— Ні, ще б трохи ближче, — так само тихо відповів Едді. Роджер підтягав рибину так плавно і обережно, як тільки міг. І раптом рвучко випростався, увесь розслаблений, тримаючи обома руками провислий поводок.
— Ні, ні, ні. О боже, ні! — вигукнув Том-молодший.
Едді вдарив гаком, а тоді й сам кинувся за борт, сподіваючись дістати до рибини й зачепити її на гак.
Та все було марно. Величезна рибина на якусь мить завмерла під водою, немов гігантський фіолетовий птах, а тоді поволі пішла в глибочінь. Усі стояли й дивились, як вона віддаляється, все меншає і меншає, аж поки рибина зовсім зникла з очей.
Капелюх Едді плавав на тихій воді, а сам він тримався за держално гака. Линва, прив'язана до держална, тяглася до пілерса, і Томас Хадсон побачив, що синові плечі здригаються. Та він полишив його на Роджера.
— Спусти трап, щоб Едді заліз на борт, — звелів він Томові-молодшому. — А ти, Енді, візьми в Дева вудлище. Вийми його з пояса.
Роджер підняв хлопця з кріселка і, перенісши його до правого борту, поклав на койку. Девід лежав долілиць, і Роджер обіймав його за плечі.
Едді заліз на борт мокрий як хлющ і почав роздягатися. Ендрю виловив гаком його капелюх, а Томас Хадсон пішов наниз по сорочку й штани для Едді та сорочку й шорти для Девіда. Його дивувало те, що він не відчуває нічого, крім жалю й любові до сина. Всі інші почуття вичерпалися в ньому під час боротьби з рибиною.
Коли він повернувся на палубу, Девід лежав долілиць на койці, зовсім голий, і Роджер розтирав його спиртом.
— Дуже пече плечі й сідниці, — сказав Девід. — Там, містере Девіс, будь ласка, не так тріть.
— Це там, де намуляно, — пояснив йому Едді. — Зараз батько помастить тобі руки й ноги меркурохромом. Це не боляче.
— Надягни цю сорочку, Деві, — сказав Томас Хадсон. — А то ще застудишся. Принеси йому щось легеньке укритися, Томе.
Він помастив меркурохромом там, де лямки натерли хлопцеві спину, й допоміг йому надягти сорочку.
— Мені вже добре, — промовив Девід безбарвним голосом. — Я хочу кока-коли, тату. Можна?
— Авжеж, — сказав Томас Хадсон. — А трохи згодом Едді дасть тобі супу.
— Я не хочу їсти, — відказав Девід. — Та й не зможу ще.
— Тоді почекаємо, доки зможеш.
— Я знаю, як тобі прикро, Деве, — мовив Ендрю, що ходив униз по кока-колу.
— Ніхто не знає, як мені прикро, — озвався Девід.
Томас Хадсон приставив старшого сина до штурвала й показав, яким курсом вести катер назад до острова.
— Постав обидва мотори синхронно на триста обертів, Томмі, — сказав він. — Доки стемніє, ввійдемо в зону маяка, а тоді я підкоригую курс.
— Ти все-таки час від часу перевіряй мене, будь ласка. Тату, а тобі теж так тяжко на душі, як мені?
— Нічого не вдієш.
— А все-таки Едді спробував, — сказав Том-молодший. — Не кожен стрибне в океан за якоюсь там рибиною.
— Едді мало не досяг свого, — сказав йому батько. — Ото мали б ми халепу, якби він узяв цю рибину на гак, коли сам уже був у воді.
— Ну, Едді дав би собі раду, — мовив Том-молодший. — Як мотори, синхронно працюють?
— А ти послухай, — відказав батько. — Треба не тільки на тахометри дивитися.
Томас Хадсон пішов до койки, де лежав Девід, і сів поруч нього. Хлопець був обгорнутий легкою ковдрою. Едді мастив йому руки, а Роджер — ноги.
— Що, тату? — мовив він і, подивившись на батька, відвів очі.
— Дуже жаль, що так вийшло, Деві, — сказав Томас Хадсон. — Ти змагався з нею так, як ніхто. Краще за Роджера, краще за будь-кого іншого.
— Дуже дякую, тату. Будь ласка, не треба про це говорити.
— Може, ти чогось хочеш, Деві?
— Я б випив ще кока-коли, якщо можна, — відповів Девід.
Томас Хадсон знайшов у ящику з наживкою пляшку холодної кока-коли й відкоркував її. Тоді знову сів поруч Девіда, а той пив, тримаючи пляшку в руці, яку Едді вже помастив меркурохромом.
— Зараз буде суп. Він уже гарячий, — сказав Едді. — Може, підігріти чілі, Томе? А ще в нас є черепашковий салат.
— Підігрій чілі, — сказав Томас Хадсон. — Ми ж не їли від самого сніданку. А Роджер і не випив ні краплі за цілий день.
— Щойно випив пляшку пива, — озвався Роджер.
— Едді, — мовив Девід, — а як по правді, скільки б вона заважила?
— За тисячу фунтів, — відповів йому Едді.
— Дякую вам за те, що ви стрибнули за борт, — сказав Девід. — Я дуже вдячний вам, Едді.
— Е, якого біса, — мовив Едді. — А що ж іще було робити?
— Вона справді заважила б тисячу фунтів, тату? — спитав Девід.
— Я певен, що не менше, — відказав Томас Хадсон. — Мені ще ніколи не траплялося бачити такої величезної рибини — ні риби-меча, ні марліна, ніякої.
Сонце вже зайшло, а катер біг по тихому морю, мотори рухали його вперед, і він швидко розтинав ту саму воду, якою вони так повільно посувалися всі минулі години.
Тепер і Ендрю сидів на краєчку широкої койки.
— Що скажеш, вершнику? — мовив до нього Девід.
— Коли б ти витяг цю рибину, — сказав Ендрю, — то, мабуть, уславився б на весь світ.
— Не треба мені слави, — відказав Девід. — Можеш сам уславитись.
— А ми б уславились як твої брати, — провадив Ендрю. — Я серйозно кажу.
— А я б уславився як твій друг, — сказав Роджер.
— А я — як стерновий, — докинув Томас Хадсон. — А Едді — тим, що взяв її на гак.
— Едді й так уславився, — сказав Ендрю. — І Томмі уславився — тим, що носив усім випити. Стільки годин точилася страхітлива битва, а Томмі без упину постачав спиртне.
— Ну, а рибина як? Вона не уславилася б? — спитав Девід. Він уже начебто одійшов. Принаймні говорив так, ніби нічого й не сталося.
— Вона б уславилась найбільше за всіх, — сказав Ендрю. — їй судилося б безсмертя.
— Сподіваюсь, їй усе це не зашкодило, — промовив Девід. — Добре, якби вона лишилася жива й здорова.
— Я певен, що вона жива-здорова, — відповів йому Роджер. — З того, як вона була на гачку і як опиралася, я можу напевне сказати, що їй нічого не сталося.
— Колись я розкажу вам, як усе було, — пообіцяв Девід.
— Розкажи зараз, — зажадав Енді.
— Зараз я стомився, та й усе воно вийде наче маячня. — Розкажи зараз. Ну хоч трохи, — наполягав Ендрю.
— Не знаю навіть, чи варто. Як, тату?
— Розказуй, — мовив Томас Хадсон.
— Так от, — почав Девід, міцно заплющивши очі. — У найтяжчі хвилини, коли я вже себе не чув з утоми, мені здавалося, що вона і я — це одна істота.
— Розумію, — сказав Роджер.
— І тоді я полюбив її над усе на світі.
— Як це полюбив? Насправді? — запитав Ендрю.
— Еге ж. Так-таки насправді й полюбив.
— Ну-у, — протяг Ендрю. — Оцього вже я не розумію.
— А коли побачив, як вона випливає, то полюбив її ще дужче, так, що вже несила було й витримати, — провадив Девід, не розплющуючи очей. — Єдине, чого я хотів, — це роздивитись її ближче.
— Я знаю, — мовив Роджер.
— Тепер мені начхати, що я її впустив, — сказав Девід. — І рекордів ніяких я не хочу. То мені тільки здавалося, що хочу. І я радий, що з нею нічого не сталось і зі мною нічого не сталось. Ми з нею не вороги.
— Добре, що ти нам розказав, — мовив Томас Хадсон.
— І я дуже вдячний вам, містере Девіс, за ті слова, що ви сказали мені, коли я мало не упустив її вперше, — закінчив Девід, і досі не розплющивши очей.
Томас Хадсон так і не дізнався, що то були за слова, які сказав йому Роджер.
X
Пізнього вечора, тихого й душного, як завжди, поки не знявся вітер, Томас Хадсон сидів у своєму кріслі й намагався читати. Всі вже полягали, та він знав, що не засне, і сподівався приспати себе читанням. Проте й читати не міг і весь час повертався думками до минулого дня. Відновлював усе в пам'яті від самого початку до кінця, і його проймало таке відчуття, ніби його сини, крім хіба що Тома, дуже віддалились від нього, чи, може, то він сам віддалився від них.
Девід прихилився душею до Роджера. Та він і сам хотів, щоб хлопець перейняв од Роджера все, що можна, — адже в ділі той був дуже привабливий і розумний, хоч настільки ж непривабливий і нерозумний був у своєму особистому житті й у своїй письменницькій праці. Девід завжди лишався для Томаса Хадсона загадкою. А от Роджер розумів хлопця куди краще, ніж рідний батько. Томаса Хадсона тішило, що вони так добре розуміють один одного, але того вечора він почував себе неначе покинутим.
Не сподобалась йому і поведінка Ендрю, хоч він розумів, що Ендрю є Ендрю, що він ще малий і несправедливо його засуджувати. Та й не вчинив він нічого поганого, навіть добре себе показав. І все ж було в ньому щось таке, що викликало недовіру.
Як це негарно й нечесно — думати отак про дорогих тобі людей, дорікнув собі подумки Томас Хадсон. Хіба не можна просто пригадати минулий день, не розриваючи його на шматки й не зважуючи їх з усіх боків? Іди-но ти краще до ліжка, звелів він собі, та примусь себе заснути. І к бісу все інше. А зранку ввійдеш у звичний ритм життя. Хлопцям залишилось уже недовго бути тут, при тобі. Отож постарайся, щоб їм було цей час якнайкраще. Я й так старався, відповів він сам собі. Старався й задля них, і задля Роджера. Та й самому тобі було дуже добре, сказав він собі подумки. Авжеж, добре. Та от сьогодні щось настрашило мене. І тут-таки сам собі заперечив: але ж як по правді, то кожного дня буває щось таке, що може настрашити. Іди лягай і постарайся виспатись. Не забувай, що завтра їм повинно бути добре.
Вночі знявся сильний південно-західний вітер, що до ранку перейшов у справжній буревій. Він гнув додолу пальми, грюкав віконницями, підхоплював і ніс клапті паперу й кидав на берег високі піняві хвилі.
Коли Томас Хадсон спустився снідати, Роджера вже не було. Хлопці ще спали, і він сів снідати сам, читаючи листи, доставлені з материка рейсовим судном, що раз на тиждень привозило лід, м'ясо, свіжу городину, бензин та інші припаси. Надворі так бурхало, що, поклавши на стіл прочитаного листа, Томас Хадсон мусив поставити зверху чашку, щоб його не здув вітер.
— Зачинити двері? — спитав Джозеф.
— Ні. Хіба тільки як щось розіб'ється.
— Містер Роджер десь подався берегом, — сказав Джозеф. — Схоже, на той кінець острова.
Томас Хадсон і далі читав листи.
— Ось тут газета, — знову озвався Джозеф. — Я її випрасував.
— Дякую, Джозефе.
— Містере Томе, а це правда про рибину? Те, що казав мені Едді?
— А що він казав?
— Яка вона була величезна і як він мало не взяв її на гак.
— Правда.
— Милий боже! Коли б не оте рейсове судно, мені б не довелося тягати лід та припаси, і я поїхав би з вами. Ото й пірнув би за тією рибиною, і взяв її на гак у воді.
— Едді пірнув, — сказав Томас Хадсон.
— Про це він мені не казав, — промовив Джозеф уже не так завзято.
— Зроби ласку, Джозефе, налий мені ще кави і вріж іще скибку папайї, — сказав Томас Хадсон. Він був голодний, а вітер навіть додав йому апетиту. — А бекону вчора не привезли?
— Здається, у нас ще трохи є, — відповів Джозеф. — Добре ви сьогодні їсте.
— І, будь ласка, скажи Едді, нехай прийде сюди.
— Едді пішов додому лікувати око.
— А що таке з його оком?
— Та хтось присвітив йому вчора кулаком. Томас Хадсон здогадувався, як це могло статись.
— Йому тільки око підбили?
— Геть усього помолотили, — відказав Джозеф. — А все через те, що люди по барах не вірили йому. Та й ніхто ніколи не повірить тому, що він розказував. А таки жаль.
— Де він бився?
— Скрізь, де йому не вірили. Та однаково ніхто не повірив. А вже пізно вночі ті, хто навіть не знав, про що він розказує, навмисне вдавали, ніби не вірять, аби тільки він поліз битися. Мабуть, нема на острові жодного охочого до бійки, з ким би він учора не зчепився. Та можете бути певні, що сьогодні ввечері сюди з'являться ще й із Середнього дрочити його. Там тепер, на тому будівництві, є кілька справжніх харцизяк.
— То нехай з ним піде містер Роджер, — сказав Томас Хадсон.
— От здорово! — Джозефове обличчя враз засяяло. — Тоді сьогодні буде на що подивитися.
Томас Хадсон випив ще чашку кави і з'їв холодної папайї, присмаченої соком із цілого лимона, та чотири скибочки бекону, що їх приніс Джозеф.
— Апетит у вас сьогодні непоганий, — зауважив Джозеф. — Коли я таке помічаю, то просто не можу не скористатися з нагоди.
— Я завжди багато їм.
— Не завжди, — заперечив Джозеф.
Він приніс ще чашку кави, і Томас Хадсон забрав її з собою на письмовий стіл. Він мав написати відповіді на два листи й відіслати їх зворотним рейсом.
— Піди до Едді додому, скажи, нехай складе список усього, що нам треба замовити з наступним рейсом, — звелів він Джозефові. — Тоді принесеш мені подивитися. А для містера Роджера кава є?
— Він уже попив, — сказав Джозеф.
Томас Хадсон саме закінчував писати листи, коли прийшов Едді із списком замовлень на наступний тиждень. Вигляд він мав досить-таки кепський. Лікування його оку не допомогло, губи й щоки геть спухли. Спухло й одне вухо. Він намастив губи меркурохромом, і їх яскравий колір надавав його обличчю аж ніяк не скорботного вигляду.
— Не було з мене вчора пуття, — сказав він. — Здається, Томе, я все тут записав.
— Чому ти не взяв вихідний і не побув день удома?
— Вдома мені гірше, — відказав Едді. — Зате сьогодні рано ляжу спати.
— І не лізь ти більше битися через ту історію, — сказав Томас Хадсон. — Це однаково нічого не дасть.
— Я й сам знаю, — проказав Едді крізь набряклі криваво-червоні губи. — Тільки все сподівався, що правда візьме гору, та щоразу знаходився ще хтось, і летіла та правда догори дригом.
— Джозеф казав, що ти з багатьма бився.
— Аж поки хтось забрав мене додому, — відповів Едді. — Здається, Добряга Бенні. То він і констебль врятували мене від біди.
— Хіба тебе не побили?
— Побили, та не прибили. Ет чорт, шкода, що вас там не було, Томе.
— Я дуже радий, що мене там не було. А що, хтось справді хотів тебе прибити?
— Та ні, не думаю. Просто хотіли довести мені, що я все вигадую. А констебль таки повірив.
— Он як?
— Атож. Він та ще Боббі. Тільки вони, а все ж повірили. Констебль сказав, що засадив би в холодну будь-кого, хто перший вдарив мене. Сьогодні вранці все питав, чи були такі, що били перші. Я сказав, що були, а насправді щоразу починав я сам. Не таланило вчора правді, Томе. Не таланило — і край.
—. І все-таки ти збираєшся сьогодні готувати обід?
— А чом би й ні? — відказав Едді. — Вчора привезли м'ясо на біфштекси. Та ще й яке — самий м'якуш. Ви б подивилися на те м'ясо. А до біфштексів думаю зробити картопляне пюре з підливою й тушковані боби. На салат маємо латук, є й свіжі грейпфрути. Хлопці добре їдять пиріг, а в нас є консервована малина— то буде такий пиріг, що куди. І морозиво вчора привезли, якраз до пирога. Ну, що ви скажете? Думаю як слід нагодувати цього малого паршивця Девіда.
— А що ти собі думав, коли шубовснув у воду?
— Хотів загнати їй гака під плавець, щоб вона смикнула линву й тут-таки сконала, а сам би кинувся мерщій звідти й назад на катер.
— Яка вона була під водою?
— Широчезна, як добрий човен, Томе. Вся фіолетова, а око завбільшки з вашу долоню й чорне-чорне. А черево в неї сріблясте. Ну, а на меч аж глянути було страшно. Вона вже йшла наниз, поволеньки так ішла, та я не міг допірнути через те бісове держално, бо воно надто легке. Ніяк не міг занурити його в воду. Отож усе було марно.
— А вона тебе бачила?
— Хто її знає. З вигляду їй до всього було байдуже.
— Як гадаєш, вона була стомлена?
— По-моєму, геть видихалась. Мабуть, далі й не опиралася б.
— Такої рибини ми вже більш ніколи не побачимо.
— Еге ж. Ніколи, скільки житимем. Тепер я знаю, що про це й розказувати годі, ніхто однаково не повірить.
— Я думаю намалювати все це Девідові на згадку.
— Тільки малюйте все так, як було насправді. Не так кумедно, як ото на деяких ваших картинах.
— Я намалюю все правдивіше, ніж на фотографії.
— От коли ви так малюєте, мені подобається.
— Страшенно важко буде змалювати те, що діялось під водою.
— Ця картина буде схожа на оту зі смерчами, що висить у Боббі?
— Ні. Вона буде зовсім не така, але, сподіваюся, краща. Я думаю вже сьогодні взятися до ескізів.
—. Мені подобається й та зі смерчами, — сказав Едді. — А Боббі, той просто схибнувся на ній, і він таки вміє довести своє, і люди вірять, що тоді й справді було стільки смерчів водночас, як на тій картині. Але цю, з рибиною у воді, буде достобіса важко намалювати.