— А мені не дуже.
— Ну, що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. — От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.
— Вона ще не закінчена.
— Але ж колись буде…
— Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.
— Кращого подарунка в мене ніколи не буде.
— Я вірю вам, Ернесте. — Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся в неї, нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав: — Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живописі.
Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, відклав його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.
— Давайте трохи походимо, Ернесте, — запропонував, — бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.
Він відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.
— Доповідайте, Ернесте, — наказав. — Виявили нових учасників змови?
— Звичайно, мій фюрере.
— Хто?
— Дрібнота, не варта вашої уваги.
— У цій справі нема дрібниць.
— Я знаю, і в перші дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.
— Боже мій: Штауффенберг! — вигукнув Гітлер. — Герой війни, якому я вірив, як самому собі! — Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось хижого вигляду. — Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…
— Штауффенберг не потрапив до наших рук. Його розстріляли армійські офіцери.
— Щоб замести сліди.
— Мій фюрере, ви, як завжди, маєте рацію.
— Ви підвісили б цього одноокого полковника на гак за ребро, — потер руки Гітлер. — Ви б витягли з нього всі їхні таємниці… — Нараз зірвався на фальцет: — Потім ви підчепили б його на той же гак за горло, як звичайного барана. Він конав би довго і в муках, а так не встиг навіть усвідомити своєї смерті!
— Зате інші добре усвідомили її, — визнав за можливе заперечити Кальтенбруннер.
— Я ціную це, Ернесте, й ніколи не забуду вашої відданості.
У таких випадках належало виструнчитися і урочисто вигукнути “хайль”, але Кальтенбруннер відповів просто:
— Дякую, мій фюрере.
— Як Канаріс?
— Так, як ви й хотіли, мій фюрере. Камера — голий бетон, без ліжка й нар, хліб і вода. Я наказав допитати його, — посміхнувся зловтішно, — перша категорія допиту, тільки квіточки, мій фюрере.
— Він мусить жити! — Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. — Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині — це він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! — Гітлер вимовив усе це єдиним духом: стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера. Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив:
— Ніколи!
— Але ж ви не для того прилетіли з Берліна, щоб розповісти мені про самопочуття Канаріса, — нараз посміхнувся Гітлер. — Я слухаю вас, Ернесте, уважно слухаю, бо розмова з вами завжди дає мені задоволення. Незважаючи на ті рідкісні випадки, коли у вас неприємні звістки.
— Цього разу неприємностей нема.
— Отже, у вас з’явилася якась ідея, Ернесте? — одразу пожвавішав Гітлер.
— Так, — Кальтенбруннер визнав за краще не казати, що ідея, власне, належить не йому, а виникла в нікому не відомого гауптштурмфюрера з “Цепеліну”. Гауптштурмфюрер одержить своє: черговий чин і хрест, хіба йому мало? Можливо, колись його ім’я стане відоме самому фюрерові, все можливе на цьому світі, але всьому свій час, а поки що у важкі для рейху дні фюрер мусить знати, що головне управління імперської безпеки не спить і що він може покластися на його керівництво.
Гітлер зупинився. Стояв, заклавши правицю за спину, перекочуючись з носків на п’яти, й зацікавлено дивився на Кальтенбруннера.
— Ну, кажіть! — мовив нетерпляче.
— Є можливість провести акцію, від якої здригнеться весь світ! — не без пафосу відповів обергрупенфюрер.
Водянисті очі Гітлера ожили.
— Уточніть, — наказав.
— Диверсія проти їхнього верховного командування. Гітлер аж потягнувся до обергрупенфюрера, піднявся на носках і знову поклав йому руку на плече.
— Невже?.. — вигукнув захоплено. — Невже ви справді здатні на це, Ернесте?
— Гадаю, що так.
Нараз Гітлер опустився з носків, згорбився і махнув рукою.
— Ви здатні тільки обіцяти… — мовив розчаровано. — Ви обіцяли мені Тегеран, Ернесте, а що з цього вийшло?
Кальтенбруннер чекав такого заперечення і заздалегідь підготувався до нього.
— Там діяли люди Канаріса, — відповів твердо. — Росіянам вдалося пронюхати про нашу акцію і вжити заходів. У Тегерані не обійшлося без зрадника, мій фюрере.
— Що ж пропонуєте ви тепер?
— Ми закинемо в радянський тил людину з унікальними документами. Росіяни шанують своїх героїв. Наша людина матиме новітню зброю, а також вибухівку…
Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера.
— Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…
— Звичайно, мій фюрере, — спробував втрутитися Кальтенбруннер, — ви, як завжди, маєте рацію, але…
— Ніяких “але”, Ернесте, ви знаєте, яку вони мають охорону?
— Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере.
Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.
— Таке більше не повториться… Кляті військові, тепер вони підтягнули хвости!
— Гадаю, що у радянського командування охорона не гірша, і ваші проекти, дорогий Ернесте, не варті мильної бульбашки.
— Але ж ми залучили найкращих спеціалістів рейху. Створено принципово нову зброю, такої ще не бачив світ, у вмілих руках вона безвідмовна, і ми сподіваємось на цілковитий успіх операції.
— Нову зброю? — зацікавився Гітлер.
— Принцип “фау”, мій фюрере. Снаряд кумулятивної дії, що пробиває мало не п’ятисантиметрову броню. І весь пристрій вміщається в рукаві піджака.
— В рукаві? — не повірив Гітлер. Підвів правицю, витягнув її і навіть обмацав. — І п’ятисантиметрова броня?
— Так.
— То чого ж ви тягнете, Ернесте? Чого я мушу чекати? Чого мусить чекати цілий рейх? Найлютіші наші вороги роблять, що хочуть, Скоро їхні солдати ввійдуть у Польщу…
— Ось ми й пропонуємо, мій фюрере…
— Я приймаю вашу пропозицію, Ернесте. Ви знаєте, якого розголосу набуде така диверсія!
— Вам завжди видніше, — Кальтенбруннер поштиво схилив голову, та Гітлер, певно, вже не бачив його. Вигукував, трохи подавшись уперед, і сам, мабуть, не чув своїх слів:
— Акція проти верховного командування посіє серед росіян зневіру! А знаєте, що таке зневіра під час війни? Поразка. Ми зупинимо червоних, точно зупинимо, нарешті й мої генерали будуть чогось варті. Але ж ви до кінця не уявляєте собі, Ернесте, ще одного аспекту цієї акції. Негайні чвари між союзниками, розвал коаліції!.. Черчілль, цей старий лис Альбіону, давно чекає приводу, і ми дамо його.
Гітлер викинув угору правицю, точно як на мітингах, але у відповідь не ревнуло звичне “хайль”, і фюрер одразу обірвав себе. Перейшов на діловий тон, буцім і не було щойно пафосу й погрозливих вигуків. Оці незбагненні перепади в його настрої, у виявленні емоцій дивували всіх і багато в чому сприяли авторитетові першої людини рейху, дехто вбачав у цьому винятковість натури.
Гітлер запитав:
— Що вам потрібно, обергрупенфюрере, для здійснення цього плану державного значення?
— Ваша згода, мій фюрере.
— Ви вже її маєте. Ще?
— Я хотів лише попередити, що ретельна підготовка акції коштуватиме…
— У вас нема грошей? Хтось обмежує?
— Ні, але ж…
— Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.
— Сьогодні я ще раз переконався в цьому.
Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.
— Ви добре продумали операцію? — запитав не зупиняючись.
— Зараз її докладно опрацьовують.
— Найсуворіша конспірація, — попередив Гітлер якось стомлено: вибух емоцій не минув даремно. — Найобмеженіше коло осіб може знати про справжню мету. Навіть Герінг…
— Так, мій фюрере, навіть Герінг нічого не знатиме. Крім нас та безпосередніх учасників акції, в курсі справ будуть двоє чи троє.
— Хто вони?
— Скорцені, мій фюрер і ще…
— Це вже у вашій компетенції, Ернесте. Я питаю, хто безпосередні виконавці?
— Росіяни. Чоловік і жінка.
— Ви впевнені в них?
— Ми зупинилися на їхніх кандидатурах після ретельної перевірки. Найретельнішої.
Вони дійшли до мольберта, і Гітлер стомлено опустився на стілець. Мовив стишено:
— Нехай вам щастить, Ернесте. Врахуйте тільки, акція мусить відбутися, відбутися, хоч що б там сталося, я не прийму жодних пояснень, жодних виправдань.
— Я зрозумів вас, мій фюрере.
Гітлер узяв пензель, довго примірявся і нарешті торкнувся ним незакінченого малюнка.
— Здається, так буде краще, — сказав, наче й не було щойно розмови про диверсію, і єдине, що тривожить його, — кольори картини. — Я передам вам, Ернесте, саме цю акварель, коли, звичайно, вдасться. Із вдячністю за радість, яку ви принесли мені сьогодні. Ви поспішаєте, обергрупенфюрере?
— Так. — Кальтенбруннер клацнув закаблуками. — До побачення, мій фюрере. Хайль!
Повернувся і пішов не озираючись, — тільки гравій монотонно шурхотів під важкими кроками.
3
Курінний Сорока розташувався на барвені й чекав, поки хлопці готували купіль. Скинув сорочку, сидів у самих спідніх, простягнувши ноги, підставивши спину сонцю, насолоджувався теплом і спокоєм.
У садочку, за хатою, сквирила якась птаха, курінний скрутив цигарку мало не в палець завтовшки, затягнувся так, що закашлявся: не бакун, а якась запридуха, і де тільки вирощують такий? Остудив горло ковтком молока із глиняного стоянця, гримнув:
— Ну, чом забарилися?
Хлопці гріли воду у виварці та відрах на літній пічці, поставленій посеред двору під дерев’яним навісом. Семен, вусатий і літній уже дядько, попробував воду пальцями, відсмикнув руку, та все ж не поквапився.
— Зачекайте, друже курінний, ще хвилю, — відказав неспіхом.
Справді, куди поспішати? Семен витягнув з криниці цебер води. Вилив у велику балію, ще раз попробував воду у виварці, схвально гмикнув. Дав знак помічникові, той підхопив виварку з другого боку, вилили до балії акуратно, щоб не розхлюпати. Семен потримав руку у воді ще раз, долив холодної і зауважив:
— А тепер, прошу пана курінного, й купатися смачно буде.
Сорока почав повільно стягати спідні. Думав: “Надійний хлоп цей Семен — он які гарні слова знайшов: смачно купатися…”
Семен вилив на нього піввідра теплої води. Курінний намилив голову, змив мило й простягнувся в балії, з насолодою відчуваючи, яким невагомим стає тіло.
Потім курінний підвівся, молодий хлопець приніс повний цебер мителю і вилив на Сороку обережно, наче це був не курінний, а сам Бандера. Та й, зрештою, хто для хлопця Бандера? Для нього Сорока вищий не тільки за Бандеру, за самого господа бога, бо пан курінний може милувати й карати сьогодні, зараз, і все залежить від ного настрою.
А настрій у Сороки після купання значно поліпшився.
— Ну, як ми вас висвятили, друже курінний? — запитав Семен, подаючи лляний рушник.
— Добре, — підтвердив курінний. — Ти, Семен, у всьому майстер.
Сорока одягав чисту білизну спроквола, вже відчуваючи смак борщу й першої чарки. Добрий борщ варить господиня, від цього борщу нікуди не пішов би ніколи, та, на жаль, життя стало неспокійним, і хто може сказати, де вони будуть завтра.
Це сьогодні смачне купання і смачний борщ на богом забутому хуторі, а завтра сюди можуть прийти більшовики, і доведеться лізти болотами й гущавиною до наступного безпечного місця, можливо, відсиджуватися у схронах — нестале, неспокійне життя. Одна надія — червоним тепер не до них, німці ще он як б’ються, попереду Польща, і за відомостями, які мали оунівці, саме тут вермахт мусив дати рішучий бій росіянам і нарешті зупинити їх.
“Скоріше б, господи, — щовечора молився Сорока, — таке файне життя було за тотих німців, сиділи собі в селах, по хуторах, здійснюючи акції проти поляків та скомунізованих, — сите й безжурне життя з самогоном та молодицями, так би й довікувати”.
Заради цього ситого й спокійного життя хитрий поштар Пилип Йосипович Басанюк і подався до ОУН.
Яке існування на пошті? Ніякого. Напівголодне, метушливе, кожен тобою поштурхує, у кожного претензії, скарги, тьху ти, господи, боже ти мій, а дослужитися можна хіба до начальника пошти. А ОУН — організація, і якщо правильно повестися, кланятися начальству й відчувати, звідки вітер дме, можна злетіти високо. Он уже він курінний — чин не те щоб зовсім великий, а й не маленький, і якби не кляті більшовики, жити б собі й жити.
На веранді апетитно запахло борщем. Сорока скосував туди й побачив, що господарка винесла велику каструлю. І хазяїн вже чекав на нього: сидів, вільно відкинувшись на спинку стільця, й тихенько постукував дерев’яною ложкою по краю стола. Поважна й некваплива людина, йому тут, на лісовому хуторі, належали половина землі, крамничка, навіть човни й сітки — за лісом починалося велике озеро, і рибою тут ласували завжди.
Курінний підвівся на веранду повільно, сів навпроти хазяїна, і той одразу, не чекаючи згоди, потягнувся до пляшки. Вони випили чистого й міцного самогону. Сорока закусив огірком: жував і дивився, як господарка насипає йому борщу не в якусь там міську тарілку з квіточками, а в справжню глибоку полив’яну миску, ще й свинини шматок поклала, ні, два шматки, а борщ такий густий, що, здається, сторчма постав ложку — й не впаде. Служниця принесла ще повний таріль печені з картоплею. Сорока зиркнув на печеню, потім на служницю — бісова дівка, вродлива, струнка й навриписта, він уже подарував їй згадку із срібних монет, а не піддається. Дивиться звабливо, розпалюючи, — що ж, дівка варта того, й доведеться вам, друже курінний, розщедритися і на золотий перстень.
Є в нього золотий перстень з червоним каменем, а яка дівка “є клюне на золото? Сорока непомітно щипнув її за пишне стегно, а хазяїн уже наливав по другій…
І треба ж, щоб саме в цей час…
Тільки-но курінний націлився на масний шматок свинини, як побачив над кущами чорної смородини зелений капелюх сотника Мухи. В тому, що це капелюх сотника Мухи, не було жодного сумніву — в кого ще є такий, з обвислими крисами й бісерною яскравою лиштвою, яка зовсім не пасувала вигорілому, у плямах капелюху. А прибуття сотника не віщувало нічого радісного. Сорока поклав ложку, схопився за поперек і скривився.
— Що з вами, пане курінний? — злякався хазяїн.
Сорока жив у нього менше місяця, і господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь рішення, завше чомусь хапає радикуліт — чудова хвороба, коли нею правильно користуватись. Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.
— Нічого, — заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. — Радикуліт, панська хвороба, прошу я вас.
“Так, — подумав мимоволі, — це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні”.
— Я накажу Зоні, вона нагріє піску… Ще, кажуть, допомагає праска.
Сорока подумав: коли Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй перстень з червоним каменем. Згодився.
Хазяїн поляскав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з’явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.