Глиняні глечики з білим та червоним вином уже стояли на товстій повсті, якою раби встелили кімнату. Варене та смажене м’ясо апетитно парувало на великих дерев’яних тарелях. Либонь, Скіпур зголоднів, бо зупинився, вдихаючи запах баранини, і ковтнув слину. Потім, переборовши себе, підійшов до вікна й запитав у Агала:
— Я не бачив тебе вже два роки, що ти робив і чого досяг?
— Звели покликати Понтакла, — вклонився Агал.
— Він тут?
— Чекає внизу.
Скіпур сплеснув долонями, і раб одразу з’явився в кімнаті.
— Нехай старий грек зайде сюди, — наказав цар владно.
Раб був кмітливий і не став з’ясовувати, якого саме старого грека слід погукати, нечутно метнувся вниз, і мало не одразу на сходах з’явився Понтакл. Ішов прямо, бо не звик згинатися ні перед архонтами, ні перед царями. Він — вільний громадянин вільної Ольвії, майстер, який поважав себе й свою роботу. Наблизився до Скіпура, зупинився й мовчки чекав царських запитань. Мабуть, знав, чого хоче від нього скіфський цар, бо мовчки витягнув з-під хітона щось загорнуте в тканину, повільно розгорнув і поставив на долоню велику срібну чашу з викарбуваними по боках зображеннями скіфів.
Грек підняв чашу над головою, щоб її краще було видно, повернув в усі боки обережно, наче святиню, і з поклоном подав цареві. Він уперше схилився перед Скіпуром, але не було в тому ні приниження, ні улесливості. Либонь, майстер схилявся перед мистецтвом майстра, який створив таке чудо, і, певно, це було саме так, бо Понтакл мовив нарешті:
— Я старий майстер, і руки вже погано слухають мене, та й очі не ті, однак скажу тобі, Скіпуре, що твій племінник Агал перевершив мене. Такої чаші я б не зміг викарбувати і в кращі свої роки. Визнати таке мені важко, бо мій батько працював із сріблом та золотом, а син Анаксагор успадкує від мене справу, проте ніхто ще не міг зробити такого чуда, як юний скіф. Я кажу це з гіркотою і радістю. Мою гіркоту ти, мабуть, розумієш: кому приємно, коли чужинець перевершує і тебе, і твого сина, але я не можу не радіти, коли бачу справжній мистецький твір, така радість завжди долає гіркоту. Бери, царю, цей витвір рук скіфських, цю срібну чашу, — вона зроблена для тебе й по праву належить тобі.
Але Скіпур не одразу взяв чашу. Він повернув її на долоні грека, розглядаючи карбування, — може, упізнав себе в поважному бородатому скіфі; який підняв акінак, бо посміхнувся весело. Нарешті взяв чашу й ступив до великого чорного глечика з червоним вином.
— Налий, Агале, — наказав владно, — налий мені повну чашу, бо справді вона радує зір і з неї можна пити тільки добре старе вино.
Скіпур дивився, як ллється з вузької шийки густе вино. Дочекався, доки чаша наповнилася по вінця, мабуть, вистачило б краплини, щоб вино перелилося, підніс до вуст, не розплескавши, і спорожнив одним духом. Показавши Понтаклові й племіннику на місця поруч себе, опустився на м’яку вовняну подушку.
З’явилися слуги. Вони принесли срібні тарелі з сиром-іпакою, овочами та фруктами, солоними оливками, в’яленою рибою й вареним м’ясом, а на великому блюді — шматки підсмаженої баранини.
На кілька хвилин Скіпур забув і про грека, і про Агалову чашу, вибрав великий шмат масної баранини, кусав, обрізаючи перед самими губами гаряче м’ясо, й лій стікав У нього по пальцях на рукави сорочки. Але це анітрохи не бентежило Скіпура, він обтирав пальці просто об сорочку, лишаючи масні сталки, і мружився од задоволення.
Понтакл і Агал також потягнулися до м’яса. Всі насолоджувалися смачною їжею і старим вином — раби ледь встигали підливати в чаші.
Нарешті Скіпур відірвався від м’яса, підставив рабу чашу, той почав наливати, але цар зупинив його коротким жестом, підважив чашу на долоні й засміявся щасливо.
— Кажеш, Агал перевершив тебе, — обернувся до грека й хитро примружився. — І я бачу, що перевершив. — Нараз поставив чашу на повстяний килим, спритно витяг з-під сорочки мішечок з сиром’ятної шкіри, важкий і туго напханий, підкинув на долоні й подав майстрові. — Добра робота вимагає доброї платні, — мовив тоном, що виключає заперечення. — Тримай, Понтакле, тут чисте золото, бо тільки ним можна оцінити те, що ти зробив для Агала.
Певно, він чекав якщо не захоплення, то принаймні вдячності, але грек заперечливо похитав головою й відповів переконано:
— Ні, царю, справжня майстерність і справжнє мистецтво вищі од золота. їм нема ціни, і я не хочу брати твоїх грошей. Бо в Агала я вклав не тільки свій досвід і знання, а частку душі, мабуть, віддав більше, ніж синові, — Анаксагор не завжди розумів мене, а Агал узяв усе, що я знав, скажу навіть, зараз він знає більше за мене, він не лише копіює, але й творить, і ця чаша тільки початок.
Скіпур задумливо кивнув головою.
— Йому робити інше…
Понтакл відпив вина, зиркнув з цікавістю.
— Ти хочеш сказати?.. — запитав невпевнено.
— Так, — зрозумів його Скіпур, — доля майстра, навіть найкращого, не для нащадка царського роду.
— Але для чого ж ти віддав його до мене в навчання? — стенув плечима грек.
— Це довга розмова, і не знаю, чи збагнеш.
— Може, й збагну!.. — різко відповів Понтакл. Його щоки взялися рожевими плямами — трохи сп’янів і вино додало сміливості. — Але слухай мене, Скіпуре. Цей хлопець, — поклав руку на Агалове плече, — може стати гордістю всього вашого племені, а не тільки твого роду, Скіпуре, всіх скіфів, бо розум і талант — єдине, що піднімається над владою й пихою і перемагає їх.
Скіпур недбало тицьнув пальцем у мішечок із золотом.
— А я можу купити їх, скільки захочу. Навіть усе, що ти зробив і що зробиш.
Грек енергійно похитав головою.
— Ти не зрозумів мене, Скіпуре. Справді, ти можеш придбати і чашу, і статую, і навіть цілу галеру. Ти збудував собі дім в Ольвії. Архонти дозволили це, зважаючи на твої заслуги, хоч ти й не наш громадянин. Але я маю на увазі зовсім інше. Жебрак-скульптор з Афін вирізьбив з мармуру статую Аполлона Простата. Ось уже три сторіччя стоїть вона в центрі міста навпроти агори, і всі знають ім’я цього жебрака. А за свого життя він кланявся афінським архонтам, і навіть пихатий багатій-купець не завжди удостоював його поглядом. Скільки за три сторіччя померло архонтів і царів!.. Он у вашому степу насипано сотні курганів, і кожен владика, пробач мене, Скіпуре, вважав, що ім’я і слава його вічні, а скажи мені зараз, хто похований в тих курганах?.. І де та слава? А статуя митця стоїть на п’єдесталі, і кожен в Ольвії знає його! Ім’я скульптора вічне, бо вічна краса, яка вийшла з-під його рук.
— І ти хочеш сказати… — гнівно зсунув брови Скіпур.
Але грека вже ніщо не могло зупинити.
— Що труд і талант вищі за владу! — закінчив твердо й переконано.
Скіпур замислився. Якась думка прийшла йому в голову, він хитро посміхнувся у вуса й мовив розважливо:
— Військо царя з Македонії не взяло Ольвію, не змогло Подолати її стіни, але ж, можливо, колись знайдеться полководець, який зруйнує вашу фортецю і все, чим пишаються греки. Ім’я царя лишиться, ще тисячу тисяч років люди знатимуть, хто знищив місто разом з усіма його храмами й статуями. А твій Аполлон перетвориться на порох…
— Ніхто не наважиться зруйнувати таку красу! — раптом утрутився Агал.
Скіпур невдоволено подивився на племінника.
— Я знав, що греки вплинуть на тебе, — мовив докірливо. — І це, зрештою, правильно. Але в тебе інша дорога, й нікому не відомо, що й коли мусить звершитись. Я задоволений тобою, Агале, і добре, що ти перевершив свого вчителя. І все ж, Понтакле, я не хочу бути в боргу перед тобою, бери своє золото, ти чесно заробив його… Якщо не візьмеш ти, Анаксагор ніколи не відмовиться.
Певно, старий грек збагнув, що цар має рацію, бо спокійно взяв мішечок з монетами й заховав у хітоні.
— Але ж ти не відповів мені, Скіпуре, — запитав знову, — для чого ти вчив свого племінника довгих три роки майстерності карбувальника, яка ніколи не згодиться йому?
І знову Скіпур уникнув відповіді.
— Може, колись ти почуєш ім’я свого учня, — мовив не-визначено, — якщо не ти, то Анаксагор чи його сини… — Він підважив на долоні чашу роздивляючись. Очі в нього за-світилися, лагідно подивився на племінника. — Маєш гарне око, — ствердив переконано, — і не забув своїх!.. Ти справжній скіф, Агале, хоч і ніхто й не повірить, що ця чаша — не грецька.
— Бережи її, вона коштує великі гроші, — вставив Понтакл. — Може, більше, ніж табун найкращих кобилиць.
— Що — табун… — похитав головою цар… — Коні в мене нелічені, і військо моє непереможне. Землі наші до самого кінця світу, й недаремно ми вклоняємося змієногій богині Артімпасі. Вона пройде всюди, степи — її дідизна, вона допомагає тільки нам, бо й вона, і ми — народилися в степах, і вони вічно будуть наші.
— Кожному своє, — погодився грек, — а ми звикли жити біля моря, воно — наші дороги й наш захисник. А наскільки ти, Скіпуре, затримаєшся в Ольвії? — запитав нараз.
— Недовго.
— Чому ж? Погода чудова, завтра чи післязавтра прийдуть кораблі з Херсонеса, обіцяли привезти позаторішнього таврійського вина, а воно аніскілечки не гірше за грецьке.
— Ні, — похитав головою Скіпур, — два — три дні — й годі. Завтра на базарі мої люди розпродадуть товари й збиратимемось.
— Що привезли? — блиснув очима грек.
— Зерно й мед.
— А хутра?
— Трохи є. Я накажу, і тобі першому покажуть усе найкраще.
Грек підвівся й попросив дозволу йти. Скіпур кивнув, і Понтакл у супроводі рабів почав спускатися по сходах. Агал гадав, що саме тепер цар почне розпитувати його про два останні роки в Ольвії, проте Скіпур сидів, стомлено схиливши голову. Трохи сп’янів, йому хотілося спати, і справді, цар простягнувся тут же на подушках і одразу заснув.
Вранці Агал пішов на базар, що вирував за міськими стінами в захищеній від вітрів улоговині.
Хлопець пройшовся вздовж краю базару, заваленого невиробленими шкурами. Кілька Агалових одноплемінників порядкували тут. Були вони дивно схожі один на одного — огрядні, широколиці, з довгим м’яким рудуватим волоссям. Між горами шкур снували осліплені раби. Вони орієнтувалися тут зовсім вільно, і Агал згадав розмову з одним із скіфських купців, який цілком серйозно твердив, що сліпий раб з роками стає незамінимий — своїми пучками починає відчувати всі вади шкури: де вона побита гедзем, а де пошкоджена при здиранні. Агал навіть пошукав очима, чи випадково не той самий купець так жваво торгується з кількома греками — розмахували руками й щось доводили один одному. Але, звичайно, голубоокий купець не міг бути Агаловим знайомим, той помандрував угору Борисфеном півроку тому, а коли боги Папайос і Табіті будуть милостиві до нього, йому знадобиться не менше року, щоб повернутися до багатолюдного ольвійського ринку. Якщо взагалі повернеться: в дорозі підстерігають хвороби та стихійні лиха, не кажучи вже про ватаги розбійників, котрі тільки й мріють заволодіти майном багатого купця.
Поруч греки торгували вже готовими м’якими шкірами. Вони вичиняли їх тут же, в Ольвії, або ж возили до Херсонеса чи Пантікапея, де був не такий великий скіфський завіз. Ціна на шкіру зростала втричі чи навіть більше, але скіфи все одно охоче йшли на такий обмін. Вони мали великі кінські табуни, незліченні отари овець, а волів ніхто ніколи не рахував. Худоби в них — що піщинок на морському березі. Було б сили довезти сюди хоч невеличку частину шкур.
Нарешті скіфи домовились з греками, либонь, кожен вважав, що обхитрував іншого, бо сміялися і поплескували один одного по плечах, а раби почали зносити шкури до спеціально викопаних ям.
Агал повільно попростував до центру базару, де стояли величезні дерев’яні бочки. Здавалося, все тут пропахло медом і воском — стояв солодкуватий аромат польових квітів, який так подобався хлопцеві. Доскіпливі греки вмочали в мед пальці й довго облизували їх, намагаючись визначити якість меду. Продавці вели себе незалежно, зрештою, мед у всіх майже однаковий і все одно не сьогодні, то завтра товар буде проданий.
Посеред базару просто між бочками спав, простягнувшись на повстяному плащі, літній скіф. Він підмостив під голову руки, довга сива борода лежала в пилюзі, люди переступали через нього, а він, мабуть, бачив гарні сни, бо посміхався й поплямкував вустами — справді щаслива людина, яка може відпочивати навіть у такому гаморі.
Поруч греки торгували металевим та глиняним посудом і різними прикрасами. Агал притишив крок. Іноді серед численних дешевих виробів траплялися й справжні витвори мистецтва. Агал бачив колись виточені із золота сережки, оздоблені синіми, либонь, вивезеними з Фінікії каменями. Вони коштували як півтабуна скіфських коней, і все ж крітський грек, котрий привіз їх з південних берегів за евксинськими протоками, продав сережки того ж дня, і тепер вони, мабуть, прикрашають молоду дружину чи наложницю скіфського вельможі або якогось багатого купця.
Агалову увагу привернула срібна гривна — нашийна жіноча прикраса. Видно, робив її небезталанний майстер, кожна деталь вирізнялася, срібло й чернь дивно гармонували, і, либонь, всяка жінка була б щасливою, одержавши такий подарунок.
Агал задумливо перебирав гривну, пучками відчував вишуканість карбування, знав, чого варта така вишуканість, і про всяк випадок запитав, скільки править за гривну купець.
Літній етруск пильно подивився на нього, видно, Агал не справив враження, бо купець потягнув гривну до себе, посміхнувся зневажливо і знову акуратно розклав її на червоній тканині.
— Навряд чи маєш стільки грошей, юначе…
Він знав, що робить, цей рудобородий хитрий етруск: гривна на червоному тлі виблискувала місячним сяйвом, наче радість виливалася з неї, і лише тепер Агал зрозумів її справжню вартість і відступив на крок. Певно, етруск мав рацію, і в нього справді не вистачить грошей на це срібне чудо.
Рука з вузлуватими пальцями простяглася через його плече, пальці схопили гривну недбало, наче це був не витвір мистецтва, а дешева бронзова обручка. Агал озирнунся й відразу знітився — Скіпур дивився на нього насмішкувато. Він підкинув гривну на долоні й подав Агалові.
— То скільки? — перепитав у етруска.
Рудобородий мав метке око. Правда, Скіпур майже нічим не виділявся серед інших скіфів, які походжали базаром, — така ж лляна сорочка й повстяний капелюх, але золоті піхви акінака з зображенням грифона привернули увагу етруска, а хто, крім скіфського царя, який вчора прибув до Ольвії, міг мати такі піхви? І купець, схилившись поштиво, назвав подвійну ціну.
Агал аж зойкнув од несподіванки, та Скіпур стиснув його плече і. не кажучи ні слова, кинув етрускові золоті монети. Той жадібно схопив їх і вклонився низько — не кожного дня фортуна так ласкава до тебе.
Купець загорнув гривну в червону тканину, Скіпур простягнув її Агалові, мовив:
— Заховай, може, вона тобі знадобиться ще й сьогодні.
Хлопець зиркнув здивовано, але Скіпур нічого більше не пояснив. Він одразу забув про коштовну прикрасу чи вдав, що забув, повернувся і попрямував до краю базару, де слуги тримали коней.
Агал легко скочив на буланого жеребця, стиснув ногами його боки, з радістю відчуваючи, як одразу заграв під ним кінь. Давно не їздив верхи, і тепер якесь дивне почуття охопило його, наче він злився з буланим, став кентавром. Про цих дивних коней-людей йому розповідали греки, кентаври жили десь далеко в спекотних краях за морем, Агал мріяв зустрітися з ними, але скільки чудес існує на світі, і тільки герої та обранці долі можуть побачити їх!..
Жеребець став дибки, певно, тварина відчула настрій вершника, бо заіржала голосно й відразу пішла легко й невимушено, здавалося, навіть не торкалася копитами глинистого твердого грунту.
Агал притримав коня: негоже йому випереджати царя, але Скіпур махнув рукою, і хлопець пустив буланого вгору по схилу горба. Жеребець могутніми грудьми розсував високу траву, наче стелився по ній, плив степовим травостоєм, Агал розпластався на широкій спині, з насолодою вдихав гострий запах кінського поту, і бур’янові стебла хвицяли його по колінах.