На котушці залишалось не більш як двадцять ярдів жилки, а вудлище, тягнучи за собою і Девіда, вже наполовину зникло під водою. Ось уже на котушці лишилося всього якихось п'ятнадцять ярдів. Ось уже не лишилося й десяти. Та раптом жилка спинилась. Тулуб хлопця, як і перед тим, звисав аж за корму, і вудлище майже все було у воді, але жилка більше не розмотувалась.
— Посади його назад у кріселко, Едді. Помалу, помалу, — сказав Роджер. — Звісно, як можеш. Він таки спинив її.
Едді допоміг Девідові одійти назад до кріселка, тримаючи його під грудьми, щоб від несподіваного посмику рибини хлопець не вилетів за борт. Тоді обережно посадовив його, і Девід, застромивши вудлище в гніздо на поясі, весь напруживсь, уперся ногами в бортик і потягнув снасть на себе. Рибина трохи піднялася.
— Тягни лише тоді, коли готовий вибирати, — сказав йому Роджер. — А решту часу нехай вона тягне. Коли не тягнеш, старайся перепочивати.
— Тепер вона твоя, Деві, — промовив Цаді. — Ти весь час не давав їй попуску. Отак і далі, помалу, не хапаючись, і ти її доконаєш.
Томас Хадсон подав катер трохи вперед, щоб рибина лишалася далі за кормою. Тепер уже вся корма була в затінку. Вони заходили все далі у відкрите море, але навколо так само не було ані хвильки, ані вітерця.
— Тату, — мовив Том до батька, — коли я готував унизу коктейлі, мені видно було його ноги. На них кров.
— То він обдер їх об бортик.
— Чи не підкласти йому під ноги подушку? Нехай би впирався в неї.
— Іди спитай Едді, — сказав Томас Хадсон. — Тільки не заважай Девові.
Двобій тривав уже далеко за три години. Катер, як і раніш, неухильно посувався у відкрите море, і Девід, сидячи в своєму кріселку, що його тепер тримав Роджер, поступово підтягав рибину до поверхні. Вигляд він мав бадьоріший, ніж годину тому, але Томас Хадсон помітив у нього на п'ятах кров, що точилась із ступнів. Вона виблискувала проти сонця, наче темний лак.
— Як твої ноги, Деві? — спитав Едді.
— Ноги не болять, — відповів Девід. — Болять руки, плечі і спина.
— Може, підкласти тобі під ноги подушку? Девід похитав головою.
— Не треба, а то прилипнуть, — промовив він. — Вони липкі від крові. Але не болять. Правду кажу.
Том-молодший піднявся на місток і сказав:
— У нього вся шкіра на ступнях обдерта. Та й руки не кращі. На долонях пухирі, а тепер вони полопались. Ой тату, просто не знаю…
— А уяви собі, Томмі, що йому довелося б веслувати проти стрімкої течії, — це майже те саме. Чи, скажімо, здиратися на високу гору, чи скакати на коні, коли вже сили нема від утоми…
— Я розумію. Але отак стояти й дивитись, коли це діється з твоїм братом, просто нестерпно.
— Знаю, Томмі. Та в житті кожного хлопця настає хвилина, коли треба показати, на що він здатен, щоб його вважали мужчиною. Для Дева вона настала сьогодні.
— Я розумію. Та як погляну на оті його ноги й руки, то просто не знаю, тату…
— А якби це ти взяв на гачок таку рибину, то захотів би, Щоб Роджер чи я перебрали її в тебе?
— Ні. Я змагався б з нею на смерть. Але дивитись, як це робить Дев, — зовсім інша річ.
— Треба зважати й на те, чого він сам хоче, — сказав батько. — І що для нього важливе.
— Я знаю, — безпорадно промовив Том-молодший. — Але для мене все зводиться до одного: це ж наш Деві. Як би мені хотілося, щоб світ був влаштований інакше і щоб таке ніколи не загрожувало нашим братам!
— Та й я б не від того, — сказав Томас Хадсон. — Ти дуже добрий хлопчина, Томмі. Але зрозумій, будь ласка: я б давно вже припинив цю боротьбу, коли б не був певен, що в разі перемоги Девіда вона залишиться в його душі на все життя і полегшить йому всі інші майбутні випробування.
В цю мить унизу заговорив Едді. Перед тим він знов обернувся й зазирнув до каюти.
— Рівно чотири години, Роджере, — мовив він. — Ти б трохи попив, Деві. Як ти себе почуваєш?
— Дуже добре, — відповів Девід.
— Зроблю-но і я що-небудь, нехай хоч невелике, — сказав Том-молодший. — Піду принесу Едді випити. А ти не хочеш, тату?
— Ні, цього разу пропущу, — відповів Томас Хадсон. Том-молодший пішов униз, і Томас Хадсон став спостерігати, як Девід працює — повільно, стомлено, але невпинно; і як Роджер, нахилившись над ним, щось тихо йому каже; і як Едді на самому краю корми стежить за тим, під яким кутом жилка заходить у воду. Він спробував уявити собі, як там усе в глибині моря, де тепер пливе їхня рибина. Напевне, темно, але, мабуть, риби бачать у темряві, як і коні. І, напевне, дуже холодно.
Томаса Хадсона дивувало, чому рибина зупинилась, спустившись так глибоко під воду. Чи вона має якусь свою межу глибини, як ото літак має стелю висоти? Чи, може, опір зігнутого вудлища, туго прикрученої котушки й самого тертя жилки у воді так вплинув на неї, що вона облишила боротьбу й тепер пливе собі помалу куди їй треба? А коли й піднімається трохи щоразу, як Девід тягне вудлище на себе, то тільки щоб послабити неприємне напруження, яке стримує її рух. Мабуть, так воно й є, подумав Томас Хадсон, і якщо рибина ще при силі, Девід матиме з нею чимало мороки.
Том-молодший приніс Едді його пляшку, і Едді на довгу хвилю припав до неї, а тоді попросив Тома поставити її в ящик з наживкою, щоб не нагрівалася.
— Та й напохваті буде, — додав він. — Тільки б не довго вже дивитися на те, як Деві мучиться з цією рибиною, а то, гляди, стану справжнім бісовим п'янюгою.
— Я приноситиму вам пляшку коли ви тільки захочете, — сказав Ендрю.
— Е ні, коли захочу, не принось, — відказав Едді. — Принось тільки тоді, коли я попрошу.
Найстарший з братів уже повернувся на місток до батька, і вони разом дивились, як Едді нахилився над Девідом і пильно зазирав йому в очі. Роджер тримав кріселко й стежив за снастю.
— Послухай мене, Деві, — сказав Едді хлопцеві, не зводячи погляду з його обличчя. — Руки, ноги — то все бісове абищо. Вони таки болять і вигляд мають кепський, але нічого з ними не сталося. Так воно й належить рукам і ногам справжнього рибалки— міцніші будуть. А от як у тебе справи з головою?
— Дуже добре, — відповів Девід.
— Тоді помагай тобі боже, і не попускай ти цьому клятому рибиську, бо воно вже от-от буде тут.
— Деві, — заговорив до хлопця Роджер, — а хочеш, я її в тебе візьму?
Девід крутнув головою.
— Тепер уже це не означатиме, що ти відступився, — провадив Роджер. — Просто так буде розумніше. Її можу взяти я чи твій батько.
— Хіба я роблю щось не так? — ображено спитав Девід.
— Ні. Ти робиш усе як треба.
— То чого ж би я мав відступитись од неї?
— Вона ж тобі дихнути не дає, Деві, — сказав Роджер. — Я не хочу, щоб вона висотала з тебе всі сили.
— Але ж гачок у її-таки клятій пащі. — Голос хлопця тремтів. — Не вона мені дихнути не дає. Я їй не даю дихнути, цій падлючій рибині.
— Кажи що хочеш, Деві, — мовив до нього Роджер.
— Клята падлюка. Кляте одоробло.
— Він мало не плаче, — сказав Ендрю, що й собі піднявся на місток і стояв там разом з батьком і Томом-молодшим. — І говорить таке, тільки щоб не заплакати.
— Придерж язика, вершнику, — звелів Том-молодший.
— Нехай би воно й доконало мене, це кляте одоробло, мені байдуже, — не вгавав Девід. — Ой, та що це я кажу. Я ж їй не ворог. Я люблю її.
— Ну, годі вже, — спинив його Едді»— Побережи дух.
Він позирнув на Роджера, але той тільки знизав плечима: мовляв, не знаю, що й робити.
— Якщо я ще раз побачу, що ти так хвилюєшся, то сам заберу її в тебе, — мовив Едді.
— Я завжди хвилююсь, — озвався Девід. — Просто не кажу про це, то ніхто й не знає. І тепер мені не гірше, ніж звичайно. Оце тільки наговорив зайвого.
— А тепер помовч і заспокойся, — сказав Едді. — Як не будеш хвилюватись, то й тягай собі її на здоров'я.
— Нікому її не віддам, — мовив Девід. — І даремно я її лаяв. Я ж нічого проти неї і в думці не маю. Як на мене, вона найкраще створіння у світі.
— Енді, подай мені оту пляшку зі спиртом, — попросив Едді. —«Розітру йому руки, плечі й ноги, — пояснив він Роджерові. — Не треба більше холодної води, а то ще судомити почне. — Тоді зазирнув до каюти й сказав: — Рівно п'ять з половиною годин, Роджере. — Він обернувся до Девіда. — Тепер тобі не так гаряче, правда, Деві?
Хлопець похитав головою.
— Найдужче я боявся полудневого сонця, коли воно пече просто в голову, — мовив Едді. — А тепер тобі, Деві, вже нічого не станеться. Отож заспокойся й піднімай нагору це кляте одоробло. Треба витягти його ще завидна.
Девід мовчки ковтнув.
— Тату, чи ти бачив колись, щоб рибина отак опиралася? — спитав Том-молодший.
— Бачив, — відповів Томас Хадсон.
— Багато разів?
— Важко сказати, Томмі. У Гольфстрімі трапляються справжні страховиська. Але є й такі велетні, яких витягти зовсім легко.
— А чому легко?
— Мабуть, тому, що вони старі, обважнілі. Деяким, певне, вже й самим конати час. Та здебільшого такі величезні рибини кидаються на гачку відчайдушно, на смерть.
Вони вже давно не бачили довкола жодного судна. Наближався вечір, а вони були далеко у відкритому морі, десь між своїм островом і маяком на Великому Айзеку.
— Ану, Деві, спробуй ще раз її зрушити, — сказав Роджер.
Хлопець вигнув спину і, щосили впершись ногами, потягнув вудлище на себе. Перед тим воно ніяк не подавалось, але тепер поволі пішло вгору.
— Зрушив-таки, — мовив Роджер. — Тепер вибери жилку і спробуй ще раз.
Хлопець потягнув і знову вивільнив трохи жилки.
— Піднімається, — сказав йому Роджер. — Не давай їй перепочинку, підтягуй.
Девід запрацював, як машина, чи, точніше, як дуже стомлений хлопець, що виконував роботу машини.
— Ну, тепер саме час її брати, — сказав Роджер. — Вона по-справжньому пішла догори. Ану, Томе, подай ледь-ледь уперед. Треба підтягти її до лівого борту, якщо зможемо.
— Даю ледь-ледь уперед, — озвався Томас Хадсон.
— Кермуй на власний розсуд, — провадив Роджер. — Нам треба обережно підвести рибину туди, де Едді зможе взяти її на гак, а тоді накинути на неї зашморг. Я беру на себе поводок. Томмі, йди сюди, триматимеш кріселко й стежитимеш, щоб жилка не заплуталась на вудлищі, коли я підтягатиму рибину за поводок. Жилка має бути весь час вільна — на той випадок, якщо мені доведеться попустити рибину. Енді, ти допомагатимеш Едді чим буде потрібно, а коли він скаже, подаси йому зашморг і кийок.
Рибина без упину йшла до поверхні, і Девід раз по раз ритмічно, наче помпу, піднімав і спускав вудлище.
— Томе, іди-но до нижнього штурвала! — гукав Роджер нагору.
— Вже й сам іду, — озвався Томас Хадсон.
— Тоді вибачай, — сказав Роджер. — А ти, Деві, добре затям собі: якщо вона шарпнеться і я буду змушений кинути поводок, тримай вудлище догори, і щоб жилка була вільна. Як тільки я візьму поводок, попускай котушку.
— І пильнуй, щоб жилка лягала рівно, — додав Едді. — Не дай боже, щоб її тепер заїло.
Томас Хадсон збіг з містка на палубу і став до нижнього штурвала. Звідси було не так зручно спостерігати, як з містка, зате в разі потреби він міг швидше прийти на допомогу, та й перемовлятися стало легше. Трохи дивно бачити все, що діється на палубі, просто перед собою, на одному рівні, після того, як стільки годин спостерігав це згори, подумав він. Неначе ти спустився з верхнього ярусу на сцену чи на ринг або ж опинився біля самої огорожі треку. Люди здаються більшими, ближчими, і всі вони вищі на зріст, не такі вкорочені, як згори.
Йому було добре видно Девідові закривавлені долоні й лискучі, мов темний лак, цівочки на ступнях; бачив він і рубці від лямок на спині хлопця, і майже розпачливий вираз його обличчя, коли Девід обернувся, укотре вже підтяглій снасть угору. Томас Хадсон зазирнув у каюту: мідний годинник показував за десять хвилин шосту. Тепер, з такої близької відстані, море здавалось йому зовсім іншим, і він дивився на нього із затінку рубки й з-поза Девідового зігнутого вудлища, від якого скісно тяглася біла жилка і зникала в темній воді, а саме вудлище невпинно згиналося й випростувалось. Едді стояв навколішки на кормі, тримаючи в коричневих від сонця руках гак, і вдивлявся У майже фіолетову воду, намагаючись побачити в ній рибину. Томас Хадсон помітив на держалні прив'язану кількома вузлами линву, другий кінець якої був міцно обкручений навколо пілерса на кормі, потім знов подивився на Девідову спину, на його випростані вперед ноги й на довгі руки, що стискали вудлище.
— Не бачиш її, Едді? — спитав Роджер із-за кріселка, тримаючи його обома руками.
— Ще ні. Не давай їй перепочинку, Деві, піднімай без упину. Девід усе так само тягнув, приспускав і намотував; котушка обважніла від вибраної жилки, і за кожним разом він підмотував ще й ще.
Раптом рибина на мить спинилась, і вудлище зігнулося до води, а жилка знов побігла з котушки.
— Ні… Вона не може… — мовив Девід.
— Може, — сказав Едді. — Вона все може.
Та коли Девід поволі потяг вудлище на себе, болісним зусиллям переборюючи опір рибини, і врешті підняв його, жилка знов побігла на котушку легко й невпинно, як і перед тим.
— То вона на хвилинку затрималась, — сказав Едді. Зсунувши на потилицю свій старий фетровий капелюх, він вдивлявся у прозору темно-фіолетову воду. — Онде вона! — гукнув він.
Томас Хадсон метнувся від штурвала й поглянув за борт. У глибині за кормою ледь видніла рибина, маленька й неначе вкорочена крізь товщу води, та навіть і в ту хвилю, поки Томас Хадсон дивився, вона дедалі більшала. Не так швидко, як літак, що летить просто на тебе, але так само невпинно.
Томас Хадсон торкнувся рукою Девідового плеча і став назад до штурвала. Вже звідти він почув крик Ендрю: «Ой, подивіться!»— і знову побачив рибину, ще на чималій глибині, тепер якусь наче брунатну й куди більшу завдовжки та завтовшки.
— Так тримати, — мовив Роджер, не обертаючись, і Томас Хадсон відповів:
— Так тримаю.
— О боже, ви тільки гляньте! — мовив Том-молодший. Тепер рибина й справді була величезна, більша за будь-яку рибу-меч, що її коли-небудь бачив Томас Хадсон. Вона вже не здавалася брунатною, а була фіолетово-синя від голови до хвоста, і поволі, неухильно посувалася в тому самому напрямі, що й катер, пливучи за кормою праворуч від Девіда.
— Так і веди її, Деві, — сказав Роджер. — Вона йде саме так, як нам треба. — Тоді скомандував, не спускаючи з очей рибини: — Наддай трохи вперед.
— Наддаю трохи вперед, — повторив Томас Хадсон.
— А ти намотуй, намотуй, — сказав Едді Девідові.
Томас Хадсон уже бачив вертлюжок повідка, що зринув над водою.
— Наддай ще трохи, — сказав Роджер.
— Наддаю ще трохи, — озвався Томас Хадсон. Стежачи за рибиною, він вів катер саме тим курсом, яким вона пливла. Тепер він бачив її всю, довженну, фіолетову, — і широкий, випнутий уперед меч, і гострий плавець на могутній спині, і величезний хвіст, що ледь помітними рухами посував її вперед.
— Ще трошечки вперед, — сказав Роджер. — Даю ще трошечки вперед.
Девід уже підтяг поводок до самої корми.
— Готовий, Едді? — спитав Роджер.
— Та вже ж, — відповів Едді.
— Пильнуй, Томе, — сказав Роджер і, перехилившись через борт, ухопив сплетений з дроту поводок. — Попусти котушку, — мовив він до Девіда й, перебираючи з руки в руку важкий тросик, почав поволі підтягати рибину до борту, де її можна було взяти на гак.
Рибина піднімалася до поверхні, довженна й товстенна, мов велика затонула колода. Девід стежив за нею і раз у раз позирав на кінець вудлища — чи не перечепилася за нього жилка. Уперше за шість годин він сидів, не напружуючи спини, рук і ніг, і Томас Хадсон бачив, як на ногах у нього сіпаються і тремтять м'язи. Едді з гаком у руках нахилився над бортом, а Роджер і далі повільно, невпинно вибирав поводок.
— За тисячу фунтів буде, — мовив Едді. А тоді дуже тихо проказав: — Роджере, гачок держиться на одній дротинці.
— Ти можеш до неї дістати? — спитав Роджер.
— Ще ні, — відказав Едді. — Підтягніть ближче. Помалу, помалу.
Роджер і далі вибирав тросик, і величезна рибина неухильно наближалася до катера.
— Зараз урветься, — мовив Едді. — Вже майже не держиться.
— А тепер дістанеш? — спитав Роджер, не підвищуючи голосу.