І ось тепер, сидячи у Ліппа, я почав пригадувати, коли ж я вперше спромігся знову написати оповідання після того, як усе втратив. Це сталося в Кортіна-д'Ампеццо, тієї весни, коли я повернувся до Хедлі після поїздки за завданням своєї газети в Рейнську область і Рур, що перервала наші лижні прогулянки в горах. То була дуже нехитра історія під назвою «Не в сезон», але насправді кінець її був не такий, бо в житті той старий повісився. Я зробив це за своєю новою теорією, згідно з якою можна випустити в творі усе, що завгодно, — аби ти тільки сам знав те, що випускаєш, — і тоді оповідання стане ще сильніше, і читач відчує в ньому щось більше, ніж він осягнув розумом.
Атож, подумав я, тепер ти пишеш такі оповідання, яких не розуміють. Це річ майже певна. А ще певніше те, що на них немає попиту. Та колись їх зрозуміють, як ото трапляється з картинами. Потрібен тільки час та ще віра в себе.
Коли доводиться заощаджувати на їжі, треба міцно тримати себе в руках, щоб менше про неї думати. Голод — суворий учитель, він добре дисциплінує. І поки читачі цього не розуміють, ти попереду них. Еге ж, подумав я, аж так далеко попереду, що не маєш змоги щодня обідати. Незле було б, якби вони трохи наздогнали тебе.
Я знав, що повинен написати роман. Але це здавалося нездійсненним, поки я на превелику силу збивав абзаци, які були згустками того, з чого складаються романи. Мені треба було переходити до довших оповідань, наче бігунові, що тренується на довгій дистанції. Коли я писав свій перший роман, той, що був у валізі, вкраденій на Ліонському вокзалі, з мене ще не вивітрилась юнацька лірична легковажність, така ж скороминуща й оманлива, як і сама юність. Тепер я розумів: мабуть, вийшло справді на краще, що той роман пропав, — але розумів і те, що повинен написати новий. Одначе вирішив не братися до нього, аж поки не відчую в цьому нагальної потреби. Нехай мене чорти візьмуть, якщо я напишу роман тільки задля того, щоб напхати шлунок. От коли вже я не зможу не писати його, тоді інша річ, тоді мені просто нічого іншого не залишиться. А поки що напишу довге оповідання про щось таке, що досконально знаю.
На той час я вже розплатився, вийшов від Ліппа і, повернувши праворуч, перетнув вулицю Ренн, щоб не зайти в «Дві мавпи» на каву, а тоді вулицею Бонапарта — найкоротшою дорогою — подався додому.
Що ж із того, про що я ще не писав, я знаю досконально? Що я знаю по-справжньому і що мені найбільше до душі? Ніякого вибору я не мав. Єдине, що я міг обирати, — це вулиці, Щоб найшвидше дістатися туди, де можна працювати. Вулицею Бонапарта я дійшов до вулиці Гінеме, вийшов нею на Асса й, нарешті, попростував по Нотр-Дам-де-Шан до «Клозері-де-Ліла».
Я сів у кутку, так що надвечірнє сонце падало через моє плече, і, розгорнувши записник, почав писати. Офіціант приніс мені cafe creme, і, коли кава трохи охолола, я випив половину, а решту відсунув убік і знову взявся писати. Коли я спинився, мені не хотілось розлучатися з річкою, де я бачив на глибині велику форель і де бистра вода нуртувала, вдаряючи в палі мосту. То було оповідання про повернення з війни, хоч про війну в ньому не згадувалось ані словом.
Але ж річка й завтра вранці ніде не дінеться, і я неодмінно змалюю її і всю околицю, і все, що має там статися. Часу попереду багато, і я писатиму щодня. А все інше нічого не важить. У мене в кишені лежать гроші, які я одержав з Німеччини, отже, нема чим сушити собі голову. А коли ці гроші скінчаться, будуть якісь інші.
Усе, що мені тепер потрібне, — це зберегти ясні думки до ранку, коли я знов сяду до роботи.
Форд Медокс Форд і учень диявола
Коли ми мешкали над тартаком на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, 113, «Клозері-де-Ліла» було найближчим до нас добрим кафе — і одним з найкращих кафе в Парижі. Взимку в приміщенні було тепло, а навесні й восени приємно було сидіти надворі за маленьким столиком у затінку дерев коло статуї маршала Нея чи за одним із звичайних квадратних столів, розташованих під великими тентами вздовж бульвару. Двоє з тамтешніх офіціантів дуже добре ставились до нас. Завсідники кафе «Дю-Дом» і «Ротонда» ніколи не ходили до «Ліла». Тут у них не було знайомих, і ніхто не витріщав би на них очі, якби вони прийшли. За тих часів багато хто ходив до кафе на розі бульварів Монпарнас і Распай, щоб показати себе на людях, і в певному розумінні ці кафе були тим, чим сьогодні є колонки газетної світської хроніки — такими собі щоденними замінниками безсмертя.
Колись у «Клозері-де-Ліла» більш-менш регулярно збиралися поети, й останнім визначним із них був Поль Фор, якого я так і не читав. Єдиний поет, якого я там побачив, був Блез Сандрар з розтовченим обличчям боксера й пришпиленим до плеча порожнім рукавом; своєю вцілілою рукою він вправно скручував цигарки. З ним приємно було розмовляти, доки він не напився, але й тоді слухати його брехню було цікавіше, ніж правдиві оповіді багатьох інших людей. Блез Сандрар був єдиним поетом, що навідувався тоді до «Ліла», але я бачив його там лише один раз. Переважали ж серед завсідників літні бородані в приношених костюмах (вони приходили туди з дружинами чи коханками), хто з вузенькою червоною стрічкою Почесного легіону в петельці, а хто без неї. Нам приємно було вважати їх ученими — savants, — і вони сиділи за своїми аперитивами майже так само довго, як чоловіки у ще більш приношених костюмах, які зі своїми дружинами чи коханками пили cale creme і носили в петельці бузкові академічні стрічки, що не мали ніякого відношення до Французької Академії і свідчили, на нашу думку, що це університетські викладачі.
Завдяки цим відвідувачам у кафе панував затишок: вони цікавилися тільки одне одним, своїми аперитивами, чи кавою, чи вином, а також газетами й журналами на дерев'яних жердинках, і ніхто тут не виставляв себе на привселюдний огляд.
Приходили до «Ліла» й жителі кварталу, і в декотрих у петельці була стрічка Воєнного хреста, а в інших ще й жовто-зелена стрічка Воєнної медалі, і я дивився, як вправно вони обходяться без втрачених кінцівок, і оцінював якість їхніх штучних очей і міру майстерності хірургів, що відновлювали їхні обличчя. Шкіра добряче полатаного обличчя завжди набуває особливого, майже райдужного блиску — так поблискує добре утерта лижня, і цих відвідувачів ми поважали більше, ніж savants чи викладачів, хоч останні, можливо, теж побували на фронті, але уникли каліцтва.
За тих часів ми не довіряли людям, що не нюхали пороху, а цілком взагалі не довіряли нікому, й ми вважали, що Сандрар мав би менше хизуватися тим, що втратив руку. Я зрадів, що він завітав до «Ліла» вдень, коли там ще не було завсідників.
Того вечора я сидів за столом на тротуарі перед «Ліла» й дивився, як змінюється освітлення дерев та будинків і як бульваром неквапно цокають могутні битюки. Двері кафе позаду, праворуч від мене, відчинились, і хтось підійшов до мого столу.
— А, ось де ви! — почув я.
Це був Форд Медокс Форд, як він тоді себе називав. Він тяжко відсапувався в густі фарбовані вуса, але тримався рівно, мов ходяче, добре вдягнене пивне барило.
— Дозвольте підсісти? — сказав він, сідаючи й оглядаючи бульвар з-під безбарвних брів бляклими блакитними очима. — Я витратив найкращі роки свого життя на те, щоб цих шкап убивали в гуманний спосіб.
— Ви вже казали мені про це, — відповів я.
— Сумніваюсь.
— Запевняю вас.
— Дивно. Я цього зроду нікому не казав.
— Вип'єте?
Офіціант стояв над нами, й Форд замовив собі «шамбері» з «кассі». Офіціант, високий, худий, з великою лисиною, прикритою прилизаним волоссям, і з густими старомодними драгунськими вусами, повторив замовлення.
— Ні. Принесіть fine a l'eau[32], — сказав Форд.
— Fine a l'eau для мосьє, — повторив офіціант.
Я завжди уникав дивитися на Форда, якщо тільки міг, і тамував віддих, коли перебував з ним в одній кімнаті. Але тут ми сиділи надворі, й вітер гнав тротуаром опале листя від мого краю столика повз нього, тож я зважився глянути на Форда, відразу пошкодував і перевів погляд на бульвар. Освітлення знову змінилось, а я прогавив цей перехід. Я ковтнув із своєї чарки, щоб перевірити, чи Фордова поява не зіпсувала напій, але напій свого смаку не втратив.
— Щось ви дуже понурі, — сказав він.
— Зовсім ні.
— Чого ж, понурі. Вам треба частіше виходити на повітря. Я хочу запросити вас на наші вечірки — ми влаштовуємо їх у Bai Musette, y тому веселому танцзалі на вулиці Кардинала Лемуана, поблизу площі Контрескарп.
— Я мешкав два роки над тим танцзалом, коли вас ще не було в Парижі.
— Та невже? Ви певні?
— Атож, — відповів я. — Певен. У його власника було таксі, і, коли я поспішав на літак, він одвозив мене на аеродром. Але, перше ніж вирушити, ми заходили до танцзалу й, не вмикаючи світла, випивали в темряві коло цинкової стойки по склянці білого вина.
— А я не люблю літати, — сказав Форд. — То приходьте з дружиною в суботу ввечері до того танцзалу. Буде весело. Я намалюю план, щоб вам легше було його знайти. Я натрапив на нього зовсім випадково.
— Перший поверх будинку номер сімдесят чотири на вулиці Кардинала Лемуана, — сказав я. — А я жив на четвертому.
— Номера там нема, — сказав Форд. — Але ви це місце легко знайдете, якщо зможете знайти площу Контрескарп.
Я ще раз добряче ковтнув із чарки. Офіціант приніс Фордове замовлення, й Форд вичитав йому.
— Я не замовляв коньяку з содовою, — сказав він спокійно, але суворо. — Я просив принести вермуту «шамбері» з «кассі».
— Гаразд, Жане, — сказав я. — Я візьму цей fine. A мосьє принесіть те, що він замовляє тепер.
— Те, що я замовив з самого початку, — поправив мене Форд. В цю мить тротуаром повз нас пройшов худорлявий чоловік у накидці, під руку з високою жінкою. Він мимохідь зиркнув на наш стіл і пішов собі далі.
— Ви помітили, як я з ним не привітався? — спитав Форд. — Ну скажіть, помітили?
— Ні. А хто то?
— Беллок, — відповів Форд. — Як же я його знехтував!
— Я не помітив, — сказав я. — А чому ви з ним не привітались?
— На те є багато причин, — відповів Форд. — Ох, як я його знехтував!
Він був невимовно щасливий. Я не звернув особливої уваги на Беллока, й мені здалося, що й він не звернув уваги на нас. Я запам'ятав тільки, що він мав вигляд людини, зануреної у свої думки, і на стіл наш глянув, очевидно, машинально. Мені стало неприємно, що Форд повівся з ним так нечемно: як молодий письменник-початківець, я відчував до Беллока, свого старшого колеги, глибоку повагу. Сьогодні це важко зрозуміти, але за тих часів це було звичайне явище.
Я подумав, що добре було б, якби Беллок сів за цей стіл і якби я з ним познайомився. Зустріч з Фордом зіпсувала мені вечір, а з Беллоком, напевно, я провів би його дуже цікаво.
— Навіщо ви п'єте коньяк? — спитав Форд. — Хіба ви не знаєте, що коньяк занапащає молодих письменників?
— Я п'ю його досить рідко, — відповів я.
Я знов і знов нагадував собі те, що почув від Езри Паунда: ніколи не ображай Форда, пам'ятай, що бреше він тільки тоді, коли дуже втомлений; він добрий письменник, і щось у нього вдома негаразд. Та хоч як я старався, мені було важко не забувати цього, бо поряд зі мною — простягни руку й доторкнешся — сидів і сопів сам Форд, гладкий і бридкий. Але я старався.
— Поясніть мені, в яких випадках треба не вітатися? — спитав я.
Доти я вважав, що таке трапляється тільки в романах Уйди. Я так і не подужав жодного роману Уйди, навіть під час лижного сезону в Швейцарії, коли знімався сльотавий вітер, а всі привезені з собою книжки були вже прочитані й у пансіоні лишалися тільки покинуті кимось довоєнні видання Таухніца. Але якесь шосте чуття підказувало мені, що в її романах герої отак не вітаються одне з одним.
— Джентльмен, — пояснив Форд, — ніколи не вітається з негідником.
Я квапливо ковтнув коньяку.
— А з пройдою? — спитав я.
— Джентльмен не знається з пройдами.
— Виходить, не вітатися можна тільки з людиною свого кола? — не вгавав я.
— Авжеж.
— А як же тоді знайомляться з негідником?
— Його не завжди зразу розпізнаєш, а до того ж людина може завжди стати негідником.
— А що таке негідник? — спитав я. — Той, кого треба бити, поки не впаде?
— Зовсім не обов'язково, — відповів Форд.
— А Езра Паунд — джентльмен? — спитав я.
— Звісно, ні, — відповів Форд. — Він американець.
— А американець не може бути джентльменом?
— Хіба що Джон Куїн, — визнав Форд. — Ну, і дехто з ваших послів.
— Майрон Т. Геррік?
— Можливо.
— А Генрі Джеймс був джентльмен?
— Майже.
— Ну, а ви джентльмен?
— Авжеж. Я був на службі в його величності.
— Надто воно якось складно, — сказав я. — А я джентльмен?
— Звісно, що ні, — відказав Форд.
— Чому ж ви тоді п'єте зі мною?
— Я п'ю з вами як із здібним молодим письменником. Власне, як з товаришем по перу.
— Ви дуже люб'язні, — сказав я.
— В Італії вас, може, вважали б джентльменом, — великодушно мовив Форд.
— Але я не негідник?
— Ну, звісно, ні, мій любий. Хто б міг сказати таке?
— Але можу ним стати, — сказав я сумно. — Адже я п'ю коньяк, і взагалі. Саме це й занапастило лорда Гаррі Хотспера у Троллопа. А Троллоп, по-вашому, був джентльмен?
— Звісно, що ні.
— Ви певні?
— Тут можливі різні думки. Але я вважаю — ні.
— А Філдінг? Адже він був суддею.
— Хіба що зовні.
— А Марло?
— Звісно, що ні.
— А Джон Донн?
— Він був священик.
— Та-ак, тут є над чим замислитись, — сказав я.
— Я радий, що вас це зацікавило, — мовив Форд. — Знаєте, я на прощання вип'ю з вами кон'яку.
Коли Форд попрощався, було вже зовсім темно, і я пішов до кіоска й купив «Парі-спорт компле», вечірній випуск з результатами перегонів в Отейлі й програмою завтрашніх заїздів в Ангені. Офіціант Еміль, який заступив Жана, підійшов до мене подивитися результати останнього заїзду в Отейлі. Один мій близький приятель, що рідко навідувався до «Ліла», сів біля мене, і саме в ту мить, коли він замовляв Емілю коньяк, тротуаром повз нас знову пройшов худорлявий чоловік у накидці під руку з високою жінкою. Він скинув оком на наш стіл і пішов собі далі.
— Це Ілер Беллок, — сказав я своєму приятелеві. — Форд — він щойно був тут — не привітався з ним.
— Не мели дурниць, — відказав мій приятель. — Це Блістер Кроулі, шанувальник диявола. Його вважають найрозбещенішою людиною в світі.
— Прошу пробачення, — сказав я.
Народження нової школи
Записники в синіх обкладинках, два олівці, стругачка (на складаний ножик олівців не настачиш), столики з мармуровими стільницями, свіжий дух раннього ранку, щойно підметеної і протертої вогкою шваброю підлоги та ще трохи талану — оце і все, що було потрібно. Талан мали привертати каштан і кроляча лапка, що лежали у правій кишені. Хутро на тій лапці давно вже витерлось, а кісточки та сухожилки аж лисніли від довгого носіння. Кігтики дряпали підкладку кишені, і ти знав, що твій талан тут, при тобі.
Випадали дні, коли писалося так добре, що, відтворивши місцевість, ти міг заглибитися в неї, пройти лісом на поруб, а там вибратись на узвишшя й побачити пагорби за вигином озера. Часом кінчик олівця ламався в конічному носику стругачки, і тоді ти прочищав її маленьким лезом складаного ножа або ж дбайливо загострював ним олівець, а потім знову просовував руку в просяклу солоним потом ремінну петлю рюкзака, піднімав його, тоді просовував під ремінь другу руку і, відчуваючи на спині вагу рюкзака, а під ногами соснову глицю, починав спускатися до озера.
І раптом ти чув чийсь голос:
— Здоров, Хеме. Що це ти надумав? Писати в кафе?
Це означало, що твій талан залишив тебе, і ти згортав записник. То було найгірше, що могло статися. І якби стриматись, то ще нічого, але я тоді не вмів стримуватись і казав:
— А ти, сучий сину, якого біса сюди припхався?
— Ти, звісно, можеш вдавати із себе хтозна-що, але ображати людей ні до чого.
— Катав би ти звідси із своїм паскудним язиком.
— Це кафе для всіх. Я маю таке ж право бути тут, як і ти.