Восьмьоркін кілька секунд просидів без руху. Не бачачи піде товаришів, він підвівся і почав вдивлятися в передранкову білясту імлу. Раптом зліва до його слуху донеслося щось ніби пофиркування і сопіння. Моряк раптово повернув голову на звук і помітив здоровенного пса, схожого на вовка.
Обнюхуючи землю, пес підіймався під гору прямо на Восьмьоркіна. Він уже був біля найближчого куща.
«Стріляти не можна, — прикинув у думці моряк, — поблизу можуть бути гітлерівці… Вдарю прикладом». Восьмьоркін зробив лише стрімкий рух, щоб зняти автомат, як пес насторожено підняв голову і, глухо загарчавши, припав до землі, готовий до стрибка.
Людина й собака застигли одне перед одним у напружених позах.
«Не встигну зняти автомат, — подумав Восьмьоркін. — Доведеться ножем».
Він обережно дотягся пальцями до костяної колодочки, і цього руху було досить, щоб пес із гарчанням кинувся на нього.
Лише блискавична боксерська реакція і кмітливість допомогли Восьмьоркіну вивернутися від собачої пащі, що аж клацнула зубами. Відхиляючись, боксер звично садонув кулаком знизу догори, і це був такий удар, що собака, заскавучавши, покотився по землі. Не даючи вовкодаву отямитися, Восьмьоркін навалився на нього всім своїм тілом, вхопився за шерсть під горлом і почав душити.
Дужий пес гарчав, огризався, рвав одяг лапами, але не міг вирватися з могучих рук моряка.
Тим часом Штейнгардт схопився і кинувся по схилу в кущі. Він уже збирався закричати, покликати земляків на підмогу, але в цю мить звідкись узявся другий, ще більший пес. Штейнгардт не встиг відхилитись — пес з розгону кинувся йому на груди, збив з ніг і придавив пазурастими лапами до землі…
Вологий звірячий подих вдарив корветтен-капітану в обличчя, перед очима блиснули гострі ікла. Божеволіючи від страху, гітлерівець, замість того щоб підкоритися собаці і не ворушитися, з переляку закричав, почав звиватися, дриґати ногами, його верещання раптом перейшло в хрип.
Натренований пес спочатку люто вчепився зубами в кадик, але боячись, що непокірна здобич вирветься від нього, коротким рухом щелеп міцно затис людське горло.
Штейнгардт не міг дихнути. Непритомніючи, він уже не чув ні скреготу автоматів, ні галасу рідною мовою.
Чижеєв, причаївшись за каменем позад усіх, бачив, як полонений схопився і побіг, але вирішив не стріляти в нього. Він дав довгу чергу лише тоді, коли побачив двох патрулів, що поспішали до собак.
Гітлерівці впали. Сеня, не роздумуючи, вбиті вони чи ні, підбіг до Восьмьоркіна.
Степанові допомога вже була не потрібна. Напівзадушеного собаку він прикінчив ножем. Чижеєв присів поряд з ним і дав коротку чергу по псові, що шматував неживого Штейнгардта.
— Собак, здається, більше нема, — сказав Чижеєв. — Тебе не дуже порвав пес?
— Дурниця, пошкрябав. Де Вітя?
— Я тут, — обізвався хлопчина, виглядаючи з кущів.
Над його головою пролетіло дві траси. Вітя знов присів. Було ясно, що з дороги стежать за косогором.
— Зараз ми їх викуримо, — сказав Чижеєв. — Відверни їх увагу, Вітю, стріляй одиночними.
Він махнув Восьмьоркіну, щоб той обходив патрулів справа, і поповз у кущі.
Хлопчик хоча й боявся підвести голову, але точно виконав наказ: припавши до землі, він посилав кулю за кулею в купу придорожного каміння.
Гітлерівці відповідали на його постріли трасами. Дрібні грудочки землі і зрізані кулями гілки дощем сипалися на юного партизана. А він тримався на своєму місці і все відстрілювався до того часу, аж поки не шугнуло полум'я від вибуху гранат біля дороги.
Побачивши, що дим заволікає чагарник, Вітя перебіг на нове місце і заліг, тримаючи автомат напоготові.
— Виходь! — гукнув через якусь мить Чижеєв. — Все в порядку: ще двох нема.
Друзі оглянули дорогу. Кругом було безлюдно й тихо. Розвиднялося.
— Вроді можна йти далі, — сказав Восьмьоркін. — Ти, Сеню, поглянь, щоб хто не вискочив, а ми з Вітею сходимо по Штейнгардта. Боюсь, що нести його доведеться.
Але Штейнгардта вже не треба було нести: він лежав нерухомо поряд з конаючим псом.
— Ех, не дотягли «язика»! — з жалем сказав Восьмьоркін і раптом розізлився: — Ну й чорт з ним! Собаці — собача смерть! Добре, що люди об нього рук не забруднили.
Восьмьоркін ногою перевернув Штейнгардта лицем вниз і відійшов до інших убитих німців.
— Давай, Вітюню, хоч зброю та плащі, які не в крові, заберемо. І документи всі треба вигребти.
Він і не помітив, як Вітя тимчасом витяг з кишені аркушик із зошита, похапцем написав на ньому вугіллям: «Всім так буде», підписався таємничими літерами «Ч. М.» і пришпилив папірець до погона корветтен-капітаиа.
* * *
Спекавшись полоненого, друзі попрямували швидше. Тепер вони не розтягувалися, а йшли разом, один за одним, закутані в трофейні дощові плащі. Туман осідав на їхні обличчя та одяг дрібними крапельками. Увійшовши в густий буковий ліс, вони спинилися під химерно переплетеним гіллям дуплистих дерев.
Кружляючи, падало на землю жовте листя. Попереду видно було колонаду таких самих гладеньких сірих букових стовбурів, кам'яні брили, оброслі кошлатим мохом, і коріння буків, яке горбами й клубками виповзло на поверхню землі, подібне до товстих полозів.
— Далі нам ні для чого йти, — сказав Чижеєв. — Ступай, Вітю, сам, а ми спустимося на дорогу і спробуємо продуктів розжитися. Зустрінемося десь уночі. Сигнал: свист. Ану, попробуй.
Вітя тричі тонко й м'яко свиснув.
— Добре! — похвалив його Чижеєв: — Якщо партизани захочуть говорити з нами, хай кого-небудь пришлють.
Моряки віддали Віті пакет з донесенням і зайву зброю. Почав накрапати дрібний дощ. Вони підняли капюшони і пішли до дороги.
Розділ дванадцятий
Розбитою грунтовою дорогою, зав'язаючи по кісточки в глиняній тванюці, прямувало двоє німецьких солдатів, закутаних у плащі з гостроверхими капюшонами.
Дощ припускав. Грязюка шматками налипала до підошов важких чобіт, прорезинені плащі потемніли і лисніли від вологи, а двоє німців, ледачкувато позираючи на всі боки, йшли розвальцем, немов погода була найкращою для прогулянок.
Так вони відмахали кілометрів з п'ять, не зустрівши ні пішоходів, ні підвід, ні машин. І раптом попереду почулося побахкування вихлопної труби і гудіння мотора. Солдати опустили плечі і глибоченько ввібрали голови в капюшони.
Як тільки з-за повороту вискочила півторатонка, навантажена якимись ящиками, вони благально підняли руки з-під плащів. Чудернацьких німців не бентежило те, що машина мчала в протилежний бік. Але шофер зробив вигляд, що не помітив своїх земляків. Він наддав газу і пролетів мимо.
— От бандитська пика! — по-російськи вилаявся дебелий солдат і зняв було автомат, але менший придержав його.
— Облиш. Тактика в нас неправильна. Їх нахабством треба брати.
— Так я ж і казав, а тобі все хитріше треба.
З почуттям досади вони побрели далі.
Низькі, кошлаті хмари нависали над балками і горами. Дощ не переставав.
— Чуєш?.. Ніби наздоганяють, — сказав Восьмьоркін.
Внизу на підйомі справді почулось нокання та скрип коліс.
— Обоз, мабуть… Сховаймося.
Друзі зійшли з дороги, пробралися крізь мокрі кущі і присіли, поглядаючи на дорогу.
Незабаром вони побачили пару великих артилерійських коней, запряжених в чотириколісний віз, накритий тентом на циганський манір. На передку сидів самотній румун у високій смушковій шапці.
— Ось і карета для пас, — весело сказав Чижеєв. — Їдьмо, Стьопо: кращої не буде.
Коні, що спокійно бігли під гору, шарахнулися вбік від несподіваної появи німців. Візник, догадуючись, що панам гітлерівцям не до смаку в дощ іти пішки, натягнув віжки, придержуючи коней, і, про всяк випадок, боязко козирнув.
Вдавані німці, не відповівши на привітання, мовчки заглянули у віз. Менший, побачивши суху солому і мішки, промимрив щось на зразок «гут», першим видерся і ліг на м'яку підстилку під тентом. Те ж саме зробив і другий. Тоді якийсь із них ляснув румунського солдата по плечу: «Рушай, мовляв, чого стовбичиш?» І віз покотив далі.
Візник весь час смикав віжки і погукував на ледачих коней, бажаючи догодити непроханим пасажирам. Віз трясло, лежати в ньому було незручно.
— Що далі будемо робити? — нахилившись до Сениного вуха, спитав Восьмьоркін.
— Доїдемо до якогось перехрестя і виліземо. На сьогоднішній вечір непогано було б коней роздобути. Ти можеш верхи?
— Спробую. Тільки боюсь, що без сідла за гриву зубами вчеплюся та й буду висіти на хребті, як собака на перелазі.
— Ти спритний, швидко навчишся. Хіба от корму наб'єш, зате сліду не знайдуть.
Дощ ущухав. Вдалині, на рівнинах, звивалося людне шосе: проносились легкові машини, рухалися військові двоколки, татарські прольотки і пішоходи. На перехресті доріг видно було контрольну будку і строгу фігуру регулювальника.
— Стьопо, а чого б нам не зробитися регулювальниками? І будка в них добряча є. Тепло там.
— Еге, погрітись не завадило б.
Друзі штурханом у спину наказали румунові зупинитися і стрибнули з воза.
Залишившись удвох, вони озирнулися на всі боки, перевірили автомати і вмостилися в кущах перекусити.
Захопившись їжею, моряки і не помічали, що за ними невідступно стежать три пари насторожених очей.
* * *
Як пішли Чижеєв, Восьмьоркін і Вітя, Ніна почала мучитись у передчутті якогось неясного ще лиха. Іноді їй здавалося, що нещастя вже скоїлося, що воно непоправне. Але в чому воно полягало, вона не могла сказати.
В Ніниній уяві виникали собаки, що біжать по сліду, їх роззявлені пащі з вовчими іклами… Спалахи пострілів… Скривавлене обличчя Чижеєва…
«Фу, які дурні думки! — тут же картала вона себе. — Треба розвіятися».
Ніна бралася за прибирання. Але робота не радилася: віник випадав із рук, речі перекидалися.
Вечеряти сіли пізно, бо з хвилини на хвилину ждали повернення Віті з моряками. Їли мовчки і неохоче. Задзвеніла, впавши, на камені чайна ложечка, і всі насторожено підвели голови: «Чи не ввійшли в прохід печери?»
Але дзвінка не було ні вночі, ні вранці, ні ввечері.
Нінина тривога передалася й решті мешканців печери. Старики ходили похмурі і придумували собі всяку роботу, аби тільки не розмовляти з дівчатами. Навіть Чупчуренко підвівся з постелі і ні з того ні з сього почав примірятися: чи зуміє він, володіючи лише одною рукою, стріляти з автомата.
Тільки Кльоцко лежав байдужий і нерухомий. І це лякало Катю.
Вночі Тремихач з Калузьким виходили на розвідку. Вернулися вони ще більш заклопотаними й похмурими. Ніна нарешті не витримала і заявила:
— З ними щось скоїлося. Я піду в селище. Чутки швидко ширяться. Там знають.
— Як же ти пройдеш, коли такі орли не зуміли? В наших місцях, очевидно, засада за засадою. І на дорозі фари так і світяться. В селищі не можна появлятися новій людині.
— Але ж не можна сидіти склавши руки і ждати! Може, нам вдасться щось зробити.
— Для цього треба добиратися до штабу, іти тими самими стежками в ліс. Наш район, мабуть, під наглядом. Есесівці тепер винюхують кожен кілометр. Хоч би нам не довелося завалювати прохід у печеру з суші.
— Тоді тим більше треба попередити наших. Переправте мене вночі до скель. Пам'ятаєте, де торік ховали катер? Я на тузику до берега доберусь, витягну й замаскую…
— Але як же ти сама вночі? — вагався батько.
— Так, як і всі. Не думайте, що я боязкіша за вас, я ні разу не підводила. В неділю буде товкучка, господині й дівчата з виноградників підуть на базар, і я до них по дорозі пристану. Ніхто й не здумає перевіряти.
— Припустімо, що тобі це вдасться. А назад як же?
— Ви мене підождете, поки стемніє, або краще знов морем підійдете. Я буду вже біля скель на тузику з сигнальним ліхтариком.
— Е-е, дитино моя, не все ти додумала. Не можна ж залишати саму Катю з хворими. Тепер тут тільки дивись.
Чупчуренко підвівся, уважно прислухаючися до розмови батька з дочкою.
— Вважайте й мене у строю, — заявив він раптом. — Годі хворіти. Я можу нести вахту. Як трапиться біда — одною рукою відіб'юся.
— А ви не хвастаєтесь? — недовірливо спитав Тремихач.
— Стріляти йому, звичайно, ранувато, — сказала дівчина, — але спостерігати Чупчуренко зможе. Температури нема, рани гояться нормально.
— Від нього більшого й не вимагається, — сказав Калузький. — Я все підготував до вибуху. В разі небезпеки Чупчуренкові доведеться тільки підпалити запалювальний шнур — і вхід із суші буде засипано.
— Бачу, що ви всі в змові з дочкою, — підозріло і разом з тим хитрувато поглядаючи на своє нечисленне військо, сказав Тремихач. — Гаразд, готовся, Їжачок. Завтра вночі, якщо вони не вернуться, вийдемо в море.
* * *
Молодий кароокий і кучерявий партизан Тарас Пунчонок із своєю диверсійною групою на світанку вів спостереження за німецьким пропускним пунктом на перехресті трьох доріг.
Партизанам стало відомо, що на підмогу гарнізону в їх район прибуває нова військова частина гітлерівців. Але якою дорогою вона пройде, ніхто не знав, а «новачків» треба було зустріти таким громом, щоб вони з перших же днів навчилися боятися лісових мешканців.
Пунчонок про всяк випадок замінував обидві польові дороги і зоставив чергових запалювальників, які за його сигналом мали з'єднати проводи із схованим у кюветах
[16]
контактом. З обережності вони не залишили зверху проводів, щоб гітлерівці передчасно не помітили їх. Але на головному шляху підривники ніяк не могли закласти вибухівку, по шосе весь час снували мотоцикли» жандармів і частенько проходили патрулі з собаками.
«Як обробити шосе? — лежачи в кущах, думав Пунчонок. — Автоколона може звернути з шосе біля самого селища. Тоді пропала вибухівка і робота протягом двох безсонних ночей. Якби захопити контрольний пункт і направити машини на заміновану дорогу… Але як це зробиш?»
Пунчонок здалека помітив румунську халабуду, яка наближалася.
Халабуда несподівано зупинилася проти партизана, що причаївся в кущах. З неї зіскочили на землю два німецьких солдати і пішли в кущі.
«Секрети, видно, розставляють. Значить, автоколона скоро пройде, — здогадувався Пунчонок. — Ну, звичайно. Он вони розсілися перезутись… Харчі достають… Надовго застрянуть…»
Партизан відповз до двох своїх товаришів, які сиділи поблизу, і пошепки сказав:
— Треба тихенько приколоти. Їх автомати і плащі згодяться. Ви вдвох навалюйтесь на високого, а я справлюся з другим. Тільки дивіться, щоб писнути не встиг.
Партизани повитягали важкенькі, виточені з напильників стальні ножі, запхнули їх за халяви чобіт і, підкрадаючись, обережно ставлячи ногу з п'яти на носок, почали наближатися до прибулих, які нічого й не підозрівали.
Пунчонок, як більш спритний, раніше від товаришів опинився за спиною своєї жертви. Перепоною був лише невеличкий кущ. Вичікуючи, коли наблизяться з другого боку партизани, Пунчонок підняв руку, щоб подати знак товаришам для одночасного нападу. І раптом почув російську мову:
— Ганчір'я, що дав тобі Калузький, у тебе? — спитав менший.
— Тут ось, — відповів стриманим басом другий.
«Хто такі?.. Чого по-російськи говорять? Чи бува не «чееми»? — занімівши в напруженій позі, міркував здивований Пунчонок.
До партизанів доходили чутки про появу якихось хоробрих і невловимих месників, що мітили свої жертви двома незрозумілими буквами, але вони не дуже-то вірили фашистським вигадкам і приписували всі слухи страхові солдатів, переляканих таємничим зникненням зондерфюрера. А тепер Пунчонок на власні очі побачив чудних хлопців, що говорять по-російськи. «Може, дійсно є такі «чееми»? Люди кажуть, вони мастаки переодягатися. Хоч би своїх не прирізати…»
Про всяк випадок Пунчонок просигналив товаришам, щоб ті зупинилися там, на місці, і ще більше напружив слух.