— Чого це тобі не сидиться в тій твоїй «Хатині»?
— Ой, годі вже. Не будь такий злий.
Тепер був саме час вивідати, як тут опинився цей тип: чи є надія, що його занесло сюди випадково, чи, може, за ним присуне ціла зграя таких самих, як він. Були, звичайно, й інші добрі кафе, де я міг би працювати, але туди довелося б далеченько йти, а це кафе стало для мене як рідний дім. Вибиратись із «Клозері-де-Ліла» мені аж ніяк не хотілося. Треба було або обстоювати свої права, або ж іти геть. Мабуть, розумніше було б піти, але мене почала розбирати злість, і я сказав:
— Слухай. Такому паскуді, як ти, байдуже, куди податися. То чого ти припхався сюди поганити пристойне кафе?
— Я просто зайшов випити. Що ж у цьому поганого?
— Вдома тобі подали б випити, а потім розбили б після тебе склянку.
— Де це вдома? Ото, мабуть, мила місцинка!
Він сидів за сусіднім столиком, високий гладкий молодик в окулярах. І вже встиг замовити пиво. Я вирішив, що не зважатиму на нього й спробую писати далі. 1 таки написав два речення.
— Я ж тільки привітався до тебе.
Я промовчав і написав ще одне речення. Коли втягнешся в роботу і вона добре йде, тебе не так легко вибити з колії.
— Чи ти вже став такий великий, що до тебе й озватися не можна?
Я написав ще одне речення, яким закінчив абзац, і перечитав його. Виходило поки що добре, і я написав перше речення наступного абзацу.
— Тобі завжди байдуже до інших, до того, що і в них можуть бути якісь труднощі.
Усе життя я вислуховував чиїсь бідкання. Та, як виявилось, тепер я міг писати й далі, — його бубоніння заважало мені не більше, ніж інші навколишні звуки, і, певна річ, куди менше, ніж Езрині вправи на фаготі.
— Приміром, людина хоче стати письменником, відчуває це своїм нутром, а нічого не виходить — і край.
Я писав далі, і мій талан нібито знову був при мені, як і все інше.
— Уявляєш: одного дня це наринуло на людину такою навальною хвилею, що вона втратила дар мови, заніміла.
Шкода, що не навіки, подумав я, не відриваючись від писання. А він розпатякався на всю губу, і його безглузді сентенції заколисували, наче вищання дошки, що її гвалтують на тартаку.
— І тоді ми полізли в Грецію… — долинуло до мене згодом. Перед тим я якийсь час не чув його слів, тільки голос. Тепер, знаючи, як оповідання розгортатиметься далі, я міг зробити перерву до завтра.
— То ти кажеш, ви полізли на Грецію? Чи в Грецію?
— Не будь вульгарним, — сказав він. — Ти не хочеш, щоб я розповів тобі все до кінця?
— Ні.
— Невже тобі не цікаво, що було далі?
— Ні.
— І тебе не хвилює життя і страждання ближнього? — Твої — ні.
— Ти бездушна тварина.
— Еге ж.
— А я сподівався, Хеме, що ти мені допоможеш.
— Я б залюбки застрелив тебе.
— Справді?
— Ні. Закон забороняє.
— А я б зробив для тебе будь-що.
— Справді?
— Авжеж.
— То почни з того, що забудь дорогу до цього кафе. Я встав з-за столу, підійшов офіціант, і я розплатився.
— Можна мені пройти з тобою до тартака, Хеме?
— Ні.
— Ну, то побачимось колись іншим разом.
— Але не тут.
— Та звісно, звісно, — сказав він. — Я ж пообіцяв.
— А що ти пишеш? — роблячи помилку, спитав я.
— Хочу написати щось видатне. Так само, як ти. Але це страшенно важко.
— Якщо не можеш писати, то облиш. Навіщо ж нюні розпускати? Повертайся додому, в Штати. Знайди роботу. Або повісся. Тільки перестань патякати про це. Ти ніколи нічого не напишеш.
— Чому ти так кажеш?
— Ти чув коли-небудь, як ти говориш?
— Я ж говорю про те, як писати.
— То краще помовч.
— Ти просто жорстокий, — мовив він. — Усі завжди казали, Що ти жорстокий, бездушний і себелюбний. А я завжди тебе захищав. Та більше не захищатиму.
— От і гаразд.
— Як ти можеш бути такий жорстокий до свого ближнього?
— Не знаю, — відказав я. — Слухай, коли вже ти не здатний писати, чом би тобі не спробувати себе в критиці?
— Ти так думаєш?
— Це буде чудово, — сказав я йому. — Тоді ти зможеш писати скільки захочеш. І не треба буде боятися, що на тебе нарине щось і відбере тобі мову. Тебе читатимуть і поважатимуть.
— Ти думаєш, з мене вийде добрий критик?
— Не знаю, чи добрий. Але критик вийде. Завжди знайдуться люди, які тобі допоможуть, а ти допомагатимеш своїм.
— Як це розуміти — своїм?
— Тим, з ким ти водишся.
— А-а, тим. То вони вже мають своїх критиків.
— Не обов'язково тобі писати про книжки, — сказав я. — Є ще картини, п'єси, балет, кіно…
— Це ж чудова ідея, Хеме. Я тобі дуже вдячний. Така цікава робота. І теж творча.
— Чи не забагато ми розводимося про творчість? Зрештою, бог створив світ усього за шість днів, а сьомого дня вже відпочивав.
— А до того ж ніщо не завадить мені віддаватися справжній літературній праці.
— Аніщо. Хіба лише ті високі вимоги, які ти проголошуватимеш у своїх критичних працях і які виявляться зависокими для тебе самого.
— Вони таки будуть високі. Можеш бути певен.
— А я й так певен.
То говорив уже критик, отож я спитав, чи не вип'є він зі мною, і він погодився.
— Хеме, — сказав він, і я зрозумів, що він уже таки справжній критик, бо критики завжди ставлять ім'я співрозмовника на початку речення, а не в кінці. — Хеме, я мушу тобі сказати, що вважаю твої твори сухуватими.
— Кепська справа, — мовив я.
— Хеме, вони надто недокрівні, надто кощаві.
— Зовсім кепська справа.
— Хеме, вони надто сухі, надто недокрівні, надто кощаві, надто жилаві.
Я винувато помацав у кишені кролячу лапку.
— Що ж, спробую додати їм трохи тіла.
— Але май на увазі: не треба, щоб вони були надто тілисті.
— Хеле, — сказав я, і собі переймаючи манеру критиків, — я докладу всіх зусиль, щоб уникнути цього.
— Я радий, що наші погляди збігаються, — урочисто промовив він.
— Ти запам'ятав, що сюди не можна приходити, коли я працюю?
— Аякже, Хеме. Звісно, що запам'ятав. До того ж у мене тепер буде своє кафе.
— Ти дуже люб'язний.
— Цього й прагну.
Було б таки цікаво й повчально, коли б цей молодик і справді вибився у відомі критики, але нікуди він не вибився, хоч деякий час я дуже на це сподівався.
Я, звісно, не думав, що він прийде знову другого ж таки дня, але не хотів спокушати долю і вирішив на той день дати «Клозері» перепочити від мене. Отож наступного ранку я прокинувся на світанні, прокип'ятив соски та пляшечки, приготував усе, що належало за рецептом, поналивав у пляшечки, дав одну містерові Бамбі й сів працювати біля обіднього столу, поки всі, крім нього, кота Ф. Киця та мене, ще спали. Обидва вони поводилися тихо, як і годиться в доброму товаристві, і працювалось мені як ніколи. В ті дні я не потребував нічого, навіть кролячої лапки, та все ж приємно було відчувати її в кишені.
З Паскеном у кафе «Дю-Дом»
Був погожий вечір, і після напруженого робочого дня я вийшов з нашого помешкання над тартаком, пройшов подвір'ям між стосами дощок, зачинив за собою хвіртку, перетнув вулицю, ввійшов через задні двері до булочної, що вітриною дивилася на бульвар Монпарнас і, вдихнувши смачний запах свіжого хліба, вийшов на бульвар. У булочній уже засвітили світло, а надворі ще тільки сутеніло, й у тих сутінках я пройшов бульваром до відкритої тераси ресторану «Тулузький негр», де на столику, за яким ми завжди вечеряли, вже встромлені були в дерев'яні кільця наші картаті червоно-білі серветки. Я прочитав видрукуване фіолетовими літерами меню й побачив, Що
[33] була печеня в горнятку. Вже від самої назви мені захотілося їсти.
Власник ресторану мосьє Лавінь спитав, як посувається моя робота, і я відповів, що дуже добре. Він сказав, що бачив, як я рано-вранці писав на терасі «Клозері-де-Ліла», але не озвався, бо я був весь у роботі.
— Ви мали вигляд людини, що одинцем продирається крізь джунглі, — сказав він.
— Коли я працюю, то нічого не бачу.
— А все ж таки, ви в ту мить були в джунглях, мосьє?
— У звичайному лісі, — відповів я.
Я попрямував далі вулицею, заглядаючи у вітрини й радіючи весняному вечорові й зустрічним перехожим. У трьох найславетніших кафе сиділи люди, яких я знав в обличчя чи з якими був знайомий. Але ввечері, коли засвічувалися ліхтарі, я завжди помічав довкола набагато приємніших і зовсім незнайомих мені людей, які поспішали туди, де можна було випити, поїсти, а згодом віддатися любощам. Завсідники найуславленіших кафе, мабуть, роблять те саме, а може, вони сидять і п'ють, розмовляють і любляться лише для того, щоб їх бачили інші. А люди, які мені подобались і з якими я не був знайомий, ходили до великих кафе, бо там можна було загубитися серед відвідувачів, і ніхто на них не звертав уваги, й вони могли побути вдвох. За тих часів, до того ж, у великих кафе страви були дешеві, там подавали добре пиво, й аперитиви коштували недорого, й ціну чітко позначали на блюдечках під ними.
Того вечора в голові моїй снувалися такі-от тверезі, хоча й не дуже оригінальні думки, і настрій у мене був особливо піднесений, бо цілий день я добре працював — багато зробив і так і не піддався бажанню піти на перегони. На той час, однак, я вже не міг дозволити собі ходити на перегони, дарма що, доклавши належних зусиль, на них завжди можна було заробити. Тоді ще не впроваджено було ні аналізу слини, ані інших методів, за допомогою яких виявляють штучно збуджених коней, і допінг застосовувався дуже широко. Але обчислювати шанси коней, які одержують збуджувальні засоби, розпізнавати ознаки допінга ще в стайні й закладати останні гроші, керуючись іноді просто якимось шостим чуттям, — таке заняття навряд чи може сприяти молодому батькові родини в його прагненні цілком віддатися літературному навчанню.
З усіх поглядів ми ще були дуже бідні, і, аби заощадити трохи грошей, я казав дружині, що мене запросили на обід, потім гуляв дві-три години в Люксембурзькому саду і, повернувшись, розповідав, як добре мене частували. Коли тобі двадцять п'ять років і ти збудований як важкоатлет, пропускати обід дуже нелегко: голод стає справжньою мукою. Але водночас голод загострює сприйняття, і я помітив, що мої персонажі відзначаються неабияким апетитом, люблять добре поїсти, а декотрі залюбки заглядають і в чарку.
В ресторані «Тулузький негр» ми пили добрий кагор, замовляючи чверть карафи, півкарафи, а то й повну карафу й звичайно розводячи його на третину водою. Вдома, над тартаком, ми мали корсіканське вино, дуже міцне й зовсім недороге. Це було справжнє корсіканське вино: навіть наполовину розбавлене водою, воно п'янило. В Парижі тоді можна було жити на зовсім мізерні заробітки, а іноді навіть і розкошувати — якщо ти не купував собі нового одягу й час від часу не обідав.
Від «Селекта» я квапливо втік, бо побачив там Гарольда Стірнса; він неодмінно завів би розмову про коней, а я ж оце щойно очистив своє сумління й звеселив душу, зрікшись цих тварин назавжди. Сповнений того вечора праведності, я проминув «Ротонду» з усіма її завсідниками і, зневаживши розпусту й стадний інстинкт, перейшов на той бік бульвару, до кафе «Дю-Дом». Воно теж було переповнене, але там сиділи люди, що добре попрацювали.
Там сиділи натурниці, що добре попрацювали, й художники, що працювали, доки посутеніло, й письменники, що завершили собі на радість чи на біду денну працю, сиділи п'яниці й усілякі диваки — деяких я знав, а решта були просто так, статистами.
Я пройшов між столиками й підсів до Паскена, з яким були дві сестри-натурниці. Паскен помахав мені, коли я стояв ще на тротуарі по той бік вулиці й розмірковував, чи зайти випити, чи ні. Паскен був дуже добрий художник, і він був п'яний — тобто не п'яніший і не тверезіший, ніж завжди, — але зберігав цілковиту ясність думки. Обидві натурниці були молоді й гарненькі. Одна — чорнява, маленька, чудово збудована, оманливо тендітна й розпусна. Друга — пустотлива й дурненька, але дуже принадна своєю нетривкою дитинною вродою. Збудована вона була не так гарно, як її сестра, — та й взагалі ні в кого тієї весни я не бачив більше такої гарної статури.
— Добра сестра й лиха сестра, — сказав Паскен. — Я маю гроші. Що ти питимеш?
—
[35].
— Може, — сказала вона. — Але на живу. А про тебе цього не скажеш.
— Ну, це ми ще побачимо.
— Згода, — кивнула вона. — Я люблю докази.
— Хіба сьогодні ти їх не мала?
— Ет, — відповіла вона й підставила обличчя останнім відсвітам дня. — Тебе просто розохотила твоя робота. Він любить тільки полотна, — звернулася вона до мене. — До всього домішується якийсь бруд.
— Ти хочеш, щоб я малював тебе, платив тобі, спав з тобою, щоб у мене була ясна голова, і щоб до всього я ще й кохав тебе, — сказав Паскен. — Бідолашна моя лялечка.
— Я вам подобаюся, правда ж, мосьє? — звернулась дівчина до мене.
— Дуже.
— Але ви завеликий, — з жалем сказала вона.
— В ліжку всі однакові на зріст.
— Неправда, — сказала її сестра. — І мені набридли ці балачки.
— Послухай, — сказав Паскен. — Якщо ти вважаєш, що я люблю тільки полотна, завтра я малюватиму тебе аквареллю.
— А коли ми вечерятимемо? — спитала її сестра. — І де? — . Ви повечеряєте з нами? — спитала чорнява дівчина.
— Ні. Я йду вечеряти з моєю legitime. — Тоді дружин називали так. А тепер кажуть: моя reguliere[36].
— Ви неодмінно мусите йти?
— І мушу, й хочу.
— Ну, то йди, — сказав Паскен. — І дивись, не закохайся в друкарський папір.
— Якщо закохаюся, то почну писати олівцем.
— Отже, завтра акварель, — оголосив він. — Ну гаразд, діти мої, я вип'ю ще чарку, й підемо вечеряти, куди скажете.
— До «Вікінга», — озвалася чорнява.
— Атож, — підтримала її сестра.
— Гаразд, — погодився Паскен. — На добраніч, Jeune homme[37]. Приємних снів.
— І вам також.
— Вони не дають мені спати, — сказав він. — Я ніколи не сплю.
— Засніть сьогодні.