— Як на мене, нам краще все-таки почати із смерчів.
— Томе, я хочу зробити з вас великого художника, — сказав Боббі. — Облиште ви оте своє школярство. Ви ж просто марнуєте себе. Ось подумайте, ще й півгодини не минуло, як ми з вами накреслили три картини, а я ж і не напружив як слід своєї уяви. А що ви малювали досі? Негра, що витяг на берег черепаху. Навіть не зелену, а звичайнісіньку морську черепаху. Або ж двох негрів у човні, що перебирають купу лангустів. Ні, друже, марнуєте ви своє життя!
Він замовк і, витягши з-під стойки пляшку, швидко ковтнув з неї.
— Це до рахунку не береться, — мовив він. — Ви нічого не бачили. Слухайте, Томе, це ж три чудові картини. Великі картини. Величні картини. Гідні висіти в Кришталевому палаці поряд із шедеврами всіх часів. Ну, перша, то, звісно, ні — їй бракує величі. Але ж ми навіть не почали. Та й хіба ми не можемо намалювати ще одну на довершення всього? Що ви про це скажете? — І він швидко ковтнув з пляшки.
— Про що?
Боббі перехилився через стойку, щоб ніхто інший його не почув.
— Не здумайте відмовлятися від цієї картини, — сказав він. — Хай вас не лякає її величність. Треба мати широке бачення, Томе. Ми можемо намалювати кінець світу. — Він трохи помовчав. — У повному розпалі.
— Чортівня, — мовив Томас Хадсон.
— Ні. Чортівня — то вже потім. А тут пекло тільки-но розверзається. Трясуни качаються по підлозі у своїй капличці на горі й репетують усі разом незнаними говірками. А чорт настромлює їх на вила й кидає на віз. Вони верещать, стогнуть і волають до Єгови. Скрізь попростягалися долілиць негри, а довкола них і просто по їхніх тілах повзають мурени, лангусти й морські павуки. А трохи далі — велике провалля, і чорти тягнуть туди і негрів, і слуг божих, і трясунів, і всіх, хто трапиться, й ті зникають з очей. Вода навколо острова дедалі піднімається, і в ній шастають які тільки є акули — й тупорилі, й макрельні, й тигрові, й пилконосі, — і пожирають тих, що пробують рятуватися плавом від чортячих вил і від отого чорного провалля, з якого йде пара. П'яниці востаннє припадають до пляшок і відбиваються ними від чортів. Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.
Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила на слугах божих. А ми з вами стоїмо посередині і незворушно все те споглядаємо. Ви щось собі занотовуєте, а я раз у раз закроплююся з пляшки і вам теж даю закропитися. Час від часу котрийсь чорт, зовсім упрівши від тяжкої праці, тягне повз нас якогось дебелого патера, а той щосили чіпляється пальцями за пісок, волаючи до бога, і чорт каже нам: «Даруйте, містере Томе. Даруйте, містере Боббі. Ну й роботи ж у нас сьогодні!» Потім, коли він, спітнілий і закіптюжений, повертається по нового слугу божого, я пропоную і йому ковтнути з пляшки, але він одказує: «Ні, дякую, містере Боббі. Я ніколи не п'ю на роботі».
Це може бути достобіса сильна картина, Томе, якщо нам пощастить надати їй належної сили та величі.
— Гадаю, на сьогодні вже цілком досить накреслень.
— Атож, мабуть, ваша правда, — сказав Боббі. —До того ж від цих накреслень мене бере спрага.
— Був колись такий Босх, у нього ця картина вийшла б судово.
— Це не той, що винайшов магнето?
— Ні. Ієронім Босх. Дуже давній митець. І дуже добрий. А ще Пітер Брейгель малював таке.
— Теж давній?
— Дуже давній. І теж дуже добрий. Вам він сподобався б.
— К бісу давніх, — сказав Боббі. — Куди їм до нас братися. До того ж кінець світу ще не настав, то де їм, у біса, знати про нього більше за нас?
— Перевершити їх — нелегка річ.
— Не вірю жодному слову, що ви оце кажете, — мовив Боббі. — Ми з вами маємо таку картину, що після неї на їхні ніхто б і не глянув.
— А як би його випити ще скляночку?
— Авжеж, хай йому чорт. Я зовсім забув, що ми в барі. Боже, благослови королеву. І який сьогодні день, ми з вами, Томе, забули. Тож вип'ємо за її здоров'я, я вас частую.
Він налив собі чарку рому, тоді подав Хадсонові пляшку жовтого джину, тарілку з лимонами, ніж і пляшку індійського тоніку.
— Колотіть самі своє бісове питво. У мене з душі верне від цього зілля.
Томас Хадсон змішав коктейль, додав до нього кілька крапель з пляшечки, крізь корок якої було простромлене чаїне перо, і підняв свою склянку. Тоді подивився на другий кінець стойки.
— А ви що п'єте? — запитав він матросів. — Як зветься, можете сказати?
— «Собача голова», — відповів один.
— Авжеж, «Собача голова», — підтвердив Боббі й, діставши з льоду дві пляшки холодного пива, подав їм. — А от склянок нема. Були тут п'янюги, що цілий день шпурлялися склянками. Ну, всі мають що випити? За королеву, панове. Не думаю, що її дуже цікавить цей острів, і не Певен, що їй так уже тут сподобалось. Але випиймо за королеву, панове. Хай благословить її бог.
Усі випили за здоров'я королеви.
— Напевне, вона чудова жінка, — сказав Боббі. — Але як на мене, то надто бундючна. Мені завжди була більше до душі королева Александра. Мила жінка. Проте день народження королеви ми вшануємо як годиться. Острів наш невеликий, та патріотів на ньому не бракує. Один з тутешніх жителів воював у минулій війні, і йому відірвало руку. Хіба можна бути більшим патріотом?
— Чий, він каже, день народження? — спитав один матрос другого.
— Королеви Марії Англійської, — відказав Боббі. — Матері теперішнього короля-імператора.
— Це не та, чиїм ім'ям названо корабель? — запитав другий моряк.
— Томе, — сказав Боббі, — другий тост ми з вами вип'ємо самі.
IV
Уже споночіло, і над островом повівав легкий бриз, розганяючи москітів та піщаних бліх. Усі судна давно повернулися в гавань і, піднявши утлегарі перед вузьким проходом, так і стояли тепер пришвартовані до трьох причалів, що тяглися від берега. Приплив швидко відкочувався, і ліхтарі суден відбивались у зеленавій проти світла воді, а вона відпливала так швидко, що аж вирувала навколо причалів і за кормою великого катера, на палубі якого вони сиділи.
У воді за бортом, там, де світло, відбиваючись від обшивки катера, сягало нефарбованих паль, і на тлі чорної пітьми під причалом темними колами вирізнялися старі автомобільні шини, що правили за кранці, стояла, тримаючись проти відпливу, зграйка сарганів, приваблених світлом. Вузькі й довгі, так само зеленаві, як і вода, вони не шукали поживи, не заводили гри, а, ледь ворушачи хвостами, тримались на місці, заворожені світлом.
Катер Джонні Гуднера «Нарвал», де Томас Хадсон і Джонні чекали на Роджера Девіса, стояв носом проти відпливу, а позад нього, біля того ж таки причалу, корма до корми була пришвартована яхта, власник якої цілий день розважався в барі у Боббі. Джонні Гуднер сидів на стільчику на кормі, поклавши ноги на другий стільчик, і тримав у правій руці склянку «Тома Коллінза», а в лівій — довгий зелений стручок мексіканського перцю.
— Чудово, — сказав він. — Одкушуєш малесенький шматочок, і в роті починає вогнем пекти, а тоді охолоджуєш його оцим.
Він одкусив перший шматочок, проковтнув, видихнув «х-х-ху!», згорнувши трубочкою язик, а тоді на добру хвилину припав до високої склянки. Його повна нижня губа облизнула тонку верхню, і він усміхнувся самими сірими очима. Кутики рота в нього були загнуті догори, так що здавалося, ніби він от-от усміхнеться або щойно всміхнувся, але загалом рот мало що говорив про нього, коли не брати до уваги типово ірландської верхньої губи. Дивитися треба було на очі. Зростом і будовою Джонні скидався на трохи обважнілого боксера середньої ваги, проте вигляд мав цілком спортивний, навіть простягтись отак вільно на стільцях, — бо коли б він утратив форму, в такій позі це одразу впало б у око. Обличчя його було темне від засмаги, а лущились тільки ніс і чоло, що ставало вищим у міру того, як рідшала чуприна. На підборідді виднів шрам, що міг би видатись за ямочку, якби його посунути трохи ближче до середини, а перенісся було помітно приплюснуте. Не можна сказати, що весь ніс був плескатий. Просто він мав такий вигляд, наче його робив новочасний скульптор, висікаючи одразу з каменю, і зняв тут ледь-ледь більше, ніж належало.
— Томе, безпутнику, що ви робили стільки часу?
— Працював, і дуже сумлінно.
— Це на вас схоже, — сказав Джонні й одкусив ще шматочок перцю. То була зовсім зів'яла, поморщена перчина, завдовжки дюймів із шість. — Тільки перший раз пече, — мовив він. — Так само, як і кохання.
— Де в чорта. Перець щоразу пече.
— А кохання?
— К бісу кохання, — відказав Том Хадсон.
— Який настрій! Які слова! Кого ви з себе вдаєте? Бідолашну вівцю, яку силоміць держать на цьому острові?
— Тут не держать овець, Джонні.
— Ну, то краба, що попався в сіть, — сказав Джонні. — Нам Зовсім ні до чого, щоб ви стали жертвою або чимось там іще. Покуштуйте-но краще одну з цих перчин.
— Я вже куштував, — одказав Томас Хадсон.
— Та знаю я все про вас, — сказав Джонні. — Своїм блискучим минулим мене не здивуєте. Може, ви просто все вигадали. Чи, може, ви той, що перший привіз їх до Патагонії верхи на яках. Але я людина нової доби. Слухайте, Томмі. Я їв мексиканський перець, начинений лососиною. Начинений морським окунем. Начинений чілійською скумбрією. Начинений грудинкою мексиканської горлиці. Начинений індичатиною і кротовим м'язом. Його начиняють чим завгодно, а я купую. І почуваюся при цьому таким собі бісовим можновладцем. Але все те витівки. А найкраще — отака довга, прив'яла, нічим не начинена й неапетитна на вигляд перчина з підливою із підсмаженого борошна. Ох ти ж чортяка!.. — Він знову хукнув крізь згорнутий трубочкою язик. — Цього разу я тебе таки перебрав.
І Джонні надовго припав до склянки з «Томом Коллінзом».
— Вона дає мені законний привід хильнути, — пояснив він по тому. — Мушу охолоджувати обпеченого рота, хай йому чорт. А ви чогось вип'єте?
— Хіба ще трохи джину з тоніком.
— Бой! — гукнув Джонні. — Ще склянку джину з тоніком для бвани[56].
Фред, один з хлопців-остров'ян, що їх капітан катера найняв для Джонні, приніс повну склянку.
— Прошу, містере Томе.
— Дякую, Фреде, — сказав Томас Хадсон. — За королеву, хай благословить її господь.
Вони випили.
— А де це наш старий бахуряка?
— Вдома. Скоро з'явиться.
Джонні пожував ще трохи перцю, допив усе, що було в склянці, й запитав:
— Ну, а як воно насправді, друже?
— Все гаразд, — відказав Томас Хадсон. — Я навчився непогано жити сам-один і працюю як віл.
— Вам тут подобається? Я маю на увазі — жити постійно.
— Так. Набридло вже тинятися по світу із своїми думками. Краще сидіти з ними тут. Мені тут справді непогано живеться, Джонні. Зовсім непогано.
— Тут добре жити, — сказав Джонні. — Добре для такого, як ви, що має якесь там внутрішнє життя. А мені, який то ганяється за отим-от самим, то тікає від нього, ні біса тут не світить. А чи правда, що наш Роджер пристав до червоних?
— То про це вже пішов поголос?
— Я дещо чув на Західному узбережжі.
— Що там за історія з ним сталася?
— Усього я не знаю. Але історія досить прикра.
— Справді прикра?
— Вони там судять про все по-своєму. Якщо ви маєте на думці дівчаток, то ні. А втім, клімат там такий, і свіжа городина, і все інше, що й вони виганяються незгірше за отих їхніх футболістів. Якась п'ятнадцятирічна шмаркачка виглядає на всі двадцять чотири. А в двадцять чотири вона вже справжня Мей Уїтті. Якщо не маєш бажання женитися, то треба добре дивитись на їхні зуби. Хоч, зрештою, і по зубах ні біса не визначиш. І всі вони мають маму, тата чи обох разом, і всі хочуть. То, звісно, той-таки клімат надає їм охоти. А ти на свою біду, буває, розпалишся, то де вже там питати, чи є в неї шоферські права чи картка соціального забезпечення. Як на мене, щодо них слід би брати до уваги не вік, а зріст, вагу і взагалі на що вони здатні. Якщо судити лише за віком, то виходить надто несправедливо. Хоч з якого боку на це глянь. У жодному виді спорту дочасний розвиток не є перешкодою. Навіть навпаки. Допускали б їх по розряду початківців — оце було б по-чесному. Так само, як на перегонах. Одного разу я мав добрячу халепу з тими дівчатками. Але Роджер попався не на цьому.
— А на чому ж я попався? — запитав Роджер Девіс.
Він ще раніш безгучно скочив з причалу на палубу в своїх м'яких капцях на мотузяній підошві і тепер стояв, непомірно великий, у плетеній спортивній сорочці, на три розміри більшій, ніж треба, та облиплих старих бавовняних штанях.
— Привіт, — озвався Джонні. — А я й не чув, як ви подзвонили. Я саме казав Томові: не знаю, мовляв, на чому вас підловили, але не на зведенні неповнолітньої.
— От і добре, — мовив Роджер. — І годі про це.
— Ви мені не наказуйте, — відрубав Джонні.
— Я не наказую, — мовив Роджер. — Я чемно прошу. У вас на судні дають щось випити? — Він поглянув на яхту, що стояла кормою до них. — А це хто?
— Ті, що були сьогодні в «Понсе». Не чули?
— Он як, — сказав Роджер. — Ну що ж, треба все-таки випити, дарма що вони подали нам поганий приклад.
— Бой! — гукнув Джонні. З каюти вийшов Фред.
— Слухаю, сер, — сказав він.
— Запитай, чого зболять ці джентльмени.
— Слухаю вас, панове, — мовив Фред.
— Я питиму те саме, що й містер Том, — сказав Роджер. — Він мій порадник і вихователь.
— Чи багато цього літа в таборі хлопців? — спитав Джонні.
— Поки що всього два, — відказав Роджер. — Я з моїм вихователем.
— Я і мій вихователь, — поправив його Джонні. — І як ви, в біса, книжки пишете?
— Я завжди можу когось найняти, щоб виправляв помилки.
— Або й безплатно знайти, — сказав Джонні. — Я оце розмовляв тут з вашим вихователем. Він каже, що йому тут добре живеться. І що він пристав до цього берега назавжди.
— Вам би слід побачити, як тут що, — мовив Хадсон до Джонні. — Часом він одпускає мене піти випити.
— А як щодо жінок?
— Жінок немає.
— Що ж ви, хлопці, робите?
— Та от цілий день сьогодні оце й роблю.
— Але ж ви давно вже тут. Що робили раніш?
— Купались, їли, пили… Том працює; читаємо, розмовляємо, читаємо, рибалимо, знову рибалимо, купаємось, п'ємо, спимо…
— І все без жінок?
— А без жінок.
— Не до вподоби мені це. Якесь нездорове життя. Ви курите багато опіуму, хлопці?
— Як, Томе? — спитав Роджер.
— Тілький добірний, — сказав Томас Хадсон.
— А марихуани багато вирощуєте?
— Щось вирощуємо, Томе? — спитав Роджер.
— Поганий був рік, — сказав Хадсон. — Дощі занапастили к бісу весь урожай.
— В усьому цьому є щось нездорове. — Джонні випив. — Єдина втіха — що ви ще п'єте. А може, ви, хлопці, вдалися до релігії? Чи не прийняв Том якоїсь віри?
— Як, Томе? — спитав Роджер.
— Взаємини з богом без істотних змін, — відказав Томас Хадсон.
— Щирі?
— Ми люди терпимі, — сказав Хадсон. — Вправляйтеся собі в якій хочете вірі. На острові є бейсбольний майданчик, отам і можете вправлятися.
— Нехай той ваш бог стане проти мене з биткою, то я йому так загилю верхом межи очі…
— Роджере, — докірливо мовив Джонні. — Уже ж вечір. Чи ви не бачили, як смерклося, посутеніло, а тоді й споночіло? А ще письменник. Не годиться зневажливо говорити про Всевишнього потемки. А може, він стоїть оце позад нас і заміряється своєю биткою.
— І на відбій вийде, закладаюся, — підхопив Роджер. — Останнім часом я бачив, як він відбиває.
— Атож, сер, — сказав Джонні. — Як відіб'є вашого верхового, аж вам в очах потемніє. Я теж знаю, як він б'є.
— Еге ж, мабуть, що знаєте, — погодився Роджер. — І Том знає, і я. Та я все ж таки спробую пробити йому верхом.
— Облишмо ці богословські дебати, — сказав Джонні. — Краще нехай нам дадуть їсти.
— А що — той стариган, який водить цю лайбу по морях, ще здатен куховарити? — запитав Томас Хадсон.
— Сьогодні в нас тушкована риба, — відказав Джонні. — І кулики з жовтим рисом. Золотисті кулики.
— Так говорите, наче якийсь бісів оздоблювач, — сказав Том. — Немає на них ніякого золота о цій порі року. А де ви вполювали тих куликів?