І все ж слід спробувати.
Хаблак розпрощався з Юхимом Сидоровичем і поїхав до Дробахи. Затрималися разом після роботи на півгодини, розробляючи план допиту, а в тому, що Ютковську слід допитати, у них не було сумніву.
…Дробаха зустрів перукарку Розу ввічливо й навіть церемонно. Пробачився, що вимушений потурбувати, запропонував навіть склянку чаю, але дівчина відмовилась і попросила тільки дозволу закурити. Слідчий витягнув з шухляди, пачку сигарет, Розалія навіть не глянула на них, дістала з сумочки сигарету, клацнула не менш розкішною запальничкою й поклала ногу на ногу, зовсім не обсмикнувши на колінах і так не дуже довгу спідницю. Сиділа, немов демонструвала себе: довга сигарета, довгі ноги, видовжене обличчя з довгими чорними віями, висока каштанова зачіска, справді, все це мусило справити враження, то більше на цього літнього, лисуватого чоловіка з виразно окресленим черевцем. Розалія знала, що подобається таким: пустила дим угору, погойдала туфлею. Посміхнулася манірно, та дивилася уважно й спокійно. Здається, дідуганчик трохи розтанув — сидить, склавши на череві пальці, й перебирає ними з насолодою.
Ютковська зітхнула й запитала:
— Ніколи ще не була в прокуратурі, для чого це?
Дробаха підсунув їй папери, пояснив, де мусить розписатися й для чого. Швидко занотував необхідні дані, потім поклав ручку на стіл і мовив:
— Така вже в нас робота, мусимо викликати людей, що вдієш, іноді це неприємно, але закон лишається законом.
Розалія махнула рукою, буцім пробачала слідчому: справді, мовляв, нічого не вдієш, однак давайте швидше, запитуйте, бо життя не чекає, на вулиці он сонце й каштани падають на брук разом із жовтим листям — чого марнувати час?
Дробаха пополірував нігті об лацкан піджака, хотів дмухнути на них, проте передумав і запитав:
— Ви знайомі з працівником видавництва “Кристал” Олегом Ситником?
Ютковська скорботно нахилила голову.
— Звичайно, знайома.
— Знаєте, що з ним сталося?
Дівчина покопирсалася в сумочці, витягнула носовичок, приклала до зовсім сухих очей.
— Такий жах, — удала, що схвильована, — я навіть не повірила: в наш час убивати людину!
Вона наголосила на словах “в наш час”, і Дробаха подумав, що дівчина зараз проведе з ним урок політнавчання, але Ютковська обмежилася лише вигуком, акуратно склала хусточку й заховала до сумки.
— Гарний був хлопець? — запитав Дробаха.
— Чудовий.
— У яких ви були стосунках?
— Він закохався в мене.
— А ви?
— Олег подобався мені.
— Часто зустрічалися?
— Він дзвонив мені мало не щодня.
— Ходили в кіно, театри?
— Так.
— І ресторани?
— Іноді.
— Коли познайомилися?
— Влітку. Здається, в червні.
— І хто вас познайомив?
Ютковська зробила секундну паузу, та вона не пройшла повз Дробахину увагу.
— Випадкове знайомство.
— Де і як?
— Їхали в тролейбусі, і він заговорив зі мною.
— І часто ви так знайомитеся?
Дівчина підвела на слідчого очі, заперечила ображено:
— За кого ви мене маєте?
— Самі сказали: випадкове знайомство в тролейбусі. Отже, Ситник заговорив з вами й ви відповіли йому?
— Звичайно, але ж він був такий чемний, що просто не можна було не відповісти.
— У якому тролейбусі?
І знову дівчина задумалася на мить,
— Здається, восьмому.
— Звідки їхали?
— Невже це має значення?
— Певно, якщо запитую.
— Від подруги.
— Де живе?
— На Чоколівці.
— Як її звуть? Адреса?
Ютковська поправила зачіску й наморщила чоло, провела по ньому пальцями з яскраво нафарбованими нігтями.
— Вибачте… — щирий жаль звучав у її голосі. — Я трохи переплутала. У тому тролейбусі познайомилася з іншим хлопцем, а з Олегом на двадцятому маршруті. Їхала з площі Толстого до перукарні, на площі є магазин, де продають вишиті сорочки, може, були, цілий салон, то я дивилася на сорочки, а потім поверталася на роботу.
— Купили?
— Що? — здивувалася Роза.
— Сорочку.
— Ні, на мій смак не було.
— А як ви дізналися, що Ситник загинув?
— Я призначила Олегу побачення, та він не прийшов. Наступного дня подзвонила йому на роботу, й мені сказали.
— Хто?
— Не знаю, чоловічий голос.
— І що ж вам сказали?
— Що Олега вбито. На Русанівських садах.
— Ви йому там призначили побачення?
— Ні, на Хрещатику.
— І це повідомлення вразило вас?
— Який жах! — Знову витягла з сумочки хусточку. — Я ледь не збожеволіла…
У двері постукали.
— Заходьте, — дозволив Дробаха. — Напевно, вам буде цікаво побачитися… — Вказав Хаблакові на стільця.
В Ютковської витягнулося обличчя.
— А ви як тут? — запитала спантеличено.
— Старший інспектор карного розшуку капітан Хаблак, — представив Дробаха.
Дівчина зразу збагнула все. Очі в неї зробилися злими.
— У піжмурки граєтесь? — запитала з викликом.
— Доводиться, — одповів Хаблак.
— До діла… — потарабанив Дробаха нігтями по столу. — Ви сказали, що повідомлення про вбивство Ситника дуже вразило вас.
— Так. — Ютковська демонстративно відвернулася від Хаблака. — Це було жахливо.
— Не так уже й жахливо, коли врахувати, що ввечері пішли до ресторану.
— Мене умовила Віта. Майстер нашої перукарні. Вона наполягала, і я не могла відмовити.
— І запросили Бурнусова?
— Він якраз випадково подзвонив мені.
— Давно знаєте Бурнусова?
— З весни.
— З Ситником познайомилися пізніше?
— Приблизно через місяць.
— З Бурнусовим також вперше здибалися в тролейбусі?
Ютковська випросталася на стільці.
— З ким хочу, з тим і знайомлюсь! — відповіла визивно. — І ви мені не вкажете…
— І не збираємось. — Дробаха уособлював спокій. — Не збираємось і не маємо права, хоча в приватному порядку міг би й порадити…
— Обійдусь без ваших порад! — Напускна скромність одразу сповзла з Ютковської.
— Домовились, — зупинив її Дробаха. — Після вечора в ресторані бачилися з Бурнусовим.
— Вчора він мусив працювати на другій зміні, подзвонить сьогодні.
Дробаха перезирнувся з Хаблаком: відповідь прозвучала природно — Ютковській ще не відомо про арешт Бурнусова.
— Ви бачилися з Євгеном Бурнусовим напередодні зустрічі в ресторані?
— Ні, я працювала на другій зміні і ввечері одразу пішла додому.
— А він не заходив до вас?
— Не міг, він того дня працював.
— І не дзвонив?
— Ні.
— А ви того дня не дзвонили Ситникові?
Ютковська енергійно похитала головою.
— Не мала наміру.
— І не призначали побачення?
— Я ж казала: працювала на другій зміні, втомилася й одразу додому.
— Де ви зустрічалися з Ситником?
— Ходили в кіно, іноді разом вечеряли чи обідали.
— Він бував у вас удома?
— До мене не можна, я живу в тітки.
— А в нього?
— Він же наймав помешкання, і треба було проходити через кімнату господарів.
— Їздили з ним на Русанівські сади? — Дробаха поставив це запитання таким же монотонним голосом, як і попередні.
— На які ще сади? — злякано перепитала. — Туди, де вбили Олега?
— Так.
— Ніколи не бувала там.
— Ви твердите це?
— Звичайно.
— Я б не радив вам казати неправду.
— Але ж я дійсно ніколи не їздила туди.
Дробаха обійшов навколо столу, став над Ютковською. Мовив розсудливо:
— Сусідка Ситників по дачі бачила вас там і впізнала на фотографії. Зараз ми можемо влаштувати очну ставку.
Розалія зблідла. Зиркнула на слідчого спідлоба, трохи подумала й мовила з надривом:
— Але ж ви зрозумійте мене! Олег заманив мене на дачу. Ми трохи випили, і він умовив поїхати. А потім… — Ютковська взялася за голову, але так, щоб не зіпсувати зачіску. — Потім відбулося все, і я зненавиділа це місце. І не могла признатися, що їздила туди.
— Два дні тому не призначали Ситникові побачення там же?
— Ні, як могла!
Дробаха обійшов стіл і зайняв своє місце. Заперечив:
— Могли, громадянко Ютковська. Мені вам важко повірити, та, на жаль, поки що мушу. Тепер от що: ви заходили колись до видавництва “Кристал”?
Ютковська відповіла, не вагаючись:
— Ніколи.
— Але ж знали, що Ситник працює там?
— Він не робив з цього таємниці.
— А Бурнусову було відомо, що ви зустрічаєтесь із Ситником?
— Колись він побачив нас на Хрещатику.
— А як поставився до цього?
— Влаштував скандал.
— А Ситник?
— Він любив мене й сказав, що не відступиться.
— Бурнусов погрожував йому?
— Ще й як! — Розалія пожвавішала, й Хаблак подумав, що їй зовсім не шкода Бурнусова, взагалі не шкода нікого, закохана лише в себе й цінує тільки власне благополуччя — певно, зараз почне топити Бурнусова. Так воно й сталося. Ютковська витягнула ще одну сигарету, поспішливо прикурила — либонь, за цей час прийняла остаточне рішення — і мовила:
— Жека сказав, що вб’є Олега.
— Тоді ж, під час скандалу на Хрещатику?
— І тоді, і пізніше. Однак я не надавала цьому значення. Але ж тепер… Невже це він?
Отак швидко, за кілька секунд продала, плюнула й розтерла не вагаючись… Адже ж не знала, що міліція має проти Бурнусова неспростовні докази і що того вже заарештовано.
— Так і запишемо, — якось сумно констатував Дробаха. Хаблак розуміюче зиркнув на нього: завжди сумно стикатися з людською підлотою, та ще в такому оголеному вигляді.
— А Бурнусов знав, що Ситники мають дачу на Русанівських садах? — запитав Хаблак.
Ютковська задумалася на мить: видно, зважувала, як відповісти. Зрештою, визнала за краще не відповідати нічого.
— Мені це невідомо, — запевнила, — може, й довідався від когось.
— Де мешкають ваші батьки? — поцікавився Дробаха.
— В Миронівці, Київської області.
— Крім тітки, маєте родичів у Києві?
І знову Ютковська завагалася на якусь мить. Але відповіла твердо:
— Ні, не маю.
Дробаха підсунув їй протокол.
— Прочитайте уважно й підпишіть, — попросив. — Якщо, звичайно, згодні з записаним.
Коли Ютковська пішла, Дробаха дістав з шафи чисті склянки, налив Хаблакові й собі крутого чаю, насипав у свою склянку аж чотири ложечки цукру, довго розмішував, нарешті запитав:
— Ну як, сподобалась?
— Я з нею танцював у ресторані, — посміхнувся капітан, — і знаю її трохи краще.
— Все їй бог дав, крім душі.
— Таким, кажуть, легше жити.
— І ви вірите в це? — зовсім щиро здивувався Дробаха.
— Кажуть, — уточнив Хаблак, — це не я кажу, а інші. Не заздрю тому, хто потрапить до її тенет.
— Не один… — Дробаха подмухав на пальці. — Не один там буде, капітане, бо на такі коліна та інші принади клюнути легко. І вона це добре знає.
— Тоді для чого їй Бурнусов? Навряд чи хотіла жити з ним.
— Звичайно. Їй і Ситник не потрібний. Хлопець видний, покрутила трохи й кинула. Розалія Ютковська знайде собі кращу партію. Вбіленого сивиною, з грошима, автомобілем і дачею. А з Бурнусовим їздитиме до ресторанів.
— Це вона подзвонила Ситникові, — переконливо мовив Хаблак, — і запропонувала зустрітися на дачі.
— Як міг вийти на неї одесит? — завагався Дробаха. — І де чаша?
— Переконаний, що Ютковська не випадково познайомилася з Ситником.
— Не кажіть. Вже кілька місяців зустрічаються, а ситуація з чашею виникла цими днями…
— Хтось спритно скористався з їхнього знайомства.
— Крота ви майже виключаєте?
— Він зовсім інша людина… І якщо навіть я повірив йому, то…
— Буває, Сергію Антоновичу, ніщо не чуже людям, навіть таким законникам, як ми з вами.
— Ютковська! — вперто нахилив голову Хаблак. — Зараз за нею пішли наші хлопці. Цікаво, що вчинить?
— Вона дівчина розумна й обачлива.
— Певно, обачлива. І не простий пішак. Треба вивчити коло її знайомств.
— Чудова в неї робота, — поморщився Дробаха, — сів клієнт у крісло, поголила, пішов… Десятки людей за день… І з кожним побалакає, кожному посміхнеться, а про що говорять — дзуськи дізнаєшся.
— Отож, — погодився Хаблак. — Але там новий завідуючий. Молодий і талановитий, брав участь у конкурсі перукарів у Варшаві. Напевно, комсомолець, і я спробую з ним порозумітися.
— А як з одеситами?
Хаблак витягнув з паки папірця, подав слідчому. Повідомив:
— П’ятеро одеситів жили того дня в готелі “Славутич”. Дві жінки, їх виключаємо одразу. Ще одного, Петра Андрійовича Чертова, також. Вдень коли “одесит” мав розмову з Бурнусовим, сидів на колегії міністерства, потім вечеряв з товаришами. Повне алібі. А з двома не завадило б познайомитися. Віктор Юрійович Панасенко та Георгій Вікторович Макогон. Панасенко працює в порту інженером, Макогон — барменом у готелі “Моряк”. Я думаю, зробимо так: зараз Зозуля зателефонує одеським колегам, вони дістануть нам фотографії Панасенка та Макогона, покажемо їх Бурнусову — може, когось і впізнає. А я — до перукарні. Заскочу тільки в управління.
Поки Хаблак добирався до карного розшуку, туди надійшли перші повідомлення від оперативників, котрі стежили за Ютковською. Після розмови з Дробахою Розалія подалася до Бурнусова, розмовляла з Жекиною сусідкою, певно, дізналася про його арешт і одразу подзвонила комусь з телефону-автомата. Потім поїхала додому. Телефону в неї на квартирі не було, отже, зв’язок із зовнішнім світом могла підтримувати лише через тітку.
Завідуючого перукарнею викликали до міського управління побутового обслуговування. Був він людиною справді молодою, років двадцяти п’яти, не більше — чорнявий, усміхнений, рожевощокий, либонь, все у житті тішило його, зрештою, воно поки що тільки посміхалося йому: в такому віці стати завідуючим, з’їздити до Варшави й зайняти там друге місце на конкурсі, бути обраним секретарем комсомольської організації управління… Завідуючий люб’язно посміхнувся Хаблакові, потиснув йому руку без жодної запопадливості чи здивування, назвався:
— Яцків Михайло Гнатович.
Серйозно, не перебиваючи й нічого не уточнюючи, вислухав капітана й заявив дещо пишномовно:
— Спробуємо допомогти вам, товаришу Хаблак. Силами громадськості.
— Але так, щоб Ютковська ні про що не дізналася.
— Не з лика шиті, — посміхнувся, як на капітанову думку, задерикувато й самовпевнено.
— І обережно з Вітою Як її прізвище? Зубач? Так-от, Вікторія Зубач, наскільки мені відомо, подруга Ютковської і може поінформувати її.
— Мені це також відомо… — зауважив Яцків. — Хто з ким товаришує в перукарні, хто — навпаки.
— Вибачте.
— Чого ж вибачатися? Це мій обов’язок.
Хаблак залишив Яцкову свій номер телефону й повернувся до управління. Ще в коридорі його перепинив Зозуля й повідомив, що фотографії Панасенка та Макогона одеські товариші перешлють тригодинним рейсом — пів на п’яту вони будуть у Жулянах.
— Давай на п’яту сюди Бурнусова, — розпорядився Хаблак і пішов до Каштанова. Полковника не застав. Посидів трохи в приймальній, жартуючи з новою секретаркою Сонею. Вона недавно працювала в розшуку і все сприймала на віру, навіть зовсім неправдоподібні байки.
— Кажуть, капітане, що ви знайшли убивцю? — Соня округлила й так круглі голубі наївні очі. — І як це вам удалося?
— Постріляли трохи, не хотів здаватися, нах-хаба! — пояснив Хаблак зовсім серйозно. — Ледь не пробив благородне Зозулине серце.
— Невже, — сплеснула долонями, — невже ви так ризикували?
— А ми ризикуємо щодня. Я б сказав, щохвилини.
— І ви справді стріляли в нього?
— Для чого ж нам дають пістолети? Але Зозуля кинувся на злочинця, як лев, і обеззброїв.
— Він видається таким скромним…
— Бачите, насправді герой, і серце в нього героїчне. Одержить нагороду.
— Орден?
— Ну, орден не орден, а медаль чи іменний годинник.
— Він завжди подобався мені.
— По-моєму, Сонечко, ви йому більше.
Секретарчині щоки порожевішали від задоволення.
— Невже?
— Він сам мені признався. — Звичайно, ніхто Хаблакові не признавався, але всі в управлінні знали, що Зозуля задивляється на Соню, і капітан вважав, що робить конче корисну й необхідну справу. — Казав: якщо б міг, присвятив би цей подвиг вам.