— А далі як було?
— А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.
— Що саме?
— Все що завгодно. Одне за одним.
— Не хочеш мені казати?
— Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?
— Та начебто.
— Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзотників на цьому світі! Справжніх мерзотників. І тим, що котрогось поб'єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і є одна з причин, чому вони нас провокують. — Він перевернувся на ліжку і ліг горілиць. — Знаєш, Томмі, зло — препаскудна річ. Та й достобіса підступна. А колись же люди тямили, що таке добро, а що зло.
— Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром, — сказав Томас Хадсон.
— Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, я хотів би, щоб цієї бійки не було. Бо стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.
— Будь-яка бійка — мерзота.
— Я знаю. Але що ж тоді лишається робити?
— Коли вже почав битися — треба перемагати.
— Авжеж. Але мені приємно було битися, тільки-но я почав. — Тобі було б ще приємніше, якби він умів битися по-справжньому.
— Мабуть, що так, — погодився Роджер. — А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли тобі приємно битися, ти й сам стаєш таким, як той, з ким б'єшся.
— Він препаскудний тип, — сказав Томас Хадсон.
— Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.
— Ти можеш пригадати кращі?
— Колись нам завжди було добре.
— Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.
— Я про це не думав, — сказав Роджер. — Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали горіти. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.
— Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.
— Серед моїх знайомих є й порядні люди.
— Не дуже багато.
— А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.
— Завжди коло тебе крутиться якась потолоч.
— Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?
— І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.
— Еге ж, — сказав Роджер. — Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Хоч я не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.
— Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.
— А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло мені добре знайоме. Що-що, а зло я враз розпізнаю.
— Шкода, що так паскудно скінчився вечір.
— Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.
— Ти вже спатимеш? Мабуть, тут і лишайся.
— Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?
— Генрі Лоусона?
— Так.
— Я знайду тобі…
Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще світилося.
V
Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка крутились на вітрі. Ранок був справді чудовий.
Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.
— Коли приїдуть хлопці? — запитав Джозеф.
— Десь після полудня.
— То до обіду встигнуть?
— Еге ж.
— Коли я прийшов, містера Роджера вже не було, — сказав Джозеф. — Він і не снідав.
— Може, скоро надійде.
— Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.
Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.
Роджер подивився через його плече і сказав:
— Гарна буде картина.
— Можливо.
— А де ти бачив такі смерчі?
— Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?
— Ще й досі набрякла.
Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.
— Коли б не рука, все було б наче поганий сон.
— Ще й який поганий.
— Як ти гадаєш, той тип справді думав стріляти?
— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Та й знати не хочу.
— Пробач, — мовив Роджер. — Може, мені піти?
— Ні. Побудь тут. Я зараз кінчаю. Ти мені не заважатимеш.
— Вони знялися на світанку, — сказав Роджер. — Я бачив, як відпливали.
— А ти там що робив так рано?
— Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. «Понсе» так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.
— Він казав, що ти вийшов у море човном.
— Веслуючи лише правою. Хотів її розім'яти. Тепер уже не болить.
— Ну, оце й усе на сьогодні, — сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя. — Хлопці вже мають вирушати. — Він поглянув на годинник. — Чи не хильнути нам по одній нашвидку?
— Добре діло. Я не від того.
— Але дванадцятої ще нема.
— Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати до дванадцятої, коли вже таке твоє правило.
— Гаразд.
— Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.
— То порушмо його, — сказав Томас Хадсон. — Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.
— Я знаю… Джо! — гукнув Роджер. — Неси шейкер і все, що треба для мартіні.
— Несу, сер. Я уже все приготував.
— А чого це так рано? Ми тобі що — п'яниці?
— Та ні, містере Роджере, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.
— За нас і за хлопців, — сказав Роджер.
— Треба, щоб цього року їм було тут весело. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш утекти в свою хатину.
— Гаразд, я побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.
— Ти ніколи мені не заважаєш.
— З ними тут буде чудово.
Так воно й було. Ці славні хлопці ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.
Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.
Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі плавки й перевдягалися в сухе. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері. Принаймні так воно мало бути. А насправді всілякі їхні речі валялися скрізь, де тільки кожна. Та Томас Хадсон на те не зважав. Коли живеш у домі сам-один, то набуваєш певних усталених звичаїв і залюбки їх додержуєш. Але приємно часом деякі з них і порушити. Він знав, що ті звичаї знов запанують у домі, коли хлопці поїдуть.
Працюючи на веранді, зверненій до моря, він бачив, як усі троє — старший, середній і менший — лежать на березі разом із Роджером. Вони розмовляли, копирсалися в піску, про щось сперечалися, але про що — він не чув.
Старший хлопець був довготелесий, смаглявий і мав такі самі, як у Томаса Хадсона, шию, плечі й довгі ноги плавця, з великими ступнями. Обличчям він трохи скидався на індіанця і хоч загалом був веселої вдачі, проте в хвилини спокою його обличчя прибирало мало не трагічного виразу.
Якось Томас Хадсон подивився на хлопця, коли на його обличчі лежав той смуток, і запитав:
— Про що ти думаєш, синку?
— Про блешні, — відказав хлопець, і його обличчя враз проясніло. Очі й рот — ось що надавало обличчю трагічного виразу, коли він замислювався, а коли починав говорити, воно оживало.
Другий хлопець завжди нагадував Томасові Хадсону мале видреня. Волосся в нього було подібне кольором до видрового хутра, та й на дотик майже таке саме, як у водяного звіряти, а все тіло бралося влітку незвичайною темно-золотавою засмагою. Він завжди нагадував батькові якесь звіреня, що живе собі незалежним, здоровим, сповненим веселощів життям. З усіх тварин найбільше полюбляють пустувати видри і ведмеді, а хто не знає, як ведмеді схожі на людей. Та цьому хлопцеві не стати ведмедем: він ніколи не буде таким дужим і кремезним, та й справжнім спортсменом йому теж не стати, і він сам цього не хотів; зате був у нього такий собі симпатичний норов малої тваринки, здоровий глузд і своє власне життя. Він був приязний, мав чуття справедливості й добру товариську вдачу. А ще мав суто картезіанський звичай піддавати все сумніву, любив сперечатись і вмів як слід позбиткуватися з інших — без зла, проте часом дуже дошкульно. Були в нього й інші риси, про які ніхто не знав, і обидва брати дуже поважали його, хоча й не проминали жодної нагоди пошпигати й загнати в кут, коли знаходили якесь вразливе місце. Звичайно, всі троє не раз сварилися проміж себе й досить-таки дошкуляли один одному, та загалом виховані були добре й дорослих шанували.
Найменший хлопчина мав біляве волосся, а будовою скидався на кишеньковий лінкор. Зовні він був викапаний Томас Хадсон, тільки менший, ширший і коротший. Від сонця шкіра його вкривалася ластовинням, обличчя було лукаве, і від самого народження він здавався старим. До того ж був по-бісівському в'їдливий і не давав спокою обом старшим братам; відчувалося в ньому щось лихе, чого ніхто, крім Томаса Хадсона, ніколи не міг збагнути. Ні батько, ні син не думали про це, але обидва примічали цю властивість один в одного, знали, що вона погана, і батько розумів, звідки вона в хлопця. Вони були дуже близькі, хоч Томас Хадсон ніколи не жив разом з цим сином так довго, як з двома іншими. Цей наймолодший хлопець, Ендрю, незважаючи на малі літа, був чудовий спортсмен, а до верхової їзди мав просто-таки дивовижний хист, відколи вперше сів у сідло. Брати дуже пишалися ним, проте надто заноситись йому не давали. Навряд чи хто й повірив би в його подвиги, — але ж багато людей на власні очі бачили його верхи, спостерігали, як він долає перешкоди, і помічали в ньому холодну професійну скромність. То був хлопець, що народився лихим, але справляв враження дуже доброго, а те лихе, що було в ньому, здавалося такою собі зачіпливою веселістю. Але він таки був лихий хлопчина, й інші це знали, та й сам він знав. Він тільки справляв враження доброго, а тим часом оте лихе в ньому росло й визрівало.
Всі четверо лежали на піску під зверненою до моря верандою: найстарший хлопець, Том-молодший, — з одного боку від Роджера, найменший, Ендрю, — з другого, а середній, Девід, простягся на спині поруч Тома й лежав, заплющивши очі. Томас Хадсон почистив своє малярське приладдя і спустився до них.
— Привіт, тату, — озвався найстарший хлопець. — Добре попрацював?
— Купатися будеш, тату? — запитав середній.
— Вода чудова, тату, — сказав найменший.
— Як себе почуваєте, батьку? — осміхнувся Роджер. — Як ваше малювання, містере Хадсон?
— Малювання на сьогодні закінчене, панове.
— Ура! — вигукнув Девід, середній з братів. — То, може, вирушимо на підводні лови?
— Після обіду.
— Чудово, — сказав найстарший.
— А не буде надто неспокійно на морі? — запитав Ендрю, найменший.
— Хіба що для тебе, — відказав йому старший брат Том.
— Ні, Томмі. Для всіх.
— Коли вода неспокійна, риба не виходить з-поміж каміння, — сказав Девід. — Вона боїться великих хвиль так само, як і ми. Мабуть, її теж мучить морська хвороба. Тату, в риби буває морська хвороба?
— Авжеж, — відказав Томас Хадсон. — Іноді, коли заштормить, морських окунів у рибальських баркасах так захитує, що вони дохнуть.
— А що я тобі казав? — мовив Девід до старшого брата.
— Так захитує, що аж дохнуть? — перепитав Том-молодший. — А чим доведено, що вони дохнуть саме від морської хвороби?
— Є всі підстави вважати, що то справді морська хвороба, — сказав Томас Хадсон. — От не знаю тільки, чи хворіють вони на неї, коли плавають вільно.
— Ну, тату, хіба ж вони можуть вільно плавати між камінням? — сказав Девід. — Вони там мають свої нори й інші схованки. Але тільки ховаються в них від великої риби, а хвилею їх кидає точнісінько так само, як у баркасі.
— Ні, не так само, — заперечив Том-молодший.
— Може, й не зовсім так, — погодився Девід.
— Але все-таки кидає, — сказав Ендрю. Тоді прошепотів до батька: — Якщо вони й далі отак сперечатимуться, ми нікуди не поїдемо.
— А тобі не хочеться?
— Дуже хочеться, але я боюся.
— Чого ж ти боїшся?
— Усього, що під водою. Тільки-но видихну повітря, одразу й починаю боятися. Онде й Томмі хоч як чудово плаває, а під водою теж боїться. Єдиний з нас, хто не боїться, — це Девід.
— Я й сам не раз боявся, — сказав йому Томас Хадсон.
— Ти? Справді?
— Мабуть, немає таких, щоб не боялися.
— А от Девід не боїться. Куди б не заплив. Зате він тепер боїться коней, бо вони вже не раз його скидали.
— Гей, ти, базікало. — Девід чув, що він каже. — А як мене скидали?
— Не знаю. Так часто бачив, що вже й не пригадую.
— То я скажу тобі. Хто-хто, а сам я знаю, як це виходило. Торік я їздив на старому Ферті, а він щоразу, тільки-но затягали попругу, надимав черево, так що потім сідло зсувалося разом зі мною.
— А я ніколи не мав з ним такого клопоту, — хвалькувато мовив Ендрю.
— От чортяка, — сказав Девід. — Певно, ти дуже йому сподобався, як і всім, хто тебе знає. А може, хтось розповів йому про тебе.
— Я читав йому вголос, що про мене пишуть у газетах, — сказав Ендрю.
— Б'юсь об заклад, що після того він одразу пускався шаленим чвалом, — докинув Томас Хадсон. — Що ж до Девіда, то все дуже просто: йому довелося починати на тому старому, заїждженому скаковому коні, що у нас набрався сили, а розігнатись не мав де. В наших місцях таким коням нічого робити.
— Та я ж і не кажу, що зміг би його приборкати, — мовив Ендрю.
— І добре робиш, — сказав Девід. Тоді додав: — Ні, чорт, мабуть, ти таки зміг би. Напевне зміг би. Слово честі, Енді, ти навіть не уявляєш собі, що він виробляв піді мною. Отож я й почав боятися, що заб'юся об сідло. Ет, хай йому чорт. Боявся, і край.
— Тату, ми все-таки поїдемо на підводні лови? — запитав Ендрю.
— Якщо море буде неспокійне, то ні.
— А хто скаже, чи воно спокійне?
— Я скажу.
— Гаразд, — мовив Енді. — Як на мене, то воно вже й тепер аж надто неспокійне. Тату, а той старий кінь і досі на ранчо? — запитав він.
— Мабуть, що там, — відказав Томас Хадсон. — Бачиш, я здав ранчо в оренду.
— Та невже?
— Атож. Наприкінці минулого року.
— Але ми зможемо туди їздити? — швидко запитав Девід.
— Ну звісно. Велика хатина на березі річки залишається за нами.
— Зроду не бачив кращого місця, ніж те ранчо, — сказав Енді. — Звичайно, не кажучи про цей острів.
— А я думав, що тобі найдужче подобається Рочестер, — шпигнув його Девід. Коли Енді був зовсім малий, його залишали на літні місяці з нянькою в Рочестері, а старші хлопці виїжджали на Захід.