В гаражі, де Скотт залишив свою машину, я з подивом побачив, що його маленькому «рено» бракує верха. Верх зім'яли, вивантажуючи машину в Марсельському порту чи десь-інде, і Зельда звеліла зняти його зовсім, а нового поставити не дозволила. Скотт пояснив, що його дружина взагалі терпіти не може закритих машин, що вони доїхали без верха до Ліона, а тут їх зупинив дощ. Загалом же машина була в пристойному стані, й Скотт, посперечавшись з приводу вартості миття, мащення і двох літрів мастила, оплатив рахунок. Гаражний механік пояснив мені, що треба було б замінити поршневі кільця і що машину, видно, забували заправляти мастилом і водою. Він показав мені, що двигун перегрівався, на ньому навіть обгоріла фарба. Якщо, мовляв, я зможу переконати мосьє замінити в Парижі кільця, то цей автомобільчик — а це взагалі чудова машина — ще довго служитиме йому.
— Мосьє не дозволив мені поставити новий верх.
— Справді?
— Машини треба шанувати.
— Авжеж.
— У вас є з собою плащі?
— Ні, — відповів я. — Я не знав про верх.
— Постарайтесь умовити мосьє, щоб він був серйозним, — благально сказав механік. — Принаймні щодо машини.
— Так-так, — сказав я.
За годину по тому, як ми виїхали з Ліона, линув дощ.
Того дня дощі зупиняли нас разів десять. То були раптові зливи, часом досить тривалі. Якби ми мали плащі, поїздка під весняним дощем була б навіть приємною. А так нам доводилось ховатися під деревами або зупинятись коло придорожніх кафе. Ми підкріплялися вишуканими стравами ліонського готелю, чудовим смаженим курчам з трюфелями, смачнющим хлібом і білим маконським вином. Скотт з великою насолодою пив його на кожній зупинці. В Маконі я купив ще чотири пляшки першокласного вина й відкорковував їх у міру потреби.
Певно, Скотт уперше пив вино просто з пляшки, а тому переймався якимось особливим збудженням — як людина, що знайомиться з життям міського дна, чи як дівчина, що вперше наважилась скупатись без купального костюма. Але невдовзі після полудня він почав непокоїтися за своє здоров'я. Він розповів мені про двох знайомих, які нещодавно померли від пневмонії. Обидва померли в Італії, і це глибоко вразило його.
Я пояснив йому, що пневмонія — це просто нова назва запалення легень, а він відповів, що я в цих речах нічого не тямлю і верзу казна-що. Пневмонія — це суто європейська недуга, і я не можу нічого про неї знати, навіть якщо читав медичні книжки свого батька, бо в них ідеться лише про суто американські хвороби. Я сказав, що мій батько навчався і в Європі. Але Скотт заперечив, що пневмонія з'явилася в Європі зовсім недавно, отже, мій батько не міг нічого про неї знати. Він додав також, Що в різних частинах Америки і хвороби різні, і якби мій батько практикував у Нью-Йорку, а не на Середньому Заході, то він знав би зовсім іншу гаму хвороб. Він так і сказав: «гаму».
Я погодився з ним, що в одній частині Сполучених Штатів справді трапляються хвороби, яких не буває в інших, і навів, як приклад, велику кількість випадків прокази в Новому Орлеані й малу, скажімо, в Чікаго. Але я додав, що лікарі весь час обмінюються знаннями й інформацією і принагідно згадав, що читав у «Журналі американської медичної асоціації» авторитетну статтю про пневмонію в Європі, де сказано було, що про хворобу цю згадував ще Гіппократ. На якийсь час це змусило Скотта замовкнути, і я вмовив його випити ще трохи «макону», пояснивши, що добре біле вино, в міру міцне, але з низьким вмістом цукру, просто рекомендується проти цієї недуги.
Після цього Скотт трохи підбадьорився, але незабаром знову занепав духом і спитав, чи встигнемо ми дістатися до якогось великого міста, перше ніж у нього почнуться гарячка й марення, що, як я йому вже сказав, неодмінно супроводжують європейську пневмонію. Тоді я переповів йому зміст статті про ту саму недугу у французькому журналі, яку я прочитав, чекаючи в американській лікарні в Нейї черги на інгаляцію. Слово «інгаляція» трохи заспокоїло Скотта. Але він усе ж таки хотів знати, коли ми дістанемося до міста. Я відповів: якщо ми їхатимемо без зупинок, то будемо там за півгодини чи, щонайбільше, за годину.
Потім Скотт спитав, чи боюсь я смерті, і я відповів, що іноді боюсь, а іноді не дуже.
Тим часом знову вперіщив дощ, і ми сховались у найближчому селі в кафе. Я не пам'ятаю всіх подробиць того вечора, але коли ми нарешті потрапили до готелю, — здається, в Шалоні-на-Соні, — було так пізно, що всі аптеки вже позачинялись. Тільки-но ми ввійшли до номера, Скотт роздягся й ліг у ліжко. Він примирився з тим, що помре від пневмонії, сказав він. Одне тільки мучить його — хто подбає про Зельду й маленьку Скотті. Я не дуже чітко уявляв собі, як зможу дбати про них, оскільки я вже мав досить клопоту, дбаючи про свою дружину Хедлі й малого Бамбі, але запевнив Скотта, що зроблю все, що зможу, і він подякував мені, додавши, що я мушу подбати, щоб Зельда не пила і щоб у Скотті була англійська гувернантка.
Ми віддали просушити свій одяг і були тепер у піжамах. Надворі все ще дощило, але в освітленому електрикою номері було затишно. Скотт лежав у ліжку, збираючись на силі для рішучого бою з хворобою. Я перевірив його пульс — сімдесят два на хвилину, й помацав лоб — він був холодний. Я вислухав його, звелівши дихати глибоко, але ніяких хрипів не почув.
— Слухайте, Скотте, — сказав я. — 3 вами все гаразд. Та щоб застуда справді не причепилася до вас, полежте трохи, а я замовлю лимонного соку й віскі, і на додачу ви приймете аспірин, і піднесетеся духом, і обійдетесь навіть без нежитю.
— Все це бабусині засоби, — сказав Скотт.
— У вас немає температури. А де ви в біса чули про запалення легень без температури?
— Не лайтеся, — сказав Скотт. — Звідки ви знаєте, що в мене немає температури?
— Пульс у вас нормальний, і лоб на дотик холодний.
— На дотик, — гірко сказав Скотт. — Якщо ви справжній друг, дістаньте термометр.
— Я ж у піжамі.
— Тоді пошліть по нього.
Я подзвонив коридорному. Він не з'явився, і я подзвонив знову, а тоді пішов шукати його. Скотт лежав із заплющеними очима, дихав повільно й рівно, і, дивлячись на його обличчя з правильними рисами й восковою шкірою, я подумав, що він схожий на маленького мертвого хрестоносця. Мені вже починало набридати це літературне життя — якщо це було літературне життя, — і шкода було часу, витраченого не на роботу, і мене вже охоплювала смертельна тута, що завжди приходить наприкінці даремно прожитого дня. Мені дуже набрид Скотт і вся ця дурна комедія, але я знайшов коридорного, дав йому грошей на термометр і на аспірин і замовив два
[46] і два подвійних віскі. Я хотів замовити пляшку віскі, але його подавали тільки на розлив.
Коли я повернувся до номера, Скотт усе ще лежав, мов з каменю витесаний на власному надгробку, очі його були заплющені, й дихав він з незворушною гідністю.
Почувши, що я ввійшов, він спитав:
— Ви дістали термометр?
— Ні, — відповів я.
— Я сподівався, що ви його принесете. — Я послав по нього.
— Це не одне й те саме.
— Атож. Зовсім не те, правда?
На Скотта не можна було сердитись, як не можна сердитись на божевільного, але я починав сердитись на самого себе за те, що вскочив у цю халепу. А втім, я розумів, чому він поводиться так. За тих часів більшість п'яниць помирало від запалення легень, хвороби, нині майже безпечної. Але вбачати в Скотті п'яницю було важко, бо на нього діяла зовсім мізерна кількість алкоголю.
В Європі за тих часів ми вважали, що вино таке саме корисне й необхідне, як їжа, а до того ж воно ще й дарувало відчуття щастя, вдоволення і радості. Споживання вина не було ні снобізмом, ні ознакою витонченого смаку, ані культом: пити було так само природно, як їсти, а для мене й так само необхідно, і я не сів би обідати без вина, сидру чи пива. Я любив усі вина, крім солодких і надто терпких, і мені просто не спадало на думку, що ті кілька пляшок досить легкого сухого білого «макону», які ми з ним випили, можуть обернути Скотта на дурня. Щоправда, вранці ми пили віскі з мінеральною водою, але я тоді ще нічого не знав про алкоголіків і не міг уявити собі, що одна порція віскі може зробити таке з людиною, яка їде у відкритій машині під дощем. Алкоголь мав би дуже швидко вивітритись.
Чекаючи коридорного, я сидів, читав газету й допивав відкорковану на останній зупинці пляшку «макону». Французькі газети постійно вміщують захоплюючі кримінальні репортажі з продовженням. Ці репортажі читаються, як романи, але, щоб картина була ясна, за ними треба стежити з самого початку, бо французькі газети, на відміну від американських, не друкують короткого викладу попередніх подій, — хоча й американські романи з продовженням читати нецікаво, якщо не знаєш, про що йшлося в найважливішому першому розділі. Коли подорожуєш по Франції, газети тільки дратують, бо виклад усіляких crimes, affaires чи scandales[47] не має ні початку, ні кінця і ти не зазнаєш тієї втіхи, з якою читаєш їх у своєму кафе. Того вечора я багато віддав би, щоб опинитися в кафе, де міг би читати завтрашні ранкові випуски паризьких газет, і дивитися на перехожих, і попивати перед вечерею щось істотніше за «макон». Але на руках у мене був Скотт, тож доводилося задовольнятися тим, що маю.
Коридорний нарешті з'явився з двома склянками лимонного соку з льодом, віскі й пляшкою мінеральної води «перр'є» і сказав, що аптека вже зачинена і термометр купити він не зміг. Але він позичив у когось аспірину. Я спитав, чи не може він позичити й термометр. Скотт розплющив очі й кинув на коридорного лютий ірландський погляд.
— Ви пояснили йому, наскільки це серйозно? — спитав він.
— Гадаю, він і сам розуміє.
— Будь ласка, постарайтеся розтовкмачити йому. Я постарався, і коридорний сказав:
— Як знайду, то обов'язково принесу.
— А ви дали йому добрі чайові? Вони працюють лише за чайові.
— Справді? — сказав я. — А я гадав, що готель їм теж платить.
— Я хотів сказати, що без добрих чайових вони для вас і пальцем не кивнуть. Майже всі вони продажні тварюки.
Я подумав про Івена Шіпмена й офіціанта з «Клозері-де-Ліла», якого примусили зголити вуса, коли в «Клозері» відкрили американський бар, і про те, як Івен працював у нього в садку в Монружі задовго до того, як я познайомився із Скоттом, і про нашу давню дружбу в «Ліла», і про те, які зміни там стались і що вони означали для нас усіх. Я хотів би розповісти Скотту про те, що відбувається в «Ліла», хоча, напевно, він уже чув про це від мене, але я знав, що його не обходять ні офіціанти, ні їхні турботи, ані їхня доброта й приязність. У той час Скотт люто ненавидів французів, а що спілкуватись йому доводилося переважно з офіціантами, яких він не розумів, водіями таксі, гаражними механіками й власниками квартир, то він мав на кому зганяти лють.
Ще більше, ніж французів, він ненавидів італійців і не міг говорити про них спокійно, навіть коли був тверезий. Англійців він теж ненавидів, але іноді терпів їх, а зрідка й захоплювався ними. Я не знаю, як він ставився до німців та австрійців. Може, на той час йому ще не доводилося мати з ними справ, так само як і з швейцарцями.
Того вечора в готелі я тільки радів, що він такий спокійний. Я змішав для нього лимонад з віскі й дав йому дві таблетки аспірину, і він проковтнув їх на диво спокійно й сумирно, а потім почав попивати віскі. Очі в нього були тепер розплющені й утуплені кудись у далечінь. Я, розгорнувши газету, читав репортаж про злочин і почував себе добре — за тих обставин, видно, аж надто добре.
— А ви, я бачу, людина бездушна, — сказав Скотт і, глянувши на нього, я зрозумів, що хоч діагноз поставив правильний, але ліки приписав не ті: віскі працювало проти нас.
— Чому ж, Скотте?
— Ви сидите собі й читаєте оту паскудну французьку газетку, і вам начхати на те, що я помираю.
— Хочете, щоб я викликав лікаря?
— Ні. Мені не потрібен паскудний французький провінційний лікар.
— А чого ж ви хочете?
— Я хочу зміряти температуру. Потім я хочу, щоб мій одяг висушили, й щоб ми сіли на паризький експрес, і щоб у Парижі мене відразу припровадили до американської лікарні в Нейї.
— Наш одяг не висохне до ранку, а експреси тут не зупиняються, — сказав я. — Раджу вам трохи перепочити, а потім повечеряти в ліжку.
— Я хочу зміряти температуру.
Це тривало досить довго — доки коридорний не приніс термометр.
— Невже не було інших? — спитав я.
Коли коридорний увійшов, Скотт заплющив очі і став справді схожий на вмирущу Каміллу. Я ще зроду не бачив, щоб у людини так швидко відринала кров від обличчя, й зачудовано подумав, куди вона поділася.
— Інших у готелі нема, — відповів коридорний і подав мені термометр.
То був градусник для ванни в дерев'яній оправі з металевим грузилом. Я похапцем ковтнув віскі і, розчинивши вікно, якусь мить постояв, утупившись очима в дощ. А коли обернувся, то побачив, що Скотт пильно дивиться на мене.
Я професійно струсив термометр і сказав:
— Вам пощастило, що це не анальний термометр.
— А куди цей ставлять?
— Під пахву, — відповів я і встромив його собі під пахву.
— Що ви робите, він же неправильно показуватиме, — сказав Скотт.
Я знов одним рвучким рухом униз струсив термометр, розстебнув Скотту піжаму і засунув термометр йому під пахву, другою рукою мацаючи в цей час його холодний лоб. Потім я ще раз перевірив його пульс. Скотт дивився просто неба. Пульс був сімдесят два… Я змусив його тримати термометр протягом чотирьох хвилин.
— По-моєму, його тримають лише одну хвилину, — сказав Скотт.
— Це великий термометр, — пояснив я. — Час треба збільшувати відповідно до квадрата його довжини. Він показує за Цельсієм.
Кінець кінцем я витяг термометр і підніс його до настільної лампи.
— Скільки?
— Тридцять сім і шість.
— А нормальна яка?
— Це і є нормальна.
— Ви певні?
— Певен.
— Перевірте на собі. Я мушу знати точно.
Я струсив термометр, розстебнув свою піжаму, сунув його під пахву й посидів, дивлячись на годинник. Потім вийняв його.
— Скільки?
Я уважно подивився. — Так само, як у вас.
— А як ви себе почуваєте?
— Чудово, — відповів я.
Я намагався згадати, чи температура тридцять сім і шість нормальна. Але це не мало аніякісінького значення, бо стовпчик як був, так і залишився на позначці тридцять.
Скотт, видно, ще сумнівався, і я запропонував йому зміряти температуру ще раз.
— Не треба, — сказав він. — Нам пощастило, що все минуло так швидко. В мене організм такий — коли видужує, то враз.
— От і чудово, — сказав я. — Але я все ж таки порадив би вам полежати в ліжку і обмежитися легкою вечерею. А рано вранці ми вирушимо далі.
Я вирішив купити нам обом плащі, але для цього мав позичити в нього гроші, а мені не хотілося заходити з ним зараз у суперечку з цього приводу.
Скоттові набридло лежати в ліжку. Він бажав устати, одягтися, зійти вниз і подзвонити Зельді, щоб вона знала, що з ним нічого не сталось.
— А чого б це їй думати, що з вами щось сталося?
— Відколи ми одружилися, це перша ніч, коли я спатиму не під одним дахом з нею, і я просто мушу з нею поговорити. Невже ви не можете зрозуміти, що це означає для нас обох?
Я міг зрозуміти це, хоч мені було невтямки, як вони із Зельдою примудрилися спати разом минулої ночі. Та не заводити ж суперечку і з цього приводу. Скотт одним духом допив віскі з лимонним соком і попросив мене замовити ще порцію. Я розшукав коридорного, повернув йому термометр і спитав, чи висох наш одяг.
— За годину буде сухий, — відповів він.
— Звеліть, щоб його випрасували, навіть якщо він буде ще трохи вологий. Так він швидше висохне.
Коридорний приніс ще дві склянки суміші, що лікує від застуди, і я попросив Скотта пити повільно й маленькими ковтками. Тепер я справді боявся, що він може застудитися, бо вже розумів: якщо в нього почнеться бодай нежить, його напевне доведеться везти до лікарні. Але, випивши, він на якийсь час відчув себе чудово й заглибився в щасливе переживання трагедії, яка полягала в тому, що він і Зельда вперше після одруження почують не разом. Кінець кінцем він заявив, що далі відкладати розмову з нею не може, накинув халат і пішов униз замовляти Париж.