В цей момент у когось із партизанів під ногою хруснула гілка. Чудні незнайомці підвели голови.
— Чув? — спитав пошепки менший і поквапливо засунув руки під плащ.
— Не хапайтесь за зброю, нас тут багато, — сказав Пунчонок.
Він випростався з занесеною над головою гранатою.
— Руки вгору!
— А ноги куди подіти? — побачивши перед собою грізного парубка в цивільному одязі, якомога наївніше спитав Чижеєв.
Пунчонок помітив, як з-під плаща глузівника виглядає наведене на нього дуло автомата.
— Зважте: ваші голови взяті на мушку. Один необережний рух — і в них будуть дірки, — попередив партизан. — Витягайте руки з-під плащів.
— Не можемо, погода сира… Нежитю боїмося, — продовжував так само глумливо Чижеєв.
Бачачи, що супротивників не залякаєш і що вони тільки одягом скидаються на німецьких солдатів, Пунчонок вирішив поставити питання в лоб:
— Ви чееми?
— А ви хто?
— Кримські партизани.
— Тоді ми — кримські чееми.
— Звідки знаєте Калузького? — задав перевірне запитання Пунчонок.
Сеня збагнув, що Калузького міг знати лише хтось із партизанського штабу. Кучерявий парубок на штабіста не був схожий, він більше нагадував зв'язкового, про якого розповідали в печері.
— Звідтіля ж, звідки знаємо, що тебе звати Тарас Пунчонок, — сказав Чижеєв.
Це так вразило партизана, що він мимоволі опустив у кишеню гранату і вже розгублено запитав:
— Хіба ми знайомі?
— Атож! Через Вітю, якщо знаєте такого.
— Значить, свої? — зрадів партизан. — Тоді руку, товариші.
— Ось тепер можна й нам не остерігатися простуди, а то друг мій кволий, — сказав Чижеєв, киваючи на Восьмьоркіна. Він по-дружньому простяг руку і запитав: — Де ж решта ваших?
— Тут вони. Ми прирізати вас хотіли.
— Даремно, могли на боксерський удар нарватися. Будьте знайомі — чемпіон боксу Степан Восьмьоркін, флотський важковаг і важкодум.
Із кущів вийшло ще двоє.
— Тихіше, нас можуть помітити, — занепокоївся Пунчонок. — Зірвемо всю музику. Ви теж автоколону підстерігаєте?
— Ні, ми продуктами більше цікавимося, але й автоколоною можемо зайнятись.
— А скільки вас всього?
— Поки що ось тут все наше військо — я і Стьопа,
— Тоді давайте разом діяти, за спільним планом.
Пунчонок поспішно виклав свої плани і висловив побажання захопити контрольний пункт.
— Гаразд, регулювання руху ми з Степаном на себе візьмемо, — сказав Чижеєв. — Направимо, куди треба. А ви побільше мін закладайте і людей з гранатами ведіть, щоб жаркіше було.
* * *
Моряки домовилися про сигнали, разом з двома партизанами пересікли біля балки шосе і, зробивши велике півколо, підібралися з другого боку до контрольної будки. Тут вони знайшли окопчик, залягли в ньому і почали спостерігати.
Вони ясно бачили, як у німців відбулася зміна постів. Біля контрольного пункту лишилося всього четверо чоловік. Один регулювальник стояв напроти покажчика з німецькими написами на перехресті доріг, а решта — двоє солдатів і єфрейтор — пішли в будку. Регулювальники мінялися щогодини.
До вечора рух на дорозі різко скоротився: за годину промчалося лише три вантажних машини і один мотоцикл. Почало сутеніти. Моряки й партизани підповзли ще ближче до будки і причаїлися за стосом дрібно нарубаних дров.
Незабаром на шосе показався невеликий загін мотоциклістів.
Забризкані грязюкою мотоциклісти зупинилися біля контрольного пункту, викликали єфрейтора, про щось поговорили з ним і покотили далі. Єфрейтор більше не вертався в будку, він зостався на дорозі з регулювальником.
— Видно, їх квартирмейстери або передова охорона, — шепнув один з партизанів. — Вірна ознака, що незабаром прибуде автоколона з військами. Треба швидше захопити будку, інакше проскочить мимо.
— Зараз ми їм зміну влаштуємо, — сказав Чижеєв.
Він підкрався до будки і обережно заглянув у вікно.
Тісне приміщення освітлювалося лише мерехтливим світлом залізної пічки, біля якої сидів навпочіпки рудий німець і ворушив дрова. Другий регулювальник спав на лавці, закривши обличчя шапкою.
Момент був зручний. Чижеєв махнув рукою партизанам і Восьмьоркіну: виходьте, мовляв, пора діяти.
Степан, як було домовлено з Чижеєвим, підвівся, набрав добрий оберемок дров і діловою ходою попрямував до дверей сторожки. З дороги на нього ніхто не звернув уваги. Восьмьоркін витер біля порога ноги, штовхнув легкі дощані двері і, зігнувшись, протиснувся в приміщення.
Солдат, який сидів біля пічки, вирішив, що вернувся єфрейтор, і, не повертаючи голови, про щось заговорив.
Восьмьоркін мовчки кинув дрова в куток і випростався, затиснувши замашне поліно в правій руці.
Принесені дрова, видно, здивували солдата: його начальник не мав звички носити паливо для підлеглих. Гітлерівець здивовано обернувся і раптом побачив освітлену червонастими бліками полум'я величезну постать незнайомця. Він відскочив убік, але важкий удар по голові звалив його навзнак.
Від метушні прокинувся й регулювальник, який спав на лавці. Восьмьоркін підскочив до нього, і фашистський солдат так і не зрозумів спросонку, що скоїлося. Із лави він уже не встав.
Захопивши сторожку, Восьмьоркін видавив шибку у вікні і, важко дихаючи, шепнув Чижеєву:
— Обоє готові… Противна робота… Розізлився я дуже. Кажи, що далі робити?
— Треба якимсь чином заманити в будку єфрейтора.
— Але ж як?
— Давай загаласуємо або заспіваємо, ніби шнапсу ми напилися, — запропонував один з партизанів. — Може, він і прибіжить.
— Гарно придумали, — схвалив цю пропозицію Чижеєв. — Давайте спробуємо.
Через деякий час до перехрестя донісся безладний спів. Тільки п'яні могли так горлати, і єфрейтор деякий час прислухався до цього дикого ревища, а тоді вилаявся і бігцем поспішив до будки.
Лютий єфрейтор біг з твердим наміром заткнути пельки гулякам-солдатам, бо ж з хвилини на хвилину могло над'їхати начальство. Веселенька буде зустріч! Він різко рвонув двері і зарепетував:
— Руіх! Штіль!.. Швайне!
Але тут чиясь дужа рука згребла його за груди і ривком втягла всередину. Потім немов стеля обвалилася на голову єфрейторові. Обм'якле тіло мішком осіло на землю…
— І цьому кінець, — сказав Восьмьоркін.
Зміняти регулювальника на дорозі пішов Чижеєв з партизаном, переодягнутим у єфрейторів дощовик. На зріст партизан був приблизно такий, як покійний фашист. Він не викликав підозри у регулювальника.
Дорога була темна й безлюдна. Задублий на вітрі, змоклий регулювальник з радістю передав переодягнутому Чижеєву ліхтар і указку з фосфоресціюючим кружком. Козирнувши мнимому єфрейторові, він побіг грітися в будку. Незабаром звідти почувся глухий окрик, а через хвилину все затихло.
— Все, більше жодного не лишилося, — сказав Чижеєв.
Поправивши вогонь у ліхтарі, він став з ним на перехресті. Пора було братися за виконання обов'язків регулювальника. Вдалині показалося синювате сяйво автомобільних фар.
Розділ тринадцятий
Ніна виходила вночі. Частину дороги пройшли на катері. Було туманно й холодно.
Батько з Миколою Дементійовичем обережно опустили на воду тузика — крихітну шлюпку, поцілували дівчину на прощання, допомогли їй вмоститися і подали весла.
— Прийдемо завтра опівночі, — сказав батько. — Твого сигналу будемо ждати дві-три години. Не діждемося — прийдемо через добу знову. Не зможеш сюди вернутися, іди в ліс… Чого мовчиш? Страшно самій?
— Ні, я стараюся запам'ятати. — Дівчина бачила, що старому важко розлучатися з нею.
— Візьми про всяк випадок «вальтер», тільки не входь з ним у місто. Сховай де-небудь на березі.
Батько віддав їй трофейний пістолет і ще щось тверде, загорнуте в папірець. Ніна навпомацки визначила, що це шоколад.
— Все буде гаразд, — сказав Калузький. — Це місце в гітлерівців вважається незручним для десанту. Вони спостерігають за ним лише з мису, в темряві нас ніхто не помітить. Запам'ятайте: пройти можна лише вздовж струмка і правим боком. Щасливого повернення!
Ніна відіпхнулась від катера і обережно налягла на весла.
Дівчині не хотілося думати про небезпеку, але наче хтось шепотів їй на вухо: «Там у темряві можуть з'явитися спалахи… Ти пострілу не почуєш, але все це побачить батько… А в нього серце старе, хворе».
Ніна завжди чомусь більше турбувалась не за себе, а за близьких. Вона боялася смерті лише тому, що це спричинить горе батькові, осиротить друзів.
Ось уже вона переплила відпливну хвилю. Шлюпка занурилася в піну, під кілем зашаруділо. Дівчина кинула весла, вистрибнула на берег і, підтягнувши легке суденце, присіла навпочіпки. Так їй було зручніше вдивлятися в темряву.
— Здається, нікого нема, — тихо сказала вона. Коли Ніна говорила вголос, їй здавалося, що поряд є дуже близький і сміливий друг. — Куди ж ми сховаємо шлюпку?
Вона знайшла серед каменів вільну місцинку, витягла суденце на сушу, перевернула його днищем догори. Потім міцно прив'язала його до весел, засунутих у щілини між двома каменями, і замаскувала оберемком морської трави.
— Тепер відпустимо катер.
Ніна примостилася так, щоб світло було видно лише з моря, тричі натиснула кнопку сигнального ліхтарика і стала ждати.
Зразу ж від темних скель, що стирчали в морі, відділився катер. Він безшумно розвернувся, набираючи хід, потім фиркнув і, розкинувши білі крила піни, помчав у зеленасту імлу.
Дівчина залишилася сама між скелями і морем. Вона підтягнула лямки рюкзака і, обережно ступаючи, вирушила шукати русло струмка.
Дзюрчання і тонкий дзвін води було чути ще здалеку. Струмок після недавніх дощів широко розлився при впаданні в море.
— Треба правим боком, — згадала Ніна.
Вона роззулася і ввійшла у воду.
По той бік струмка теж не було ніякої стежки. Ніна почала здиратися по вологих виступах скелі. Коли камені виривалися з-під ніг, вона завмирала на місці і з завмираючим серцем озиралася на всі боки.
— Бачиш же, нікого… Звичайно, нікого нема, — підбадьорювала вона себе і прямувала далі.
Струмок уже був глибоко внизу. Дівчина обдерла коліна об гостре каміння і скривавила пальці, але добратися до верхів'я скелі не могла: далі була гладенька стіна.
— Тут має бути спуск… Як темно і холодно! Хоч би скоріше розвиднялося!
Чіпко вхопившись за виступ, дівчина сповзла із скелі на животі і повисла на витягнутих руках. Намацавши ногами опору, вона звільнила руки. Перепочивши трохи, вона таким же чином сповзла нижче.
Далі спускатися було легше: скеля стала пологою, місцями попадалася земля. Ніна підвелася на весь зріст, струснула плаття, заправила під хустку розтріпане волосся і раптом побачила попереду рухливу тінь. Ноги в неї підкосилися. Вона опустилася на коліна, зняла з плечей торбину і поквапливо дістала пістолет. «Буду стріляти без попередження», вирішила вона.
В темряві, там, де почулося шарудіння, вона спочатку побачила дві, потім чотири зеленасті, ледве блимаючі цятки.
— Атпрусь! — закричала дівчина.
У відповідь почулось люте гарчання і вискливий гавкіт. Це були шакали. Дівчина зраділа: «Значить, людей немає поблизу».
Вона шпурнула каменюкою в бік боягузливих звірів, і мерехтливі очі погасли. Знову стало тихо, так тихо, що чутно було, як шарудить і перекочується по камінню вода.
На дні урвища пітьма була ще густіша.
Ніна з затиснутим у руці пістолетом повільно пробиралася вздовж струмка. Лише на світанку вибралася вона до місточка на дорозі.
Міст був невеликий, і німці його не охороняли.
Ніна обполоснула в струмку обличчя, змила кров з колін, причепурилася.
Спідниця була розідрана на крижах. Ніна дістала з торбини голку і сяк-так зашила дірку. Потім зав'язала хустину так, як носять дівчата з виноградників, і сховала в торбину пістолет.
В цей час на горі показалося кілька жінок з мішками і кошиками. За ними плентався ослик із візком, а далі, розтягнувшись вздовж дороги, похмуро прямували ще якісь люди.
Вигляд цього натовпу не викликав побоювань: жінки йшли на базар або ж на виноградники. Ніна, не ховаючись і не звертаючи уваги на кримчанок, що наближалися, почала взуватися не кваплячися. Не одразу вона помітила, що серед тих, що йшли, немає майже жодної літньої жінки. Дорогою брели молоденькі, змучені дівчата і підлітки, а позад них двоє гітлерівських конвоїрів з автоматами.
«Женуть в Німеччину», зрозуміла Ніна, але ховатися вже було пізно. Не підводячи очей, вона й далі зашнуровувала черевики.
Гітлерівці, які конвоювали основну групу, пройшли мимо, лише глянувши скоса на неї. Ця дівчина, що перезувалась край дороги, навряд щоб збиралася передавати їх бранкам зброю або вибухівку.
Проте сутулому в окулярах конвоїрові, що підганяв ззаду колону змучених, стомлених дівчат, здалося, що Ніна відстала від головної партії. Він грубим штурханом примусив її встати.
— Я не ваша, — запротестувала Ніна. — Я на базар іду.
Гітлерівець, замість відповіді, ще раз штурхнув її автоматом у бік і зарепетував:
— Шнель, шнель!
Він не хотів і слухати пояснення росіянки.
Ніна завмерла. Треба було стільки страху витерпіти за ніч, щоб на ранок отак по-дурному потрапити до рук ідіота?
Вона догнала передніх конвоїрів. Пояснила, просила розібратись у помилці. Адже ж вони бачили її, як вона сиділа край дороги. Але гітлерівці з досадою відпихали від себе росіянку і тупо товкли:
— Ми не є знать… Команда обер-лейтенанта… Шнель!.. Швидко ідіть компанія!
Ніна заплакала. Вона йшла, спотикаючись, не бачачи ні дороги, ні тих, хто йшов поряд.
Якась дівчина взяла її за лікоть і суворо сказала:
— Не плач, що їм наші сльози? Бачиш, як вони регочуться?
— Куди нас женуть?
— Не знаю. Мене вночі схопили. П'ять хвилин на збирання… Матуся схопила, не пускає, а отой, очкастий, її в груди. Убила б його.
«І я уб'ю, — подумала Ніна. — Тепер не побоюсь».
— Чеемів би зустріти, — шепнула дівчина.
Ніна здригнулася і насторожилась.
— Яких чеемів?
— Не знаєш?.. Про чеемів не знаєш? Про них у нас усі говорять. Вони навіть зондерфюрера викрали. Десь заховали його, а потім віддали німецьким собакам і собак побили.
— Чого німецьким собакам? Вигадка якась!
— Зовсім не вигадка, — образилася оповідачка. — Зондерфюрера вчора знайшли біля дороги з перегризеним горлом. Сам начальник поліцаїв розказував.
— Не може бути, дурниця! Не віддали б вони собакам! — мимоволі вимовила вголос свої думки Ніна, — А чеемів не спіймали?
— Де там! Самі всіх фриців перестріляли. А позавчора, — зашепотіла дівчина, — під лісом стільки гітлерівців набили, що вони цілу ніч і ранок поранених возили…
«Легенди вигадують, — вирішила Ніна. — Не могло троє чоловік стільки гітлерівців убити. А може, вони до партизанів добралися? Разом діяли? Як же мені їм повідомити, що я отак по-дурному попалася?»
* * *
Восьмьоркін, Чижеєв і Вітя в супроводі Пунчонка лише на шосту ніч вирушили назад до печери. Кожен з них вів за собою нав'юченого коня. В тюках були консерви, борошно, шоколад, гранати і патрони.
Після вдалого розгрому фашистської автоколони та кінного обозу до рук партизанів потрапили багаті трофеї. Гітлерівці, що зразу порозбігалися по кущах, на ранок почали скупчуватися під лісом. Здобич довелося переправити поглибше в гори. Необхідна була стійка заслона. З групами заслони зосталися і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вони разом з партизанами то несподівано нападали на переслідувачів, то з боєм відходили, затягуючи фашистів убік, до вузької щілини, де вже ждала засада. Там партизани дали останній бій і, відірвавшись від переслідувачів, що залягли, заплутали сліди і козиними стежками пішли в гори.