Картина й справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри — приїхав голова.
Він зайшов на подвір’я, широко ступаючи, високий, вусатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею й круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було.
— Гавришків, — назвався, — Федір Антонович. Тутешній голова сільради.
Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:
— Давно демобілізувалися?
— Третій місяць.
— Сержант?
— Старшина.
— Непогано, — схвалив Толкунов і наказав дідові, який з цікавістю прислухався до розмови: — Ідіть, діду, бо скоро вже труну виноситимуть.
Старий заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, підвівся, крекчучи, й почимчикував, озираючись, іти йому не хотілося. Голова сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарки, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до махорки і все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсьу цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.
Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно й запитав по-діловому:
— Чим можу служити?
— Ви місцевий? — уточнив Толкунов.
— Ні.
— Зі Сходу?
— Із сусіднього села.
Відповідь розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків збагнув, що саме не сподобалося капітанові, бо додав:
— Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітан, маю два поранення і чотири ордени.
— Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди, — Толкунов кивнув на вишиванку.
— Щоб усі в селі знали, який герой?
— А що в цьому поганого?
— І так знають, — пояснив голова. — Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.
— Злякався?
Старшина набурмосився.
— Прошу вас, у якій справі? — запитав суворо.
Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова.
— Капітан мав на увазі… — почав делікатно.
— Знаю, що він мав на увазі, — перебив його сердито Гавришків. — Але ж шановний капітан, напевно, не кожного дня буває в наших селах, а тут стріляють, зокрема, у сільрадівські вікна, й без цього, — витягнув з кишені гранату, — та без автомата до лісу й не потикайся.
Звичайно, він не знав, що в Толкунова на рахунку мало не три десятки диверсантів, та Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:
— Бандерівці приходили в село?
— Ще ні, але в Кодрах були позавчора, — махнув куксою на ліс. — За п’ять кілометрів. Та береженого й бог береже.
— Сторонніх у селі нема? — запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.
— Здається, нема.
— Чому — здається?
— Село велике, за всіма не вгледиш.
— Треба попитати людей, — попросив Бобрьонок, — може, хтось сьогодні вранці бачив людину, що накульгує. Чи кількох чоловіків. Можливо, військових.
Гавришків не став уточнювати, кого саме має на увазі майор, і це сподобалося Бобрьонку: хоча, зрештою, людина військова й має знати, що до чого — чим менше ставить запитань, тим краще.
Голова докурив цигарку аж до пучок (вони в нього і так жовті й припалені), нарешті кинув недопалок і мовив якось знехотя:
— Чув я, Настька казала…
— Що? — не стримався Бобрьонок. — Яка Настька?
Голова пояснив:
— Є в нас така гергепа, вибехкалася на сажень, ніхто заміж не взяв, то злоститься. На жінок особливо, і чув я сьогодні, паплюжила Параску Ковтюхову. На світанку бачила, як та до закинутого хліва бігала. Настька, звичайно, за нею, причаїлася в байраці, змокла вся і вихолодилася, та недаремно: бачила, як із хліва до лісу чоловік пішов, Парасчин коханець, а може, й бандера.
— Не казала — накульгував? — нетерпляче запитав Толкунов.
— Ні, не казала.
— А як би цю Настю побачити? — поцікавився Бобрьонок.
— На цвинтарі. Могилу копає, більше нікому, чоловіків у селі нема, — пояснив Гавришків, немов пробачався. — Старі й діти лишилися та інваліди, й поховати по-людськи нікому… — Він не встиг договорити, як двері хати розчинилися, почали виносити труну, й Гавришків поспішив туди.
Першим ішов піп — розмахував кадилом і бурмотів щось, старі баби хрестилися і кланялися, за ними несли труну: попереду підставили плечі Гавришків і кульгавий Степан, далі — жінки, вони були значно нижчі на зріст, і труна якось неприродно задиралася вгору, здавалося, що покійниця хоче вислизнути з неї, та все ж труну благополучно вмостили на фіру, поклали поруч віко, й траурна процесія рушила вулицею вниз до річечки, за якою стояла старенька дерев’яна церква із цвинтарем.
Майор з Толкуновим попленталися слідом, позаду них прилаштувався лише дід, ішов, ледь переставляючи ноги, але запропонував офіцерам:
— Ви на поминки верніться, не пошкодуєте, бімберу повна сулія, а кому пити? Баби на цьому не розуміються, їм що бімбер, що казьонка — все одно без користі, прошу я вас…
Через річку колись був перекинутий міст, його розібрали, лишилися тільки дві колоди, по яких і почали переходити люди, фіра поїхала вбрід, грунт був глизявий, а коняка й так переставляла ноги, кульгавий Степан вйокав на неї й підбадьорював батогом, але скоро фіра остаточно загрузла, дві жінки спустилися туди й разом з головою сільради почали штовхати, фіра важко зрушила, й вони пішли за нею вбрід — добре, що вода ледь доходила до колін.
А вгорі по колодах над фірою з труною повільно просувалася вервечка чорних жіночих постатей — видовисько було таке сумовите, що навіть балакучий дід принишк: зупинився, почав хреститися, і губи в нього дрібно тремтіли.
Біля могили стояла висока жінка — в її вигляді не було нічого жіночого, — пласка й безгруда.
Голова розуміюче перезирнувся з Бобрьонком, офіцери відійшли в бік до церкви, сіли на лавицю під бузковим кущем і дочекалися кінця похорону, хоч Толкунов і габзував крізь зуби клятого попа, який затягував відправу.
Нарешті голова підвів до них Настьку. Бобрьонок запропонував їй місце на лавці, проте вона відмовилась, стояла, спираючись на лопату з ще не обтрушеною землею, і очі в неї тривожно бігали.
— А розкажи, Настю, — ласкаво, мало не ніжно почав Гавришків, — як ти вранці Параску вистежила…
— А для чого? — запитала Настька. І голос у неї був чоловічий, майже бас.
— Цікавляться люди.
— І що цікавого? Параска — курва, всі знають, що коханця принадила, жив з нею, не криючись, може, він і був…
— Може, — погодився голова. — А ти не помітила, той жевжик, що з хліва до лісу подався, не накульгував?
— Може, й накульгував, — Настька наступила великим солдатським черевиком, обліпленим рудою землею на заступ, увігнала його в землю. — Але для чого Парасці кульгаві?
— Коли ви побачили Параску? — спробував уточнити Бобрьонок. — О котрій годині?
— А в мене що, дзигар є? — Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. — Темно ще було, ледь сіріло.
— Де живе Параска? — запитав Бобрьонок.
— Ви з Пилипівського лісу прийшли? — уточнив голова. — Майор кивнув, і Гавришків пояснив — Повз її хату проходили, крайня, мало не в лісі.
— І бабця в неї глуха?
— Недочуває.
Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона чогось не договорювала. Але для чого їй серед ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.
— Ви точно бачили, що із хліва на світанку вийшов чоловік? — запитав Бобрьонок у Насті.
— Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона— я кажу, й все село знає!
— Добре, — махнув рукою майор, — дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.
— Аякже, — злостиво зблиснула очима Настя, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.
— Не вірте, рознесе по селу, як сорока, — плюнув на землю Гавришків і затер чоботом. — Язиката…
Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.
Голова подумав трохи й пояснив:
— Усе правильно, й ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, — вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, — біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери, якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…
— І Параска не могла не знати цього?
— Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір’ям оденок стоїть, то ми в ньому.
— Цієї ночі вартували?
— Ні.
Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку — йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила чужинця до хліва, а потім сама подалася туди. Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:
— А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться?
Гавришків стенув плечима.
— Не чув… хоча от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець. З оточенців… А перед тим, як наші прийшли, зник.
Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:
— Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, — потиснув ліву руку Гавришкову, — нам уже час, машина чекає.
Справді, віліс стояв на протилежному березі річки, і шофер навіть кілька разів просигналив, даючи знати, що прибув.
Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ганку. Жінка провела віліс поглядом, вони проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз її обличчя — якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.
Віліс зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий, шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, й розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець. Він поставив на брезент повний термос міцного чаю, відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба — то був пайок, однак Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар, а що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами — кажуть, що вродили…
Віктор применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та й які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув у когось із знайомих — добра душа, розіб’ється, а зробить приємність.
— Готово, — сказав Віктор.
Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витяг ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:
— Вітьку відпустимо?
— Звичайно, щоб машиною тут і не пахло.
Толкунов зиркнув на годинник.
— Дотемна ще лісом походимо.
— Угу, — погодився майор і відкусив половину великого соковитого помідора.
— Я гадаю, — вів далі Толкунов, — ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та не встиг обшукати.
З Толкуновим працювати — задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка.
— Ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, а ось на її ухажора мені хочеться глянути.
— А не краще нам обом біля хати?
— Навіщо?
— Якщо не сам він з лісу вийде…
— А дівка що, даремно шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.
— Встигнеш, — погодився Бобрьонок, — а коли він чи вони до хати прийдуть?
— Ну, з двома я сам упораюсь, — мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. — А якщо їх буде більше, тобі свисну.
— Домовились.
Вони швидко доїли все, що виклав Віктор на брезент, і рушили до лісу. Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися в неглибокий, але темний, із струмочком на дні байрак.
Капітан виламав з ліщини куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв загостреним кінцем у грунт. Майор ішов метрів за п’ятнадцять від нього протилежним боком байраку, точніше не йшов, а, як кажуть, просувався, вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.
Вони пройшли, мабуть, із кілометр, байрак тут повертав, починалася досить широка скалубина. Бобрьонок зупинився па мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зупинилося на цій свіжій грудці, правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було — жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.
Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:
— Щось надибав?
Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар — земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут недавно.
Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим’яту траву й розрізану чимось гострим бур’янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді реготнув коротко й сухо — покликав майора й показав, як диверсант із знанням справи закопав парашут.
— Він вибирав землю жменями й кидав у струмок, — пояснив. — Грудку впустив, якби не вона, ніколи б не знайшли.
В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, — все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав місцевість.
Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак — метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав зробити це одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, подався до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.
І, можливо, вся ця історія якось пов’язана з оточенцем, що прижився був у молодиці. Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями — вилежувались на м’якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, але одразу вгамував себе. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі ж вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить. Не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:
— Ну що, капітане, порядок?
Проте Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.
— Порядок буде, коли цього парашутиста спіймаємо.
— Справа техніки.
— Не подобається мені все це.
— Чого ж, слід маємо.
— Від сліду до діла… А тут усе якось не за правилами. Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?
— Але ж сам чув: Карий попереджав — якась незвичайна операція.
— А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?
— Міг.
— І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він був з рацією, заховав би її в тайнику разом з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.
— Рацію абверівці могли залишити, — заперечив Бобрьонок. — У тієї ж Параски.