— Ну, то й катай під три чорти. А чом тобі не поїхати на моє ранчо?
— Хіба воно ще належить тобі?
— Частково.
— А нічого, як я туди поїду?
— Та певне, — відказав Томас Хадсон. — Тільки до весни там буде важко, та й навесні не з медом.
— Мені й треба, щоб було важко, — сказав Роджер. — Я хочу почати все спочатку.
— Скільки вже разів ти отак починав?
— Надто багато, — відповів Роджер. — Ти міг би про це й не нагадувати.
Ось і тепер він знов збирається почати все спочатку, та чи вийде в нього щось цього разу? Невже він гадає, що, марнуючи свій талант і постачаючи твори на замовлення, за певним шаблоном, який приносить гроші, можна навчитися добре й правдиво писати? Адже все, що створює художник чи письменник, — це його наука, підготовка до того, що він має створити у майбутньому. А Роджер потоптав, зрадив, занапастив свій талант. Та можливо, в нього лишилося досить фізичної снаги й духовної незалежності, щоб зробити ще одну спробу. Будь-який письменник, маючи талант, здатен написати хоч один добрий роман — за умови, що він чесна людина, — так вважав Томас Хадсон. Але весь той час, який мав піти на підготовку до цього, Роджер уживав свій талант не на те, і хто знає, чи зберіг його взагалі. Не кажучи вже про metier[73], подумав він. Як можна гадати, що ти можеш знехтувати, занедбати чи зневажити майстерність, — хоч би навіть та зневага була й удавана, — а потім сподіватися, що в потрібний час твої руки й мозок віднайдуть її? Майстерності нічим не заміниш, думав Томас Хадсон. Так само нічим не заміниш і таланту, отож не слід зберігати їх у священній чаші. Майстерність — у тобі самому. У твоєму серці, у твоїй голові, У кожній частці твого єства. І талант також у тобі, подумав він. Це не просто знаряддя, якими ти навчився орудувати.
Художником бути краще, подумав він, — у цій роботі більше матеріального. Наша перевага в тому, що ми працюємо руками, і metier у нас — річ предметна, відчутна на дотик. А Роджерові тепер доведеться починати з тим, що він сам занедбав, спотворив, здрібнив, і все воно існує тільки у нього в голові. Проте au fond[74] він таки має дещо незаймане, здорове й прекрасне. Якби я був письменником, подумав Хадсон, то поводився б з цим останнім словом дуже обережно. Але в Роджері справді є щось, і воно невід'ємне від нього, і якби він міг писати так, як бився тоді на причалі, це, можливо, було б жорстоко, але дуже добре. І якби міг завжди міркувати так само розумно, як після тієї бійки, то ціни б йому не скласти.
Місяць пересунувся далі й уже не світив Томасові Хадсону на подушку, і він поступово облишив думати про Роджера. Та й ні до чого всі ці думки. Одне з двох: або Роджер спроможеться здійснити свій намір, або ж ні. Але чудово було б, якби спромігся. І якби він, Хадсон, знайшов спосіб допомогти йому. А може, й знайду, подумав він і в наступну мить заснув.
IX
Коли зійшло сонце і збудило Томаса Хадсона, він спустився до моря, поплавав, а тоді, поки всі в домі ще спали, сів снідати. Едді сказав, що бриз навряд чи посилиться, а може, й зовсім ущухне; вся снасть на катері справна, а по наживку він уже послав хлопця.
Томас Хадсон спитав, чи перевірив він снасть, бо вони давно вже не виходили катером по велику рибу, і Едді сказав, що все перевірив і прогнилу жилку викинув. Тоді додав, що треба б прикупити плетеного шнура в тридцять шість ниток, а ще більше — в двадцять чотири, і Томас Хадсон пообіцяв, що звелить купити. А тим часом Едді доточив міцної жилки замість непридатної, так що обидві великі котушки були повні. Крім того, він почистив і нагострив усі великі гачки й перевірив повідки та вертлюги.
— Коли ж ти все це зробив?
— Та цілу ніч мотав, — відказав Едді. — А потім ще нову сіть опорядив. Однаково клятий місяць заснути не дає.
— То й ти не можеш спати при повному місяці?
— Аніяк, хай йому чорт, — сказав Едді.
— Едді, а ти віриш, що шкідливо спати, коли на тебе світить місяць?
— Так кажуть старі люди. А я не знаю. Але ж і мені не спиться в місячні ночі.
— Як гадаєш, ми сьогодні зловимо щось?
— Наперед ніколи не скажеш. О цій порі року тут трапляються величезні рибини. Ви думаєте податись аж до Айзеків?
— Хлопці хочуть поїхати туди.
— Тоді нам треба вирушати одразу ж після сніданку. Гарячого на день я не готуватиму. Є черепашковий салат, картопляний салат, пиво. На сендвічі маємо шинку з останнього довозу, трохи латуку, а присмачити можна гірчицею й отим чатні[75]. Хлопцям гірчиця не зашкодить, ні?
— Гадаю, що ні.
— Коли я був малий, ми її ніколи не їли. А от чатні — то таки добра річ. Ви куштували його на сендвічах?
— Ні.
— Я, коли вперше побачив його у вас, не знав, що воно таке, і намастив на хліб, як повидло. Достобіса смачно виходить. А часом додаю трохи й до вівсянки.
— А чому в нас уже давненько не було керрі[76]?
— З наступним довозом я замовив бараняче стегно. Разів зо два поїмо смаженини, — хоча з такими їдцями, як малий Том та Ендрю, на два рази, мабуть, і не вистачить, — а тоді приготуємо керрі.
— Чудово. Тобі щось треба від мене до сьогоднішнього виїзду?
— Нічого, Томе. Подбайте тільки, щоб вони не барилися. Дати вам чогось випити? Ви ж сьогодні не працюєте. То можна й перехилити одненьку.
— Вип'ю пляшку холодного пива, коли снідатиму.
— Добра річ. Вимиває геть усю нечисть з горлянки.
— Джо ще тут?
— Ні. Пішов шукати хлопця, якого я послав по наживку. Зараз подам сніданок.
— Спершу я огляну катер.
— Ні, посидьте, випийте холодного пива, почитайте газету. На катері я все опорядив. А я піду принесу сніданок.
На сніданок була солона яловичина, смажена з городиною і яйцем, кава з молоком та велика склянка охолодженого грейпфрутового соку. Томас Хадсон відсунув каву й сік і взявся до пляшки дуже холодного пива «Хейнекен», запиваючи ним смаженину.
— Сік я поставлю в холодильник, хлопці вип'ють, — сказав Едді. — А добре сьорбнути з самого ранку такого пивця, правда ж?
— Але так можна й п'яницею стати, га, Едді?
— Ви ніколи не станете п'яницею. Надто ви любите працювати.
—. І все-таки дуже приємно трохи випити зранку.
—. Ще й як приємно, хай йому чорт. А особливо такого пивця.
— Одначе працювати я б уже не міг.
— Та ви ж сьогодні й не збиралися працювати, то якого біса цим клопотатись. Допивайте цю пляшку, і я вам принесу ще одну.
— Ні. Більше мені не треба.
Вони вирушили близько дев'ятої і вийшли з-поміж причалів за відпливом. Томас Хадсон, стоячи на містку біля штурвала, скерував катер через плесо просто на темну смугу Гольфстріму, що видніла поодаль. Вода була така тиха й така прозора, що вони добре бачили дно за тридцять сажнів, бачили морські віяла, що їх тягло відпливом; бачили дно й за сорок сажнів, але вже наче в тумані, а потім воно зникло, вода потемніла, і катер опинився серед темної синяви Гольфстріму.
— Здається, тату, день буде чудовий, — сказав Том. — І течія сьогодні начебто добра.
— Течія дуже добра. Поглянь, як нуртує скраю.
— А що — попід нашим берегом не ця сама вода?
— Часом ця сама, Томмі. Але тепер відплив, і він одігнав Гольфстрім від гавані. А онде бачиш, де берег рівний, течія вже знов наблизилась.
— Вода там начебто така ж синя, як і тут. А чому Гольфстрім такий синій?
— Інша щільність води. Та й сама вода зовсім інакша.
— На глибокому вода завжди темніша.
— Тільки як дивитися згори. А часом і майже фіолетова від планктону.
— Чому?
— Мабуть, тому, що червоне змішується з синім. Відомо ж, що Червоне море назвали так саме через колір води. Стільки в ній планктону.
— Тобі сподобалось Червоне море, тату?
— Дуже. Там було страшенно жарко, але таких чудових рифів я ніде більше не бачив, і риби там повно, особливо коли дмуть мусони. Тобі, Томе, воно теж сподобалося б.
— Я прочитав по-французькому дві книжки про Червоне море, містера де Монтфріда. Дуже цікаві книжки. Він торгував рабами. Не білим товаром, як тепер, а таки справжніми рабами. Він приятель містера Девіса.
— Знаю, — сказав Томас Хадсон. — Я з ним теж знайомий.
— Містер Девіс розповідав мені, як одного разу містер де Монтфрід повернувся до Парижа після своєї работоргівлі і коли їхав з дамою в таксі, то казав водієві одкрити верх машини і визначав дорогу за зорями. Ну от, приміром, містер де' Монтфрід був на мосту Згоди і хотів проїхати на вулицю Мадлен. То він не казав просто: везіть на Мадлен або через площу Згоди й далі Королівською вулицею, як зробили б ми з тобою, тату. Містер де Монтфрід їхав до Мадлен, керуючись Полярною зіркою.
— Ніколи не чув такого про містера де Монтфріда, — сказав Томас Хадсон. — Зате чув про нього чимало інших історій.
— Досить складний спосіб їздити по Парижу, правда ж, тату? Містер Девіс одного разу й собі хотів був вирушити з містером де Монтфрідом на работоргівлю, але щось йому завадило. Не пригадую вже, що саме. А втім, згадав. Містер де Монтфрід покинув работоргівлю й почав торгувати опіумом. Ось як воно було.
— А опіумом містер Девіс торгувати не хотів?
— Ні. Пригадую, він ще сказав, що торгівлю опіумом полишає містерові де Квінсі й містерові Кокто. Мовляв, у них це так добре виходить, що не варто ставати їм на дорозі. Що він мав на думці, я не зрозумів. Тату, ти завжди пояснюєш мені все, про що я питаю, та коли весь час перебивати розмову запитаннями, вона ніколи не скінчиться. То краще я запам'ятовуватиму, що мені незрозуміле, а колись потім спитаю про все разом. І оце якраз одна з таких речей.
— Певно, таких речей набереться чимала купа.
— Та не одна сотня. А може, й не одна тисяча. Але їх щороку меншає, бо багато чого я починаю сам розуміти. Та про дещо все-таки доведеться спитати тебе. Мабуть, цього року я складу їх у список для шкільного твору. В мене є прецікаві питання, що добре підійдуть саме для твору.
— Тобі подобається в школі, Томе?
— Без навчання просто не обійдешся. А подобатись тому, хто вже звідав чогось іншого, воно навряд чи може, хіба не так?
— Не знаю. Сам я ненавидів школу.
— Навіть коли вчився малювати?
— Так. Учитися малювати мені подобалось, але решту шкільної науки я терпіти не міг.
— А мені нічого, — сказав Том. — Та коли довго жив з такими людьми, як містер Джойс, як містер Паскен, як ти і містер Девіс, то серед хлопців у школі почуваєш себе зовсім дорослим.
— Але ж тобі не нудно з ними?
— Та ні, ні. В мене багато приятелів, і я люблю спорт, хіба Що крім ігор з м'ячем, і вчуся сумлінно. І все-таки, тату, це не справжнє життя.
— Таке почуття завжди було і в мене, — сказав Томас Хадсон. — Та ти ж скрашуєш собі це життя чим можеш.
— Авжеж. Я скрашую його чим тільки можу, але все одно залишаюся в ньому. А в ньому часом дуже важко дихати.
Томас Хадсон поглянув за корму, де на спокійній воді розбігався хвилястий слід катера і на тих бурунцях, що розтинали гладінь моря, підстрибували й тіпалися дві наживки, звисаючи на жилках з бортових укосин. Девід і Ендрю сиділи в рибальських кріселках з вудлищами в руках. Томас Хадсон бачив тільки їхні спини. Хлопці сиділи обличчям до корми й стежили за наживками. Він подивився далі й побачив, як гуляє макрель: майже не сколочуючи води, рибини викидалися поодинці й парами, а тоді, зблиснувши проти сонця, так само безгучно, без сплеску, поринали головою донизу в море.
— Рибина! — почув Томас Хадсон вигук Тома-молодшого. — Велика рибина! Онде вона. Проти тебе, Деве! Добре пильнуй!
Томас Хадсон побачив, як здулась і завирувала вода, але сама рибина не показувалась. Девід застромив нижній кінець вудлища в гніздо й стежив, як розмотується жилка, перепущена через укосину. Томас Хадсон бачив, як вона спадала з укосини довгою обвислою дугою, а тоді натяглась і скісно побігла за катером, розтинаючи воду.
— Підсікай, Деве! Підсікай! — гукнув з трапа Едді.
— Підсікай, Деве! Бога ради, підсікай! — благально підхопив Ендрю.
— Тихо, — відказав Девід. — Сам знаю, що робити.
Він усе ще не підсікав, і жилка й далі бігла за корму, заходячи у воду під тим самим кутом; вудлище вигнулось, хлопець тягнув його на себе, а жилка тим часом розмотувалася. Томас Хадсон приглушив мотори, і тепер катер майже не посувався вперед.
— Та підсікай же ти, бога ради! — благав Ендрю. — А ні, то дай я.
Але Девід лише тягнув на себе вудлище і стежив, як жилка йде у воду під тим самим кутом. Навіть не гальмував котушки.
— Це риба-меч, тату, — мовив він, не підводячи очей. — Я бачив, коли вона вхопила наживку.
— Та невже? — перепитав Ендрю. — Оце штука.
— По-моєму, вже треба підсікати. — Роджер стояв тепер поруч Девіда. — Підсікай, Деве, підсікай як слід.
— Гадаєте, вона вже на гачку? — спитав Девід. — А може, просто держить його в роті й пливе собі?
— По-моєму, саме підсікати, поки вона не виплюнула гачка.
Девід уперся ногами, правою рукою добре заклинив котушку і щосили смикнув на себе важенне вудлище. Тоді смикнув ще й ще, так що воно вигнулось, наче лук. Проте жилка й далі збігала у воду. Рибина наче й не відчула його посмиків.
— Спробуй ще раз, Деве, — сказав Роджер. — Треба взяти її на гачок по-справжньому. Девід знову щосили смикнув вудлище, і жилка аж задзижчала, а вудлище так вигнулось, що він ледве втримав його. — О господи! — побожно мовив він. — Тепер, здається, взяв як слід.
— Трохи попусти котушку, — порадив Роджер. — А ти, Томе, помалу повертай катер і стеж за жилкою.
— Слухаюсь, помалу повертати й стежити за жилкою, — сказав Томас Хадсон. — Як ти себе почуваєш, Деве?
— Чудово, тату, — відказав Девід. — О боже, якби мені тільки зловити цю рибину!
Томас Хадсон поволі повернув катер майже навколо самої корми. Жилки на котушці в Девіда дедалі меншало, і Хадсон спрямував катер туди, де була рибина.
— Тепер пригальмуй котушку й починай вибирати жилку, — сказав Роджер. — Підтягуй її до себе, Деве.
Девід підводився, нахилявся вперед і мотав, тоді знов підводився, нахилявся й мотав, розмірено, як машина, і на котушці ставало щоразу більше жилки.
— Ніхто в нашій сім'ї ще ніколи не зловив риби-меча, — мовив Ендрю.
— Ой, не згадуй її вголос, прошу тебе, — озвався Девід. — Не згадуй вголос, а то наврочиш.
— Гаразд, не буду, — сказав Ендрю. — Я ж оце, відколи ти її підчепив, тільки те й роблю, що молюся за тебе.
— Як по-твоєму, чи не роздере гачок їй рота? — пошепки мовив Том-молодший до батька, що стояв біля штурвала, раз у раз поглядаючи вниз на корму й стежачи за нахилом білої жилки в темній воді.
— Сподіваюся, що ні. Девідові не вистачить сили так шарпонути.
— Я ладен на все, аби тільки нам її витягти, — сказав Том-молодший. — На все що завгодно. Усе віддам. Усе зроблю. Енді, принеси йому води.
— Ось у мене є, — озвався Едді. — А ти пильнуй, Деве, не відпускай її, хлопче, ні на мить.
— Ближче не треба! — гукнув нагору Роджер. Він був досвідчений рибалка, і вони з Томасом Хадсоном чудово розуміли один одного в морі.
— Я поверну до неї корму, — гукнув у відповідь Томас Хадсон і дуже вправно й легко повернув катер, майже не сколихнувши тихої води.
Тепер рибина йшла в глибочінь, і Томас Хадсон дав малий задній хід, щоб якомога послабити натяг жилки. Та досить було кормі повільно зрушити з місця назустріч рибині, як жилка пішла у воду майже прямовисно, потягши за собою донизу й тонкий кінець вудлища, і тепер розмотувалась частими посмиками, так що вудлище раз по раз сіпалось у Девідових руках. Томас Хадсон трохи подав катер уперед, щоб жилка не так прямовисно входила у воду. Він знав, яких зусиль коштує хлопцеві вдержувати вудлище в такому положенні, але водночас треба було зберегти на котушці якомога більше жилки.