— Містере Девіс, вам же ввечері писати, — не вгавав Том-молодший. — Ви ж обіцяли, що будете ввечері писати, пам'ятаєте?
— А навіщо я, по-твоєму, п'ю? — відказав йому Роджер.
— Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.
— Ой замовк би ти вже, — сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина, справжній страдник.
— Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?
— Ти славне хлоп'я, Томе, — відповів Роджер. — Але ми залишимось тут.
— Надовго, містере Девіс?
— До самого кінця, хай йому чорт.
— Краще не треба, містере Девіс, — провадив Том-молодший. — Справді, не треба. Ви ж знаєте, що коли багато вип'єте, то нічого не бачите і писати не можете.
— Я диктуватиму, — сказав Роджер. — Як Мілтон.
— Я знаю, диктуєте ви чудово, — не вгавав Том. — Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати з диктофона, там були здебільшого співи.
— Я пишу оперу, — сказав Роджер.
— Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.
— Закінчиш його сам, — сказав Роджер. — Ти ж маєш знати, який там сюжет.
— Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.
— Дюма й не те собі дозволяв.
— Дай ти йому спокій, — мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. — Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?
— Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.
— Ні. Це занадто дорого вийде.
— А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджере? — спитав Томас Хадсон.
— Хочу. Ти намалюєш мені роман.
— Це чудово, — зрадів Том-молодший. — Ти справді малюватимеш його, тату?
— Намалюю за один день, — відповів Томас Хадсон.
— Малюй догори ногами, як Мікеланджело, — сказав Роджер. — І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.
— Намалюєш, тату? — спитав Девід.
— Еге ж.
— От і добре, — мовив Девід. — Це перша розумна річ, яку я тут почув.
— А не важко буде, тату?
— Та ні. Скоріш надто легко. Що там за дівчина?
— Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.
— Намалюю її за півдня, — сказав Томас Хадсон.
— І догори ногами, — докинув Роджер.
— Ану без цих штук, — спинив його Томас Хадсон.
— Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? — запитав Енді.
— А скільки ти вже вихилив, синку?
— Всього дві.
— Тоді пий, — відказав Боббі й дав йому пляшку. — Слухайте, Хадсон, коли ви вже заберете звідси цю картину?
— А що, ніхто не купує?
— Ні, — сказав Боббі. — Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона мене дратує. Заберіть її к бісу.
— Пробачте, — звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті. — Ця картина продається?
— З вами хтось розмовляв? — зиркнув на нього Роджер.
— Ніхто, — сказав чоловік. — Ви Роджер Девіс, чи не так?
— Ну я, до біса.
— Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну, — сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона. — Ви ж Томас Хадсон, правда?
— Так, моє прізвище Хадсон.
— Ця картина продається?
— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Даруйте.
— Але ж бармен казав…
— Він хворий на голову, — сказав Томас Хадсон. — Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.
— Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? — дуже земно спитав Ендрю.
— Ну звісно, малий, — відказав Боббі й налив йому. — А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсон, чом би вам не зробити етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?
— Ми зможемо пустити в продаж новий сорт, — сказав Роджер. — Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».
— Іду в пай, — сказав Боббі. — Джин можна робити тут-таки, на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем оптом і вроздріб.
— Це буде повернення до добрих давніх звичаїв, — мовив Роджер. — Як у Вільяма Морріса.
— А з чого ми робитимемо джин, містере Боббі? — спитав Ендрю.
— З риб'ячих кісток, — відказав Боббі. — І з черепашок. Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Вони не зводили очей з Боббі й були видимо занепокоєні.
— То як щодо тієї картини? — обізвався той самий чоловік.
— Про яку картину ви говорите, голубе? — спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку.
— Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.
— Де? — спитав Боббі.
— Онде на стіні, — показав той.
— Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.
— Я кажу про картину.
— Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за стойкою, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе як годиться.
— Я кажу про оцю ось картину.
— Яку картину? Де?
— Та ось же.
— Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу, — сказав Боббі.
— Рикшу?
— Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.
— Містере Боббі, — дуже чемно спитав Енді, — як, по-вашому, з мене теж досить?
— Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.
— Дякую вам, містере Боббі, — мовив Енді. — Це четверта.
— А нехай би й сота, — сказав Боббі. — Ти моя гордість і втіха.
— Чи не піти нам звідси, Хеле? — мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.
— Я все ж хотів би придбати цю картину, — відказав той. — Якщо ціна буде помірна.
— А я хотів би піти звідси, — наполягав перший. — Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.
— Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? — спитала Боббі гарненька блондинка, що сиділа біля стойки з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.
— Авжеж, мем.
— По-моєму, це ганьба, — сказала дівчина. — Це гидота, ганьба, злочин.
Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.
— А що б ви порадили йому пити, мем? — спитав Боббі.
— Нічого. Йому не треба нічого пити.
— Навряд чи це справедливо, — сказав Боббі.
— А що, по-вашому, справедливо? Отруювати дитину алкоголем — це справедливо?
— Бачиш, тату? — мовив Том-молодший. — Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.
— З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув. — Боббі намагався переконати її. — Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?
— Справедливо! — вигукнула дівчина. — Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько, — звернулась вона до Роджера. — І ви теж страховисько, — до Томаса Хадсона. — Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу. — В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: — Невже жоден з вас нічого не вдіє?
— Мені здається, все це жарти, — відповів їй один з них. — Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.
— Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.
— Містере Боббі, — озвався Енді. — А більш як п'ять мені не можна?
— Сьогодні не можна, — відповів Боббі. — Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.
— Ой, заберіть мене звідси, — сказала дівчина. — Не хочу я цього бачити.
Вона заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом з нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці спохмурніли.
До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. Вона мала дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її статуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а її довге шовковисте волосся гойдалося в такт ходи. Він був певен, що колись уже бачив її.
— Це ж не джин, правда? — спитала вона Роджера.
— Ні. Звичайно, не джин.
— Піду скажу їй, — мовила дівчина. — А то вона справді дуже засмутилась.
Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.
— От і все, тату, — мовив Енді. — Можна нам тепер кока-коли?
— А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму, — сказав Том-молодший.
— Гадаю, що пиво її не засмутить, — відказав Томас Хадсон. — Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? — обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину. — І пробачте нам наші дурні жарти.
— Та ні, ні, — сказав той. — Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Мене завжди тягло до письменників і художників. Усе це була імпровізація?
— Так, — відповів Томас Хадсон.
— Ну, а щодо тієї картини…
— Вона належить містерові Сондерсу, — пояснив Томас Хадсон. — Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею, що хоче.
— Хочу залишити її в себе, — сказав Боббі. — І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.
— Я справді хотів її придбати.
— Я теж, чорт мене бери, — сказав Боббі. — І придбав.
— Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.
Боббі почав дратуватися.
— Дайте мені спокій, чуєте? — відрубав він тому чоловікові. — Ми собі приємно розважалися, всім нам було добре, як ніколи, аж раптом жінки починають рюмсати, і все йде під три чорти. Я розумію, вона має добрі наміри. Та нема нічого гіршого за ці добрі наміри. Моя стара теж має добрі наміри й чинить добре, а мені від того не життя, а справжнісіньке пекло. Хай їм чорт, тим добрим намірам! А тепер ось і ви — прийшли сюди і вважаєте, що можете забрати мою картину тільки тому, що вам так хочеться.
— Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.
— То все базікання, — сказав Боббі. — Ми собі просто жартували.
— Отже, картина не продається?
— Ні. Картина не продається, не здається в оренду і не дається напрокат.
— Гаразд, — сказав чоловік з яхта. — Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.
— Дуже добре, — мовив Боббі. — А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?
— Мабуть, ні, — відповів Томас Хадсон.
— Я хотів би побачити ваші картини, — сказав чоловік з яхти.
— Я тепер нічого не виставляю, — відказав Томас Хадсон. — Коли хочете, можу дати вам адресу нью-йоркської галереї.
— Дякую. Можна записати?
Він мав при собі авторучку й записав адресу на звороті своєї візитної картки, а другу картку дав Томасові Хадсону. Потім ще раз подякував і запропонував випити.
— А ви не скажете мені, скільки може коштувати картина великого розміру?
— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Про це вам скаже мій агент.
— Я зустрінуся з ним одразу ж, як повернуся в Нью-Йорк. Ця картина мене дуже зацікавила.
— Дякую, — сказав Томас Хадсон.
— То вона так-таки не продається?
— О боже, — озвався Боббі. — Годі вже вам, чуєте? Це моя картина. Я сам її придумав, і Том намалював її для мене.
Чоловік з яхти, як видно, подумав, що його знов розігрують, і приязно всміхнувся.
— Я не люблю бути настирливим.
— А самі — як бісова муха, — сказав Боббі. — Ну гаразд. Дозвольте я вас почастую, випийте, й забудьмо про все.
Тим часом хлопці розмовляли з Роджером.
— А добре виходило, правда ж, містере Девіс? Шкода, закінчити не вдалося, — сказав Том-молодший. — Я не дуже перегравав?
— Ні, все було чудово, — відповів Роджер. — Але Дев не встиг показати себе.
— Я вже був наготувався вступити в гру, — мовив Девід.
— Ну, ти б ту даму зовсім добив, — сказав Том-молодший. — Вона й так аж трусилася вся. А ти збирався вдати страховидло?
— Я вже й повіки вивернув і взагалі був готовий, — відповів Девід. — Саме нахилився, щоб непомітно все зробити, аж тут і скінчилось.
— Не пощастило нам, що вона така добра, — озвався Енді. — Я ж іще й не почав удавати п'яного. Тепер навряд чи випаде нагода все це повторити.
—. А містер Боббі як грав! — сказав Том-молодший. — Ну, ви ж і втнули, містере Боббі!
—. Еге ж, шкода, що довелося припинити, — мовив Боббі. — І констебль не встиг надійти. А я тільки-тільки розігрався. Тепер знатиму, як почувають себе великі актори.
У дверях з'явилася та сама дівчина. Вітер обліпив на ній светр, розкидав по плечах волосся, і так вона підійшла до Роджера.
— Вона не схотіла повернутися сюди. Але все гаразд. Їй полегшало на душі.
— Вип'єте з нами? — спитав Роджер.
— Охоче.
Роджер назвав їй усіх на ім'я, а вона сказала, що її звуть Одрі Брюс.
— Можна мені прийти подивитись на ваші картини?
— Авжеж, — відповів Томас Хадсон.
— І я хотів би з міс Брюс, — озвався настирливий чоловік.
— А ви їй хто — батько? — спитав Роджер.
— Ні. Але я її давній друг.
— Тоді не можна, — сказав Роджер. — Вам доведеться почекати Дня давніх друзів. Або принести посвідку з комітету.
— Прошу вас, не говоріть йому грубощів, — мовила дівчина.
— На жаль, я вже сказав.
— То більш не кажіть.
— Гаразд.
— Будьмо добрими.
— Згода.
— Мені сподобалось, коли Том сказав про ту дівчину, про яку ви пишете в усіх своїх книжках.
— Сподобалось? — перепитав Том-молодший. — Але насправді це не зовсім так. Я просто розігрував містера Девіса.
— А по-моєму, таки так.
— Приходьте до нас, — сказав їй Роджер.
— І своїх друзів привести?
— Ні.
— Нікого?
— Вони вам дуже потрібні?
— Ні.
— От і добре.
— В який час можна прийти?
— В будь-який, — сказав Томас Хадсон.
— І пообідати з вами можна? — . Певна річ, — відповів Роджер.
— Це таки справді прекрасний острів, — мовила вона. — Я дуже рада, що всі ви такі добрі.
— Девід покаже вам, як він збирався вдавати страховидло, тільки не встиг, — пообіцяв їй Енді.
— Чудово! — сказала вона. — Виходить, буде все, що завгодно.
— Ви тут довго пробудете? — спитав її Том-молодший.
— Не знаю.
— А яхта довго стоятиме? — спитав Роджер.
— Не знаю.
— Що ж ви знаєте? — спитав Роджер.
— Та не дуже багато. А ви?
— Здається мені, ви дуже мила.
— О, — мовила вона. — Дякую.
— Ви ще посидите з нами?
— Не знаю. Взагалі можна.
— А може, ходім краще вип'ємо в нас, аніж сидіти тут? — спитав її Роджер.
— Вип'ємо тут, — відказала вона. — Мені тут дуже подобається.
XII
Другого дня вітер ущух, і Роджер та хлопці купались, а Томас Хадсон працював на верхній веранді. Едді сказав, що купання в солоній воді не зашкодить Девідовим ногам, треба тільки одразу після того перемінити пов'язки. Отож вони четверо пішли до моря, і Томас Хадсон, малюючи, час від часу позирав униз і бачив їх там. Думки його кружляли навколо Роджера й тієї дівчини, але це відвертало його увагу від роботи, і він облишив думати про них. Та не міг не думати про те, як ця дівчина схожа на матір Тома-молодшого, коли він тільки познайомився з нею. Щоправда, й раніше чимало дівчат ухитрялися здаватись йому схожими на неї, подумав Томас Хадсон, не припиняючи роботи. Він був певен, що побачить цю дівчину сьогодні, і не менш певен, що й надалі бачитиме її ще не раз. Це вже Цілком ясно. Ну що ж, вона гожа з себе й начебто доволі мила. А от те, що вона нагадує йому Томову матір, ні к бісу не годиться. Але з цим нічого не вдієш. Таких випадків у його житті й раніш було задосить, подумав він. І не припиняв роботи. Він знав, що ця картина вийде в нього добре. А от другу, де рибина має пливти у воді, малювати буде дуже важко. Можливо, треба було почати саме з неї, подумав він. Ні, краще спершу закінчити цю. А над тією він зможе попрацювати, коли хлопці поїдуть.