотів я, та він приніс гроші.. А Олег той клятий біля Розки крутиться — лихий поплутав, начальнику, не знаю, як усе це й сталося…
— Давайте разом розберемось, — запропонував Дробаха ввічливо. — Отже, з чого все почалося?
— Спав я після зміни, — почав Бурнусов хрипким голосом. — Пізно повернувся, сплю, а тут дзвонять. Заходить, цікавиться, чи тут живе такий-то? Тобто я… Звичайно, стверджую. Він сідає й каже: “Хочеш мати чотири куски?” Хто не хоче? І я хочу, проте за що? А він: “Олега Ситника знаєш?” Знаю, три чорти йому в горлянку, чом не знати фраєра? “Треба його прибрати, — каже. — Чиста справа, і чотири куски твої”. Не хотів я, начальнику, точно не хотів, і навіть чотири куски не приваблювали. А він, фуфло, розгорнув газетку — і гроші наче аж язик показують. Дражняться, суки, хто витримає? А бабки мені во як потрібні — Розка брючний костюм хоче, та й хлопцям у парку заборгував. До того ж цей фраєр Ситник он де в мене сидить, я б його й задаром… — Бурнусов затнувся. — Лишай, кажу, гроші. А він загорнув їх, поклав до портфеля, насварився пальцем і заперечує: “Одержиш увечері після справи”. І повідомляє, що пів на восьму Ситник на дачу приїде, там порожньо і роби все, що хочеш. Каже: “Я тебе з пів восьмої до восьмої біля станції метро “Лівобережна” чекатиму, там і гроші одержиш”. О четвертій я заступив, по місту поїздив, не хотів я цього, та біс поплутав, давай, гадаю, полякаю фраєра, ну, й поїхав…
— А цей чоловік чекав на вас?
— Як і домовлялися, біля “Лівобережної”. Сів у машину, я йому й доповідаю: порядок. А він засміявся тільки: мовляв, знав, що буде порядок, гроші витягнув, на сидінні залишив, а сам вийшов.
— Де?
— Біля готелю “Славутич”.
Дробаха перезирнувся з Хаблаком, і капітан, не кажучи ні слова, підвівся. Вийшов і повернувся через кілька хвилин, коли слідчий записував прикмети чоловіка, який заплатив Бурнусову чотири тисячі за вбивство: літній, за п’ятдесят років, у сірому костюмі й чорному береті, середнього росту, вуха хрящуваті й ніс приплюснутий, а чоло зморшкувате. Портрет вийшов досить виразний. Жека запопадливо дивився на слідчого: знав, що чекає на нього, та все ж сподівався хоч якось пом’якшити свою долю.
Дробаха викликав конвоїра й відправив Бурнусова.
— Ну й фрукт, — мовив, заховавши протокол до шухляди.
— Зозуля поїхав до “Славутича”, — повідомив Хаблак.
Дробаха поворушив пальцями.
— Розумно, — схвалив. — Людина з Одеси! В цьому щось є. і, здається мені, скіфська чаша поїде до Чорного моря, якщо вже не там.
— А я поки що поїду до видавничого завгоспа, — вирішив капітан. — Скучив за ним, і хотів би розпитати про дещо.
— Нехай вам щастить. — Дробаха подмухав на кінчики пальців, і Хаблак зрозумів, що в слідчого гарний настрій.
7
Кріт відчинив нечутно. Стояв і дивився на Хаблака зовсім спокійно, аніскілечки не був здивований, буцім прийшов до нього в гості давній знайомий, а не співробітник карного розшуку.
Відсунувся, даючи пройти, і капітан зайшов до передпокою. Гадав, що квартира Крота, старого холостяка, захаращена й неприбрана, однак у передпокої все блищало, наче тільки сьогодні його прибрали, всюди витерли пилюгу й натерли до блиску підлогу.
Хаблак мимовільно подивився на свої не дуже-то й чисті туфлі, проте Юхим Сидорович заспокійливо махнув рукою.
— Проходьте, — запросив не дуже ввічливо, але й не сердито. — Прийшли ви по ділу, не сумніваюся, то прошу пройти й сідати.
І в кімнаті все блищало, а на підвіконні стояли горщики з доглянутими квітами. Меблі не стильні — Кріт, який міг влаштувати іншим імпортні гарнітури, сам ставився до них, мабуть, байдуже, бо придбав собі лише широкий і зручний диван, на якому гарно спалося й читалося: стояв біля дивана торшер з яскравою лампою й лежала на спинці розкрита книга.
Кріт подав Хаблакові стільця, а сам зупинився біля буфета, спершись ліктем на полицю. Був він без окулярів, та бачив, либонь, непогано, трохи, правда, примружився, і якісь іскорки перебігали в очах.
— Ми перевірили ваші показання, Юхиме Сидоровичу, — мовив Хаблак. — Справді, позавчора після роботи ви були в гостях, і це свідчить на вашу користь. Але скажіть, будь ласка, де й коли зустрічалися з людиною, котра приїжджала до вас з Одеси?
Жоден м’яз не ворухнувся на Кротовому обличчі.
— Щось не те, капітане, — заперечив. — Весь час ви ходите навколо мене, однак даремно. Непричетний я до ваших справ.
— А до яких? — не стримався Хаблак.
— Кожна людина має свої.
— Діставати й продавати меблі, дефіцитні товари…
— От воно що! — вигукнув Кріт. — А я думаю, звідки ноги ростуть! Якийсь Петро Панасович з Чоколівки посилає до мене людину… А це ваші хлопці, виявляється, промацують, наче діла в них нема іншого…
— Це вже дозвольте нам вирішувати, — зупинив його Хаблак, — що і як робити.
— Та хіба я заперечую? Тільки облиште мене, а то ходять навколо. Гадаєте, не знаю чого? Гадаєте, Кріт чашу поцупив? Та для чого мені ваша чаша? Чого мені не вистачає? — обвів рукою кімнату. — Все в мене є, і нічого не потребую. Зрозуміло?
— Спокійно, Юхиме Сидоровичу. Маю до вас запитання. Давно бачилися з Розалією Ютковською?
— Якою такою Розалією?
— Не до вас приходила у видавництво?
Кріт одійшов од буфета, сів коло Хаблака.
— Одесит якийсь… — сказав роздратовано, — тепер Розалія. Ви можете пояснити?
— Охоче, Юхиме Сидоровичу. Та скажіть раніше, і Євгена Бурнусова не знаєте?
— Уперше чую.
— Ми влаштуємо побачення віч-на-віч.
— Не заперечую.
— А що, крім меблів, ви можете дістати? — перевів Хаблак розмову на інше.
— Що потребуєте?
— Нічого.
— То для чого зайві запитання?
— Не зайві.
— Вважаєте?
— Скільки комісійних берете?
— Фактики збираєте?
— Така вже в нас професія.
— Самі збирайте, я вам не помічник.
— Все одно знайдемо чашу, — сказав Хаблак твердо. — Знайдемо, це я вам точно кажу. Якщо у вас, самі віддайте, краще буде.
Кріт зареготав.
— Оце логіка! — вигукнув. — Ну, якщо б я насправді поцупив чашу, невже б признався? Тим більше, що Олежка загинув. Гадаєте, тільки ви розумієте, що саме через чашу його вбили? Ось, бачите, який вузол зав’язався, хто ж вам сам признається? А мені Олега шкода, гарний хлопець був і заплутався. Я казав йому…
— Що? — не витримав Хаблак.
— Щоб характер ламав.
— Це в шашличній, коли горілку пили?
— І там також.
— Про що розмовляли з Ситником?
— Вам скажи, з усього справу зробите…
— І все ж, доведеться.
— Зрештою, не такий уже й великий секрет. Цегли просив дістати. Дві тисячі штук. Для тої ж дачі, де загинув.
— І ви пообіцяли?
— Звичайно.
— А як можете дістати?
— Пусте. Дві тисячі цеглин — дурниця. Один знайомий на лісоторговельному складі працює. Він і випише.
— Незаконно?
— Чому? Мають і нелімітовану цеглу.
— І багато у вас таких знайомих?
— Багато, — аніскілечки не збентежився Кріт. — Я завгоспом десять років працюю, а перед цим у міськторзі. — Юхим Сидорович нараз присунув собі стільця, вмостився навпроти Хаблака, втупившись у нього. — Знаю, що ви думаєте. Кріт — діставало й на цьому зиск має. А зиск у мене Такий: ну, пляшку вип’ємо. Це — коли дуже наполягають, заради компанії. Бо здоров’я вже не те, й взагалі не дуже полюбляю. Ще книжками бавлюсь, то, може, хтось подарує. — Вказав на кілька полиць, заставлених книгами. — Ото й увесь мій зиск, хочете — вірте, хочете — ні.
Чомусь Хаблак упіймав себе на думці, що йому загалом хочеться вірити. Інтуїція рідко коли обманювала його, але ж, як кажуть, її до справи не підшиєш…
До кого ж приходила у видавництво Розалія Ютковська? Капітан розумів, що від з’ясування цього питання багато в чому залежатиме хід розслідування. Але навряд чи перукарка Роза признається. Згадав довгувате обличчя з чорними циганськими очима, в яких миготіли вогники, — зовсім не дурні очі, ця Ютковська багато чого бачила й багато чого знає, досвідчена, її голіруч не візьмеш.