Оця думка остаточно заспокоїла Агала й чомусь надала йому певності: тепер місто прийдешнього уявлялося не таким уже й далеким. Справді, якщо збільшити данину хліборобам, найняти майстрів-греків хоча б на деякий час, поки не навчаться свої, сплавити по Борисфену плоти з північних лісів…
Місто, яке заснує він. Агал, скіфський цар, височітиме над Борисфеном вічно!..
Як Ольвія над Гіпаніським лиманом…
Підійшов раб і покликав вечеряти. Скіпур тільки ворухнувся, й раб догідливо подав йому руку. Цар підвівся важко, рушив до шатра, та зупинився й затримав Агала.
— Поки нікому нічого! — наказав владно.
Агал знизав плечима: рожеві мрії вже заволоділи ним— чого ж критися, наче виношуєш підступність і йдеш на чорну справу?..
Скіпур помітив Агалове збентеження й пояснив:
— Хто зараз зрозуміє тебе? Всі звикли до степової одноманітності… І я звик, і мені легше теліпатися в кибитці, ні про що не думаючи і ні в що не втручаючись. Але ж ми з тобою вищі за всіх і бачимо далі — інших треба розбурхати, одному щось пообіцяти, другого зацікавити, третього налякати, четвертого взагалі знищити… Завжди в будь-якій справі знайдеться в тебе супротивник і ворог, а ти ж знаєш, як чинити з ворогом!
Агал кивнув: ворог мусить умерти, бо ворог ніколи не зрозуміє й не підтримає тебе. А людину, яка заважає й стаз на шляху, треба нищити, як лютого звіра
Скіпур сів так, щоб полум’я вогнища гріло спину — десь протягнуло, але намагався не виказувати своїх слаб-костей: старого царя, як і старого вовка, не всі належно шанують, а дехто починає й огризатися.
Агал з задоволенням узявся за шмат лошатини — збудження, яке опанувало ним над Борисфеновим простором, не зникало, в такі хвилини хочеться виговоритися, обмінятися думками, однак Скіпур заборонив…
Та й з ким?
Агал роззирнувся довкола. Більшість — літні та огрядні, жують, і нічого їм не треба, крім смачної їжі, теплої кибитки, молодої наложниці та полювання на дрохв чи степових кіз. А теплі кибитки з молодими наложницями є в усіх, не кажучи вже про смачну їжу.
Для чого місто їм?
Так, серед цих навряд чи знайдеш однодумців, хіба що Хірон — ще молодий і запальний, лише років на п’ять старший за Агала, з ним треба побалакати, прямий і відвертий, принаймні не здатний на підступність.
Зрештою, подумав Агал, найважче в усякому новому ділі знайти однодумців і товаришів; які б повірили тобі й пішли б за тобою не озираючись. Бо одна людина все одно, що поодинокий кущик полину на видмі — подує вітер і вирве чи засипле піском, коли ж вкорінилися сотні кущів, не страшна їм ніяка буря, ні вітер, ні дощ, навіть сніг, бо поки існує степ, рости й полинові.
Агал заснув тут же, біля вогнища, Вовран накинув на нього теплий плащ, підмостив під голову попону; смачно пахло димом і підсмаженим м’ясом, Агал заснув швидко, й спалося добре, та й чому може погано спатися в неповних двадцять років після смачної вечері, під теплим плащем, на свіжому повітрі?
Вовран розбудив Агала, як завжди перед світанком, коли ще зорі мерехтіли на небі. Агалові, чесно кажучи, не дуже хотілося підводитися, та поборов себе, й вони з Вовраном побігли по спадистому берегу до Борисфену. Вода була напрочуд тепла, Агал виплив мало не на середину, течія підхопила його й знесла далеко вниз. Вовран біг берегом і тривожно розмахував руками, не бачив ще такої швидкої води, звик до мілких і повільних степових річок, котрі можна перебрести, а Агал плавав по Гіпаніському лиману й навіть гойдався на хвилях у самому Понті Евксинському, його не лякала вода: лежав горілиць, ледь ворушачи руками, й підплив до берега, коли Вовран остаточно знесилився.
Потім вони трохи побрьохкалися на мілководді і, коли зійшло сонце, побігли, стомлені, але щасливі, до стійбища.
Вже горіли вогнища й готувався сніданок, але більшість людей ще спала: просто на траві, підмостивши щось під голову, чи на кінських попонах — звикли до такої ночівлі, та й, зрештою, що потрібно справжньому кочівникові? Смачна вечеря, вогнище й бездощова ніч. Якщо ж навіть над степом пронесеться буря з дощем, це нікого не злякає: натягали щільніше товсті накидки, під ними не страшна ніяка злива, а одноманітний гомін краплин навіть заколисує, й сняться химерніший.
Ще здалеку Агал помітив Скіпура: цар не пішов до шатра, спав на горбочку, підклавши під голову подушку — єдине, що відрізняло його від інших, і чаша, повна оксюгали, стояла так, щоб міг уночі дотягнутися до неї і вгамувати спрагу.
Двоє воїнів сиділи поруч, бережучи царський сон, вони підвелися, побачивши Агала, той махнув їм рукою — знову сіли, однак в їхніх позах відчувалося напруження, будь-якої миті готові були скочити й захистити свого володаря.
Але Агал був без зброї, це трохи заспокоїло охоронців, проте все ж не зводили з нього очей.
Хлопець нахилився і взяв чашу з оксюгалою. Сонце щойно визолотило край неба, немов позолотило й чашу, здавалося, сонячні зайчики стрибають по ній.
Тепер чаша здалася Агалові зовсім іншою, ніж раніше, наче й не була творінням його рук, він подивувався з цього, але потім подумав, що все, певно, залежить від настрою людини, якими очима вона дивиться довкруж. У хвилини гніву чи горя хіба б помітив оті грайливі зайчики на срібних візерунках і хіба оксюгала так би смакувала йому?
Агал із задоволенням спорожнив чашу, хотів зайти до шатра, але увагу його привернула якась метушня за вогнищами: навколо вершника, що прискакав із степу, стирлувалися воїни, розмахували руками й галасували, нарешті від натовпу відділився чоловік, побіг до шатра, і Агал упізнав у ньому Воврана.
Воїни-охоронці підвелися, та Вовран не звернув уваги на загрозливо виставлені списи, підбіг на кілька кроків, вигукнув розпачливо:
— Біда, господарю, тяжке нещастя: таври напали на наше стійбище!
Скіпур поворушився й відразу сів, наче й не спав. Запитав невдоволено:
— Що верзеш, смерде? Які таври?
Вовран опустився на коліна. Чи то вигляд грізного царя привів його до тями, чи просто вже минуло первинне збудження і він опанував себе, але мовив розважливо, наче то зовсім інша людина тільки-но галасувала розпачливо:
— Вночі таври напали на Агалове стійбище. Воїнів перебили і пастухів. Жінок погнали в полон.
Скіпур миттю звівся на ноги.
— Що? — перепитав загрозливо. — Таври?
— Савія? — вирвалося в Агала. — Що з Савією?
Вовран безнадійно махнув рукою.
— Але звідки таври? — все ще не вірив Агал. — І як пройшли крізь наші сторожові пости?
Справді, войовничі таврські племена, що жили десь далеко за мілким смердючим морем, іноді вторгалися на скіфські землі, нападали на стійбища, вбивали людей, захоплювали в рабство, відганяли тисячні табуни. Таври були смертельними ворогами, вбити тавра й привезти його голову вважалося честю й подвигом. Але таврські племена рідко коли переправлялися на правий берег Борисфену, їхня тактика полягала в швидких наскоках і не менш швидких відступах за Гниле море, а тут спробуй подолати річкову широчінь, та й ще з полоненими й захопленими табунами!..
Скіпур уже прийняв рішення.
— На коней! — наказав. — І де гонець?
Вовран махнув рукою, й до царя підвели людину в закривавленому одязі. Права щока в чоловіка була розрубана, видно, втратив багато крові й далека дорога знесилила його, бо ледь тримався на ногах.
— Звідки знаєш, що напад учинили таври? — коротко запитав Скіпур.
— Не крилися. Гадали, що знищили всіх нас.
— А ти?
— Хтось упав на мене й прикрив тілом.
— Скільки їх було?
Пастух підняв руки, розчепіривши пальці.
— Десять разів по стільки…
— Коли напали?
— Перед світанком.
— Звідки знаєш, що всіх полонили?
— Лишили тільки порожні кибитки.
— А ти? Де взяв коня?
— За вибалком у нас ще один табун. Таври не пішли туди — повернули назад.
Скіпурові вже підвели бойового коня. Лишивши слуг, щоб прибрали шатро й загасили вогнища, царський загін рушив у степ.
Гнали, не шкодуючи коней. Знали, що попереду не один табун, де зможуть поміняти їх. Агал на своїй гнідій кобилі вирвався вперед, шмагав її батогом, забувши про все.
Савія потрапила до таврів! Його Савію женуть зараз у полон, а він не може нічого вдіяти.
Кобила хропла й вся змилилася, але він не думав про неї — хвицяв батогом і, либонь, загнав би до смерті, та через годину божевільної їзди натрапили на табун і замінили коней. Агалові дістався вороний жеребець, злий і норовистий, хлопець огрів його батогом, кінь зробив спробу скинути його, Агал огрів ще раз щосили й понісся степом.
Швидше й швидше, щоб обігнати й вітер, і тінь від коня…
Нарешті побачили вдалині кибитки, самотні кибитки без табунів і людей навколо, мертві кибитки в зеленому степу.
Агал перший спішився біля своєї. Під кибиткою лежав з розсіченою головою літній сивий воїн, дивився на Агала мертвими очима й не випускав із стиснутих пальців акінака.
Хлопець заліз у кибитку. Все перекидане, видно, хапали в темряві перше, що потрапляло під руку, поспішали, щоб одразу втекти якомога далі — знали, що їх переслідуватимуть, і не затримувались.
Зрештою, для чого йому передивлятися, що лишилося після грабіжників. Наздогнати! Негайно наздогнати, щоб не втік ніхто!
Агал зістрибнув на землю. Побачив, як Скіпур розтуляє пальці вбитого воїна й бере акінак. Підкинув зброю на долоні й мовив твердо:
— Тавр ніколи не лишить акінак. А ще такий гострий… Цей меч вартий коня.
— Вони поспішали. Наскочили, перебили наших, захопили жінок і втекли.
— Ти бачив: лише один убитий тавр…
— Наші не чинили опору?
— Виходить, не чинили.
— Дивно.
— Вони підкралися й напали зненацька.
— А сторожові пости? Зняли непомітно чи обійшли?
— Не будемо гадати. Збираймо військо і в погоню! Я вже послав гінців у сусідні стійбища.
— Куди тікають таври?
— Куди вони можуть тікати? До Гнилого моря.
— Мусять переплисти Борисфен.
— Звичайно.
— Але ж тут…
— Тут не можна, — мовив Скіпур впевнено. — Тут річка широка й глибока, а таври з полоненими та жінками. Вони переправлятимуться нижче великих каменів.
— Чому?
— Адже човнів у таврів нема. Десь у комишах заховали плоти — з дерева, що несе весняна вода.
— Пастух казав, що їх тільки сотня…
— Нас поки що вдвоє менше. Чекаймо підкріплень,
— Але ж можна послати розвідників.
Скіпур зміряв Агала насмішкуватим поглядом,
— Уже поскакали.
— Там Савія…
— Ми наздоженемо їх за два дні.
— Таври на своєму шляху спустошуватимуть усе, й не Матимемо свіжих коней.
— Звичайно.
— І вони дістануться переправи раніше, ніж ми наздоженемо їх.
— Ні.
— Але ж таври випереджатимуть нас мало не на день…
— Ну й що?
Агал подивувався Скіпуровій легковажності: передбачити все, послати розвідників, і раптом таке…
— Хто сказав, що мусимо плентатися в них у хвості? — посміхнувся Скіпур. — Поскачемо вздовж Борисфену до Зеленої річки. Шлях довший, але ж свіжі коні всюди нас чекатимуть. Гінці вже вирушили.
— Ти впевнений, що таври подалися до Зеленої річки?
— Тепер вода там спала і є два броди.
— Чого ж ми зволікаємо?
— Справді, рушаймо. Тут зроблять усе без нас, а Сорат уже чекає із сніданком. — Він махнув рукою, і Вовран підвів їм двох свіжих коней.
— Сорат? — перепитав Агал.
— Його тирло — найближче.
Агал згадав, як стріляли в нього Соратові люди. До речі, ніхто не знав, що він учора поїхав на полювання, — отже, напад таврів… Підозра ворухнулася в Агаловому серці, але відразу відкинув чорні думки. Навряд чи найгірший скіф спілкуватиметься із своїми лютими ворогами. І все ж, поки скакали до Соратового стійбища, розповів Скіпурові про випадок біля байраку.
Скіпур спохмурнів, але ненадовго.
— Хто сказав, що стрільців до байраку послав Сорат? — відмахнувся. — Твій пастух міг помилитися.
Він не знав Воврана, а Агал же останнім часом мав змогу переконатися: навряд чи що сховається від зіркого пастухового ока. Але не став заперечувати, поклавши собі все ж розплутати цей клятий вузол.
Сорат зустрів їх у степу біля стійбища з двадцятьма воїнами на свіжих конях. Але сам не був озброєний, сидів верхи незручно, схопившись рукою за живіт.
— Хворий я, — поскаржився, — і ледь тримаюся… Живіт замучив. Воїни підуть з тобою, Скіпуре, а я, на жаль…
— А Годар?
Сорат махнув рукою.
— Ще вчора подався до віддалених табунів. Де знайдеш зараз?
— Так, не знайдеш… — погодився Скіпур і спішився. — Нагодуй нас і дай свіжих коней.
— Уже готові.
— Одразу пошли когось до Глибокої балки. Здається, десь там гуляє в тебе табун.
Тінь майнула Соратовим обличчям.
— Так. Але невже самі не знайдете? Людей нема, найкращі підуть з вами, лишається кілька літніх пастухів.
— Нехай хтось із воїнів скаче негайно. Поки самі шукатимемо табун, втратимо час, а так без затримки поскачемо далі.
— Звичайно, — погодився Сорат, але не дуже охоче. Він зробив знак, хтось із воїнів під’їхав до нього, Сорат віддав наказ, і воїн поскакав у степ.
Скіпур спішився, за ним і його воїни. Стомлених коней одразу прийняли пастухи, підвели нових і, поки всі снідали, загнуздали їх та приготували до виснажливої дороги.
Сорат метушився біля Скіпура пригощаючи. Подавав кращі шматки м’яса, налив повну чашу вина, та Скіпур рішуче відмовився: коли переслідуєш ворога, голова мусить бути свіжою. Наказав подати води й пив довго й маленькими ковточками — вважав, що так краще вгамовується спрага.
Уже настав час рушати, воїни розглядали нових коней, дехто квапливо дожовував м’ясо, Агал підійшов до призначеного йому високого жеребця, коли побачив, що Вовран жестами підкликає його. Махнув рукою, звелівши слузі підійти, проте побачив на Воврановому обличчі щось таке, що примусило кинути коня й податися з пастухом за кибитку.
— Зрада, — прошепотів Агалові на вухо Вовран, — страшна зрада!
— Ти що мелеш? — не зрозумів Агал.
— Поки всі снідали, я тут обдивився… Ніяк не міг забути, що в тебе стріляли Соратові люди. І от що: в Соратової невістки, жінки Годара, гривна Савії.
— Чия гривна? — не второпав Агал.
— Жінки голосно сміялися в кибитці, — пояснив Вовран. — Я непомітно зазирнув туди й побачив, що Годарова жінка приміряє гривну. Срібну, яку носила Савія.
— Невже? — Агал згадав гривну, яку Скіпур купив у рудобородого етруска на ольвійському базарі. Коштовну гривну, що так гарно виблискувала на червоній тканині. Гривну було подаровано Савії того ж вечора, й жінка ніколи не розлучалася з нею, бо вважала, що принесе щастя. — Ти не помилився? — перепитав у Воврана.
Той уперто хитнув головою.
— Срібна гривна Савії, — повторив. — І Годарова жінка тільки-но приміряла її.
— Виходить… — зблід Агал. — Виходить, Сорат привів таврів, тепер ясно, чому сторожа не підняла тривогу.
— Зрада! — ствердив Вовран.
Агал на кілька секунд замислився і, наказавши Вовранові мовчати, попрямував до Скіпура.
Цар уже поснідав, лежав на подушках відпочиваючи. Скориставшись із того, що ніхто не насмілювався тривожити його, Агал присів поруч і коротко переповів почуте. Скіпур слухав, заплющивши очі: нічим не виказав ні хвилювання, ні гніву, наказав рівним голосом:
— Поклич Сората.
— Але ж… — спробував заперечити Агал.
— Поклич! — Нарешті Скіпур розплющив очі, і Агал прочитав у них жорстокість. — Я зараз побалакаю з Соратом, а ти накажи своєму… — затнувся, — ну, цьому своєму пастухові, щоб затримався тут. Гайнемо далі, а він нехай непомітно простежить, що вчинить Сорат.
— Ти хочеш простити Соратові? — здивувався Агал. — І безкарно залишити його тут?
— Зрада ніколи не лишається безкарною, — розважливо пояснив Скіпур. — Але на все свій час.
Сорат сів поруч Скіпура. Морщився, прикладаючи долоні до живота, проте Агал, що пильно стежив за старим, не побачив у його очах страждання: Сорат дивився холодно й насторожено.