— Хочеш відповісти на них замість мене?
— Так, сер. Якщо ви доручите. Я ж таки письменний, дарма що бідний.
— Ну то неси їх сюди.
— Зараз, містере Томе, сер. Там ще газета.
— Газету, Джозефе, будь ласка, залиш до сніданку.
Томас Хадсон сів читати листи, попиваючи холодний коктейль. Один лист він перечитав ще раз, а тоді сховав усі в шухляду стола.
— Джозефе! — гукнув він. — Ти все приготував до приїзду хлопців?
— Так, містере Томе, сер. І ще два зайвих ящики кока-коли. А що, мабуть, Том-молодший тепер більший за мене, га?
— Та ще ні.
— Як гадаєте — подужає він мене?
— Навряд.
— Ми ж із ним частенько боролися, коли я був вільний, — сказав Джозеф. — Аж дивно, їй-богу, що треба тепер називати його містером. Містер Том, містер Девід і містер Ендрю. То троє найкращих у світі хлопців, хай їм чорт. А найбільший хитрюга з них Енді.
— Він і змалку був хитрюга, — сказав Томас Хадсон.
— А що далі росте, то хитріший, — захоплено промовив Джозеф.
— Будь їм цього літа добрим прикладом.
— Містере Томе, не можу я бути цим хлопцям добрим прикладом. От років три-чотири тому, коли був простодушніший, то ще міг би. А тепер сам збираюся наслідувати Тома. Він же вчиться в дорогій школі, тож і манери в нього дорогі. Таким, як він, на вигляд стати я не можу, а от поводитись, як він, навчуся. Вільно й незмушено, але чемно. А ще хочу стати таким спритним, як Дев. Це буде найважче. А тоді ще випитати в Енді секрет, звідки він бере оті свої хитрощі.
— Тільки щоб ти мені сам не почав хитрувати.
— Ні, містере Томе, ви не так мене зрозуміли. Ті хитрощі не для вашого дому. Вони потрібні мені на той час, коли я вільний.
— Добре, що вони приїздять, правда?
— Містере Томе, та ще ж не було такого свята від самої великої пожежі. Як на мене, це все одно що друге пришестя. Чи добре, ви питаєте? Так, сер, дуже добре.
— Треба нам придумати для них якісь розваги.
— Ні, містере Томе, — відказав Джозеф. — Краще подумати, як уберегти їх від їхніх власних небезпечних витівок. У цьому нам може допомогти Едді. Він знає їх краще, ніж я. А я їхній приятель, то мені це важко.
— А як там Едді?
— Трохи випив, наперед відзначив день народження королеви. А загалом, молодець на всі сто.
— Мабуть, піду я таки до містера Боббі, поки він не пересердився.
— Він питав про вас, містере Томе. Містер Боббі — справжній джентльмен, і його часом стомлює вся ота потолоч, що наїжджає сюди яхтами. От і сьогодні, коли я йшов од нього, він був страшенно стомлений.
— А ти що там робив?
— Ходив по кока-колу, а тоді трохи повправлявся на більярді.
— Як стіл?
— Ще гірший став.
— Піду вниз, — сказав Томас Хадсон. — Треба прийняти душ і перевдягтися.
— Я там поклав вам на ліжку все, що треба, — сказав Джозеф. — Ще скляночку джину з тоніком?
— Ні, дякую.
— Містер Роджер приїхав.
— Добре. Я притягну його сюди.
— Він у вас поживе?
— Мабуть, поживе.
— Так чи так, а постіль я йому приготую.
— Добре.
III
Томас Хадсон прийняв душ, старанно намилив голову й підставив її під колючі, гострі й потужні цівки води. Він був кремезний чоловік, а роздягнений здавався ще кремезнішим, ніж в одязі. Тіло його вкривала густа засмага, а волосся вицвіло від сонця і взялося смугами. Він пильно стежив, Щоб не набирати зайвої ваги, і, ставши на вагівницю, побачив: сто дев'яносто два фунти.
Треба було поплавати перед тим, як приймати душ, подумав він. Але ж я довго плавав уранці перед роботою і тепер стомлений. Ось приїдуть хлопці, будемо більше плавати. І Роджер знову тут. Це добре.
Надягши чисті шорти, стару баскську сорочку і взувши мокасини, він вийшов з дому, спустився до хвіртки в штахетнику й опинився на лискучій, вибіленій сонцем кораловій стрічці Королівського шосе.
З дощаної хатини, що стояла в затінку двох високих кокосових пальм обіч дороги, вийшов дуже прямий старий негр у чорному альпаковому піджаку та випрасуваних темних штанах і повернув на шосе поперед Хадсона. Коли негр обернувся, Хадсон побачив його гарне темношкіре обличчя.
Звідкись із-за хатини долинув дитячий голос, глузливо виспівуючи на старовинний англійський мотив:
Дядечко Едвард приїхав з Нассау,
Цукерок я в нього купив.
Тільки цукерку до рота узяв,
У мене живіт заболів.
Дядечко Едвард обернувся; його гарне обличчя в яскравому полуденному світлі було сумне й сердите.
— Я знаю тебе, — сказав він. — Я тебе не бачу, але знаю, хто ти. І розкажу про тебе констеблю.
Дитячий голос провадив далі, ще дзвінкіш і веселіш:
Ой Едварде,
Ой Едварде,
Сякий-такий Едварде,
Нікудишні цукерки твої!
— Про все скажу констеблю, — мовив дядечко Едвард. — Констебль знайде на тебе управу.
— І сьогодні в тебе нікудишні цукерки, дядечку Едварде? — гукнув невидимий хлопчисько. Він добре пильнував, щоб не показатись на очі.
— Цькують людину, — голосно промовив дядечко Едвард, простуючи далі. — Здирають з неї шати гідності й топчуть ногами. Милий боже, даруй їм, бо не відають, що чинять.
Попереду на Королівському шосе почулися ще якісь співи. Вони линули з вікон кімнат над «Понсе де Леоном»[55]. Кораловою дорогою туди чимдуж поспішав хлопчина-негр.
— Колотнеча там, містере Томе, — мовив він, порівнявшись із Хадсоном. — Чи як би його ще сказати. Пан з яхти викидає за вікно речі.
— Які речі, Луїсе?
— Всякі, містере Томе. Пан викидає все, що трапить під руку. Пані пробувала спинити його, то він сказав, що викине і її.
— Звідки він, той пан?
— Якийсь багатій з Півночі. Нахваляється, що може купити й продати весь острів. Та, мабуть, і недорого той острів коштуватиме, якщо він і далі все отак розкидатиме.
— А що констебль, Луїсе? Він там був?
— Ні, містере Томе, сер. Констебля ще не викликали. Але всі гадають, що час уже викликати.
— То ти при них, Луїсе? А я хотів, щоб ти наготував мені наживки на завтра.
— Не турбуйтеся, містере Томе, сер. Наживки я вам наготую. Я при них, воно-то так. Вони найняли мене, щоб їхати зранку на риболовлю, отож я й при них. Тільки ніякої риболовлі немає. Де там, сер! Хіба що вважати за риболовлю те, як цей пан шпурляє на всі боки посуд та стільці і щоразу, коли містер Боббі приносить рахунок, дере його на клапті й називає містера Боббі мерзенним грабіжником і клятим шахраєм.
— Видно, Луїсе, то таки норовистий пан.
— Ой містере Томе, такого затятого ви ще зроду не бачили. Звелів він мені співати для них. Ви знаєте, я не вмію співати так добре, як Джозі, але співаю як можу, а часом навіть і краще. Одне слово, так добре, як тільки можу. Ви ж самі знаєте, бо чули, як я співаю. Та він тільки єдину пісню хоче слухати — оту, де не треба мені, мамо, ні бобів, ні рису, ні кокосових горіхів. Знов і знов ту саму. Це стара пісня, вона мені набридла, то я й кажу йому: «Сер, я знаю нові пісні. Добрі пісні. Гарні пісні. І старих знаю ще чимало, от хоч би й про загибель Джо Джейкоба Астора на «Титанику», коли той ударився об айсберг і потонув, і, як зволите, я радо заспіваю їх вам, аніж оцю, де ні бобів, ні рису». Чемно так кажу, як годиться. Ви ж знаєте, я вмію. А він мені: «Слухай ти, чорнопикий недоумку, та я маю більше магазинів, фабрик і газет, ніж той твій Джон Джейкоб Астор мав горшків, щоб туди… — Ну, ви знаєте що. — То ось я візьму, — каже, — та й тицьну тебе головою в ті горшки, щоб ти не смів учити мене, які пісні я маю слухати». Тоді його пані каже: «Любий, навіщо так лаяти хлопця? Він гарно співає, і я залюбки послухала б і нових пісень». А пан їй відказує: «То ось тобі моє слово. Ти їх не почуєш, а він їх не співатиме». Дивний він чоловік, містере Томе. А пані тільки й сказала: «Ой любий, як важко з тобою». Слово честі, містере Томе, то такий, що людині важче його умовити, ніж новонародженому мавпеняті запустити дизельний мотор. Ви вже даруйте, що я так розбазікався. Все це дуже мене розхвилювало. Та й пані геть засмутилась.
— Як же ти будеш з ними далі, Луїсе?
— Та ось несу для пані черепашкових перлів, — відказав хлопець.
Розмовляючи, вони спинилися в затінку пальми. Хлопець витяг з кишені чистеньку шматину, розгорнув її і показав з півдесятка блискучих рожевих перлин, зовсім не схожих на справжні: їх час від часу знаходили остров'яни, чистячи мушлі. Такий дарунок не привабив би жодної з жінок, яких знав Томас Хадсон, — окрім королеви Марії Англійської. Звичайно, Хадсон не міг вважати, що знає королеву Марію, — хіба лише з газет і кінохроніки та ще з профільних портретів у «Нью-Йоркері», — але через те, що їй подобалися багамські перли, в нього було таке відчуття, ніби він знає її краще, ніж багатьох своїх давніх знайомих. Королеві Марії подобаються ці перлини, і сьогодні острів святкує день її народження, думав він, але навряд чи вони дуже потішать жінку того пана. До того ж хто знає, чи не казала й королева Марія, що вони їй подобаються, аби тільки зробити приємність своїм підданцям на Багамських островах.
Вони рушили далі, простуючи до «Понсе де Леона», і Луїс сказав:
— Пані плакала, містере Томе. Так гірко плакала. Отож я й надумав піти до Роя і принести їй черепашкових перлин, щоб подивилася.
— Певне, вона дуже зрадіє, коли побачить їх, — мовив Хадсон. — Якщо їй подобаються черепашкові перли.
— Добре, якби зраділа. Зараз же й однесу їй.
Томас Хадсон зайшов до бару, де було прохолодно і майже темно після блиску коралової дороги, і випив джину з тоніком, присмаченого скибочкою лимонної кірки та кількома краплинами ангостури. Містер Боббі стояв за прилавком і вигляд мав страшенно сердитий. Чотири молодих негри грали в більярд, час від часу трохи піднімаючи стіл з одного боку, коли хтось хотів зробити важкий карамболь. Спів нагорі вже змовк, і в барі було дуже тихо, тільки клацали більярдні кулі. Біля стойки стовбичили два матроси з яхти, пришвартованої до причалу. Очі Томаса Хадсона звикли до присмерку в барі, там було не жарко й приємно. Згори спустився Луїс.
— Пан заснув, — сказав він. — Я залишив перлини його пані. Вона дивиться на них і плаче.
Хадсон побачив, як ті два матроси з яхти перезирнулися, але нічого не сказали. Він стояв, тримаючи в руці високу склянку з приємним гіркуватим напоєм і смакуючи перший ковток, що нагадав йому про Тангу, Момбасу і Ламу, і про все те узбережжя, і його раптом пойняла туга за Африкою, А от він засів на цьому острові, тоді як міг бути тепер в Африці. Е, до лиха, подумав він, ти ж коли завгодно можеш туди поїхати. Треба, щоб усе те жило в тобі самому, хоч де б ти був. І тут у тебе це зовсім непогано виходить.
— Томе, невже вам справді до смаку це зілля? — запитав його Боббі.
— Авжеж. Інакше я не пив би його.
— Я раз помилився пляшкою, то воно мені видалось наче хіна.
— А там є й хіна.
— Ні, люди таки схибнуті, — сказав Боббі. — Ось може чоловік дозволити собі пити все що завгодно. Має на те гроші. Йому б і пити собі на втіху, а він бере та й переводить добрячий джин, домішуючи туди якесь індійське пійло з хіною.
— Мені воно подобається. Я люблю присмак хіни з лимонною кіркою. Як на мене, ця суміш немовби розкриває у шлунку пори, чи що там іще. Мені вона любіша за будь-який інший напій із джином. Після неї я чудово себе почуваю.
— Я знаю. Ви завжди чудово себе почуваєте, коли вип'єте. А от я навпаки — препогано. Чого це не видно Роджера?
Роджер був приятель Томаса Хадсона, що придбав собі рибальську хатину далі на острові.
— Скоро має надійти. Ми сьогодні вечеряємо у Джонні Гуднера.
— І чого б ото таким людям, як ви, як Роджер Девіс і Джонні Гуднер, що стільки світу бачили, сидіти на цьому острові, — ніяк не збагну.
— Це гарний острів. Ви ж тут сидите, чи не так?
— Я сиджу, щоб заробляти собі на прожиток.
— Могли б заробляти на прожиток і в Нассау.
— К бісу Нассау. Тут веселіше. Що-що, а повеселитись на цьому острові можна добряче. Та й грошей тут дехто збив дай боже.
— Мені подобається тут жити.
— Та певне ж, — сказав Боббі. — І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті картини, які весь час малюєте?
— Останнім часом їх добре беруть.
— Подумати тільки — люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?
— Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.
— З торгів?
— Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.
— А самі ви можете їх продавати?
— Авжеж.
— Я б хотів купити смерч, — сказав Боббі. — Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще — два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно… То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки, в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.
— Це залежатиме від розміру картини.
— Малюйте яку вам захочеться, — велично промовив Боббі. — То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймались аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у море, мотор вибив дно й потонув.
— Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно, — сказав Томас Хадсон. — Я візьму з вас тільки за полотно.
— О боже, то добудьте щонайбільше полотно, — сказав Боббі. — Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть і з цього бару, і з цього бісового острова.
Його захопила велич задуму, але то був тільки початок.
— Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було — починаючи з негрів, прибитих бурею до стовбурів кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, яких жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний вітромір. І затоплена з верхом піщана коса, і місяць, що визирнув з-за хмар у розпалі бурі. І величезний вал, що здіймається і падає на берег, поглинаючи все живе. І знесені в море жінки, з яких вітром позривало одежу. І мертві негри, яких гойдає на хвилях і підкидає в повітря…
— Потрібне страшенно велике полотно, — сказав Хадсон.
— К бісу полотно! — вигукнув Боббі. — Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найвеличнішу в світі картину, хай йому чорт, і навіки уславимося в історії. Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!
— Почну я із смерчів, — сказав Томас Хадсон.
— Хай так, — погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись від свого великого задуму. — У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.
— Завтра ж беруся до смерчів.
— Ну гаразд, — сказав Боббі. — Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель «Титаника»?
— Велику картину — ні.
— Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою увагу. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен із жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?