— Я хочу шампанського. І візьми ще по келиху коньяку.
Гоша сам приніс замовлення, хоч увечері йому допомагала огрядна й не дуже охайна жінка. Він відкоркував шампанське й налив у фужери, іронічно зиркнув на Люду, що намагалася грати великосвітську даму, затримав погляд на Хаблакові й мовив упевнено:
— Бажаю гарно відпочити в нашому місті.
— Звідки знаєте, що я приїжджий? — здивувався капітан.
Гоша посміхнувся:
— Я рідко коли помиляюсь. Раніше ніколи не бачив вас у себе, а хто в Одесі, маючи такі краватки, не заходив до нашого бару?
Певно, він вважав свій заклад якщо не аристократичним центром Одеси, то принаймні майже таким.
Хаблака потішило Гошине визнання його краваток, вій дружелюбно зиркнув на бармена, подумавши, що цей чоловік з хрящуватими вухами досвідчений і спостережливий, вміє розраховувати свої ходи набагато вперед. І невідомо, як би вони вийшли на нього, коли б не газета.
— Мені подобається у вас, — ствердив капітан.
— Звідки ви?
— Зі Львова.
— Львів — тато, Одеса — мама… — зареготав Гоша.
— Вип’єте з нами?
— За знайомство — з задоволенням. — Гоша приніс фужер, але налив собі шампанського тільки на денце.
— А які в нас дівчата! — підморгнув Хаблакові на Люду.
— Мені все більше подобається Одеса, — щиро зізнався Хаблак, бо був задоволений своїми першими кроками тут.
— Скоро ви закохаєтесь у неї. — Гоша пробачився, що не може приділити гостеві більше уваги, й пішов за стійку. Люда швидко спорожнила свій фужер, капітан підлив їй ще — щоки в дівчини запашіли й очі заблищали, вона трохи вже втратила контроль над собою, і Хаблак почав розпитувати її про відвідувачів бару.
— Хо! — вигукнула Люда. — Ти мені подобаєшся, і я не поступлюся тобою. — Певно, вона невірно зрозуміла Хаблака й мала на увазі відвідувачок, — капітан завірив її в своїй прихильності, пояснив, що, перебуваючи в Одесі, хотів би владнати деякі справи. А наскільки він зрозумів, у Гоші якраз збираються потрібні йому люди.
— Що тебе цікавить? — Люда долила собі вина. — Шмутки чи?.. — виразно поворушила великим і вказівним пальцями.
Хаблак удав здивування.
— А можна?.. — запитав недовірливо. — Я б не відмовився від доларів.
— Знаєш, скільки коштують?
— Вважаєш мене за кошеня?
Люда нараз зареготала весело.
— Але ж і на досвідченого горобця не схожий.
Хаблак відсунув від неї келих з коньяком. Мовив різко:
— Набралася!..
Нараз дівчина посерйознішала, вона не була такою п’яною, як здавалося. Підсунулася до Хаблака й запитала:
— Хочеш, я познайомлю тебе з одним?
— Хочу, якщо в нього справді щось є. Не треба мені дрібних фарцовників, таких і у Львові навалом.
Люда рішуче загасила в попільниці сигарету. Роззирнулася і, видно, побачивши кого треба, стала пробиратися до виходу. Вона повернулася хвилин через п’ять, підійшовши до одного із столиків, нахилилася й прошепотіла щось хлопцеві з довгими баками — Хаблак упізнав ранішнього Гошиного відвідувача.
Сівши за стіл, дівчина повідомила:
— Зараз до нас підсяде Вова. Тільки врахуй, з тебе належить.
— За мною ніколи не пропадає, — цілком серйозно відповів Хаблак.
Вова опинився за їхнім столиком якось непомітно. Капітан, здавалося, не спускав з нього очей, та все ж прогавив момент, коли хлопець з бачками підсів до них. Видно, Вова визнав за можливе відразу трохи подоїти клієнта, бо замовив коньяку й кави, й Гоша, догідливо посміхаючись, приніс замовлене на підносі. Вова взяв свою чашечку, інтелігентно відставивши мізинець, либонь, він узагалі вважав себе якщо не аристократом, то людиною, яка піднялася над звичайною сірою масою, — носив яскраво-зелений оксамитовий піджак і краватку-метелик. А курив “Марлборо”.
Він запропонував Хаблакові сигарету, той не відмовився — ковтнули коньяку й закурили. Потім Вова, який назвався Вольдемаром, ковтнув ще раз і запитав ухильно:
— Чим цікавишся?
Хаблак ніжно погладив оксамитовий рукав Вовиного піджака.
— Вміють же люди робити! — вигукнув. — Мені б такі костюми, за день би план виконав.
— Торгуєш?
— Торгую, — зітхнув. — Але ж яка торгівля…
— Знаємо вас: дебет, кредит, сальдо-бульдо до кишені!
— Кожному своє… — задоволено реготнув Хаблак.
Вова взяв чашечку з кавою, та одразу поставив. Безцеремонно поплескав Люду трохи нижче спини, наказав:
— Ти, Людочко, вшийся на хвилину, нам побалакати треба.
Дівчина аніскілечки не образилась, пересіла, либонь, до подруги, бо зареготали весело й почали перешіптуватися. Вова уважно подивився на Хаблака.
— Що потребуєш? — повторив запитання.
— А що маєш?
— Я маю всю нашу неосяжну країну, — посміхнувся, і Хаблак вирішив, що запам’ятає це Вовине нахабство й неодмінно пригадає йому.
— Я б не відмовився від зливків, — глухо прошепотів Хаблак.
— Скільки?
— Ваші пропозиції?
— Маю один.
Капітан розчаровано позіхнув.
— Дрібних не потребую.
— Що! — Вова ледь не підскочив на стільці. — І п’ять тебе не влаштує?
— І п’ять.
— Ого! — зиркнув Вова з повагою. — Але ж більше не маю.
— Я так і гадав. — Хаблак згадав Вовине нахабство й відплатив хоч трохи: — Дрібнота пузата.
Вова образився не на жарт.
— Ти, фраєр! — почав загрозливо підводити руку, та Хаблак обірвав його жорстко:
— Мовлено — дрібнота, і заткни пельку! І відчалюй звідси, зрозумів?
Здається, до Вови нарешті дійшло, що має справу з діловою людиною. Випростався на стільці, й очі в нього забігали.
— Скільки ж треба? — запитав, не зводячи погляду з капітана.
— Тисячі дві—три…
— Овва! — захоплено вигукнув Вова й нахилився до Хаблака, як пес, який хоче, щоб його погладили. — Я подумаю, можливо, щось зробимо. — Він квапливо допив коньяк і пересів на своє місце.
Люда повернулася мало не одразу.
— Домовились? — запитала зацікавлено.
— Дрібнота… — зневажливо мовив Хаблак.
— Вова? Дрібнота? Ну, знаєш… — Раптом подивилася на Хаблака з повагою. — Я хочу ще шампанського, милий.
— Замов. — Капітан перехопив допитливий погляд Волошина й кивнув ледь помітно. Куточками очей побачив, як попрямував Вова до виходу. Був певен: зараз поверне круто до коридора й погрюкає до Гошиної підсобки. Справді, огрядна Гошина помічниця визирнула звідти, Покликала бармена. Він повернувся через кілька хвилин, мало не одразу з’явився у залі й Вова. Підійшов до Хаблака, прошепотів:
— Завтра ввечері одержиш відповідь. Я тобі організую зустріч.
“Звичайно, завтра, — подумав капітан. — Гоша — твердий горішок, йому поміркувати треба. Можливо, сам захоче зав’язати стосунки з львівським торгашем. Що ж, підганяти бармена не треба”.
Хаблак допив свою каву й досить прозоро натякнув Люді:
— Стомився я… Зміна клімату, чи що?
Люда обдарувала його чарівною усмішкою.
— Я до тебе сьогодні не можу, — відповіла просто, наче йшлося про культпохід у кіно. — Там на поверсі чергує таке стерво!..
Капітан зітхнув з полегшенням: не треба чогось вигадувати.
— Завтра в мене важкий день, — пояснив. — Подзвони мені післязавтра.
— Домовились. — Люда неохоче підвелася, та Хаблак не звернув на це жодної уваги.
Наступного ранку капітан подзвонив Волошину, і старший лейтенант, зважаючи на те, що за Хаблаком могли стежити, призначив йому побачення на приватній квартирі. Хаблак узяв таксі, більше машин на стоянці не було, ніхто від готелю не рушив за ними, і капітан заспокоївся. Він зустрівся з Волошиним в одному з стандартних п’ятиповерхових будинків, які забуваються одразу після відвідин. Волошин устиг уже приготувати сніданок — у квартирі смачно пахло яєчнею і кавою. Вони розташувалися в кухні й поїли з апетитом, обмінюючись враженнями від учорашнього вечора.
— Кубло!.. — Волошин ковтнув кави. — Навколо цього Гоші крутиться всяка погань, і декого ми знаємо. До речі, й Вову. Притягався за дрібну спекуляцію різними шмутками, у нас, сам розумієш, порт, і за всім не простежиш. Гоша в них, мабуть, за головного.
Хаблак наївся й умиротворено відкинувся на спинку стільця.
— Сьогодні в мене зустріч, — повідомив. — Сподіваюся, з Гошею..
— Де?
— Де і з ким — невідомо. У них свої секрети і свій статут. Увечері скажуть, може, в барі…
— Гоша сьогодні не працює.
Хаблак знизав плечима.
— А якщо прийде до мене в готель?
— Навряд. Обережний.
— Не гадатимемо на кавовій гущі. Як буде, так і буде.
— Ми підстрахуємо тебе.
— Навіщо?
— Про всяк випадок, — рубонув долонею Волошин. — Одеси ти не знаєш, і все може статися. Які в тебе плани?
— До вечора вільний і подамся в кіно, та й роман-газету маю.
— Ну, відпочивай.
Вони розійшлись, задоволені один одним, і Хаблак справді пішов на довгий двосерійний фільм — спеціально обрав двосерійний, щоб хоч трохи вбити час.
Увечері за стійкою бару стояла вже жінка: невисока, чорнява, огрядна й симпатична. Хаблак зайняв місце біля виходу. Вова ще не з’явився, капітан випив дві чашки кави і вже почав трохи нервувати, коли почув легкий доторк до плеча. Вова не сів поруч, хоч столик був порожній, прошепотів на вухо:
— О дев’ятій вечора. Пересип… — Назвав вулицю й номер будинку. — На третьому поверсі ліворуч.
Хаблак нахилив голову, й Вова зник непомітно, так, як і з’явився.
Капітан мав час і поїхав на Пересип тролейбусом. Кілька разів оглядався, намагаючись установити, хто страхує його, та люди Волошина були досвідчені й працювали акуратно, навіть Хаблак з його величезним досвідом не побачив їх.
Триповерховий дім на Пересипі стояв у глибині двору, оточеного з двох боків сараями. Темно, і Хаблак ледь угледів номер. Постояв трохи під ворітьми й посунув обережно до єдиного в будинку під’їзду. Видалося: якась тінь майнула біля сарая, озирнувся, та нікого не побачив. Сходи були старі — дерев’яні й рипучі, світло тут, мабуть, не вмикалося ніколи, і Хаблак піднімався обережно, тримаючись за бильця. Дістався другого поверху і раптом відчув, що хтось стоїть поруч. Капітан відступив на крок, інстинктивно пригнувся — нараз відчув сильний удар по голові, заточився й покотився вниз по сходах.
9
Дробасі подзвонив завідуючий перукарнею й попросив прийняти його разом з їхнім майстром. Вони приїхали до прокуратури одразу, й Іван Якович прийняв їх негайно, привітно посміхаючись. Сів не за стіл, а на стільці навпроти дивана, де влаштувалися відвідувачі — Яцків і літній сивий чоловік з уже зовсім прозорими старечими очима.
Завідуючий тримався рішуче й навіть якось агресивно. Підштовхнув у бік майстра й наказав владно:
— Прошу вас, Науме Марковичу, розповісти товаришу слідчому, що знаєте про Ютковську.
Старий шморгнув носом і глянув на Дробаху. Іван Якович одразу помітив, що очі в нього не такі вже й бляклі, як видалися спочатку.
— Про Ютковську? — перепитав майстер. — Вибачте, та про неї я нічого особливого не знаю…
— Але ж ви казали в перукарні…
— Го там, а то тут. Дві великі різниці.
— Ми ж домовились з вами, Науме Марковичу!
— Домовились, — зітхнув скрушно. — В тому й моє нещастя, що домовились.
— Невже це така велика трагедія?
Дробаха поворушив кінчиками пальців.
— Звичайно, кому трагедія, а кому й дрібниця. Все наше життя — трагедія.
— І це кажете ви, Науме Марковичу, наш передовик! — сплеснув руками завідуючий.
— Ви ще молодий! — скривився майстер. — Ви ще ні про що не думаєте, а я вже сивий і точно знаю, що люди іноді вмирають…
Він явно тікав від прямих відповідей, і Дробаха розумів його: вже зважився на розмову і знав, що вона неминуча, та інстинктивно чомусь відтягував її. І підганяти в таких випадках не слід.
— Ви давно працюєте в перукарні? — запитав слідчий.
— Я все життя працюю в перукарнях! — зрадів майстер, відчувши, що розмова затягується. — Я був перукарем на Подолі й Лук’янівці, і я обкарнав стільки голів, що вистачить на пів-Києва. Кожен працює, як може, але мушу сказати — я люблю своє діло і якщо вам колись заманеться мати гарну зачіску…
Дробаха провів долонею по рідкому волоссі.
— Пізно вже…
— І це кажете ви? Так послухайте мене! Ніколи й нікому не буває пізно, і я вас зроблю якщо не хлопчиком, то принаймні помолодшаєте на десять років.
Слідчий з сумнівом похитав головою:
— Якби-то ми могли молодшати!..
— Ви прийдете до мене завтра, і ми поговоримо на цю тему. Я вам скажу: ніхто не хоче зараз іти в перукарі, вони не розуміють, яка це робота і як можна побалакати із справжнім клієнтом. Овва, які бувають клієнти! — старий поцілував кінчики пальців. — Я стільки набалакався за своє життя, що став удвоє розумніший.
— Точно, Науме Марковичу, — втрутився завідуючий. — Тому ми разом з вами й завітали сюди.
— Бачу ж! — погодився той. — Ну, була в нас розмова, їхав один в Ізраїль. Я, звичайно, не схвалюю цього: чого пхатися туди, народився тут і помирай тут. А йому нової батьківщини схотілося. Але ж він хоче й там улаштуватися, звичайно, кожен хоче, та не кожен може. А в того типа гроші були, розумієте, наші гроші, а там золото потрібне, то Розалія йому й діставала. Хто там у неї цим займається, не знаю, дядько чи дід, кажуть, такі родичі, що на однім сонці онучі сушили, проте дістала. І той уже поїхав.
Дробаха трохи пожвавішав.
— І все ж дід чи дядько? — спробував уточнити. — Може, чули прізвище?
— Родич, — пояснив Наум Маркович, — чув, що родич, а от хто… Краєм вуха чув і більше нічого не знаю.
— У Києві живе?
— А де ж іще? Вони з тим типом до нього після роботи їздили.
— У який район?
— Не знаю. Що чув, сказав, мене Михайло Гнатович попросив, тому й розповів. Не люблю бариг, і кожен мусить працювати чесно! — Він виголосив цю сентенцію патетично, і Дробаха подумав, що старому, певно, було важко піти до прокуратури, знає, що даремно сюди не ходять і чим це загрожує Ютковській та її невідомому родичу. І все ж пішов, бо справді звик працювати й жити чесно і всілякі махінації йому — як кістка в горлі.
— Спасибі, Науме Марковичу, — сказав щиро. Перукар підвівся.
— Тільки от що, — попросив, — щоб ніхто не знав. Ви та Михайло Гнатович, бо люди різні є, і дехто може подумати…
Дробаха підвів угору руки.
— Вважайте, тут умерло, — запевнив. Коли перукарі пішли, подзвонив Каштанову.
— Де наш Шерлок Холмс? — запитав. — Ще в Одесі й чи довго йому там вештатися? Тут потрібний. — Розповів про бесіду з перукарем.
— Зараз викличу Одесу, — пообіцяв Каштанов. — А поки давайте зробимо так. Лейтенант Зозуля спробує побалакати з тіткою Ютковської…
10
Хаблак поворушився й розплющив очі.
Невелика й недбало обставлена кімната, брудні стіни, й лампочка без абажура звисає зі стелі. У кутку — стіл, на ньому пляшки, ковбаса, сир і консерви. За столом п’ють горілку троє — боком до нього Гоша: жує, і хрящуваті вуха рухаються.
Бармен скосив на Хаблака уважне око, відірвався від столу.
— Очуняв, — мовив. Присунувся разом із стільцем до фотеля, в який посадили Хаблака. — Ну, привіт, — зблиснув очима, — вибач, звичайно, за не зовсім ввічливу зуст-1 річ, але ж так належить. У нас з ментами розмова коротка: перо в бік, тіло в багажник — спробуй знайти.
Хаблак знизав плечима. Руки зв’язані, й голова болить. Видно, оглушили зі знанням справи.
Двоє, не відриваючись від закуски, обернулися й з цікавістю спостерігали за розмовою. Зовсім незнайомі. Один кремезний, з бичачою шиєю, лисий, голова аж блищить, другий з вусиками й нахабними очима, років тридцяти.
— Ви що, збожеволіли? — прохрипів Хаблак. — Кидаєтесь на людей…
— На людей ми не кидаємося, — розважливо пояснив Гоша. — Ми кидаємося лише на тих, хто пхає носа не в свої справи.
— Я що, ліз до вас? — удав, що злякався, Хаблак. — Він сам підійшов до мене, ваш Вова, і я не винуватий, що ми не зійшлися…
— Поплач! — зловтішно сказав Гоша. — Поплач в останні свої хвилини, але нікого ти цим плачем не розчулиш, бачили ми тут усяких!