— Дужче гальмувати котушку не можна, бо урветься жилка, — сказав Девід. — А що вона робитиме далі, містере Девіс?
— Тягтиме на дно, доки ти її зупиниш, — відказав Роджер. — Або доки сама зупиниться. Тоді спробуєш підняти її нагору.
Тим часом жилка дедалі розмотувалась і все йшла, йшла та йшла під воду. Вудлище зігнулося так, що, здавалось, от-от переломиться, а жилка натяглась, мов струна віолончелі, і на котушці її було вже зовсім мало.
— Що мені робити, тату?
— Нічого. Ти робиш усе, що можна.
— Вона не заляже на дно? — спитав Ендрю.
— Тут дна немає, — сказав йому Роджер.
— Держи її міцно, Деві, — порадив Едді. — Їй це набридне, і вона сама підніметься.
— Якби ще не оці кляті лямки, — сказав Девід. — Так муляють плечі, що несила вже й терпіти.
— Хочеш, я візьму в тебе вудлище? — запитав Ендрю.
— Не будь дурнем, — відповів Девід. — Я просто сказав, що вони муляють, ото й тільки. А мені дарма.
— Спробуй, чи не можна припасувати йому великий пояс! — гукнув Томас Хадсон униз до Едді. — Якщо ремінці будуть задовгі, можна примотати жилкою.
Едді обгорнув хлопцеві поперек широкою стьобаною прокладкою, затягнув поздовжні ремінці і грубою жилкою прикрутив їх кільця до котушки.
— Так куди краще, — сказав Девід. — Дякую вам, Едді.
— Тепер ти вдержуватимеш її не самими плечима, а й спиною, — пояснив йому Едді.
— От тільки жилки лишається зовсім мало, — зауважив Девід. — Хай їй чорт, тій рибині, і чого б їй отак без упину тягти вниз.
— Томе! — гукнув Едді. — Ану подайте трохи на північний захід. Здається мені, вона рушила вперед.
Томас Хадсон повернув штурвал і тихо, повільно, обережно скерував катер у відкрите море. Попереду виднів острівець жовтих водоростей, на ньому сиділа чайка, а вода довкола була тиха, голуба й така прозора, що аж ген у глибині око бачило веселкові блискітки заломленого сонячного проміння.
— Бачиш? — сказав Едді Девідові. — Жилка вже не розмотується.
Потягти на себе вудлище хлопець не зміг, але жилка більше не сіпалась і не збігала у воду. Натяг був такий самий, а на котушці лишалося не більше як півсотні ярдів. Проте далі жилка не розмотувалась. Девід міцно держав рибину, і катер ішов слідом за нею. Томас Хадсон дивився на білу жилку, що скісно заходила в голубу воду й зникала в глибині, а катер посувався ледь помітно, і мотори його працювали так тихо, що їх і не чути було.
— Бачиш, Деві, вона спустилася куди хотіла і тепер пливе куди їй хочеться. Скоро зможеш помалу вибирати жилку.
Смаглява спина хлопця була згорблена, вудлище згиналось у нього в руках, жилка повільно розтинала воду, катер помалу йшов уперед, а десь за чверть милі під водою пливла величезна рибина. Чайка знялася з водоростей і полетіла до катера. Покружлявши над головою Томаса Хадсона, що стояв біля штурвала, вона полетіла до іншого острівця жовтих водоростей, що виднів поодаль.
— Спробуй трохи підтягти, — сказав Роджер хлопцеві. — Коли вдержуєш її, то зможеш і зрушити.
— Ще трішечки вперед! — гукнув Едді на місток, і Томас Хадсон якнайобережніше наддав ходу.
Девід щосили тягнув вудлище на себе, але воно тільки дужче згиналося, а жилка ще дужче напружувалась. Здавалося, хлопець прикутий до рухомого якоря.
— Не журися, — сказав йому Роджер. — Зрушиш її трохи згодом. Як ти себе почуваєш, Деві?
— Дуже добре, — відповів Девід. — 3 цим поясом навколо спини мені зовсім добре.
— Ти певен, що вдержиш її? — запитав Ендрю.
— Ой помовч ти, — відказав Девід. — Едді, чи не можна ковток води?
— Де ж це я її поставив? — похопився Едді. — Мабуть, розлив.
— Я принесу. — Ендрю подався вниз.
— А я тобі не потрібен, Деве? — спитав Том-молодший. — Якщо ні, то піду нагору, щоб не заважати тут.
— Ні, Томе. Хай їй чорт, ну чому я не можу її підтягти?
— Це дуже велика рибина, Деве, — сказав йому Роджер. — її не так легко укоськати. Треба добре поводити, щоб змусити випливти на поверхню.
— Ви кажіть мені, що робити, і я робитиму все, поки не помру, — мовив Девід. — Я звіряюся на вас.
— Не говори дурниць, — сказав Роджер. — Не годиться отак марнословити про смерть.
— А я не марнословлю, — заперечив Девід. — Я справді так думаю.
Том-молодший повернувся на місток до батька. Вони дивилися вниз на Девіда, що зігнувся, припряжений до рибини; поруч нього стояв Роджер, а позаду Едді, тримаючи за бильця рибальське кріселко. Ендрю підніс Девідові до рота склянку води. Той відсьорбнув трохи і, прополоскавши рота, виплюнув.
— А тепер, Енді, полий мені на руки, гаразд? — попросив він.
— Тату, ти віриш, що він зможе здолати цю рибину? — дуже тихо запитав батька Том.
— Рибина величезна, йому буде важко.
— Отож я й боюся, — сказав Том. — Я люблю Девіда і не хочу, щоб якась клята рибина згубила його.
— Цього не хочемо ні я, ні Роджер, ні Едді.
— Тоді нам треба пильнувати за ним. Якщо він зовсім видихається, містер Девіс чи ти повинні перебрати в нього снасть.
— Він ще не скоро видихається.
— Ти не знаєш його так, як ми. Він ладен померти, аби тільки витягти цю рибину.
— Не тривожся, Томе.
— Нічого не можу з собою вдіяти, — відказав Том-молодший. — Я один такий у нашій сім'ї, що мене завжди все тривожить. Сподіваюся, з часом я переборю це.
— Поки що я не бачу причин для тривоги, — сказав Томас Хадсон.
— Але ж, тату, хіба може такий хлопчина, як Девід, витягти таку здоровенну рибину? Він зроду не ловив нічого більшого за парусників чи жовтохвостів.
— Рибина виснажиться. То ж вона на гачку, а не він.
— Це не рибина, а страхіття, — сказав Том. — І Дев так само припнутий до неї, як вона до нього. Якщо Дев зловить її, це буде просто диво, але краще б з нею боровся ти чи містер Девіс.
— Дев робить усе як слід.
Вони заходили все далі у відкрите море, але вода була, як і раніш, зовсім тиха. Тепер їм назустріч траплялося ще більше вицвілих на сонці водоростей, що вирізнялися жовтими латками на фіолетовій воді. Час від часу туго напнута біла жилка, поволі посуваючись уперед, чіплялася за таку латку й тягла її за собою, і тоді Едді нагинався й очищав жилку. Коли він перехилявся через борт, знімав з жилки водорості й шпурляв їх геть, Томас Хадсон бачив його зморшкувату червоно-коричневу од засмаги шию та старий фетровий капелюх і чув, як він каже Девідові:
— Бачиш, Деві, ми в неї наче на буксирі. Отож вона десь там, на глибині, все дужче знесилюється.
— Вона й мене знесилює, — сказав Девід. — . Голова в тебе не болить? — запитав Едді.
— Ні.
— Принесіть йому шапочку, — сказав Роджер.
— Не треба, містере Девіс. Краще полийте мені на голову води.
Едді зачерпнув відерцем морської води й, набираючи її в пригорщу, дбайливо змочив хлопцеві голову, а тоді прибрав нависле на чоло волосся.
— Якщо заболить голова, скажеш, — мовив він.
— Я дуже добре себе почуваю, — озвався Девід. — Кажіть мені, що робити, містере Девіс.
— Спробуй, чи не вибереш трохи жилки, — сказав Роджер. Девід спробував раз, потім ще й ще, але не зміг зрушити рибину ні на дюйм.
— Облиш. Побережи силу, — порадив Роджер. Тоді обернувся до Едді: — Намочи шапочку й надінь йому на голову. За такого безвітря страшенно пече.
Едді занурив у відерце з морською водою шапочку з довгим козирком і натягнув її на голову Девідові.
— Містере Девіс, солона вода затікає мені в очі. Правду кажу. Ви вже пробачте.
— Зараз промию тобі очі прісною, — сказав Едді. — Дайте мені хусточку, Роджере. А ти, Енді, піди принеси води з льоду.
Тим часом як хлопець незворушно сидів у кріселку, впираючись ногами в борт і вигнувши спину, щоб стримати туго натягнуту жилку, катер помалу запливав усе далі у відкрите море. Трохи на захід від нього морську гладінь порушив табунець макрелі чи тунця, і туди враз полетіли чайки, голосно перегукуючись між собою. Але табунець пішов у глибину, і чайки посідали на тиху воду, сподіваючись, що він випливе знову. Едді витер Девідові обличчя, намочив хусточку в склянці з крижаною водою і приклав йому до потилиці. Потім змочив хлопцеві руки і, нарешті, ще раз занурив хусточку в крижану воду, а тоді викрутив її і обгорнув йому потилицю.
— Як заболить голова, одразу скажи, — повчав хлопця Едді. — Це не означатиме, що ти здався. Просто так буде розумно. На морі ні вітерця, і сонце пече, як чорт.
— Я почуваю себе добре, — відказав Девід. — Руки і плечі болять, це правда, але тільки й того.
— Ну, так і має бути, — сказав Едді. — Біль тебе тільки загартує. А от сонячний удар тобі ні до чого, та й кишки порвати можеш.
— Містере Девіс, що вона робитиме далі? — запитав Девід. Голос його звучав хриплувато.
— Мабуть, те саме, що й досі. Чи, може, піде колами. А може, й випливе на поверхню.
— Як прикро, що вона з самого початку загналася в таку глибочінь і тепер нам не вистачає жилки для маневру, — сказав Роджерові Томас Хадсон.
— Головне те, що Дев спинив її, — відповів Роджер. — Ще трохи — і вона поведеться інакше. От тоді ми їй покажемо. Ану спробуй ще раз потягти, Деве.
Девід спробував, але марно.
— Вона сама випливе, — сказав Едді. — Ось побачиш. Ти й незчуєшся, Деві, як вона буде на поверхні. Хочеш прополоскати рота?
Девід мовчки кивнув головою. Йому вже треба було ощадити кожний подих.
— Воду виплюнь, — звелів Едді. — Ковтнути можеш тільки якусь краплю. — Він обернувся до Роджера й тихо сказав: — Минула рівно година… Як голова, Деві, гаразд?
Хлопець кивнув.
— Що ти скажеш, тату? — спитав батька Том-молодший. — Тільки чесно.
— Як на мене, він держиться дуже добре, — відказав батько. — Едді не допустить, щоб з ним щось сталося.
— Еге ж, і я так думаю, — погодився Том. — Я хотів би також чимось прислужитися. Мабуть, піду принесу Едді випити.
— Принеси й мені, будь ласка.
— Гаразд. Тоді й містерові Девісу.
— Навряд чи він захоче.
— А я його спитаю.
— Спробуй ще раз, Деві, — дуже тихо мовив Роджер, і хлопець щосили потяг жилку на себе, стискаючи обома руками диски котушки. — Маєш один дюйм, — сказав Роджер. — Забирай його і пробуй ще.
Аж тепер почався справжній двобій. Досі Девід тільки тримав рибину на гачку, а вона пливла собі у відкрите море, і катер плив за нею. Але тепер йому треба було підтягати рибину до поверхні, вивільняти снасть, тим самим розгинаючи вудлище, і поволі приспускати його до води, змотуючи жилку на котушку.
— Не поспішай, — казав йому Роджер. — Не смикай. Тягни рівномірно.
Хлопець нахилявся вперед і тягнув снасть на себе всім тілом, використовуючи його як важіль, а тоді знов нахилявся і правою рукою швидко підмотував вибрану жилку.
— Гарно він це робить, — зауважив Том-молодший. — Він навчився рибалити змалку, але я й не знав, який він мастак у цьому ділі. А сам завжди кепкує з себе, що зовсім нездатен до спорту. Одначе поглянь на нього сьогодні.
— Хай йому чорт, тому спортові, — озвався Томас Хадсон. — Що ти сказав, Роджере?
— Подай ще трохи вперед, ледь-ледь! — гукнув знизу Роджер.
— Подаю ще трохи вперед, — повторив Томас Хадсон, і цього разу, коли катер трохи наблизився до рибини, Девід вивільнив ще більше жилки.
— Ти, тату, теж не любиш спорт? — запитав Том.
— Колись любив. Дуже любив. А тепер ні.
— Я люблю теніс і фехтування, — сказав Том. — А от ігор з м'ячем не люблю. Мабуть, це тому, що я виріс у Європі. Якби Девід захотів, з нього, напевне, вийшов би чудовий фехтувальник, бо він має голову на в'язах. Але він не хоче. Він хоче тільки читати, рибалити, стріляти й робити блешні. Стріляє він куди краще за Енді, та й блешні в нього виходять як ні в кого. Я не набрид тобі, тату, своїм базіканням?
— Та ні, що ти, Томе.
Тримаючись за поруччя містка, хлопець так само, як і батько, дивився на корму, і батько поклав руку йому на плече. Воно було солоне від морської води, що нею хлопці поливали один одного з відра перед тим, як на гачок попалася рибина. Томас Хадсон відчував рукою дрібнісінькі крупинки солі, що залишилися на шкірі в сина.
— Бачиш, я страшенно хвилююся за Девіда, от і говорю без упину, щоб хоч якось розвіятись. Над усе в світі хочу, щоб він зловив цю рибину.
— Не рибина, а справжнє чудисько. Ось постривай, нехай вона вирине.
— Одного разу я бачив таку, коли рибалив з тобою багато років тому. Вона проштрикнула своїм мечем велику макрель, яку ми наживили на снасть, а тоді вистрибнула й зірвалася з гачка. Величезна була рибина, вона мені потім ще довго снилася. Ну, піду вниз і зроблю вам коктейлі.
— Це не спішно, — сказав йому батько.
А Девід тим часом сидів у низькому обертовому рибальському кріселку і, впершись ногами в кормовий борт, чимдуж тягнув жилку на себе — руками, плечима, спиною, крижами, — тягнув, тоді подавався вперед, підмотував і знову тягнув. І отак поступово, по дюйму, по два, по три за раз, намотував на котушку дедалі більше жилки.
— Як голова — гаразд? — спитав Едді, тримаючи кріселко за бильця, щоб не оберталося.
Девід кивнув. Едді поклав руку йому на голову й помацав шапочку.
— Ще мокра, — сказав він. — Ну й узяв же ти її в роботу, цю рибину, Деві. Наче добра машина.
— Тягти легше, ніж було стримувати, — озвався Девід тим самим хриплуватим голосом.
— Авжеж, — підтвердив Едді. — Тепер вона потроху подається. А то просто навпіл тебе згинала.
— Не треба поспішати й надсаджуватись, — мовив Роджер. — Ти робиш усе чудово, Деве.
— А коли вона випливе, ми візьмемо її на гак? — запитав Ендрю.
— Ох, мовчи, бо наврочиш! — вигукнув Девід.
— Та я ж нічого такого не сказав.
— Гаразд, Енді, тільки помовч, будь ласка. Ти вже даруй мені.
Ендрю поліз на місток. На ньому також була шапочка з довгим козирком, і, хоч хлопчина відвертав голову, батько помітив, що на очах у нього сльози, а губи тремтять.
— Ти не сказав нічого поганого, — мовив до нього Томас Хадсон.
Ендрю не повертав голови.
— Тепер якщо він її упустить, то вважатиме, що це я наврочив, — скрушно промовив він. — А я тільки хотів нагадати, щоб усе було напоготові.
— Не дивно, що Дев такий збуджений, — сказав батько. — І все ж він намагається стримуватись.
— Я розумію, — мовив Ендрю. — Він змагається з рибиною не гірше, ніж сам містер Девіс. Просто мені прикро, що він міг так подумати.
— Майже всі стають дражливі, коли на гачку велика рибина. А Девідові таке випало уперше в житті.
— Ти завжди стримуєш себе, і містер Девіс теж.
— Це прийшло не зразу. Коли ми тільки починали ловити велику рибу, то так само дратувались, ображали один одного, брали на глум. Такі були обидва, що гірше нікуди.
— Невже це правда?
— Авжеж. Щира правда. Ми злостилися, вважали, що всі проти нас. І нічого дивного в цьому немає. А от з досвідом набуваєш і стриманості, і здорового глузду. Зрештою ми збагнули, що годі й думати про велику рибу, якщо отак дратуватися й лаятись, і почали стримувати себе. А коли б поводились, як раніш, то не мали б з риболовлі ніякої втіхи. Аж згадати гидко, які ми були: дражливі, люті, незговірливі, — то де вже там та втіха. Отож тепер, коли ловимо велику рибу, ми завжди стримані. Так ми умовились і постановили собі не відступати від цього правила ні в якому разі.
— Я теж буду стриманий, — сказав Ендрю. — Але з Девом іноді дуже важко ладнати. Тату, ти віриш, що він справді подужає цю рибину? Чи все це просто сон або якась мана?
— Не будемо зараз про це говорити.
— Я знову сказав щось не так?
—. Ні. Але такі балачки вважають за погану прикмету. Ми навчилися цього від старих рибалок. А звідки воно пішло — навіть не знаю.
— Постараюся не говорити зайвого.
—. Ось тобі коктейль, тату, — сказав Том, простягаючи нагору склянку, обгорнуту складеним утричі паперовим рушником, що його притискало до скла гумове кілечко, — щоб не танув лід. — Я додав туди лимонного соку та ангостури, а цукру не клав. Ти такий хотів? Чи, може, ще чогось додати?
— Усе добре. Кокосової води влив?
— Так. А для Едді приніс нерозведеного віскі. Містер Девіс випити не захотів. Ти залишаєшся там нагорі, Енді?
— Ні, зараз спущуся.