— Про це тобі не рано знати.
— Та ну тебе, Девіде. Кому що до вподоби: мені — бейсбол, тобі — арондисмани.
— Ще б пак, адже «в нас у Рочестері» арондисманів, здається, немає.
— Ну, годі вже. Просто я подумав, що тато й містер Девіс знають багато такого, про що всім буде цікавіше послухати, ніж про оті кляті… хай їм чорт, я вже забув навіть, як їх там!
— Ніхто не дозволяв тобі лаятись при дорослих, — спинив його Томас Хадсон.
— Пробач, тату, — сказав хлопчина. — Що ж я можу вдіяти, коли я такий з біса малий. Ой, пробач знову. Я хотів сказати: зовсім малий.
Він засмутивсь і образився. Девід умів добряче йому допекти.
— То не біда — виростеш, — сказав йому Томас Хадсон. — Я розумію, важко стриматись, коли розхвилюєшся. Але при дорослих цього не роби. От проміж себе кажіть що хочете.
— Ну гаразд, тату. Я ж вибачився.
— Я чув, — сказав Томас Хадсон. — Та я й не дорікаю тобі, а просто пояснюю. Ми з вами так рідко бачимось, що доводиться багато чого пояснювати.
— Не так уже й багато, тату, — озвався Девід.
— Твоя правда, — погодився Томас Хадсон. — Не дуже багато.
— При мамі Ендрю ніколи не лається, — сказав Девід.
— Дай мені спокій, Девіде. Поговорили — й годі, правда ж, тату?
— Якщо ви, хлопці, хочете навчитися лаятись по-справжньому, — сказав Том-молодший, — почитайте книжки містера Джойса.
— З мене досить і того, що я вмію, — відказав Девід. — Принаймні поки що.
— У книжках мого приятеля містера Джойса є такі слівця та вислови, яких я ніколи в житті не чув. Б'юсь об заклад, що в лайці його ніхто не перевершить, жодною мовою.
— Недарма ж він потім створив цілком нову мову, — зауважив Роджер, що лежав на спині, заплющивши очі.
— Не розумію я його нової мови, — сказав Том-молодший. — Мабуть, ще не доріс до неї. Але стривайте, хлопці, ось нехай ви прочитаєте «Улісса».
— То книжка не для малих хлопців, — заперечив Томас Хадсон. — Аж ніяк. Ви її не зрозумієте, отож і не пробуйте. Правду вам кажу. Зачекайте, доки підростете.
— А я прочитав усю до кінця, — сказав Том-молодший. — І справді, як ти кажеш, тату, спершу майже нічого не зрозумів. Але я читав і читав, то тепер дещо вже розумію і можу пояснити іншим. І звісно, дуже пишаюся тим, що був одним з приятелів містера Джойса.
— Тату, він справді приятелював з містером Джойсом? — запитав Ендрю.
— Містер Джойс завжди розпитував про нього.
— Ще б пак, ми з ним були ого які приятелі, — сказав Том-молодший. — Кращого приятеля я, мабуть, ніколи не мав.
— А проте навряд чи ти ще можеш пояснити до ладу його книжку, — сказав Томас Хадсон. — Трохи зарано тобі. Що ж ти берешся в ній пояснювати?
— Останній розділ. Де ота жінка говорить уголос сама до себе.
— Монолог, — підказав Девід.
— Ти теж читав?
— Авжеж, — відповів Девід. — Томмі читав мені.
— І пояснював?
— Пояснював як міг. Але там багато надто дорослого для нас обох.
— А де ти взяв ту книжку, Томмі?
— Вдома, у шафі. Я й до школи її носив.
— Що-що?
— Я читав хлопцям уголос уривки з неї, а тоді розповідав, як ми приятелювали з містером Джойсом і як багато часу проводили разом.
— Ну і як, сподобалась хлопцям книжка?
— Найдоброчесніші визнали, що там трохи перебрано міри.
— А вчителі про все те не дізнались?
— Дізнались, аякже. Хіба ти не чув, тату? А втім, ти ж тоді, здається, був в Абіссінії. Директор хотів мене виключити, але я пояснив, що містер Джойс — великий письменник і мій особистий приятель, отож урешті директор сказав, що забирає книжку й сам відішле її до нас додому, а я дав слово питатись його дозволу, перш ніж читати що-небудь хлопцям чи пояснювати їм класиків. Спочатку, коли ще хотів виключити мене, він подумав, що я розбещений. Але я не розбещений, тату. Тобто не розбещеніший за інших.
— А книжку він додому відіслав?
— Так. Він хотів був конфіскувати її, але я пояснив, що то перше видання і що містер Джойс надписав її тобі, отож він не має права конфісковувати її, бо книжка не моя. Здається, йому такий поворот дуже не сподобався.
— Тату, а коли й мені можна буде прочитати ту книжку містера Джойса? — запитав Ендрю.
— Ще не скоро.
— Але ж Томмі вже прочитав.
— Томмі — приятель містера Джойса.
— Отак-то, хлопче, — сказав Том-молодший. — Тату, а Бальзака ми ніколи не знали?
— Ні. Він жив задовго до нас.
— І Готьє не знали? А то я знайшов удома ще дві гарні книжки: «Легковажні історії» і «Мадемуазель де Мопен». Тієї «Мадемуазель де Мопен» я ще не зовсім розумію, проте перечитую і намагаюся зрозуміти, і, по-моєму, це знаменита книжка. Але якщо ми з ними не приятелювали, читати її хлопцям у школі, мабуть, не можна, бо тоді мене вже напевне виключать.
— А що то за книжки, Томмі? — запитав Девід.
— Чудові. Тобі вони обидві сподобаються.
— А ти б спитав директора, чи не можна почитати їх у школі, — сказав Роджер. — Вони ж куди кращі, ніж ті, що їх ваші хлопці самі собі знаходять.
— Ні, містере Девіс. Мабуть, не варто. А то він знову скаже, що я розбещений. Та й хлопцям буде не так цікаво, бо я не приятелював з тими письменниками, як з містером Джойсом. До того ж я не досить розумію ту «Мадемуазель де Мопен», щоб пояснити до ладу, і не зможу підтримати свої пояснення особистим знайомством, як ото з містером Джойсом.
— Хотів би я послухати ті твої пояснення, — сказав Роджер. — Та ні, містере Девіс. Я пояснюю дуже спрощено. Вам було б нецікаво. Ви ж самі добре розумієте все те, правда?
— Та начебто розумію.
— А все-таки жаль мені, що ми не знали Бальзака й Готьє і не приятелювали з ними так, як з містером Джойсом.
— І мені жаль, — сказав Томас Хадсон.
— Але ми знали деяких добрих письменників, правда ж?
— Поза всяким сумнівом, — відповів Томас Хадсон. Лежати на піску було приємно й тепло, і після кількох годин напруженої роботи його огорнули лінощі і втіха. То була неабияка втіха — чути поруч голоси хлопців.
— Ходім скупаємось, а тоді підемо їсти, — сказав Роджер. — Починає припікати.
Томас Хадсон спостерігав, як вони купаються. Всі четверо поволі пливли у зеленій воді трохи поодаль берега, і тіні від їхніх тіл падали на білясте піщане дно, і в міру того, як тіла посувалися вперед, тіні рухались за ними по дну, трохи зсунуті в бік заломленим сонячним промінням; темні від засмаги руки рвучко здіймалися, тоді розтинали воду й робили поштовх, а ноги ритмічно працювали, і голови раз у раз трохи підводились, щоб набрати в легені повітря, і чути було легкий, рівний віддих. Томас Хадсон стояв на березі й дивився, як вони пливуть далі за вітром, і почував глибоку ніжність до всіх чотирьох. Він подумав, що треба б намалювати їх отак у воді, хоч це й дуже важко. Та все-таки він спробує, ще цього літа.
Йому було ліньки йти купатися, проте він знав, що треба, і врешті пішов, відчуваючи, як охолоджена бризом «ода обтікає нагріті сонцем ноги, як огортає прохолодою стегна, а тоді поринув в океанську течію і поплив назустріч їм чотирьом — вони вже поверталися назад. Тепер, коли його голова була на одному рівні з їхніми, картина зовсім змінилася, тим більше, що вони пливли проти вітру і Ендрю та Девіду доводилось докладати зусиль, аби побороти хвилі, тож пливли вони нерівно. Всі четверо вже не скидалися на морських тварин, ця. подібність зникла. Перед тим вони пливли напрочуд легко й гарно, але тепер двом меншим хлопцям було важко боротися з вітром і хвилями. Насправді це було не так уже й важко. Але цілком досить, щоб розвіяти враження, ніби море — їхній рідний дім, як здавалося, коли вони пливли за вітром. Виходило ніби дві різні картини, і, можливо, друга була навіть краща.
П'ятеро плавців вийшли на берег і попростували до будинку.
— Ось чому я більше люблю плавати під водою, — озвався Девід. — Там не треба думати про дихання.
— То й поїдеш сьогодні з татом і Томмі на підводні лови, — сказав йому Ендрю. — А я залишуся тут з містером Девісом.
— Хіба ви не хочете їхати, містере Девіс?
— Можу й залишитися.
— Тільки щоб це не було через мене, — мовив Ендрю. — Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.
— Мабуть, я таки залишуся, — сказав Роджер. — Полежу, почитаю.
— Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.
— Мені самому хочеться залишитись, — відказав Роджер. Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді.
Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.
— Як попоїм, мене завжди хилить на сон, — сказав він.
— Нам бракуватиме вас, — мовив Том-молодший. — Тоді я теж залишився б.
— То й залишайся, Томе, — підхопив Ендрю. — А тато з Девідом нехай їдуть.
— Грати з тобою я однаково не стану, — сказав йому Том-молодший.
— А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.
— І чого б ото я пнувся куди не слід? — мовив Томмі. — Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.
— Я буду не менший за Діка Рудольфа й Діка Керра.
— Знати іх не знаю, — сказав Том-молодший.
— Як звуть кого-небудь із жокеїв? — пошепки запитав Девід Роджера.
— Ерл Сенд.
— Ти будеш не більший за Ерла Сенда, — промовив Девід до Ендрю.
— Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови, — сказав Ендрю. — Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок — ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?
— Часом малюю. Проте вони майже всі темношкірі.
— То пусте, — сказав Ендрю. — Мені байдуже, якого вони кольору. А Томові нехай залишається його містер Джойс.
— Ти на них і глянути посоромишся, — мовив Девід.
— Може, й так. Але я привчу себе.
— Татові картини з голими жінками не порівняти з отим розділом у книжці містера Джойса, — сказав Том-молодший. — Та й взагалі, це тільки тобі, малому, здається, що гола натура — то щось особливе.
— Хай так. Але я все одно беру собі містера Девіса з татовими малюнками. Хтось у школі казав, що оповідання містера Девіса таки справді непристойні.
— Гаразд. Тоді і я беру собі містера Девіса. Я його давній-предавній приятель.
— І містера Пікассо, і містера Брака, і містера Міро, і містера Массона, і містера Паскена, — додав Томас Хадсон. — Ти знав їх усіх.
— І містера Уолдо Пірса, — сказав Том-молодший. — Бачиш, Енді, куди тобі братися до мене. Ти надто пізно почав. Тобі мене не переплюнути. Поки ти був у своєму Рочестері та ще навіть і не народився, ми з татом он скільки світу побачили. Мабуть, я знав чи не всіх уславлених нині художників. А багато з них були мої добрі приятелі.
— Треба ж і мені колись починати, — сказав Ендрю. — От я й беру собі містера Девіса. Та це не означає, містере Девіс, що ви обов'язково повинні писати непристойні оповідання. Я сам усе вигадуватиму, точнісінько так, як Томмі. Ви тільки розкажіть мені що-небудь страшне, що з вами трапилось, а я все те так переповім, наче бачив на власні очі.
— Ніякого біса я не вигадую, — заперечив Том-молодший. — Часом тато і містер Девіс тільки підкажуть мені щось, як я не пам'ятаю. Але я справді живий свідок і учасник цілої доби в малярстві й літературі і, якби довелося, хоч зараз міг би написати спогади.
— Ну, це ти вже заговорюєшся, Томмі, — мовив Ендрю. — Ти б спершу думав, що кажеш.
— Нічого йому не розповідайте, містере Девіс, — сказав Том-молодший. — Нехай починає без фори, як ми з вами.
— Ми з містером Девісом самі порозуміємось, — сказав Ендрю. — Ти в наші справи не лізь.
— Розкажи мені, тату, ще про когось із тих моїх приятелів, — попрохав Том-молодший. — Я знаю, що був знайомий з ними і що ми ходили разом по кафе, але хотів би знати про них докладніше. Як от, приміром, знаю про містера Джойса.
— Ти пам'ятаєш містера Паскена?
— Ні. Майже ні. Який він був?
— Каже — приятель, а сам навіть не пам'ятає його, — втрутився Ендрю. — То, по-твоєму, через кілька років і я не пам'ятатиму, який із себе містер Девіс?
— Помовч ти, — відрубав Том-молодший. — Будь ласка, тату, розкажи мені про нього.
— Містер Паскен робив багато таких малюнків, що могли б правити за ілюстрації до тих місць у книжці містера Джойса, які тобі так сподобались.
— Справді? Оце було б на що подивитись!
— Коли ми сиділи в кафе, він часто малював тебе, здебільшого на серветках. Він був малий на зріст, дуже незговірливий і химерний. Майже цілий рік ходив у котелку, і художник був першорядний. А поводився завжди так, наче знає якусь важливу таємницю, оце щойно довідався про неї і цілком нею захоплений. Часом ця таємниця дуже його тішила, а часом наганяла на нього сум. Але завжди видно було, що він знає її і що вона його страшенно захоплює.
— Що ж то за таємниця?
— О, тут і алкоголь, і наркотики, і те, що так детально виклав містер Джойс в останньому розділі своєї книжки, і величезний хист до малювання. Він був кращим художником, ніж будь-хто на той час, і в цьому також полягала його таємниця, хоч йому було до того байдуже. Він гадав, що йому байдуже до всього, а виявилося, що ні.
— Він був безпутний?
— Еге ж. По-справжньому безпутний, це теж належало до отієї його таємниці. Йому подобалося бути безпутним, і він ніколи не каявся.
— Ми з ним теж були добрі приятелі?
— Дуже. Він називав тебе Страховидлом.
— Ха, — потішено мовив Том-молодший. — Страховидлом!
— У нас є картини містера Паскена, тату? — запитав Девід.
— Є кілька.
— А справжніх портретів Томмі він ніколи не малював?
— Ні. Здебільшого він малював Томмі на серветках та на мармурових стільницях у кафе. І називав його жахливим Пивним Страховидлом з Лівого берега.
— Запиши собі цей титул, Томе, — сказав Девід.
— А містер Паскен був розбещений? — запитав Том-молодший.
— Гадаю, що так.
— Хіба ти не знаєш?
— По-моєму, про нього можна так сказати. Мабуть, і це була частина його таємниці.
— А містер Джойс?
— Ні.
— І ти ні?
— Ні, — відказав Томас Хадсон. — Думаю, що ні.
— А ви розбещений, містере Девіс? — запитав Том-молодший.
— Не думаю.
— Це добре, — мовив Том-молодший. — Я казав директорові, що ні тато, ні містер Джойс не розбещені, а тепер зможу сказати це й про містера Девіса, якщо він запитає. Він усе натискав на те, що я нібито розбещений. Та мене це не тривожило. В нашій школі один хлопець по-справжньому розбещений, то різницю одразу видно. А як звали містера Паскена?
— Жюль.
— Як це пишеться? — запитав Девід. Томас Хадсон сказав йому.
— А як він жив далі, той містер Паскен? — запитав Том-молодший.
— Він повісився, — сказав Томас Хадсон.
— Ого! — вигукнув Ендрю.
— Бідолашний містер Паскен, — побожно мовив Том-молодший. — Сьогодні ввечері помолюся за нього.
— А я помолюся за містера Девіса, — сказав Ендрю.
— І молися частіше, — сказав Роджер.
VI
Увечері, коли хлопці вже полягали спати, Томас Хадсон та Роджер Девіс сиділи у великій кімнаті й розмовляли. З підводними ловами нічого не вийшло, бо море було надто неспокійне, але після вечері хлопці їздили з Джозефом ловити окунів. Повернулися стомлені й задоволені і, побажавши дорослим на добраніч, пішли спати. Деякий час Хадсон і Роджер ще чули, як вони про щось гомонять, потім хлопці поснули.
Ендрю боявся темряви, і його брати знали про це, але ніколи не глузували з нього.
— Як гадаєш, чому він так боїться темряви? — спитав Роджер.
— Не знаю, — відповів Томас Хадсон. — А ти в дитинстві не боявся?
— Та начебто ні.
— А я боявся, — сказав Томас Хадсон. — Чи є тут якийсь зв'язок?