Телефоністка сказала, що доведеться трохи почекати, і незабаром по тому, як він повернувся, з'явився коридорний з двома подвійними порціями віскі з лимонним соком. Скотт уперше випив при мені так багато, але це не подіяло на нього, він тільки пожвавішав, став балакучішим і почав розповідати мені історію своїх стосунків із Зельдою. Він розповів, як познайомився з нею під час війни, як втратив її і знову домігся її кохання, і про їхнє одруження, і про трагедію, що спіткала їх у Сан-Ра-фаелі десь із рік тому. Цей перший варіант його розповіді про те, як Зельда і французький льотчик закохались одне в одного, був справді сумний і, гадаю, правдивий. Згодом він розповідав мені інші варіанти, немов зважуючи, який найбільше підійде для роману, але жоден не був таким сумним, як перший, і я до кінця вірив саме в перший варіант, хоч будь-який з них міг бути правдивим. Розповідав він їх дедалі майстерніше, але жоден варіант не зворушував так, як перший.
Скотт був дуже добрим оповідачем. Тут йому не доводилося зважати на правопис і стежити за розділовими знаками, й ці оповіді, на відміну від його невиправлених листів, не викликали відчуття, що маєш справу з безграмотною людиною. Правильно писати моє прізвище він навчився лише по двох роках нашого знайомства, але, звичайно, це дуже довге прізвище, і, можливо, писати його ставало чимраз важче, і те, що він кінець кінцем навчився-таки писати його правильно, я вважаю подвигом. Він навчився правильно писати й куди складніші речі, а ще більше речей прагнув правильно осмислити.
Але того вечора він хотів, щоб я дізнався про те, що сталося тоді в Сан-Рафаелі, зрозумів і оцінив, і я побачив той випадок напрочуд виразно: одномісний гідроплан, що низько пролітає над плотом для пірнання, і колір моря, і форму поплавків гідроплана, і тінь від них, і засмагу Зельди, і засмагу Скотта, і її темно-русяві кучері, і його світло-русявий чуб, і смагляве обличчя хлопця, що закохався в Зельду. Я не міг поставити Скоттові запитання, що не йшло мені з думки: якщо оповідь його правдива й усе це було, то як він міг щоночі спати в одному ліжку із Зельдою? Але, можливо, саме тому ця історія була найсумніша з усіх, які мені доти траплялося чути; а можливо, він просто забув про це, як забув минулу ніч.
Наш одяг принесли до того, як дали Париж, і ми вдяглись і зійшли вниз вечеряти. Скотт уже не зовсім твердо тримався на ногах і скоса войовничо позирав на публіку. Спочатку нам подали равликів і карафу «флері», та ми ще не з'їли й половини, коли Скотта покликали до телефону. Він зник майже на годину, і кінець кінцем я доїв і його равликів, вмочуючи хліб у соус із розтопленого масла, часнику й петрушки, й допив карафу «флері». Коли він повернувся, я запропонував замовити ще равликів… але він не схотів. Йому хотілося чогось простого. Він не хотїв ні біфштекса, ні печінки, ні бекону, ні омлету. Він зажадав курча. Вдень ми з'їли дуже смачне холодне курча, але ми все ще перебували в місцевості, уславленій курятиною, а тому ми замовили
[48] і пляшку «монтаньї» — місцевого легкого і приємного білого вина. Скотт їв дуже мало і так і не допив один-єдиний келих вина. Він поклав голову на руки й знепритомнів. Вийшло це в нього дуже природно, без будь-якої театральності — мені здалося навіть, що він подбав про те, щоб нічого не розбити й не розлити. Ми з коридорним відтяглийого нагору, в номер, і поклали на ліжко, і я роздяг його до спіднього, повісив одяг, а тоді висмикнув з-під нього покривало й ковдру і вкрив його. Потім відчинив вікно, побачив, що надворі випогодилось, і залишив вікно відчиненим.
Доїдаючи в ресторані вечерю, я думав про Скотта. Йому, безперечно, не можна було пити, а я погано доглядав його. Все, що вія пив, спершу вкрай збуджувало його, а потім отруювало, і я поклав собі наступного дня стримуватися. Я скажу йому, що до Парижа вже недалеко й мені треба ввійти у форму, щоб писати. Це була неправда. Щоб не втрачати форми, мені досить було не пити після вечері, а також перед тим, як сісти писати, й під час роботи. Я піднявся в номер, широко розчинив усі вікна, роздягся й майже відразу заснув.
Наступний день випав чудовий, повітря було прозоре, неначе його вимив дощ, і ми їхали до Парижа через Кот-д'Ор, між оновленими пагорбами, полями й виноградниками, і Скотт був дуже веселий, чудово себе почував і розповідав мені сюжети всіх книжок Майкла Арлена — від першої до останньої. Майкл Арлен, зауважив він, це письменник, за творами якого треба стежити, й ми обидва можемо багато чого в нього навчитись. Я сказав, що не можу читати його книжок. Він відповів, що мені й не треба їх читати. Він переказуватиме мені сюжети й характеристики провідних персонажів. Це була така собі усна дисертація про творчість Майкла Арлена.
Я спитав у Скотта, чи добрий був зв'язок, коли він розмовляв по телефону із Зельдою, і він відповів, що чути було непогано й що вони ніяк не могли наговоритись. Коли ми зупинилися перекусити, я замовив пляшку найслабкішого вина з усіх, що там були, і сказав Скотту, що він зробить мені велику послугу, якщо не дозволить далі розганятися з випивкою: я, мовляв, маю бути у формі перед роботою, а тому не маю права випити більше як півпляшки. Він охоче пішов мені назустріч і коли побачив, що я з тугою поглядаю на спорожнілу пляшку, поділився зі мною із свого келиха.
Ми попрощалися коло його будинку, я на таксі повернувся до свого тартака, радіючи зустрічі з дружиною. Ми навіть пішли з нею до «Клозері-де-Ліла» трошки випити й були щасливі, мов діти, яких надовго розлучили й які зустрілися знову, і я розповів їй про поїздку.
— І тобі весь час було нецікаво, й ти не почув нічого нового для себе, Теті? — спитала вона.
— Я міг би багато чого почути про Майкла Арлена, якби слухав. А ще я наслухався чимало такого, що мушу обміркувати.
— Невже Скотт такий нещасний?
— Мабуть.
— Бідолаха.
— Одне я все ж таки засвоїв. — Що саме?
— Подорожуй тільки з тими, кого любиш.
— А це вже щось, правда?
— Правда. І ми поїдемо до Іспанії.
— Атож. І до від'їзду лишилося менше як півтора місяця. І цього року вже нікому не дозволимо зіпсувати нам подорож, правда?
— Правда. А після Памплони ми подамося до Мадріда, а потім до Валенсії.
— М-м-м-м, — муркнула вона, мов кішка.
— Бідний Скотт, — сказав я.
— Всі бідні, — промовила Хедлі. — Думкою багаті, а в кишені порожньо.
— Все ж таки нам страшенно щастить.
— Пильнуймо ж, щоб не втратити цього щастя.
Ми постукали пальцями по столику, щоб не наврочити, й офіціант підійшов спитати, чи нам щось потрібно. Але того, що було нам потрібно, ні офіціант, ні будь-хто інший, ані дотик до дерева чи мармуру (бо столик був мармуровий) дати нам не могли. Проте того вечора ми цього не знали й були щасливі.
За день чи два після поїздки Скотт приніс мені свою книжку. На ній була яскрава суперобкладинка, і, пригадую, мене неприємно вразило те, що вона така криклива, позбавлена смаку, слизька. Вона була схожа на суперобкладинку поганого науково-фантастичного роману. Скотт попросив мене не зважати на це: малюнок, мовляв, підказаний рекламним щитом на шосе на Лонг-Айленді, який відіграє неабияку роль у сюжеті, Він додав, що раніше ця суперобкладинка подобалась йому, а тепер ні. Перше ніж читати, я зняв її.
Коли я дочитав цю книжку, то зрозумів, що хоч би як Скотт поводив себе, хоч би що робив, я повинен пам'ятати, що це хвороба, й допомагати йому, й намагатися бути йому добрим другом. Він мав багато, аж надто багато добрих друзів, більше, ніж будь-хто з моїх знайомих. Але я рішуче приєднався до них, не думаючи про те, зможу я чи не зможу бути йому корисним. Якщо вія зумів написати таку чудову книжку, як «Великий Гетсбі», то, я певен був, зуміє написати й ще кращу. Тоді я не був ще знайомий із Зельдою і тому не знав, які страшні перепони поставали на його шляху. Але незабаром ми дізналися про них.
Яструби нічим не діляться
Скотт Фіцджеральд запросив нас пообідати з ним, його дружиною Зельдою та їхньою малою дочкою у вмебльованому помешканні, яке вони наймали на вулиці Тільзіт, 14. Я мало що пригадую про те помешкання, хіба тільки що воно було похмуре й задушне і там, здавалося, зовсім не було речей, які належали їм, окрім Скоттових перших книжок у ясно-голубих шкіряних оправах із золотим тисненням. А ще Скотт показав нам велику конторську книгу, де рік за роком записував назви своїх опублікованих творів, отримані за них гонорари, а також суми за право екранізації деяких із них та проценти від продажу книжок. Усі ті записи були дуже ретельні, немов у судновому журналі, і Скотт показував їх нам з безсторонньою гордістю хранителя музею. Він нервувався, прагнув бути гостинним і демонстрував реєстр своїх заробітків так, наче то був хтозна-який експонат. Але нас той експонат не цікавив.
Зельда мучилася тяжким похміллям. Минулого вечора вони гуляли на Монмартрі й посварилися через те, що Скотт не схотів упитись. Він вирішив, сказав він мені, серйозно працювати й не пити, а Зельда звинувачувала його в тому, що він зануда і псує всяку втіху. Так вона звичайно й казала про нього, а потім починалися взаємні звинувачення, і Зельда заперечувала: «Я такого не казала. Нічого подібного не було. Це неправда, Скотте». Потім вона начебто щось пригадувала й весело сміялася.
Того дня Зельда мала не дуже привабний вигляд. Її прекрасні русяві коси спотворив поганий перманент, зроблений у Ліоні, коли дощ змусив їх перервати автомобільну подорож, очі в неї були стомлені, обличчя похмуре й змарніле.
Вона виявляла до Хедлі й до мене належну люб'язність, але думки її, здавалося, були не з нами, а ще на тій учорашній вечірці, з якої вона повернулась десь аж над ранок. І Зельда, і Скотт, як видно, вважали, що нам з ним було дуже приємно подорожувати разом з Ліона, і вона явно ревнувала його.
— Ви так розкішно погуляли вдвох, що й мені не гріх трохи розважитися з нашими добрими друзями тут, у Парижі, — сказала вона Скоттові.
Скотт грав роль гостинного господаря, і ми з'їли дуже поганий обід, що його трохи скрасило вино, але тільки трохи. Дочка їхня була білява, повнощока, міцно збита й дуже здорова з вигляду дівчинка, що говорила по-англійському з акцентом, властивим лондонському простолюду. Скотт пояснив, що спеціально найняв для неї няньку-англійку, бо хотів, щоб дочка навчилася говорити так, як леді Діана Меннерз.
Зельда мала яструбині очі, тонкі уста й манери та вимову уродженки крайнього Півдня. Дивлячись на її обличчя, можна було спостерегти, як вона подумки переносилась на вчорашню вечірку й поверталася звідти з бездумними, наче в кішки, очима, а тоді в них спалахувала радість, і така сама радість торкала її тонкі уста й одразу ж зникала. Скотт і далі вдавав привітного й дбайливого господаря, а Зельда стежила за ним, і щоразу, як він пив вино, в її очах і на устах перебігала вдоволена посмішка. Згодом я добре вивчив ту посмішку й зрозумів її значення. Зельда знала, що тепер Скотт знову не зможе писати.
Зельда ревнувала Скотта до його роботи, і, коли ми познайомилися з ними ближче, це перестало нас дивувати. Скотт твердо постановляв собі не ходити на нічні пиятики, щодня робити гімнастичні вправи й регулярно працювати. Він брався до роботи, але тільки-но розписувався, як Зельда починала нарікати, що їй нудно, і тягла його на чергову пиятику. Вони сварилися, потім мирилися, і він вирушав зі мною в далекі прогулянки, щоб вигнати з організму алкоголь, і знову запевняв себе, що тепер уже працюватиме по-справжньому, і робота давалася йому добре. А потім усе починалося спочатку.
Скотт дуже кохав Зельду і страшенно ревнував її. Під час наших прогулянок він щоразу розповідав мені, як вона закохалася в того морського льотчика. Але відтоді вона начебто більш ніколи не давала йому поважного приводу ревнувати її до інших чоловіків. А тієї весни він ревнував її до жінок, і, коли вони пиячили десь на Монмартрі, боявся упитись, і так само боявся, щоб не впилася вона. Раніше вони обоє дуже швидко п'яніли й втрачали свідомість, і це завжди рятувало їх. Вони могли заснути від такої дози спиртного, навіть шампанського, яка майже не подіяла б на людину, звичну до випивки, і потім спали, як діти. Я сам бачив, як вони враз непритомніли, немов не від випивки, а від наркозу, і їхні друзі, а часом і шофер таксі, допроваджували їх до ліжка; та прокидалися вони завжди свіжі й бадьорі, бо перед тим не встигали випити так багато, щоб завдати шкоди організмові.
Та згодом вони втратили цю рятівну властивість. Тепер Зельда могла випити більше за Скотта, і він боявся, що вона уп'ється до непритомності в товаристві, з яким вони водили дружбу тієї весни, і там, де вони звичайно бували. Скоттові не подобались ні ті місця, ні ті люди, але йому доводилося пити більше, ніж він міг випити, не втрачаючи контролю над собою, і терпіти тих людей, і ті місця, а потім він почав пити ще більше і вже не засинав далеко за тією межею, за якою раніше втрачав свідомість. І зрештою в нього майже не лишалося часу для роботи.
А він уперто намагався працювати. Брався до роботи кожного дня, але нічого з того не виходило. Скотт скидав усе на Париж — це найкраще місто для письменницької праці — і не втрачав надії знайти таке місце, де їм із Зельдою знову житиметься щасливо. Він часто пригадував Рів'єру, якою вона була, поки її не забудували: і голубу морську широчінь, і піщані пляжі, і розлогі соснові гаї, і гори, що заходять у море. Він пам'ятав Рів'єру такою, якою вона була, коли вони із Зельдою вперше відкрили її для себе, — ще до того, як туди сипнули на літо курортники.
Скотт не раз говорив мені про Рів'єру й про те, як добре мені було б поїхати туди з дружиною наступного літа, і як ми там влаштуємось, і як він підшукає для нас недороге житло, і як ми з ним щодня будемо добре працювати, купатися, лежати на піску й засмагати, а питимемо тільки по аперитиву перед обідом і вечерею. І Зельда буде там щаслива, казав він. Вона любить плавати й чудово пірнає, їй до душі таке життя, і вона захоче, щоб він працював, і все залагодиться. Вони із Зельдою та дочкою поїдуть туди ще цього літа.
Я намагався переконати його, щоб він писав свої оповідання якомога краще й не спотворював їх на догоду чиїмсь приписам, як ото він розказував.
— Ви написали чудовий роман, — сказав я йому. — І тепер вам просто не можна писати всяке казна-що.
— Роман погано розкуповують, — відказав він. — Я мушу писати оповідання, і саме такі, які зможу продати.
— Напишіть найкраще оповідання, яке тільки можете, і напишіть його чесно, без отих штук.
— Неодмінно напишу, — пообіцяв він.
Але за такого способу життя було ще добре, що він узагалі міг щось писати. Зельда не заохочувала тих, хто упадав коло неї, і казала, що такі речі її не цікавлять. Однак це її розважало, а Скотт ревнував і мусив скрізь ходити з нею. Ці походеньки ламали його роботу, а саме до роботи Зельда й ревнувала його найдужче.
Весь кінець тієї весни й початок літа Скотт відчайдушно силкувався по-справжньому сісти за роботу, але працювати він міг тільки уривками. Коли я зустрічався з ним, він звичайно був веселий, часом розпачливо веселий, дотепно жартував, і його товариство було приємне. А коли в нього траплялись аж надто чорні дні, я вислуховував його й намагався переконати, що йому треба твердо стояти на своєму й тоді він знову писатиме так, як повинен писати, і що безповоротна лише смерть. Тоді він починав кепкувати із себе, і я вважав, що, поки він здатен на це, йому ніщо не загрожує. Попри всі свої біди, він написав одне гарне оповідання — «Багатий хлопчик», — тож я не сумнівався, що він може писати й ще краще, як він згодом і став писати.
Улітку ми були в Іспанії, де я почав перший начерк роману, а закінчив його у вересні, повернувшись до Парижа. Скотт і Зельда провели літо на Антібському мисі, і коли восени ми знову зустрілися в Парижі, я побачив, що він дуже змінився. Він не перестав пити на Рів'єрі і ходив тепер п'яний не тільки вечорами, а й серед дня. Йому вже було байдуже до того, що хтось працює, і, добре підпивши, він приходив до нас, на вулицю Нотр-Дам-де-Шан, 113, о будь-якій порі — і вдень, і пізно ввечері. Він став дуже неввічливий з тими, хто стояв нижче за нього, і з усіма, кого він сам вважав нижчими за себе.
Одного разу він прийшов на подвір'я тартака з дочкою — у няньки-англійки був вихідний день, і дитину доглядав Скотт, — і перед сходами дівчинка сказала йому, що їй треба до вбиральні. Скотт там-таки почав спускати їй штанці, і господар, що жив під нами, вийшов і сказав:
— Мосьє, туалет просто перед вами, ліворуч від сходів.
— Еге ж, і якщо ти багато говоритимеш, то я встромлю тебе туди головою, — відказав Скотт.
З ним було дуже важко всю ту осінь, але, протверезівши, він сідав писати новий роман. Я рідко бачив його тверезого, та на тверезу голову він завжди був привітний, по-давньому жартував, а часом, як і раніш, кепкував із себе. Зате коли напивався, він чи не щоразу приходив до мене додому й тішився тим, що заважав мені працювати, — майже так само, як тішилася Зельда, заважаючи працювати йому. Так тривало кілька років, але ж і всі ті роки я не мав вірнішого друга, ніж Скотт, коли він був тверезий.