— Я чув, там гавкав собака, — мовив Роджер. — Мабуть, його налякали ракети. То годі вже. Я розумію, Френку, ви розважаєтесь. Поки що ви нікого не вбили, і ніякого лиха не сталося. Але навіщо лякати бідолашного собаку?
— То його жіночка гавкала, — весело відказав Френк. — Ось ми зараз стрельнемо просто в каюту й освітимо всю ту сімейну сцену.
— Я йду звідси к бісу, — сказав Роджер. — Не до душі мені ваші жарти. Мені не смішне автомобільне трюкацтво. Не смішно, коли п'яний веде літак. І коли собак лякають, теж не смішно.
— Ніхто вас не затримує, — сказав Френк. — Останнім часом ви стали для всіх мов чиряк на гузні.
— Он як?
— Авжеж. І ви, і Том, обидва святі та праведні. Псуєте будь-яку розвагу. Всі ви такі, розкаяні грішники. Раніш ви гуляли на всю губу. А тепер і іншим зась. Такі вже свідомі стали, аж надто.
— Виходить, це аж надто, коли я кажу, що не треба підпалювати Браунів причал?
— Авжеж. І це також. Тільки не вам це казати. Чув я про ваші штуки на Західному узбережжі.
— Забирали б ви свого пістоля та йшли собі розважатися в інше місце, — сказав Джонні Гуднер Френкові. — Так було добре нам без ваших вибриків.
— То й ви туди ж, — мовив Френк.
— Не розперізуйтесь, — застеріг його Роджер.
— Я тут єдиний, хто ще має смак до справжніх розваг, — сказав Френк. — А ви всі перестиглі, схибнуті праведники, благодійники, лицеміри…
— Капітане Френку… — Руперт нахилився над краєм причалу.
— Ось тільки Руперт мій друг. — Френк звів очі. — Чого тобі, Руперте?
— Капітане Френку, а про комісара ви забули?
— Ми підпалимо його, Руперте, друже мій.
— Поможи вам боже, капітане Френку, — промовив Руперт. — Налити вам ще рому?
— Мені добре й без рому, Руперте, — відказав йому Френк. — А тепер усі долілиць.
— Усі долілиць! — скомандував Руперт. — Лягай!
Френк вистрілив понад краєм причалу, і ракета спалахнула на гравієвій доріжці перед самим будинком комісара й там-таки згоріла. Негри на причалі аж застогнали.
— От чорт, — сказав Руперт. — Мало не влучили. Не пощастило. Ану ще раз, капітане Френку.
На яхті позад них засвітилися ліхтарі, і на палубу знову вийшов той чоловік. Тепер він був у білій сорочці, білих парусинових штанях і тенісних туфлях. Волосся гладенько зачесане, обличчя червоне, з білими плямами. Найближче з усіх на катері, спиною до яхти, сидів Джон, за ним — похмурий Роджер. Судна розділяло близько трьох футів води. Чоловік став на кормі й тицьнув пальцем на Роджера.
— Ти нікчема, — мовив він. — Брудний, смердючий нікчема. Роджер здивовано звів на нього очі.
— Це ви про мене, чи не так? — гукнув Френк. — Але ж я свиня, а не нікчема.
Чоловік і не глянув на нього й провадив далі, звертаючись до Роджера:
— Гладкий нікчема! — Він мало не задихався. — Дурисвіт! Облудник! Дешевий шарлатан! Нікудишній писака і паршивий маляр.
— Кому й навіщо ви все це кажете? — Роджер підвівся.
— Тобі. Тобі, нікчемо, тобі. Тобі, дурисвіте. Тобі, боягузе. Ах ти ж нікчема! Паршивий нікчема.
— Ви збожеволіли, — спокійно мовив Роджер.
— Ти нікчема! — гукнув чоловік з яхти через водний проміжок, що розділяв два судна, так само як хтось дражнив би тварину в одному з тих сучасних зоопарків, де людей і звірів розділяють не грати, а рови з водою. — Нікчема!
— Це він про мене, — втішено озвався Френк. — Хіба ви мене не впізнали? Я ж свиня.
— Я про тебе. — Чоловік показав пальцем на Роджера. — Ти дурисвіт.
— Слухайте, — мовив до нього Роджер. — Ви ж зовсім не для мене це кажете. А тільки для того, щоб похвалитися в Нью-Йорку, якими словами ви мене обклали.
Він говорив розважливо, терпляче, ніби й справді сподівався переконати того чоловіка й примусити замовкнути.
— Ти нікчема! — вигукнув той, дедалі дужче розпалюючи в собі істерику, — задля цього він, власне, й прибрався. — Брудний, смердючий нікчема!
— Ви кажете це не для мене, — повторив Роджер дуже спокійно, і Томас Хадсон зрозумів: він уже вирішив, що робити далі. — Тож краще замовкніть. А хочете поговорити зі мною — виходьте на причал.
Роджер ступив до причалу, і дивна річ — чоловік з яхти в ту ж таки мить і собі туди поліз. Він так розходився, що стриматись уже не міг. І таки вийшов на причал. Негри розступилися, а тоді оточили обох широким кільцем, залишивши всередині чималий простір.
Томас Хадсон не розумів, на що сподівався той чоловік, виходячи на причал проти Роджера. Ні один, ні другий не промовили ані слова, а навколо них були чорні обличчя негрів, і чоловік з яхти сильно вдарив Роджера збоку, а Роджер затопив йому в зуби лівою і роз'юшив рота. Той знову завдав бокового, на що Роджер відповів двома потужними хуками у праве око. Супротивник обхопив його руками, і Роджер зацідив йому правою в живіт і так відштовхнув від себе, що той аж роздер на ньому светр, — а тоді щосили вдарив його по обличчю тильним боком відкритої лівої.
Ніхто з негрів не озвавсь ні словом. Вони стояли мовчки, оточивши обох і залишивши їм якнайбільший простір для бійки. Хтось увімкнув на причалі світло, — певно, то Джонів бой Фред, подумав Хадсон, — і все було добре видно.
Роджер не відступав од супротивника і завдав йому три швидкі хуки в голову. Той обхопив його рукам й далі роздер на ньому светра, коли Роджер відштовхнув його від себе й двічі влучив кулаком у зуби.
— Годі вже лівою! — гукнув Френк. — Вріжте йому, сучому синові, правою. Враз угамується.
— Маєте щось мені сказати? — спитав Роджер чоловіка з яхти і сильним хуком зацідив йому в зуби. З рота в того юшила кров, уся права половина обличчя набрякла, і правого ока майже не стало видно.
Він знову вчепився за Роджера, а Роджер підхопив його попід руки й не давав упасти. Супротивник тяжко дихав і досі не обізвавсь ані словом. Роджер тримав його за руки, запхавши великі пальці у згини ліктів, і Том бачив, як він натискає ними на сухожилки між біцепсами й передпліччям.
— Ану не бризкай на мене кров'ю, сучий сину, — сказав Роджер і, замахнувшись лівою, рвучким ударом відкинув голову супротивника назад, а тоді знову рубонув його обличчя тильним боком руки. — Тепер добувай собі нового носа, — додав він.
— Вгамуйте його, Роджере! Вгамуйте! — під'юджував Френк.
— Чи ти не бачиш, йолопе, що він робить? — мовив до нього Фред Вілсон. — Він же вбиває його.
Чоловік з яхти знов навалився на Роджера, і Роджер відштовхнув його назад.
— Ти бий, — сказав він. — Ну. Бий.
Супротивник замахнувся, але Роджер ухиливсь від удару і обхопив його руками.
— Як тебе звуть? — запитав він чоловіка.
Той не відповів. Лише тяжко сапав, неначе конав від астми. Роджер тримав його попід руки, знов і знов натискаючи великими пальцями на згини ліктів.
— Ти дужий сучий син, — промовив він. — Та який дурень казав тобі, що ти вмієш битися?
Чоловік з яхти мляво замахнувся, але Роджер схопив його, притягнув до себе, трохи повернув і двічі садонув у вухо правим кулаком.
— Ну що, знатимеш тепер, як чіплятися до людей? — запитав він.
— Погляньте на його вухо, — обізвався Руперт. — Просто-таки виноградне гроно.
Роджер знову вхопив супротивника попід лікті й натиснув великими пальцями на сухожилки під біцепсами. Томас Хадсон дивився на обличчя того чоловіка. Спочатку на ньому не було ознак страху — тільки ницість, як ото в свині, в послідущого кнура. Але тепер він перелякався не на жарт. Мабуть, він ніколи раніше не чув про бійки, коли супротивників ніхто не розбороняє. А тепер, можливо, десь у закутках його свідомості спливла згадка про вичитані колись історії, де людей, що впали, забивали ногами до смерті. І він силкувався битись далі. Щоразу, як Роджер велів йому бити чи відштовхував його від себе, він намагався завдати удару. Опору він не припиняв.
Роджер відштовхнув супротивника від себе. Той стояв і дивився на нього. Коли Роджер випускав його із своїх лабет, в яких він почував себе зовсім безпорадним, страх його трохи відступав і до нього поверталася ницість. Він стояв переляканий, тяжко побитий, із знівеченим обличчям та закривавленим ротом, а дрібні крововиливи на вусі збіглися під шкірою в одну велику пухлину, і тепер воно скидалось на перестиглу фігу. Поки він стояв отак, вільний від Роджерових рук, страх залишив його, і в ньому знову здійнялася невигойна ницість.
— Що скажеш? — запитав його Роджер.
— Нікчема, — мовив той. Тоді втягнув підборіддя, виставив кулаки й повернувся трохи боком з таким виглядом, як ото буває в затятих, невиправних хлопчаків.
— Дивіться всі! — гукнув Руперт. — Зараз таке буде!
Але нічого особливо цікавого чи повчального вони не побачили. Роджер швидко підступив до супротивника, підняв ліве плече і, замахнувшися знизу вгору правим кулаком, угнітив його збоку по голові. Той упав на руки й коліна і тицьнувся лобом У причал. Якусь хвилю він стояв рачки, впираючись лобом у мостини, тоді м'яко повалився на бік. Роджер подивився на нього й пішов до краю причалу, а звідти зіскочив униз на катер.
Матроси понесли господаря на яхту. Вони не втручалися в те, Що діялось на причалі, а тепер підняли й понесли важко обвисле тіло. Кілька негрів допомогли їм спустити його на корму й занести в каюту. Діставшись туди, матроси зачинили за собою двері.
— Йому б треба лікаря, — мовив Томас Хадсон.
— Об причал він не дуже забився, — сказав Роджер. — Я не хотів пошкодити поміст.
— Останній удар у вухо навряд чи піде йому на користь, — зауважив Джонні Гуднер.
— Ви знівечили йому обличчя, — сказав Френк. — А вухо! Зроду не бачив, щоб вухо отак швидко набрякло. Спершу було мов виноградне гроно, а потім зробилося завбільшки з апельсин.
— Голі руки — то страшна річ, — мовив Роджер. — Люди просто не уявляють собі, чого можна ними накоїти. І треба ж було мені з ним зустрітися!
— Зате вже тепер як десь зустрінетеся, то враз його впізнаєте.
— Сподіваюсь, він оклигає, — сказав Роджер.
— Бійка була чудова, містере Роджер, — мовив до нього Фред.
— Хай їй чорт, тій бійці, — відказав Роджер. — І на біса вона була потрібна?
— Він же сам напросився, — сказав Фред.
— Та не беріть ви цього до серця, — мовив Френк до Роджера. — Я бачив сотні таких бійок. Нічого йому не станеться.
Негри на причалі почали розходитись, обговорюючи щойно бачену бійку. Коли того білого несли на яхту, він мав такий вигляд, що їм стало не по собі, і вся хоробрість, з якою вони вимагали підпалити комісарів будинок, тепер розвіялась.
— Ну, то на добраніч, капітане Френку, — сказав Руперт.
— Ідеш, Руперте? — запитав його Френк.
— Та треба, мабуть, піти подивитися, що там діється у містера Боббі.
— На добраніч, Руперте, — сказав Роджер. — До завтра. Роджер був дуже похмурий, а його ліва рука набрякла й стала завбільшки з добрячий грейпфрут. Права теж розпухла, але не так помітно. А більше ніщо не виказувало, що він бився, хіба тільки роздертий светр, комір якого теліпався у нього на грудях. Той чоловік один раз влучив його по голові, і там вискочила невелика гуля. Джон помастив йому садна й подряпини на кісточках пальців. Роджер і не глянув на свої руки.
— Ходім до Боббі, побачимо, чи там ще веселяться, — мовив Френк.
— Та не журіться, Родже, — сказав Фред Вілсон і піднявся на причал. — Журяться тільки шмаркачі.
Забравши гітару й банджо, вони рушили вздовж причалу, простуючи на світло й співи, що линули з розчинених дверей «Понсе де Леона».
— Усе-таки Фредді непоганий хлопчина, — сказав Джон Томасові Хадсону.
— І завжди був непоганий, — відказав Хадсон. — Та коли вони вдвох із Френком, добра від них не жди.
Роджер мовчав, і Томас Хадсон непокоївся за нього — за нього і за багато чого іншого.
— А може, й нам уже час рушати, як гадаєш? — запитав він Роджера.
— Я все караюся через того типа, — відказав Роджер.
Він похмуро сидів спиною до корми, обхопивши ліву руку правою.
— Нема чого вам каратися, — дуже тихо промовив Джон. — Він уже на ногах.
— Справді?
— Онде виліз і рушницю з собою тягне.
— Ну, буде мені лихо, — сказав Роджер. Але вже веселішим голосом. Він так само сидів спиною до корми й навіть не обернувся.
Чоловік з яхти вийшов на корму, цього разу в піжамній куртці та штанях, але найперше впадала в око рушниця. Томас Хадсон перевів погляд з рушниці на його обличчя — воно було страхітливе. Хтось уже пообліплював його пластиром з марлею і щедро намастив. А от з вухом так нічого й не змогли вдіяти. Як видно, найменший дотик до нього завдає нестерпного болю, подумав Томас Хадсон, отож його й полишили як було, і тепер воно віддималося вбік, набрякле й дуже тверде на вигляд, привертаючи до себе всю увагу. Ніхто не промовив ні слова, і той чоловік з понівеченим обличчям так і стояв на кормі з рушницею в руках. Певне, він і не бачив їх до ладу — так запухли в нього очі. Він стояв, не озиваючись, і вони троє теж мовчали.
Роджер дуже повільно повернув голову, побачив його і мовив через плече:
— Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.
Чоловік на яхті й далі стояв з рушницею в руках. Його розпухлі губи заворушилися, але він нічого не сказав.
— Вам не забракне підлості пальнути людині в спину, але духу на це чортма, — дуже спокійно мовив Роджер через плече. — Ідіть повісьте рушницю й лягайте спати.
Він усе так само сидів спиною до яхти. І раптом утнув штуку, Що видалась Томасові Хадсону смертельно небезпечною.
— Чи не нагадує вам цей добродій леді Макбет у нічному вбранні, коли вона з'являється із спочивальні? — запитав він тих, Що були з ним на катері.
Томас Хадсон напружено чекав, що буде далі. Та нічого не сталось, а невдовзі той чоловік повернувся й пішов назад до каюти, забравши з собою рушницю.
— Ну, тепер мені куди легше, — сказав Роджер. — А то вже аж струміло з-під пахов. Ходімо додому, Томе. З ним усе гаразд.
— Гаразд, та не дуже, — зауважив Джонні.
— Цілком досить, — сказав Роджер. — І вродиться ж отаке.
—. Ходім, Роджере, — озвався Томас Хадсон. — Зайдемо ще до мене.
— Ходім.
Вони попрощалися з Джоном і пішли Королівським шосе до будинку Хадсона. В барі ще святкували й веселилися.
— Чи не хочеш заглянути до «Понсе»? — спитав Томас Хадсон.
— Е ні, к бісу, — відказав Роджер.
— Я думав сказати Фредді, що з тим типом усе гаразд.
— Іди скажи сам. А я піду просто до тебе.
Коли Томас Хадсон прийшов додому, Роджер лежав долілиць на ліжку в кінці веранди, запнутої протимоскітною сіткою. На веранді було темно, і святковий гомін ледь долинав сюди.
— Спиш? — запитав Томас Хадсон.
— Ні.
— Випити хочеш?
— Мабуть, не треба. Дякую.
— Як рука?
— Просто набрякла й болить. Пусте.
— Ти знову не в гуморі?
— Еге ж. Паскудно на душі.
— Завтра приїдуть хлопці.
— Оце добре.
— Ти так-таки не хочеш випити?
— Ні, друже. А ти пий собі.
— Ковтну віскі з содовою, щоб краще спалося.
Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.
— Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу, — сказав Роджер. — Той тип — справжній мерзотник.
— Ти його дечого навчив.
— Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він відіграється на комусь іншому.
— Він сам зачепив тебе.
— Авжеж. Та я не докінчив справи.
— Тобі лишалося хіба що вбити його.
— От про це я я кажу. Тепер він буде ще підліший.
— А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.
— Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.
— А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не сказав, відколи приїхав.
— Була бійка, як оце сьогодні.
— З ким?
Роджер назвав ім'я чоловіка, що займав дуже високе становище У світі так званої кінопромисловості.
— Я зовсім не хотів заводитись, — сказав він. — Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з'являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він У «Ліванських кедрах»[57] десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби вліпили тільки за вбивство з необережності.