Хаблак подумав: невже вистежили їх з Волошиним чи побачили, як людина Волошина йде за ним? Але ж старший лейтенант обіцяв підстрахувати його — чи встигне? Принаймні якщо він і справді вклепався, треба затягти розмову, тоді хлопці Волошина зрозуміють: щось негаразд, і прийдуть на допомогу.
Лисий підвівся з-за столу, в руках тримав шмат важкої свинцевої труби.
— Кінчатимемо? — запитав байдуже.
— Давай! — відсунувся Гоша, звільняючи місце перед фотелем.
Хаблак заплющив очі. Невже судилося так безглуздо загинути?
— Дурні, — сказав нараз якомога спокійніше, — я гадав, що маю справу з діловими людьми, а виявилось — звичайні бандити, які цікавляться гаманцями й годинниками.
— Ми — за гаманцями? — люто ступив уперед лисий. Розмахнувся, та Гоша перехопив його руку.
— Розв’яжи, — кивнув на Хаблака.
— Але ж…
— Я сказав!
Лисий неохоче підвів Хаблака за комір, розв’язав руки. Капітан поворушив пальцями — зовсім затерпли. Пригладив волосся.
— Жартівники! — мовив з презирством.
Гоша сухо реготнув.
— Перевірка, — пояснив. — Без цього нам ніяк не можна, сам розумієш, по голівці нас не гладять, і кожен новий клієнт…
— А якщо б я зламав собі шию на сходах? — перейшов у наступ Хаблак.
Гоша розвів руками.
— Видатки… — одповів цинічно. — Кожне виробництво має видатки, а наше особливо.
Хаблак пройшов до столу. Ні слова не кажучи, налив у склянку горілки. Випив і пожував огірка: мусив хоч трохи підбадьоритися — голова тупо боліла й у вухах стояв дзвін. Почекав трохи й випив ще.
— Оце по-нашому, — підвів склянку вусатий. — Ваше здоров’я, львівський сер.
Гоша дихнув Хаблакові в потилицю. Поклав на край столу витягнуті в нього документи й гроші.
— Не сердься, — мовив примирливо, — бачу, ми з тобою зійдемось. Аби мав башлі.
— Без башлів у порядну компанію не ходять, — погодився Хаблак.
— Монети маєш?
— Рідко. Частіше зливки.
— Домовимось. Можеш на тому тижні?
— Можу.
— Мені треба злітати у Львів.
— Ясно. Зустрінемось у барі.
Хаблак подумав, що навряд чи вони дадуть Гоші можливість ще цілий тиждень розкошувати в білій куртці, але тільки посміхнувся й поплескав його по плечі.
Лисий розлив у склянки коньяк.
— За успіх! — пробуркотів.
Хаблак лише ковтнув і поставив склянку,
— Бувайте… — сказав не дуже привітно. — Бувайте, хлопчики, до зустрічі на тому тижні.
11
Зозуля вибрав час, коли Ютковська пішла на роботу, й подзвонив до її квартири.
Довго не відчиняли, либонь, розглядали лейтенанта у вічко, нарешті запитали коротко:
— Хто?
Зозуля пояснив, що він з газової інспекції, і показав посвідчення, лише тоді клацнув замок і його впустили.
В передпокої стояла літня огрядна жінка й підозріло дивилася на лейтенанта.
— Правильно робите, тітонько, — заохотив Зозуля, — тепер документи обов’язково вимагати треба — в нашому парадному так-от квартиру обчистили. Мовляв, прийшли з жеку, бабуся і впустила, а вони, гади, її по кумполу й забрали все, що могли.
Жінка лячно відступила до кімнати, Зозуля помітив це й заспокоїв:
— Але ми люди офіційні, зараз оглянемо ваш газ і плиту перевіримо, щоб ажур був. — Він поставив на підлогу валізку з інструментами, дістав рожкового ключа, і цей ключ нарешті остаточно заспокоїв жінку. Полегшено зітхнула й пішла до кухні.
Зозуля витягнув зошит.
— Квартира ваша? — запитав.
— Моя.
— Прізвище, будь ласка.
— Ютковська Дора Юхимівна.
Лейтенант відклав зошит, поворушив ключем кран.
— Здається, є витік газу, — сказав суворо. — Точно є, й доведеться перекрити.
— Я вас прошу, — захвилювалася жінка, — дуже прошу, зробіть, бо як без газу?
Вона побігла кудись до кімнати, либонь, шукати карбованця чи навіть трояка, повернулася й поклала-таки на стіл карбованця, але Зозуля рішуче відсунув його.
— Зробимо, — пообіцяв, порпаючись в інструментах, — зробимо, громадянко Ютковська, і не треба нам ваших грошей. Заберіть.
Жінка не забрала, вважаючи, мабуть, що майстер відмовляється від грошей з делікатності, тоді Зозуля рішуче сунув карбованця їй в руку. Взявся крутити кран.
— Ютковська? — запитав, наче просто так, з цікавості. — На тому тижні був також у Ютковських. Здається, на Стрілецькій.
— Ютковських у Києві багато, — погодилась жінка.
— І всі ваші родичі!.. — зареготав Зозуля.
— Гарно мати багато родичів, — схвалила Дора Юхимівна. — Багато родичів — багато добра!
— І у вас багато?
— Не дав бог.
— Самі живете?
— Чого сама, з племінницею.
— Своїх дітей нема? — не зовсім тактовно поцікавився лейтенант.
— Є, але поїхали. В Алжір, на два роки.
— Ну й добре, — зрадів Зозуля, немов сам був причетний до цієї поїздки. — Зароблять на машину, вас кататимуть.
— Краще б тут були.
— Не кажіть, машина — це річ. Особливо нова “Волга”. Приїдуть діти, посадять вас у автомобіль, повезуть до родичів.
— Нема куди їхати.
— Зовсім родичів не маєте?
— А-а, — махнула рукою, — десята вода на киселі.
— Як так?
— Троюрідний брат.
— Все ж брат, і це добре, — схвалив Зозуля, — бо, кажуть, на безлюдді й Хома чоловік. Чули?
— На безриб’ї і рак риба?
— Точно. І де ж він живе?
— Брат?
— Троюрідний… — посміхнувся Зозуля, буцім його це зовсім не цікавило.
— Далеко. На Водопарку.
— Так, далеко. Однак, якщо гарна квартира…
— Однокімнатна.
— Холостяк?
— Старий борсук.
— Старому — що! Старий може не працювати. На Водопарку ліс поруч, ходи, гриби збирай…
— Ліс, точно, поруч і став.
— Знаю, — підтвердив Зозуля, — там будинки дев’ятиповерхові.
— Він у шістнадцяти…
— По-моєму, біля ставу великих нема.
— Є один, лівіше від шосе. Квартири там гарні, але я б не поїхала.
— Чого? Метро там зовсім близько.
— Але ж у нас — центріше бути не може!
— Центр залишається центром, — погодився лейтенант. — І на якому поверсі мешкає ваш брат?
Жінка подивилася на нього підозріло, але Зозуля так старанно крутив кран, — мовляв, розмова так, між іншим, — що тільки похитала головою.
— Не знаю, — відповіла, — діти розповідали, що в шістнадцятиповерховому, лівіше від ставу, а я там не була.
— Побуваєте. На новій машині. І як звуть вашого троюрідного?
Либонь, лейтенант поспішив і зробив помилку. Його настирливість і так переходила всі межі: жінка могла й запідозрити щось. Зозуля одразу дав задній хід:
— Питаю просто так, з цікавості… Люблю чути нові прізвища. Недавно був у одного чудика, знаєте, як його? Ніколи не повірите. Таксистов! І справді, в таксопарку працює…
Жінка знизала плечима. Зозуля ще трохи поворушив кран, намилив його, пустив газ і, впевнившись, що витоку нема, склав інструменти. Зрештою, він дізнався й так багато. За день — два вони переберуть усіх мешканців однокімнатних квартир шістнадцятиповерхового красеня й знайдуть родича Дори Юхимівни Ютковської. Обов’язково знайдуть: не таке вже це й велике діло.
— Приймайте роботу, тітонько! — мовив весело.
12
Зозуля запропонував розпочати знайомство з мешканцями будинку на Водопарку з вивчення домової книги: все просто, тобі дають список тих, хто живе в однокімнатних квартирах, і ти вже сам дивишся, чи може хтось з них бути родичем Розалії Ютковської і троюрідним братом Дори Юхимівни.
Звичайно, він мав рацію, та Хаблак чомусь не поспішав до контори, що розташувалася за квартал від будинку. Капітан посидів з хвилину на лавці біля першого парадного, зайшов усередину, де над поштовими скриньками висів список мешканців.
Малявський. Ільченко. Журавльова. Попадин. Білевич. Божик. Кушнір. Кузін. Долішня. Береговенко. Кучугурний. Матов. Явкін…
Незнайомі прізвища, як незнайомі предмети, — нічого не кажуть і не викликають жодних асоціацій.
Ільченко… Може, чоловік, а може, й жінка, стара й немічна чи зовсім молода, вродлива.
Чи Явкін… Напевно, він і є родичем Ютковської. Старий і відлюдкуватий чоловік, який скуповує золото чи валюту. Тільки для чого?
Капітан перейшов до другого під’їзду.
Іванченко. Сахно. Ворона. Грубер. Воскобойник…
Чекайте, де він недавно зустрічав це прізвище?
Хаблак напружив пам’ять і нараз уявив людину за столом під вікном, а поруч — столи, за якими сидять вродливі дівчата — техредакторки видавництва.
Воскобойник А.С.
А як звуть завідуючого відділом?
Зозуля щось помітив на капітановому обличчі, бо запитав:
— Надибав?
— Здається. Не бачив, де тут телефон-автомат?
— Біля сусіднього будинку.
Номер Данька був зайнятий — Хаблак нетерпляче крутив і крутив диск, лаючись крізь зуби: у цьому видавництві, здається, всі базікали — невже можна так довго розмовляти? Нарешті почувся довгий гудок і відразу відгукнувся Данько. Хаблак запитав, не відчуваючи, як тремтить його голос:
— Слухай, Петре, як звуть вашого завідуючого виробничним відділом?
— Воскобойника?
— Авжеж.
— Аркадій Семенович.
— Дякую.
— А що?
— Порядок, старий, нікому не кажи про нашу розмову. До речі, де він живе?
— На Водопарку.
— Чудово.
— Це він?
— Нічого не знаю, мовчи.
— Зрозумів.
Обважнілою рукою Хаблак почепив трубку. Доброго дня вам, малошановний Аркадію Семеновичу, здається, нарешті приїхали…
Зозуля дивився запитливо, і Хаблак не став випробовує вати його терпіння.
— Аркадій Семенович Воскобойник, — пояснив. — Працівник “Кристалу”. Мешкає в сто сьомій квартирі.
— І ця перукарка Роза його племінниця?
— Напевно. Колись зайшла до дядечка у видавництво. Там її побачив Ситник, а цьому хлопцеві пальця в рот не клади.
— Потім Воскобойник скористався з цього?
— Звичайно. Коли дізнався про вечір археолога, детально продумав план крадіжки. Натиснув на Ситника, а може, й зовсім не натискав, пообіцяв щедру винагороду…
— Могла й сама перукарка.
— Могла, — погодився Хаблак. — Дядечко розповів їй, скільки вони заробляють на чаші, і Ютковська умовила Ситника викинути її, коли згасло світло.
— А електрику зіпсував Воскобойник!
— Так. Пам’ятаєш, там коридор літерою “Т” і кімната виробничого відділу розташована так, що ні завгосп, ні вахтерка не могли побачити, коли Аркадій Семенович вийшов з неї. Воскобойник заздалегідь поміняв на лампі завгоспа штепсель, зробив це обережно, щоб не стерти відбитки пальців Крота, — цим штепселем він і замкнув електромережу. За кілька секунд, які мав у своєму розпорядженні, підхопив чашу, прослизнув повз вахтерку — і будь здоров.
— Однак чому його не помітила Старицька, коли виходив з видавництва?
— Якраз перед Воскобойником вискочив Власюк. Він пішов до білої “Волги”, і вся бабусина увага була прикута до нього.
— Логічно.
— Воскобойник зв’язується з Одесою. Тим має старого колегу по спекуляції чи познайомився — щойно, — це ми з’ясуємо, — з барменом Гошею. Вони швидко домовляються…
— Чи домовились раніше, коли ще планували злочин.
— Так. Але ми виходимо на Ситника, Воскобойник знає, що хлопець не дуже стійкий і може зізнатися, повідомляє Гоші, той приїжджає з грішми, домовляється з Бурнусовим. А Ютковська призначав Ситникові побачення на дачі.
— А якщо чаша вже у Гоші? — нараз злякався Зозуля. — У нас продати її неможливо, а бармен має зв’язки з контрабандистами. І чаша вже пливе за кордон…
— Знаєш, скільки вона коштує? Гоші, щоб розрахуватися з Воскобойником, треба зібрати всі свої капітали та й ще в борги залізти.
— Зрештою, за ним дивляться. Чаша — не голка.
— Не кажи. До кожного, хто побачився з Гошею, в портфель не полізеш.
— Треба дзвонити Дробасі, нехай бере постанову на обшук.
— Так, але от що… Чекай, дві копійки маєш?
Монета знайшлася, і Хаблак знову набрав номер телефону Данька.
— Розвідай, Петре, чи виїжджав цими днями кудись Воскобойник, — попросив. — Може, правда, тільки збирається.
— Це тобі терміново?
— Я не вішаю трубку.
Чекати довелося довго: хвилин п’ять — сім. Нарешті в трубці загудів голос Данька:
— Завтра Аркадій Семенович їде у відрядження до Одеси.
— Невже? — не повірив Хаблак.
— Директор підписав йому відрядження.
— Щасливої дороги, — засміявся Хаблак.
— Ви це серйозно?
— Ми люди дуже серйозні, Петре.
— Догадуюсь. Але чого зраділи? Воскобойник — гам часто буває, в Одесі у нас друкарня, книжки друкуємо, то. й їздять… Він чи хтось інший.
— Чудове місто — Одеса! — вигукнув капітан.
— Улітку туди кожен хоче — море.
— Море, це гарно. Але зараз море вже холодне й Аркадію Семеновичу навряд чи доведеться милуватися ним. Бувай, Петре, бо поспішаю.
…Дробаха, слухаючи Хаблака, нетерпляче крутився на стільці.
— Завтра вранці вилітаємо з вами першим рейсом до Одеси, — нарешті вирішив, — і зустрінемо там Воскобойника.
— З чашею…
— Звичайно, з чашею. Можна було б вилучити її й сьогодні, проте куди нам поспішати? Заберемо, коли передаватиме її бармену. Спіймаємо на гарячому.
Дробаха з Хаблаком розташувалися у великому двокімнатному люксі готелю “Моряк”, Капітан нікуди не виходив з номера, щоб часом не потрапити на очі бармену. Поснідали бутербродами й чаєм з термоса, прихопленого хазяйновитим Дробахою. На початку десятої подзвонив Волошин — Воскобойник щасливо прибув на одеський вокзал. Від оперативників, які чергували в готелі, Хаблак знав, що Гоша вже тут, хоч бар і відчинявся лише о дванадцятій.
Видно, Воскобойник узяв таксі, бо десь через півгодини Волошин повідомив, що Аркадій Семенович щойно зайшов до Гошиної підсобки.
Дробаха рішуче підвівся. Хаблак дивився, як швидко рухається слідчий по коридору, й дивувався, звідки береться така енергія в цьому огрядному тілі.
До підсобки погрюкала адміністраторка.
— Хто? — запитав бармен невдоволено.
— Відчини, Гошенько!
Клацнув замок, і Хаблак натиснув на двері. Подалися легко, та бармен загородив дорогу. Впізнав Хаблака, посміхнувся йому, та, побачивши Дробаху й Волошина, відступив розгублено.
— Ти? — запитав. — Але ж…
Хаблак не дуже ввічливо відштовхнув Гошу. Воскобойник сидів у кутку на низенькому стільці: притиснув до грудей жовту шкіряну валізу, і очі в нього злякано бігали.
— Доброго дня, — підкреслено ввічливо привітався Хаблак, — радий бачити вас тут, Аркадію Семеновичу.
Воскобойник не відповів, лише міцніше притиснув валізу — так, що пальці побілішали. Гоша вигукнув невдоволено:
— Що за вторгнення, товариші! У мене тут матеріальні цінності..
— Так, цінностей тут вистачає! — зупинився навпроти нього Дробаха. Повільно витягнув з кишені постанову на обшук, показав барменові. — Де чаша? — запитав.
— Яка чаша?
— Скіфська. І не грайте дурника, Макогоне.
— Може, та витребенька, яку привіз оцей товариш? Він якраз пропонував купити її… — Макогон зблід, але тримався твердо. Витягнув з шафи чашу. — Невже вона має таку цінність, що стільки міліції!
Хаблак забрав у Воскобойника валізу, розкрив. Паки грошей великими купюрами.
— Ого! — вигукнув капітан. — А ви кажете: витребенька.
Воскобойник сповз зі стільця, став над валізою на коліна.
— Боже мій! — вигукнув. — Невже ти такий несправедливий!
Бармен відступив у глиб кімнати.
— Овва! — удав здивування. — І ви їздите з такими грішми…
Дробаха хитро подивився на нього.
— А ви — фрукт! — посміхнувся. — Однак не вийде. Макогоне, нічого у вас не вийде, ми спіймали вас з речовими доказами й не варто придурюватися.
Воскобойник усе стояв на колінах над валізою з грішми й повторював:
— Боже мій!.. Боже мій!..
Хаблак закрив валізу. Підняв чашу на долоні, почав роздивлятися орнамент.
Ювелірна робота — талановитий художник створив її. Сцени з життя кочівників передані геніально просто. Жодної зайвої деталі. Розумні, сильні люди, — нараз Хаблак уявив тисячні табуни коней, полиновий степ, навіть почув гортанні вигуки скіфів.