— Не знаю, — відповів Роджер. — Я боявся смерті й щоб з моїм братом чого не сталося.
— Я не знав, що в тебе є брат. Де він? — Помер, — сказав Роджер.
— Пробач.
— Ет, чого там. Це сталося, коли ми ще були дітьми.
— Він був старший за тебе?
— На рік молодший.
— А від чого помер?
— Ми перекинулися в човні.
— Скільки тобі було років?
— Майже дванадцять.
— Якщо не хочеш про це говорити, не треба.
— Навряд чи ця пригода добре вплинула на моє життя, — сказав Роджер. — А ти справді не знав про це?
— Ніколи й не чув.
— Багато років мені здавалося, що про це знає весь світ. Дитину такі речі особливо вражають. Вода була дуже холодна, і він навіть не намагався виплисти. Та головне — що я повернувся додому, а він — ні.
— Бідолашний Роджер.
— Не в тім річ, — сказав Роджер. — Але я був надто ще малий. До того ж дуже любив його і завжди боявся, щоб з ним чого не сталося. Вода була холодна й для мене. Та сказати цього я не міг.
— Де це було?
— На півночі, в штаті Мен. По-моєму, батько так і не простив мені, хоча й силкувався усе зрозуміти. Відтоді не було дня, щоб я не шкодував, що потонув не я. Та хіба цим щось зарадиш?
— Як звали твого брата?
— Дев.
— Прокляття! Через це ти й не схотів сьогодні їхати на підводні лови?
— Мабуть, що так. Хоч загалом я полюю під водою мало не через день. Але в таких випадках вирішуєш не розумом.
— Не тобі, вже дорослому, таке говорити.
— Я пробував пірнати. Та не міг його знайти, — сказав Роджер. — Було надто глибоко, і вода справді крижана.
— Девід Девіс, — промовив Томас Хадсон.
— Так. У нашій родині першого сина завжди називають Роджером, а другого — Девідом.
— Родже, але ж ти все це вже здолав.
— Ні, — сказав Роджер. — Себе не здолаєш, і рано чи пізно доводиться це визнати. Я соромлюсь цього так само, як і вчорашньої бійки на причалі.
— Тобі нема чого соромитись.
— Ні, є чого. Я казав тобі. І годі вже про це.
— Гаразд.
— Більше я ні в які бійки не встряватиму. Ніколи. Ти ж ніколи не б'єшся, хоч битися вмієш незгірш за мене.
— Ну, до тебе мені далеко. Але я просто постановив собі не битися.
— От і я не битимусь, і стану добропорядним, і покину писати погань.
— Оце найкраще, що я досі чув від тебе, — сказав Томас Хадсон.
— А ти віриш, що я зможу написати щось путнє?
— Варто спробувати. А чого ти покинув малювати?
— Бо не міг далі обдурювати себе. Так саме, як не можу вже обдурювати себе щодо свого писання.
— Що ж ти думаєш робити?
— Поїхати кудись і написати чесний роман — у міру свого хисту.
— Чом би тобі не писати його тут? Хлопці поїдуть, і ти зможеш жити в мене. В тій твоїй хатині буде надто парко.
— А я тобі не заважатиму?
— Ні, Родже. Знаєш, мені теж буває самотньо. Не можна отак весь час тікати від усього. Але це вже гучні слова. Годі, мовчу.
— Ні, говори. Мені це потрібне.
— Якщо ти думаєш братися до роботи, лишайся тут.
— A тобі не здається, що там, на Заході, було б краще?
— Працювати скрізь можна. Аби тільки ні від чого не тікати.
— Ні. Не скрізь, — заперечив Роджер. — Хто-хто, а я це знаю. Спершу тобі добре, а потім стає погано.
— Авжеж. Та на сьогодні тут добре працюється. Може, й не завжди буде так. Але поки що добре. Після роботи ти матимеш товариство, і я також. Надокучати один одному ми не будемо, і я певен, що діло в тебе піде.
— Ти справді вважаєш, що я зможу написати пристойний роман?
— Не спробуєш, то нічого й не напишеш. Якби ти захотів писати про те, що розповів мені, міг би вийти чудовий роман. Почни з човна…
— А закінчити як?
— Після човна вдайся до вигадки.
— Е, чорт, — сказав Роджер. — Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з'явиться прекрасна індіанка й молодий Джонс, що поспішає сповістити поселенців про наближення Сесіля де Мілля. Він ускочить в човен, учепившись однією рукою за плетиво ліан, що нависли над річкою, а в другій стискатиме свою вірну стару кременівку, і прекрасна індіанка скаже: «О Джонсе, це ти! Тож віддамося коханню, поки наш легкий човник пливе до водоспаду, що його колись назвуть Ніагарою».
— Ні, — сказав Томас Хадсон. — Ти можеш написати тільки про човен, і про холодну воду в озері, і про свого меншого брата…
— Девіда Девіса. Одинадцятирічного хлопчика.
— І що було далі. А потім уже піде вигадка аж до кінця.
— Не люблю кінця, — сказав Роджер.
— А хто з нас його любить? — відказав Томас Хадсон. — Хоч усьому є кінець.
— Може, годі вже балачок, — мовив Роджер. — Я б спробував подумати над романом. А скажи, Томмі, чому така втіха добре малювати й така мука — добре писати? Правда, я ніколи добре не малював. Та навіть і моє малювання давало мені втіху.
— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — Може, в образотворчому мистецтві ясніші традиція й напрямок і більше попередників, чиїм досвідом можна керуватися. Навіть якщо збочиш з прямого шляху великого мистецтва, воно завжди правитиме за взірець.
— До того ж, як я гадаю, художники — кращі люди, — сказав Роджер. — Якби і я був кращий, то, може, став би пристойним художником. А з такого сучого сина вийде хіба що непоганий письменник.
— Такого дурного спрощення я ще зроду не чув.
— А я завжди все спрощую, — погодився Роджер. — Почасти через це й немає з мене пуття.
— Ходімо вже спати.
— Я ще трохи почитаю, — сказав Роджер.
Томас Хадсон одразу заснув і навіть не прокинувся, коли пізно вночі Роджер вийшов на веранду, де вони спали. Вранці вітер ледь повівав, небо було безхмарне, і, поснідавши, вони вирішили поїхати на цілий день на підводні лови.
— Ви теж поїдете, містере Девіс? — спитав Ендрю.
— Неодмінно.
— Це добре, — сказав Ендрю. — Я радий.
— Ти як почуваєш себе, Енді? — спитав Томас Хадсон.
— Боюся, — відповів Ендрю. — Як завжди. Але з містером Девісом не так.
— Ніколи не бійся, Енді, — мовив Роджер. — Бо добра з того не буде. Так казав мені твій батько.
— Усі так кажуть, — озвався Ендрю. — Завжди кажуть. А я знаю лиш одного тямущого хлопця, який ніколи не боїться, — це Девід.
— Помовч, — сказав Девід. — Вигадуєш про себе казна-що.
— Містер Девіс і я завжди боїмося, — не вгавав Ендрю. — Мабуть, тому, що тямимо більше за інших.
— Будь обережний, Деві, гаразд? — сказав Томас Хадсон.
— Ну звісно.
Ендрю подивився на Роджера і знизав плечима.
VII
Біля рифу, до якого вони вирушили того дня на підводне полювання, лежав на дні кістяк затонулого пароплава, і навіть за найвищого припливу його іржаві котли видніли над водою. Вітер віяв з півдня, і Томас Хадсон став на якір з підвітряного боку, але трохи оддалік від рифу, і Роджер та хлопці наготували маски й гарпуни. Ті гарпуни були дуже примітивні й усі різні, змайстровані як кому до вподоби.
Джозеф приплив слідом за ними на маленькому човні. З ним був і Ендрю: вони гребли до рифу, а хлопці з Роджером зіскочили з борту катера й теж попливли туди.
— А ти хіба не з нами, тату? — гукнув Девід до батька, що залишився на містку свого рибальського катера. Округле скло над очима, носом та чолом і сама гумова маска, щільно притягнута до обличчя тугою стрічкою на потилиці, робили Девіда схожим на персонажа з так званих науково-фантастичних коміксів, — Я трохи згодом.
— Не барися надто довго, бо ми всю рибу сполохаємо.
— Риф он який великий. Вам його не обнишпорити.
— Але я знаю дві чудові печери отам, за котлами. Знайшов того дня, коли ми були тут без тебе. Їх ще ніхто не чіпав, і там стільки риби, що я залишив їх на той час, коли ми приїдемо сюди всі разом.
— Я пам'ятаю. Десь за годину припливу.
— Я їх без тебе не займатиму, — сказав Девід і поплив слідом за іншими, тримаючи в правій руці шестифутовий гарпун із саморобним двозубим гостряком, прив'язаним міцною жилкою до держална. Він плив, зануривши обличчя у воду, і крізь скло маски роздивлявся дно, Цей хлопчина почував себе під водою, наче вдома, і тепер, коричневий від засмаги, пливучи так, що на поверхні була лише мокра потилиця, ще дужче, ніж будь-коли, нагадував Томасові Хадсону видреня.
Він спостерігав, як хлопець пливе, виносячи над водою ліву руку, неквапливо й ритмічно працюючи довгими ногами і час від часу, чимраз рідше, — так рідко, що аж не вірилось, — трохи підводячи обличчя, щоб набрати повітря. Роджер і найстарший хлопець попливли раніш, позсувавши маски на чоло, і далеко випередили його. Ендрю й Джозеф запливли човном за риф, але Ендрю ще не пішов у воду. Повівав легкий вітрець, і вода за рифом злегка пінилася, а сам риф був темно-рудий, і за ним синє-синє море.
Томас Хадсон спустився в камбуз, де Едді чистив картоплю над відром, тримаючи його між колінами. Він раз у раз поглядав крізь ілюмінатор у напрямку рифу.
— Хлопцям не слід би плавати поодинці, — сказав він. — Нехай би трималися коло човна.
— Гадаєш, щось може перескочити на цей бік через риф?
— Приплив високий, весняний.
— Зате вода он яка прозора, — сказав Томас Хадсон.
— В океані хижаків чимало, — провадив Едді. — Як зачують риб'ячий дух, добра від них не жди.
— Та й жодної рибини ще не впольовано.
— Скоро вполюють. То нехай одразу складають її у човен, Щоб найменший дух риби чи крові по воді не пішов.
— Я попливу туди.
— Не треба. Просто гукніть, щоб трималися купи й складали рибу в човен.
Томас Хадсон піднявся на палубу й гукнув Роджерові те, що радив Едді. Той підніс над водою гарпун і помахав ним: мовляв, зрозуміло.
Едді вийшов із камбуза з каструлею начищеної картоплі в одній руці та ножем у другій.
— Узяли б ви оту свою добрячу малу рушницю, містере Томе, та стали б нагорі, — сказав він. — Неспокійно мені на душі. Неспокійно, що хлопці аж ген там за такого припливу. Занадто вже ми близько до відкритого океану.
— То повернемо їх на катер.
— Не треба. Може, це в мене просто від нервів. От і цю ніч погано спав. А я їх люблю, наче рідних, то й потерпаю за них хтозна-як. — Він поставив на палубу каструлю з картоплею. — Я скажу вам, що треба зробити. Запускайте мотор, а я підніму якір, тоді підійдемо ближче до рифу й станемо там. За такого припливу й зустрічного вітру повернути буде неважко. Треба підійти якнайближче.
Томас Хадсон запустив великий мотор і зійшов на місток до штурвала. Поки Едді піднімав якір, він спостерігав, як вони, тепер уже всі четверо, плавають у воді попереду, і в цей час Девід виринув на поверхню й підніс високо вгору гарпун, на якому билася риба. Томас Хадсон почув, як він підкликав човен.
— Підходьте до самого рифу! — гукнув Едді з носа катера, піднявши якір*
Томас Хадсон помалу підвів катер майже впритул до рифу й побачив великі руді коралові поліпи, чорних морських їжаків на піщаному дні та пурпурові морські віяла, що їх тягло назустріч катерові припливом. Коли Едді кинув якір, Томас Хадсон дав задній хід. Катер почав повертатись, і риф відсунувся вбік. Едді вибирав линву, аж поки вона туго натяглась, а тоді Томас Хадсон заглушив мотор, і катер загойдався на місці.
— Тепер ми можемо не спускати їх з ока, — сказав Едді, стоячи на носі. — Ні до чого мені отак нервуватися через цих хлопчаків. Шкідливо для шлунка. Він у мене й так ні к бісу.
— Я залишуся тут і пильнуватиму за ними.
— Зараз я дам вам рушницю і знов візьмуся до картоплі. Хлопці люблять картопляний салат, правда ж? Такий, як ми готуємо?
— Ну звісно. І Роджер любить. Накриши туди більше крутих яєць і цибулі.
— А картоплю зварю так, щоб була ціла й тугенька. Ось вам рушниця.
Томас Хадсон простяг руку і взяв рушницю, незграбну й важку, в проолієному чохлі із обстриженої овечої шкури: щоб метал не брався іржею на морському повітрі. Витягти рушницю за приклад, він засунув чохол під дошки містка. То був «манліхер-шенауер-256», із старомодним вісімнадцятидюймовим дулом, — таких рушниць давно вже не продавали. Ложе та цівка потемніли від мастила й тертя, мов зерня волоського горіха, а дуло, відшліфоване за довгі місяці переїздів у саквах, масно блищало, й на ньому не було ані цяточки іржі. Один бік приклада аж лиснів, витертий щокою власника рушниці, а коли Хадсон відтягнув замок, в обертовому магазині показалися важкі опуклі гільзи з довгими й тонкими, мов олівці, кулями в металевій оболонці, з якої ледь витикалися гострі свинцеві кінчики.
То була надто добра рушниця, щоб тримати її на катері, але Томас Хадсон так любив її, вона нагадувала йому стільки всяких речей і місць, стількох людей, що він волів завжди мати її при собі; до того ж виявилось, що в проолієному чохлі рушниці не шкодить солоне повітря. Зрештою на те й зброя, щоб з неї стріляти, а не зберігати в чохлі, міркував він. А рушниця й справді була добряча з усіх поглядів, та й на катері потрібна. З жодної іншої рушниці, яку Хадсон будь-коли мав, він не стріляв так упевнено, знаючи, що добре поцілить і на близькій, і на середній відстані, отож і тепер з приємністю вийняв її з чохла, відтягнув замок і загнав патрона у ствол.
На припливі під легким бризом катер стояв майже непорушно, і він почепив рушницю за ремінь на штурвал, так щоб вона була напохваті, а сам ліг на надувний матрац, простелений на містку. Лежачи на животі спиною до сонця, він дивився туди, де Роджер і хлопці полювали з гарпунами. Всі вони раз по раз пірнали, зникаючи під водою на якийсь час, а тоді виринали, щоб набрати в легені повітря, і знову йшли під воду. Щоразу, як котрийсь із них з'являвся на поверхні з рибиною на вістрі гарпуна, Джозеф підгрібав туди, знімав здобич із гарпуна й кидав у човен. Томас Хадсон чув його вигуки й сміх, а коли Джозеф струшував з гарпуна чи знімав рукою рибину й шпурляв її у затінок на кормі, бачив яскраве риб'яче забарвлення — червоне або червоне з коричневими цятками, червоно-жовте або в жовту смужку.
— Едді, зроби ласку, дай чогось випити! — гукнув він з містка.
— А чого б ви хотіли? — Едді вистромив голову з камбуза. На ньому були старий фетровий капелюх та біла сорочка, і при яскравому світлі сонця Томас Хадсон побачив, що в нього червоні очі, а губи намащені меркурохромом.
— Що ти зробив із своїм ротом? — спитав він.
— Та вийшла вчора ввечері одна халепа. Я оце щойно помастив. А що, дуже кепсько?
— Ти схожий на дешеву повію.
— От чорт, — сказав Едді. — Я мастив у темряві, не дивлячись. Просто навпомацки. То що ж вам дати? Джину з кокосовою водою? Кокосову воду я маю.
— Дуже добре.
— А може, зробити «Зеленого Айзека» за особливим рецептом?
— Чудово. Зроби за особливим.
Томас Хадсон лежав на матраці так, що голова його була в затінку штурвала, і коли Едді вийшов на палубу з високою склянкою холодного напою — джин, лимонний сік і зелена кокосова вода з подрібненим льодом та домішкою гіркої ангостури, що надавала коктейлеві іржаво-червонуватого кольору, — Хадсон поставив її в той затінок, щоб не розтанув лід, поки він дивиться на море.
— Хлопцям начебто добре ловиться, — сказав Едді. — Риби на обід уже досить.
— А що ще буде?
— До риби — картопляне пюре. І салат з помідорів. А почнемо з картопляного салату.
— Звучить непогано. Картопляний салат уже готовий?
— Картопля ще не охолола, Томе.
— Едді, ти любиш куховарити, правда?
— Та певно, що люблю. І плавати на катері люблю, і куховарити. А от чого не люблю — то це бешкетів, бійок і всяких інших халеп.
— Одначе з усіх тих халеп ти виходив з честю.
— Я завжди намагався уникати їх, Томе. Часом не можна було, але я завжди намагався.
— А що було вчора ввечері?
— Та пусте.
Він не хотів говорити про це. І про ті численні халепи, що були в його минулому, ніколи не розводився.
— Ну гаразд. А що в нас іще на обід? Хлопців треба добре годувати. Вони ж ростуть.
— Удома я спік солодкого пирога і взяв із собою, а на лід поклав два свіжі ананаси. Наріжу їх скибочками.
— Добре. А як зготуєш рибу?
— Як захочете. Побачимо, що там буде найкращого з їхньої здобичі, а тоді зготуємо так, щоб усім смакувало — і хлопцям, і вам, і Роджерові. Он якого великого жовтохвоста витяг Девід. Він підчепив був одного й перед цим, але впустив. А цей справді здоровенний. От тільки надто далеко хлопець заплив. І рибина досі в нього на гарпуні, а Джо он куди к бісу погріб, аж до Енді.