Агал одразу згадав неприязний погляд довгобородого скіфа на помпезній учті, влаштованій Скіпуром.
Отже, Сорат! Але що Соратові треба від нього? Чого вони не поділили?..
Агал наблизився до Воврана — той стояв з піднятою головою й не відводив погляду.
— Я беру тебе до себе! — мовив Агал і одразу побачив, як трохи затремтіли куточки вуст у пастуха — повільно опустився на коліна, торкнувшись пучками землі, й пообіцяв, дивлячись віддано:
— Ти не пошкодуєш!
— Дарую тобі десять кобилиць і три десятки баранів.
— Ти щедрий, мій господарю!
— Нікому не кажи про те, що сталося.
— Так, нікому, — повторив Вовран. Витягнув із сагайдака дві стріли, подав Агалові. — Я підібрав їх біля байрака.
Агал схопив стріли нетерпляче — цікаво, яка з них ледь не зачепила його? Смерть, що просвистіла поруч!
Звичайні стріли із спижевими наконечниками, безіменні стріли, яких тисячі…
Агал передав їх Савії.
— Заховай! — наказав. — Нехай полежать.
Він відпустив Воврана й знову приліг у затінку. Малюнок уже не тішив його. Першим порухом було податися до Скіпура й розповісти про все, але, розміркувавши, полишив цю думку.
Які докази в нього? Вовран з його розповіддю?
Сорат скаже, що брудний пастух помилився, та й кому вірити — вельможі чи пастухові? Єдиний доказ — стріли. Але ж він сам уже визначив, що таких стріл — тисячі.
Замислившись, Агал не помітив, як на килимок поруч нього опустилася Савія, притулилася, та Агал не був у настрої й відсторонився. Нараз Савія мовила таке, що він ледь не підскочив на килимку:
— Я знаю, чому саме Сорат послав своїх людей стріляти в тебе.
— Й мовчиш?!
— Бачиш, ні…
— То чому ж?
— Сорат хотів, щоб Скіпур віддав мене за його сина.
Агал зневажливо посміхнувся: колись він бачив Соратового сина — хлопець одного віку з ним, але мало не Соратова копія: низенький, кривоногий, огрядний і круглолиций, обличчя завжди улесливо-усміхнене й лиснюче від поту.
— Тебе — такій жабі? — запитав недовірливо.
— Так, жабі… — скривила губи Савія.
Агал скочив на ноги. Стояв, випнувши груди, високий, стрункий, мускулястий, і голосно реготав — зневага й зверхність були в цьому реготі.
Нараз подумав: але ж Сорат має нелічені табуни і його влада — мало не царська…
І все ж не царська, вирішив з полегшенням. Але на сьогоднішній випадок треба зважити, і стріли, що лежать на землі, перша пересторога.
— Нікому жодного слова! — наказав Савії.
Так, поки треба затаїтися, нехай Сорат гадає, що ніхто нічого не знає, нарешті настане час і він поплатиться за свою підступність.
Розгнівавшись, Агал рішуче затер свій малюнок, не до цього зараз: мистецтво розслаблює, а він мусить стати обачливим і хитрим, навіть жорстоким, лише тоді упорається з Соратом.
Та хіба тільки з Соратом? Либонь, не один вельможа гнівається через те, що Скіпур нарік його своїм спадкоємцем, сплять і бачать себе царями, а тут — юнак, який нічим не проявив себе, до того ж, певно, просякнутий грецьким духом. Три роки в Ольвії не могли минути даремно — кому потрібне його мистецтво, карбовані чаші? Все можна купити за золото, головне — споконвічні звичаї, прадідівські устої, і горе тому, хто порушить їх.
Жорстока зморшка залягла біля Агалових вуст: він доведе, що народився справжнім скіфом, і горе тому, хто насмілиться стати йому напереп’ят!
Агал витягнув із шкіряних піхов гострого довгого ножа, прицілився й метнув у кибитку, що стояла кроків за тридцять. Ніж застряг у дошці на палець: так, рука в нього тверда і око зірке — нехай вороги стережуться.
Ця думка принесла полегшення, простягнувся, поклавши голову на коліна Савії, — жінка попестила йому обличчя м’якими долонями, й ця ніжність повернула Агалові гарний настрій: зрештою, якщо бути обережним, особливих підстав для хвилювання нема.
Минув ще тиждень. Тепер Борисфен був на відстані триденного переходу, далі табуни й отари не йшли: тут починалися володіння скіфів-хліборобів — вони платили Скіпурові данину, і той оберігав їх від ворожої навали.
Після обіду до Агалової кибитки прискакав царський гонець і передав, що Скіпур хоче побачити племінника. Буланий десь оступився і шкутильгав, Агал сів на невисоку, але швидку гніду кобилу, її не міг наздогнати найпрудкіший жеребець. Вона випередила Вовранового коня одразу на два-три корпуси, хоч пастух і скакав на високому й гарячому вороному жеребці — коні летіли, аж ковила стелилася під ними.
Тепер Агал нікуди не відлучався без Воврана. Звик до мовчазного пастуха й сприймав його відданість, як належне: зрештою, він владен підняти людину з багна чи залишити її там навічно…
Вони їхали швидко, й скоро показалися перші поля. Хліб на них уже був зжатий, і тільки поодинокі невивезені копи рідко стояли в степу, вони стовбичили якось самотньо на колючій стерні, на жалюгідних розораних клаптиках посеред нескінченного віковічного степу — видавалися ранами на ньому, і Агал інстинктивно об’їжджав їх.
Скіпурові кибитки стояли поруч невеличкого селища скіфів-хліборобів. Притулилося воно в улоговині, яка ’захищала будівлі од північних вітрів. Жили люди переважно в землянках, викопаних на схилах улоговин, поруч височіли дерев’яні огорожі для худоби, на витоптаному току біля землянок кілька чоловіків рівномірно змахували ціпами — молотили хліб, а жінки підносили снопи.
Нарешті дісталися царевого тирла. Скіпур сидів біля кибитки й дивився, як молоді пастухи об’їжджають коней. Це було справді захоплююче видовисько, і людина вдумлива й спостережлива могла одержати від нього не тільки задоволення. Скіпур запам’ятовував найсильніших та найспритніших юнаків: з них могли вийти хоробрі воїни, а найперший обов’язок царя — дбати про силу свого царства.
Побачивши Агала, Скіпур вказав йому на місце поруч себе.
— Там, — махнув рукою невизначено на північ, — багато птахів, поїдемо на полювання.
— Дрохви? — зрадів Агал.
— Так.
Полювання на цих величезних птахів завжди пробуджувало в Агалові мисливський азарт. Сторожкі птахи не підпускали людей близько до себе, лише найспритнішим та найхитрішим мисливцям удавалось обманути їх. Агал полюбляв підкрадатися до дрохв вибалками та улоговинами. Він ховався за коня й потихеньку наближався до зграї птахів — з-під коня й стріляв по них, поки дрохви не зчиняли тривогу.
Вони посиділи трохи, дивлячись, як приборкували невисокого, але жвавого й злого жеребчика. Кінь не давався, довго вибрикував, скинувши двох пастухів, і тільки третьому — юнакові із зовсім ще рожевими щоками — вдалося всидіти на ньому.
Жеребчик крутився, ставав дибки, бив задніми ногами, та юнак розпластався на ньому, як степовий барс, обхопивши шию. Кінь намагався дотягнутися до його рук міцними білими зубами, сердито іржав, проте ніщо не допомагало йому, нарешті рвонув у степ: хотів все ж утекти від свого мучителя — це вже означало перемогу людини, і справді, через деякий час юнак урочисто повернувся до царської кибитки. Жеребчик був увесь у білій піні, важко дихав, втомлено й скорено опустивши голову.
Скіпур махнув рукою, відпускаючи пастухів. Йому підвели незмінного улюбленого білого жеребця, Агал на своїй гнідій лошиці ледь діставав цареві до плечей, Скіпур позирав на нього згори, певно, це подобалось йому, бо посміхався поблажливо й ласкаво.
Сонце вже почало схилятися на спадень, вони їхали спроквола, не обминаючи викошені поля: Скіпур і Агал попереду, за ними, трохи на відстані, півсотні вершників — охорона, слуги й мисливці, покликані забезпечити успіх царської розваги.
Проминули ще одне селище хліборобів: із землянок висипали люди, стояли й дивились на пишну процесію, бородаті чоловіки, кремезні й міцні, стояли, сповнені гідності, нічим не виявляючи вірнопідданства.
Агал подумав, що цих земляних хробаків можна було б-трохи навчити поштивості, хотів сказати про це Скіпурові, та утримався: вони обігнули невеличкий дубовий гайок і виїхали на високий берег. В Агала перехопило дух від простору, що відкрився: широкий Борисфен ніс свої безкінечні води до моря, вітер брижив воду на ньому й доносив її свіжість аж сюди.
Нарешті Скіпур перервав мовчанку, зітхнув скрушно й зіскочив на землю.
— Тут заночуємо, — наказав.
Агал трохи подивувався: на дрохв можна було полювати і ввечері, більше того, за день вони наїдалися й важчали, ставали лінивими, й саме перед заходом сонця полювання мало бути успішним. Але царська воля — закон. До того ж ночівля на високому Борисфеновому березі вабила його, обіцяла незвідане, наче щось мусило трапитися вночі: з таким відчуттям лягає спати дитина, сподіваючись, що уві сні нарешті справдяться її мрії.
Слуги ставили шатро, розпалювали вогнища, коней пустили пастися, а Скіпур узяв Агала за лікоть і повів до крутого Борисфенового берега. Посідали там мовчки, звісивши ноги над урвищем, потім Скіпур підвівся якийсь надто суворий, мало не урочистий, і Агал нараз зрозумів, що передбачається якась важлива розмова. Можливо, полювання на дрохв було лише приводом, щоб податися далі від царського тирла з його вічною метушнею й буденними клопотами.
Але Скіпур знову опустився на землю, довго сидів мовчки, по-дитячому гойдав ногами, що зовсім не гармонувало з напруженням у погляді й надто прямою спиною, потім повернувся до Агала всім корпусом і запитав:
— То знаєш, для чого вчився в Ольвії?
— Чом не знати?
— Ну?
Агал раптом затнувся: здавалося, все давно зрозуміле й не викликає жодних сумнівів, та, виявляється, не таке воно й просте — однозначна відповідь, певне, була б неправильною, Скіпур вимагав іншої, бо, очевидно, чекав від Агала більшого, ніж звичайне опанування майстерністю карбувальника.
І Агал почав обережно:
— Ти хотів, царю, щоб я прижився у греків і став у них своїм…
Скіпур нахилив голову на знак згоди. Але все ж заперечив:
— Правильно думаєш, майже правильно, бо я справді хотів, щоб ти там прижився, але ніколи не гадав, що станеш у греків своїм; скіф не може перетворитися на грека, практичність і жадібність не для нас. Маємо іншу натуру, степову широчінь з нас нічим не витісниш, якими народилися, такими й помираємо.
Він помовчав трохи. Агал мовчав також: збагнув, що Скіпурові треба виговоритися і будь-які його слова дратуватимуть царя.
— Борисфен тече до моря, — згодом знову мовив Скіпур, — і поступово набирає сили… — По паузі додав: — Наші кибитки черкають степ, і все більше курганів зростає в ньому, а чи набираємо сили? — Зітхнув зовсім по-старечому, коли людині давно все зрозуміле й лишається тільки невисловленим. — Я послав тебе до Ольвії, щоб ти став майстром і прилучився до праці. Але не тільки тому. Хотів, щоб пожив у місті, ну, не перетворився на городянина, просякнувся міським духом.
— Для чого? — цілком резонно запитав Агал. — Наші кибитки й табуни не потребують міських стін.
Скіпур зітхнув і поважно погладив бороду.
— Живемо не лише сьогоднішнім днем, — заперечив, — і мусимо зазирати в майбутнє. Не вікувати ж нам у степу з кибитками, а грекам наживатися на нашій безтурботності. Початок зроблено: он бачиш, скільки вже люду осіло біля Борисфену й оре землю? Ми мусимо вічно рухатися, табуни й отари не можуть стояти на місці, отже, ніколи не мати нам храмів та шкіл і вічно купуватимемо зброю в греків.
Агал зрозумів царя.
— Хочеш сказати, що без власних майстрів завжди залежатимемо від чужинців?
— У тебе гострий розум, Агале. Сьогодні ти бачив своїх співплемінників, які навчилися вирощувати хліб і збудували на Борисфенових берегах перші селища. У греків дорога — море, у нас — річка. По Борисфену пливуть зараз купецькі човни, й везуть вони хутро й мед, тканини, зброю. А скільки йде до Ольвії нашого зерна — греки багатіють на ньому, ми могли б засипати всю їхню Ольвію зерном, бачиш, зорані лише клаптики, а якщо орати степ?
Агал недовірливо посміхнувся.
— Справжній пастух ніколи не дряпатиме землю.
— Сила звички, — махнув рукою Скіпур. — Ти лише три роки пробув у Ольвії, а скажи відверто, хіба зараз не скучив за містом? І за Понтакловою майстернею?
Агал замислився. Скіпур, здається, зазирнув йому в душу. Ще місяць тому, коли прощався з греками, був певен, що нічого не може бути кращого за степові простори, але тепер згадував Ольвію розчулено, іноді навіть снив нею. Так і сказав Скіпурові.
Цар нараз підвівся. Розкинув руки, наче хотів обійняти всю надрічкову широчінь, і мовив:
— Бачиш, які високі береги. Над водяною дорогою. Якщо поставити над Борисфеном міста, огородити їх стінами від ворожих навал, збудувати майстерні та храми… Тепер ти збагнув, для чого я посилав тебе в Ольвію?
— Знаєш, скільки років спливе, поки ми поставимо хоч одне місто? Може, лише наші правнуки побачать його…
— Комусь все одно треба починати, — спокійно одповів Скіпур, і Агалові стало ясно, що цар глибоко переконаний в своїй правоті й ніхто не зупинить його. Нараз уявив собі місто над Борисфеном, справжнє місто із стіною, будинками, вартою біля воріт, великими човнами на Борисфені, навантаженими різними товарами, велелюдним натовпом на базарі: і господарі в місті не греки, не вони встановлюють ціни на шкури й мед — ллють метал бородаті скіфські майстри і роблять з металу зброю та прикраси, либонь, не гірші за його срібну чашу.
Заради такого майбутнього можна було б і покласти все життя. Правда, мало хто захопиться цією ідеєю, чи потрібне Соратові химерне майбутнє місто, коли в нього тисячні табуни та отари? Багаті скіфи живуть сьогоднішнім днем, і мало не кожен упевнений, що кращого бути не може.
Але ж який важкий тягар звалює йому на плечі Скіпур!.. І чи витримає він?
Скіпур пильно подивився на Агала й зрозумів, що його слова впали на сприятливий грунт.
— Великі міста-фортеці над Борисфеном… — мовив. — Вони охоронятимуть дорогу по річці, а навколо них — дрібні селища, кожний чоловік розорює землю навколо своєї оселі, йому вистачить сіна й зерна для ситої зимівлі худоби, й він не дуже залежатиме від погоди… Позаминулого року — ти вже був у Ольвії, Агале, — випав такий сніг, що загинув мало не кожний третій кінь, багато хто скапцанився, а скільки людей померло з голоду!
— Люди збирають зерно й платять данину, — підхопив його думку Агал. — За цю данину цар утримує військо: добре навчених і озброєних людей, які охороняють наші володіння.
— І завойовують нові землі.
— На північ по Борисфену живуть ще не підкорені племена…
— Так. Мусять визнати нашу силу й підкоритися.
— Величезне царство скіфів од північних лісів до Понту Евксинського.
— Тоді і Ольвія стане нашою.
Агал уявив стіни, по яких могла проїхати скіфська кибитка. Взяти таке місто може лише велике й добре навчене військо. Із спеціальними пристроями для штурму й ламання стін. Чомусь зробилося шкода Ольвії, але думка про підкорене величезне місто й зарозумілих архонтів, котрі вимагають у нього помилування, була приємною.
Нараз запитав зовсім про інше:
— Скільки платять хлібороби данини?
Скіпур зареготав голосно й задоволено.
— А ти починаєш правильно думати…
— Щоб будувати міста, потрібні гроші.
— І ти візьмеш їх за проданий грекам хліб.
— То скільки платять данини?
— Третину.
— Можна підвищити. Більше оратимуть…
— Вірно міркуєш.
Агал простягнувся на траві, підперши підборіддя долонями. Вдивлявся у заборисфенову далечінь, слухав скиглення чайок над рікою і раптом подумав, що все залежить од випадку і хтось із безталанних його нащадків може перепинити розпочату ним і Скіпуром справу.
Розпочату?
Розмріявся, ніби вже почав закладати на високому березі стіни фортеці…
Зруйнувати, правда, завжди легше, ніж будувати, та навряд чи знайдеться бовдур, у якого підніметься рука нищити зведене пращурами. Завойовувати й нищити — інша справа. Там — чуже, чужі люди, чужі міста, чужі звички, а все мусить бути на один кшталт, кожен переможець вимагає покори, щоб слухалися й беззастережно сприймали твої накази, твої звички, твої устої. Бо ти переможець, отже, перемогла не лише твоя зброя, а й устої: погане ж мусить поступитися кращому.