Ростислав Самбук
Від автора
Наприкінці літа 1944 року головне управління імперської безпеки гітлерівської Німеччини запланувало й розробило одну з найпідступніших акцій другої світової війни — знищення верховного головнокомандуючого Червоної Армії та інших членів Державного Комітету Оборони. Ці факти лягли в основу роману “Фальшивий талісман”. Автор тільки змінив прізвища деяких учасників акції та місця дії працівників контррозвідки. їм, солдатам “смершу”, автор і присвячує свою книгу.
1
— Хочете чаю? — запитав Рубцов і, не чекаючи згоди, відчинив двері й наказав ад’ютантові: — Дві склянки чаю, Володю, тільки міцного. І з печивом. — Пройшов до прикритої чорним репсом карти на стіні, розсунув шторки, постояв, вдивляючись, наче не знав напам’ять усіх позначок на ній. Круто повернувся до Воловика й мовив з притиском: — Сивий повідомляє, що німці готують якусь важливу операцію. Суворо засекречену, навіть Сивому не вдалося довідатись нічого конкретного. Висадка шпигунсько-диверсійної групи в районі Сарни — Ковель. Це єдине, що нам відомо. Мало.
Воловик ледь ворухнувся на незручному стільці з гнутою спинкою. Подумав: “Чому такі стільці назвали віденськими? Певно, не тому, що їх вигадали віденські майстри, либонь, у них була голова на плечах, а її точно не мала людина, яка вперше зробила цю жорстку потвору, на якій і кілька хвилин всидіти важко. Особливо людині із застарілим радикулітом”.
Одповів сухо:
— Не так уже й мало, Василю Семеновичу. Сьогодні субота, а висадка планується наступного тижня. Маємо принаймні два дні, щоб підготуватися. Карому вистачить.
— Вистачить? — недовірливо перепитав Рубцов. — Карому-то вистачить, але ліси… Тут такі ліси… — Знову повернувся до карти, буцім хотів знайти там відповідь на запитання, що не давало спокою. Так і не знайшовши її, витягнув із сейфа іншу карту з численними позначками обабіч лінії фронту, свята святих фронтового управління контррозвідки. До цієї карти мали доступ лише кілька працівників: фактично він, генерал Рубцов, та його заступник полковник Воловик, ну, ще двоє—троє з командування — і все.
Рубцов розклав карту на столі, розгладив її долонею, тицьнув пальцем у синій трикутник на досить далекій відстані від лінії фронту.
— Може, послати до Сивого спеціального зв’язкового? — запропонував. — З рацією?
Полковник похитав головою.
— А що це дасть? Коли б Сивий дізнався про щось конкретне, встиг би повідомити. Зв’язок з партизанами в нього надійний. Інформація, яку він надсилає, потрапляє до нас через дві—три доби.
Рубцов зміряв Воловика уважним поглядом. Як завжди, у полковника залізна логіка. Але навіщо нагадування? Наче він сам не знає, як діє канал зв’язку між Сивим і партизанським загоном…
Генерал сидів, розглядав карту й міркував. Вивчення карти тішило його й заспокоювало. Усе наче на долоні. Кружками позначені місця розташування розвідницьких та каральних органів ворога. Взагалі для всього є свої позначки: шпигунсько-диверсійні школи, конспіративні квартири, пункти переправлень… Маршрути проникнення гітлерівських шпигунів у розташування наших військ, місця викидання парашутистів…
Але ж тепер особливий випадок, щось задумали в “Цепеліні”, можливо, навіть не там, а в столиці рейху, отже, навряд чи користуватимуться старими каналами, вигадають щось нове, і велике щастя, що надійшла хоч така інформація Сивого.
У двері постукали, і Рубцов прикрив карту. Ад’ютант приніс чай: дві склянки на підносі й цукор та печиво у вазочці.
Генерал зиркнув і задоволено потер руки.
— Неймовірно — з цитриною… І де ти береш усе це, Володю? — запитав, але, мабуть, просто так, для порядку, не сподіваючись на відповідь.
Ад’ютант лише усміхнувся: в кожного свої секрети, й не відкривати ж їх начальству… Він вийшов, залишивши в кімнаті запах дешевого одеколону. Генерал одірвався од чаю, повір носом і мовив:
— Ну й проноза цей Володька! Тільки скажи, все буде…
— То я зв’яжуся з Карим, — запропонував Воловик.
— Негайно, — відрубав генерал. — Розшукові групи розосередити в районі Ковель — Сарни. Пости сповіщення щоб муху не пропустили. Тримати зв’язок з місцевим активом. Доповідати про кожну підозрілу людину. Та й що вам казати, Іване Пилиповичу, самі все знаєте не гірше за мене…
Воловик навіть не кивнув. Ну й що, коли знає? Справді, він знає все, що належить знати людині в його становищі, проте вислухати начальство ніколи не завадить, йому вже сорок чотири роки, з них понад двадцять в органах ЧК, дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді звичайнісінькі речі давалися важко — що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на курси вдосконалення… Твердо знав: головне — робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло на другу половину, й Воловик уважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову. Той у тридцять два генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови, не кажучи вже про інше. Розум гострий, і сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою і не обточений, риси обличчя загострені, вилицюватий, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та вираз рішучості.
Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили. Воловик розумів це й ставився до генерала поштиво, як і належить підлеглому. Правда, полковник дозволяв собі іноді трохи під’юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осадив Воловика, це внесло б у їхні стосунки якісь елементи напруженості, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення — проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.
— Я передам Сивому, — запропонував Воловик, — нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.
— Так, — погодився Рубцов, — це його першочергове завдання. Хоча, — наморщив чоло, — раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв’язку…
— Однаково, — не погодився Воловик, — може трапитись І так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Диверсантів вони закидають до нас не так уже й рідко, як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися!..
— Так, перед Сивим вони не криються, — кивнув Рубцов. — Сивого вони вже мають за свого.
Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем — таким законспірованим і цінним розвідником той був. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову понад два роки тому. Саме тоді в генерала народилась ідея послати Сивого в тил ворога із завданням потрапити в поле зору абверу. й за найменшої можливості стати їхнім агентом. Так, зрештою, й вийшло.
— Отже, вирішили!.. — мовив Рубцов рішуче. — Зв’язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.
Воловик засміявся.
— А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну, скажіть, хто й коли відмовлявся від фронтового резерву?
— Ніхто, — одразу погодився Рубцов. — Отож на ваш розсуд. Знадобиться — дамо Карому розшукувачів.
— Самі казали, там ліси… — якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов збагнув, що його заступник у даному разі не дуже схвалює рішення керівництва “Цепеліну” закинути своїх агентів саме до цього лісового району.
— І десь у цих лісах, — додав Рубцов, — є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з “Цепеліну”…
— Це лише ускладнить наше завдання, — похмуро відповів Воловик.
Генерал задумливо погладив великим пальцем лівиці нижню губу. Мовив розважливо:
— Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не чергова, а особлива.
— Давно абвер не задавав нам таких загадок.
— Не абвер нині, а тьху ти, чорт, і не вимовиш… фронтауфклеругскоманда, здається, так?
— Авжеж… Канаріса нема, нема і абверу. Тепер усе парафія Кальтенбруннера.
— Нам від цього не легше.
— Ох, не легше, Василю Семеновичу, — погодився Воловик і важко підвівся.
2
“Юнкерс” ішов на посадку, і начальник головного управління імперської безпеки Ернест Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого… Ліси з галявинами, де-не-де озерця і болота- Жодних ознак людського життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, розташувалася ставка фюрера — “Вольфшанце”, де приймаються найважливіші рішення рейху.
Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над “Вольфшанце”, нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служб РСХА, тобто його, Ернеста Кальтенбруннера Що ж, зрештою, це правильно: у них усе відшліфовано й відлагоджено, машина, так би мовити, працює гладесенько-рівнесенько, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники знищені, лише одиниці з них конають у концтаборах, уся країна славить фюрера.
На видовженому, брусуватому, завжди похмурому обличчі Кальтенбруннера з’явилася якась подоба усмішки: приємно, коли народ так славить, свого фюрера, отже, вірить йому й беззастережно підкоряється.
Зрештою, спробував би не підкоритися. Кому-кому, а начальникові РСХА відомо, що жодна держава в світі не має такого карального апарату, як третій рейх. Тільки під його рукою гестапо, СД, кримінальна поліція… Не кажучи вже про СС та “Ваффен-СС”, і варто йому поворухнути пальцем…
Кальтенбруннер скосував оком і поворушив мізинцем, та напрочуд нічого не сталося. Зробилося навіть якось образливо. Обергрупенфюрер насупив брови, що було ознакою гніву: у такі хвилини підлеглі намагалися не потрапляти йому на очі,— але поруч сидів тільки ад’ютант, на нього начальницький гнів, як правило, не поширювався, до того ж літак трусонуло, він покотився бетонованою доріжкою, і в дверях з’явився особистий пілот начальника РСХА. Либонь, хотів щось сказати, але, побачивши сердите обличчя обергрупенфюрера, затнувся, мовчки пройшов у кінець літака, відчинив дверцята й опустив приставну драбину.
Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, відчуваючи, як пружнішають м’язи. Пахло живицею. Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно вдихнув повітря й озирнувся.
Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши Кальтенбруннера, приспішив крок і порівнявся з ним.
— Як? — коротко запитав обергрупенфюрер.
Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:
— Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, і фюрер навіть повернувся до своїх картин.
Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це захоплення. Малювати не личило фюреру. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші. Але ж сидіти самому з пензлем…
Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером — певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити. Тим більше, що у мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, — про цього голландського, художника Кальтенбруннер і не чув, а Герінг домовився з урядом Нідерландів і той замість нього заплатив за картину чотири мільйони франків.
А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?
Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад’ютант, машина рушила м’яко, хоч могла за кілька секунд набрати сто кілометрів, але тут нема де розігнатися — он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.
Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи — лише тоді виструнчився й наказав підняти шлагбаум.
Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху — чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов’язки, тим могутнішою стане держава.
Біля другого шлагбаума машина з’їхала на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут у них перевірили документи — ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.
Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський “вальтер”. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію.
— Фюрер чекає на вас, — повідомив начальник охорони.
— Де? — не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.
— Просто алеєю, перший поворот ліворуч.
Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір’їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними — жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися відступів від цього правила, але на те він і фюрер, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.
Гітлер сидів на бічній доріжці, точніше, трохи обіч неї: на траві стояли мольберт і два стільці, на одному з них фюрер розклав фарби, на другому примостився сам — заглибився в роботу й відразу не почув притишених кроків Кальтенбруннера.
А начальник РСХА справді притишив крок і йшов трохи не навшпиньках — зрештою, таке доводилося бачити дуже рідко: фюрер в екстазі й не чує шереху жорстви під чоботями.
Коли до мольберта лишилося кілька кроків, Гітлер стрепенувся і різко повернув голову. Кальтенбруннер устиг побачити на його обличчі ляк, а може, це тільки видалося йому, бо фюрер осміхнувся і зробив знак наблизитися.
Кальтенбруннер виструнчився і підвів руку, але Гітлер хитнув головою і знову втупився в свою картину. Обергрупенфюрер мимовільно зиркнув на неї також: кущі на передньому краї ядучо-зелені, зовсім не такі, як ростуть насправді, а на тлі жовтуватого неба — синя сосна й фіолетові хмари над нею.
Певно, красиво, ба, навіть точно красиво (це комусь іншому Кальтенбруннер міг би сказати — звичайна мазанина), і треба буде якось натякнути фюрерові, щоб подарував одну зі своїх акварелей.
— Я радий бачити вас, Ернесте, — сказав Гітлер, не відриваючись від картини. Нарешті зітхнув, відклав пензель і підвівся. — Подобається? — запитав.
— Дуже! — вихопилося в Кальтенбруннера зовсім щиро, і Гітлер засміявся весело.