— Дай я віднесу тебе, Деві, — почув він голос Роджера, — щоб на ноги не налипло піску.
— Гаразд, — відказав Девід. — Ось тільки обмию їх у морі. Роджер переніс його через пляж до стільця біля дверей з боку моря. Коли вони проходили попід верандою, Томас Хадсон почув, як Девід запитав:
— Містере Девіс, як ви гадаєте, вона прийде?
— Не знаю, — відказав Роджер. — Сподіваюся, що прийде.
— А як, по-вашому, вона красуня?
— Гарна дівчина.
— Здається, ми їй сподобались. Містере Девіс, а ким може бути така дівчина?
— Не знаю. Я її не питав.
— Томмі закохався в неї. І Енді теж.
— А ти?
— Не знаю. Я не закохуюсь так, як вони. Але мені хочеться побачити її ще. Містере Девіс, а вона не шльондра?
— Не знаю. Начебто не схожа. А чому ти спитав?
— Томмі каже, що він закохався в неї, але, мабуть, вона просто шльондра. А Енді сказав: нехай і шльондра, байдуже.
— Та ні, начебто не схожа, — мовив Роджер.
— Містере Девіс, а правда ж, ті люди, що були з нею, якісь дивні?
— Правда.
— А хто б вони могли бути?
— Ми спитаємо її, коли вона прийде.
— Ви думаєте, вона прийде?
— Так, — відповів Роджер. — І тобі нема чого турбуватися.
— Це Томмі й Енді турбуються. А я закоханий в іншу. Ви знаєте в кого. Я вам казав.
— Пам'ятаю. До речі, ця дівчина схожа на неї, — сказав Роджер.
— А може, вона бачила її в кіно і тепер наслідує, — мовив Девід.
Томас Хадсон працював далі.
Роджер міняв Девідові пов'язки на ногах, коли вона з'явилася з боку пляжу. Вона йшла босоніж, у купальному костюмі та спідничці з тієї самої матерії, і несла в руці пляжну сумку. Томас Хадсон з приємністю відзначив, що ноги в неї такі ж гарні, як обличчя і груди, що їх він учора бачив під светром. Дуже гарні були й руки, а шкіра вся бронзова від засмаги. Він не помітив на її обличчі ніякої косметики, тільки губи були підфарбовані — напрочуд гарні губи, що їх Томас Хадсон волів би бачити без помади.
— Привіт, — мовила вона. — Я не дуже спізнилася?
— Ні, — відказав Роджер. — Ми вже скупались, але я піду ще раз.
Роджер посунув стілець з Девідом до самого краю пляжу, і Томас Хадсон дивився згори, як дівчина нахилилася над Девідовими ногами, і коли її довге волосся упало вперед, він побачив у неї на шиї маленькі непокірні кучерики. Вони сріблилися проти сонця на темній від засмаги шкірі.
— Що це в тебе з ногами? — спитала вона. — От бідолаха.
— Я обдер їх, коли тягнув з води рибину, — відповів Девід.
— Вона була дуже велика? Яка завбільшки?
— Не знаємо навіть. Вона обірвала гачок.
— Як жаль!
— Та нічого, — сказав Девід. — Ніхто вже про те й не думає.
— А купатися тобі не шкодить?
Роджер мастив обдерті місця меркурохромом. Вони вже загоювалися й були чисті, лише трохи взялися зморшками від солоної води.
— Едді каже, що це навіть корисно.
— Хто такий Едді?
— Наш кухар.
— То він у вас і кухар, і лікар?
— Він розуміється на таких речах, — пояснив Девід. — Містер Девіс теж каже, що купатися не шкодить.
— А що ще каже містер Девіс? — запитала вона Роджера.
— Він радий бачити вас.
— Приємно чути. Ну як, молоді люди, бучно повеселилися вчора ввечері?
— Не дуже, — відказав Роджер. — Пограли в покер, потім; я трохи почитав і ліг спати.
— Хто ж виграв?
— Енді й Едді, — сказав Девід. — А ви що робили?
— Грали в триктрак.
— Спалося вам добре? — запитав Роджер.
— Так. А вам?
— Чудово, — відповів він.
— У нас в триктрак уміє грати тільки Томмі, — сказав Девід дівчині. — Його навчив один пропащий чоловік, що потім виявився гомиком.
— Справді? Яка сумна історія.
— Як послухати Томмі, то не така вже й сумна, — сказав Девід — Нічого лихого не сталося.
— Мені здається, всі ті люди дуже сумні, — мовила дівчина. — Бідолашні вони.
— Та ні, навіть трохи смішно було, — провадив Девід. — Ось послухайте. Той пропащий чоловік, що навчав Томмі грати в триктрак, почав пояснювати йому всяке таке про греків, і про Дамона та Піфія, і про Давіда та Йонафана. Ну знаєте, як ото в школі розповідають про риб — що таке ікра й молочко, чи там про бджіл — як вони запліднюють рослини пилком, і таке інше. А Томмі його питає, чи він читав книжку Жіда… Яка її назва, містере Девіс? Не «Корідон», а ота інша, де про Оскара Уайльда.
— «Si le grain ne meurt»[78], — сказав Роджер.
— То страшенно непристойна книжка, і Томмі носив її з собою до школи й читав хлопцям. Вони, звісно, по-французькому не розуміли, але він їм перекладав. Там у тій книжці дуже багато нудоти, але коли містер Жід потрапляє до Африки, починається непристойне.
— Я читала, — сказала дівчина.
— О, то й добре, — зрадів Девід. — Тоді ви розумієте, що я маю на увазі. Так от, коли Томмі заговорив про цю книжку» той чоловік, що навчав його грати в триктрак, дуже здивувався, але й зрадів, бо йому вже не треба було бджілок та квіточок, щоб розтлумачити, в чому річ. От він і каже до Томмі: «Дуже добре, що ти про це знаєш», — чи щось там таке, а Томмі йому у відповідь, це я дослівно запам'ятав: «Містере Едвардс, — каже, — до гомосексуалізму в мене тільки теоретичний інтерес. Красно вам дякую за те, що навчили мене грати в триктрак, а тепер дозвольте побажати вам доброго здоров'я». У Томмі були тоді прекрасні манери, — пояснив Девід дівчині. — Він тільки-но повернувся з татом із Франції, і манери були в нього прекрасні.
— І ти теж жив у Франції?
— Ми всі в різний час там жили. Але Томмі єдиний пам'ятає її до ладу. В нього взагалі найкраща пам'ять. І він дуже точно все запам'ятовує. А ви коли-небудь жили у Франції?
— Жила, і дуже довго.
— І до школи там ходили?
— Так. У передмісті Парижа.
— Стривайте, ось краще поговоріть з Томмі, — сказав Девід. — Він знає Париж і паризькі передмістя не гірше, ніж я тутешні рифи та обмілини. А може, я й не знаю їх так, як Томмі знає Париж.
Тепер вона сиділа біля стільця в затінку веранди й просіювала крізь пальці ніг дрібний білий пісок.
— Розкажи мені про рифи та обмілини, — попросила вона.
— Краще я їх вам покажу, — відповів Девід. — Повезу вас човном, і ми зможемо там порибалити під водою, якщо вам це подобається. Тільки так можна роздивитись по-справжньому великий риф.
— Я залюбки поїду.
— Хто приїхав з вами на яхті? — спитав Роджер.
— Люди. Вам би вони не сподобались.
— Враження вони справляють приємне.
— Нам обов'язково розмовляти в такий-от спосіб?
— Ні, — відказав Роджер.
— 3 дуже настирним паном ви вже знайомі. Це найбагатший і найнудніший. Та краще про них не говорити. Вони всі добрі, чудові й нестерпно нудні.
Прибіг Том-молодший, за ним Ендрю. Вони купались, а коли вийшли з води й добачили біля Девідового стільця дівчину, то чимдуж помчали туди, і по дорозі Ендрю відстав. Він прибіг зовсім захеканий.
— Міг би й почекати, — мовив він до Тома-молодшого.
— Пробач, Енді, — відказав той. Тоді звернувся до дівчини: — Добрий день. Ми чекали вас, а потім пішли купатися самі.
— Даруйте, що спізнилася.
« Ви не спізнились. Зараз ми скупаємося ще раз усі гуртом.
— Я побуду тут, — сказав Девід. — А ви йдіть купайтесь. Я й так надто розбалакався.
— Підводної течії не бійтеся, — сказав дівчині Том-молодший. — Дно тут положисте, до глибокого далеко.
— А акул чи баракуд тут не буває?
— Акули підпливають до берега тільки вночі, — відповів Роджер. — А баракуди людей не чіпають. Вони можуть напасти лише в брудній чи каламутній воді.
— Тоді вони погано бачать і, помітивши щось невиразне, можуть кинутись навмання, — пояснив Девід. — А в чистій воді на людину ніколи не нападуть. Коли ми купаємось, то майже завжди бачимо їх у воді.
— Поглянеш униз і бачиш, як вона пливе понад самим дном туди ж, куди й ти, — мовив Том-молодший. — Вони дуже цікаві. Але здебільшого одразу тікають геть.
— Та коли в тебе є риба — на шворці чи в торбинці, як ото на підводних ловах, — сказав Девід, — вони кинуться на рибу і випадково можуть зачепити й тебе, бо мчать дуже швидко.
— Або коли пливеш серед зграї лобанів чи великого табунця сардин, — докинув Том-молодший. — Тоді вони вганяються в табунець і теж можуть поранити.
— Ви пливіть між Томом і мною, — сказав Енді, — і тоді вам нічого боятися.
Хвилі важко розбивались об берег, і тим часом як вода відступала перед новою хвилею, на твердий мокрий пісок миттю збігалися морські кулики.
— А чи варто купатися, коли такі хвилі й не видно дна?
— Ой та що ви, — сказав Девід. — Треба тільки обережно ступати перед тим, як попливти. Та й навряд щоб при такій хвилі на піску були жалючі скати.
— Ми з містером Девісом доглянемо за вами, — запевнив дівчину Том-молодший.
— І я доглядатиму, — мовив Енді.
— Біля берега вам можуть трапитись хіба що малі помпано, — сказав Девід. — 3 припливом вони виходять на мілке годуватися піщаними блохами. Вони дуже гарні у воді, до того ж цікаві й приязні.
— Можна подумати, що ми будемо купатись в акваріумі, — мовила вона.
— Енді навчить вас випускати з легенів повітря, щоб довго залишатися під водою, — сказав їй Девід. — А Том покаже, як уникати мурен.
— Не залякуй її, Деве, — мовив Том-молодший. — Це він володар підводного царства, а не ми. Але саме через те, міс Брюс…
— Одрі.
— Одрі… — повторив Том і замовк.
— Ти хотів щось сказати, Томмі?
— Не знаю, — відповів Том-молодший. — Ходімо купатися. Томас Хадсон ще деякий час малював. Потім спустився вниз, сів поруч Девіда й почав дивитись, як ті четверо плавають серед пінявих хвиль прибою. Дівчина купалася без шапочки й плавала та пірнала, як справжня нерпа. Плавала вона не гірше за Роджера, хіба що тільки не так рвучко. Коли вони вийшли на берег і рушили через смугу твердого піску до будинку, мокре волосся дівчини, відкинуте тепер назад з чола, вже не приховувало обрису голови, і Томас Хадсон подумав, що ніколи ще не бачив дівчини з таким чарівним обличчям і прекрасним тілом. Крім однієї, подумав він. Крім тієї — найчарівнішої і найпрекраснішої. Не думай ти про це, звелів він сам собі. Просто дивись на цю дівчину й будь радий, що вона тут.
— Ну як? — спитав він її.
— Чудово, — усміхнулася вона до нього. — Але я не побачила жодної рибини, — сказала Девідові.
— Та й навряд чи могли побачити при такій хвилі, — відказав Девід. — Хіба що зіткнулися б з нею.
Вона сіла на пісок, обхопивши руками коліна, і мокре волосся звисло їй на плечі. Том-молодший і Ендрю вмостились обабіч неї. Роджер ліг на пісок попереду, поклавши голову на згорнуті руки. Томас Хадсон відхилив заслону на дверях і пішов на верхню веранду працювати над картиною. Це найкраще, що він може зробити, вирішив він.
Тепер, коли Томас Хадсон більше їх не бачив, дівчина внизу на піску перевела погляд на Роджера.
— Ви чимось засмучені? — спитала вона.
— Ні.
— Замислились?
— Може. Не знаю.
— Такого погожого дня найкраще ні про що не думати.
— Гаразд. То й не будемо думати. А якщо я дивитимусь на хвилі, ви не проти?
— На хвилі дивитися можна.
— Хочете скупатися ще раз?
— Потім.
— Хто навчав вас плавати? — спитав Роджер.
— Ви.
Роджер підвів голову й подивився на неї.
— Пригадуєте пляж на
[79] Невеличкий такий пляж. Не Іден-Рок. На Іден-Року я звичайно дивилась, як ви стрибали в воду.
— Якого біса ви сюди приїхали і як вас звуть насправді?
— Я приїхала побачитися з вами, — відказала вона. — А звуть мене, як ви чули, Одрі Брюс.
— Може, нам піти, містере Девіс? — спитав Том-молодший. Роджер навіть не відповів йому.
— Як вас звуть насправді?
— Колись я була Одрі Рейберн.
— А чого це ви надумали побачитись зі мною?
— Так мені захотілося. А що, не треба було?
— Та ні, чому ж, — відповів Роджер. — Хто вам сказав, що я тут?
— Один дуже неприємний чоловік, якого я зустріла в Нью-Йорку на вечірці у своїх знайомих. У вас з ним була тут бійка. Він сказав, що ви мало не злидарюєте.
— Ну, злидарюється мені не так уже й погано, — мовив Роджер, дивлячись на море.
— І ще багато чого казав. Усе аж ніяк не похвальне.
— З ким ви були в Антібі?
— З матір'ю і Діком Рейберном. Тепер пригадуєте? Роджер сів і придивився до неї. Тоді підхопився, обняв її й поцілував.
— А чорт, — сказав він.
— То недаремно я приїхала? — спитала вона.
— Дівчисько! — мовив Роджер. — Невже це справді ви?
— Потрібні докази?
— Не пам'ятаю ніяких особливих прикмет.
— Подобаюсь я вам тепер?
— Я ладен закохатися у вас.
— А ви думали, що я так довіку й залишуся схожою на лоша? Пригадуєте, як одного разу в Отейлі ви сказали мені, що я схожа на лоша, а я заплакала?
— Та то ж був комплімент. Я сказав, що ви схожі на лоша з малюнка Теннієла до «Аліси в Країні чудес».
— А я плакала.
— Містере Девіс, — обізвався Енді. — Ми йдемо пити кока-колу. Вам принести?
— Мені ні. А вам, дівчисько?
— Так. Залюбки вип'ю пляшечку.
— Ходім, Деве.
— Ні. Я хочу послухати.
— Часом ти буваєш чортзна-що, а не брат, — мовив Том-молодший.
— Принесіть і мені кока-коли, — попросив Девід. — А ви собі розмовляйте, містере Девіс, я вам не заважатиму.
— Мені ти не заважаєш, Деві, — сказала дівчина.
— А де ж ви тоді поділися і чому тепер ви Одрі Брюс?
— Це довга історія.
— Так я й думав.
— Мати одружилася з чоловіком на прізвище Брюс.
— Я знав його.
— Мені він подобався.
— Я мовчу, — сказав Роджер. — Але чому Одрі?
— Це моє друге ім'я. Я взяла його, бо материне мені не подобалось.
— Мені не подобалась сама мати.
— Мені теж. А Дік Рейберн подобався, і Білл Брюс подобався. А в вас я була закохана, і в Томаса Хадсона. Він теж не впізнав мене, правда?
— Не знаю. Він чоловік з химерами, міг просто не сказати. Але йому здається, що ви схожі на матір Томмі.
— Хотіла б я, щоб це було так.
— А ви таки схожі на неї, ще й дуже.
— Справді схожі, — мовив Девід. — Хто-хто, а я можу судити. Пробачте, Одрі. Мені б слід помовчати і взагалі забратися звідси.
— А от закохані ви в мене не були, і в Тома теж.
— Ні, кажу ж вам, що була, Звідки вам знати.
— Де ваша мати тепер?
— Одружилася з чоловіком, якого звуть Джеффрі Таунсенд, і живе в Лондоні.
— Вона й тепер не може без наркотиків?
— Звичайно. Хоч досі ще гарна.
— Справді?
— Ні, таки гарна. Це я вам не як дочка кажу.
— Колись ви були дуже хорошою дочкою.
— Знаю. За всіх молилася, все брала близько до серця. Навіть постилася за матір, щоб господь дарував їй легку смерть. А коли б ви знали, як я молилася за вас, Роджере!
— На жаль, ваші молитви мало мені допомогли, — зауважив Роджер.
— На жаль, — сказала вона.
— А хто знає, Одрі. Може, колись ще допоможуть, — обізвався Девід. — Я не про те, що за містера Девіса треба молитися, а взагалі.
— Дякую, Деве, — мовив Роджер. — Ну, а що сталося з Брюсом?
— Він помер. Хіба ви не пам'ятаєте?
— Ні. Я пам'ятаю, що Дік Рейберн помер.
— Ще б цього ви не пам'ятали.
— Це пам'ятаю.
Том-молодший та Енді повернулися з пляшками холодної кока-коли, і Енді дав одну дівчині й одну Девідові.
— Дякую, — сказала вона. — Та ще й холодна, просто диво.
— Одрі, — сказав Том-молодший, — тепер я вас пригадав. Ви часто приходили з містером Рейберном до тата в студію. І ніколи не озивались ані словом. Ви, я, тато й містер Рейберн ходили до цирку і на кінні перегони. Але тоді ви не були така гарна.
— Була, була, — мовив Роджер. — Спитай свого батька.
— Мені дуже жаль містера Рейберна, — провадив Том-молодший. — Я добре пам'ятаю, як він помер. Його вбило на змаганнях з бобслею, коли санчата на повороті вилетіли з доріжки і ввігналися в натовп. А перед тим він дуже хворів, і ми з татом навідували його. Тоді йому стало краще, і трохи згодом він пішов на ті змагання, хоча й не треба було йти. Нас там не було, коли його вбило. Пробачте, Одрі, якщо я засмутив вас своїми балачками.