— Надто далекоглядно, — сказав Толкунов, але не дуже впевнено. — Давай, поки не стемніло, ще трохи походимо.
Вони пройшли байрак аж до кінця, обшукали всі підходи до нього, але нічого не знайшли. Попрямували до Жашковичів навпростець, ліс тут не дуже густий, підлісок витолочили жашковицькі корови — трава росла добре, й пастухам не треба було далеко ганяти череду.
Скоро в просвітах поміж деревами побачили далекі хати, знайшли галявинку й заховалися поміж ліщиновими кущами. Далі до села тягнулася лісова погорілиця з сиротливими пеньками й рідкою приземистою порістю, кращого місця для відпочинку годі було й шукати: все бачили довкола, а до них ніхто не підійшов би непомічений.
Бобрьонок підклав під голову сумку, з насолодою витягнув ноги.
— Як ти вважаєш, якщо покурити? — запитав Толкунов.
Майорові також смертельно захотілося закурити, взагалі цього не слід було робити, людина в лісі могла почути цигарковий дим, однак лише темніло, а досвідчений шпигун прийде, коли село спатиме.
— Давай, — погодився, — тільки обережно…
Толкунов, скулившись, чиркнув запальничкою, дав прикурити майорові від своєї цигарки, вони ховали вогники в руках і затягувались жадібно — знали, не куритимуть цілу ніч.
Потім полягали поруч головами один до одного, замовкли, вслухаючись у вечірні звуки засинаючого лісу, і Бобрьонкові здалося, що Толкунов задрімав. Але капітан нараз заворушився, повернувся до Бобрьонка боком і мовив, майорові здалося, із жалем:
— Війна скоро скінчиться…
— Скоро, — погодився Бобрьонок радісно. — От Польщу пройдемо, а там і Берлін! І кінець нашим трудам.
Толкунов не погодився:
— Робота тільки й почнеться…
— Скажеш таке!
— А всіляких гадів хто виловлюватиме? Дядя?
— А-а, ти он про що… — протягнув Бобрьонок. — А я подам рапорт про демобілізацію.
— Ти що? — аж жахнувся капітан. — Ти ж ас контррозвідки, три ордени, хто тебе відпустить?
— Що ордени… — зітхнув Бобрьонок, але, сам відчув, не зовсім щиро, бо не байдужий до своїх нагород — два Червоних Прапори й орден Вітчизняної війни другого ступеня заробив чесно й законно пишався ними.
— Ордени — це визнання, — заперечив Толкунов переконано. — Наші документи, збагнув?
Що ж, коли додержуватися цього погляду, то капітанові документи були першого гатунку: п’ять орденів, не рахуючи медалей, а ще, як кажуть, не вечір…
— Ти це справді про демобілізацію? — перепитав Толкунов.
— Вирішив.
— Дурницю робиш, — вів далі Толкунов, — для тебе в армії всі двері відкриті. Два курси інституту, знаєш, скільки зараз тягнуть? Вступиш до академії, вийдеш полковником.
Бобрьонок ліниво потягнувся і стиха проказав:
— Геолог я, розумієш?
— Ну і що? А я працював у МТС.
— Якщо любиш свою справу…
— А я цю полюбив… — Толкунов погладив обшарпану кобуру пістолета. — Тільки мені важче буде. Сім класів… Двадцять сім диверсантів — оце і є мій атестат!
— Ще й який! — заспокоїв його Бобрьонок. — І все тобі зарахується.
— Спіймаємо ми зараз цього шпигуна клятого, — несподівано перевів розмову на інше Толкунов, — і відіспатися можна. Я б задрімав на хвилин шістсот.
— І я б…
— Ні, ти б до Галки побіг…
Бобрьонок не заперечив: капітан таки мав рацію, і ніяка втома не втримала б його від побачення. Уявив собі Галюню: у гімнастерці й пілотці, коса вузлом лежить на потилиці, сірі очі на пів-обличчя, таких очей ще не бачив у жодної жінки.
— У нас є час поспати, — тверезо зваживши все, сказав Бобрьонок. — По сорок п’ять хвилин. Спочатку ти, а потім я.
— Можна, — погодився Толкунов. — Зараз у селі люди ще ходять. — Заснув одразу, спав тихо, мов сова, і Бобрьонок подумав, як це добре для розшукувача: вміти отак вмить розслабитися й відпочити. Він лежав і вслухався в нічні лісові шерехи: сонно цвірінькнула з кущів якась мала птаха, безшумно пролетів сич і запугукав одразу з сусіднього дерева — моторошно й жахно.
На мить і майорові стало лячно, як буває в дитинстві, коли залишишся сам у лісі, — за кожним стовбуром ввижається Небезпека, а сичеве пугукання видається мало не зойком щезника.
Хвилини тяглися довго, сон змагав Бобрьонка, він із заздрістю дивився, як тихо дихає Толкунов, крутився і тер собі щоки. Нарешті настала його черга — майор вільно простягнувся під кущем, та, либонь, за законом невезіння, сон відійшов, і Бабрьонок заснув нескоро. Прокинувся він од доторку капітанової руки — одразу сів, протер очі й запитав:
— Котра година?
— Початок дванадцятої.
— Рушили.
Вони вийшли до села й постояли трохи під розложистим краком. Парасчина хата видавалася якоюсь мертвою, принаймні безлюдною.
Пробираючись підліском, вони обминули село й розійшлися. Толкунов заліг у городі поміж соняхів, а Бобрьонок улаштувавсь у напівзруйнованому хліві так, щоб бачити підходи до нього з лісу.
За городами, що оточували хлів, починався моріг з ручаєм посередині, руслом струмка можна було дістатися до хліва майже непомітно, і Бобрьонок подумав, що кмітлива Параска недаремно обрала це місце для побачень.
У центрі села валували собаки, десь поблизу сонно заспівав півень, та одразу схаменувся і замовк — тиша, й тільки сичеве пугукання долинає з пущі.
Незнайомець вийшов з лісу рівно о дванадцятій годині, перебирався від куща до куща обережно, поки не сховався в улоговині, яку утворив струмок. І вислизнув з улоговини якраз навпроти хліва, метрів за п’ятдесят перед ним постояв, роззираючись, і обережно рушив у напрямі до Бобрьонка, що причаївся за дверима. Він зайшов до хліва сміливо й не криючись, був упевнений в цілковитій безпеці й лише зойкнув, коли майор заломив йому руки назад.
— Тихо, — наказав Бобрьонок. Зв’язав руки чоловікові й спритно обмацав його. Не знайшовши зброї, обмацав ще раз уважніше й увімкнув ліхтарика, освітивши обличчя нічного гостя. Молодий, років двадцяти п’яти хлопець, повновидий, кирпатий, дивиться злякано й губи тремтять.
— Хто ти? — запитав майор владно. — Й звідки?
Хлопець скривився, мало не заплакав і відповів приречено:
— Іван Заглада, і документи в мене є…
— Який Заглада й звідки?
— З лісу… Там курінь, і я живу…
Бобрьонок мовив з натиском:
— Швидше! Всю правду й до кінця. Коли закинули, з ким, яке завдання? Справжнє прізвище?
— Заглада, я ж кажу, що Заглада, і не вбивайте мене!
Бобрьонок підштовхнув його в глиб хліва.
— Але ж я не брешу, і ви зможете перевірити…
— Кажи: звідки й яке завдання?
— Яке завдання? Оточенець я і жив тут, у селі. В хаті Параски Ковтюх.
Тепер і майорові стало зрозуміло, що спіймали вони не ту рибу. На всяк випадок пригрозивши хлопцеві пістолетом, визирнув з хліва й мало не зштовхнувся з самою Параскою. І одразу ж у темряві за нею виринув Толкунов.
Параска, опинившись між двома чоловіками, метнулася вбік, але від капітана не втік би найспритніший диверсант, не те що жінка.
— Не роби дурниць! — наказав.
Він підштовхнув Параску до хліва, де стояв у кутку хлопець із зв’язаними руками, — жінка кинулася до нього, обійняла й заплакала.
— Що вони зробили з тобою, Івасику! — вигукнула. — І чого кидаєтесь на людей? — обернулася люто.
— Ви знаєте цього хлопця? — не звернувши уваги на її лемент, спокійно запитав Бобрьонок.
— Чом не знати? Чоловік мій.
— Як називається?
— Іван Заглада. З сорок першого в мене, й люди можуть підтвердити.
Бобрьонок почув, як розчаровано гмикнув Толкунов у нього за спиною, і запитав:
— У якій частині служили, Заглада, і як потрапили в оточення’
Хлопець виструнчився, скільки дозволяли зв’язані руки, й доповів чітко, наче своєму ротному командирові:
— Сержант тридцять шостої гаубичної батареї вісімдесят першого артдивізіону. Нас оточили під Рівним, розгубив своїх і вирішив залишитися. Мав поранення в ногу й не міг іти… — додав, похнюпившись.
— Чому не з’явився у найближчу військову частину після визволення?
Заглада шморгнув носом, блиснув очима на Параску й відповів винувато:
— Вона не відпустила…
— Але ж ти солдат.
— Солдат! Я їй казав: мушу йти до своїх, вона плаче — не пущу, бо вб’ють… У лісі курінь обладнала, за болотом, там місця чорні, ніхто не ходить, а вночі в сараї зустрічалися.
— Ти дезертир! — раптом люто вигукнув Толкунов. — Типовий дезертир і зрадник. Підеш під трибунал, штрафбат забезпечений! Ясно?
Хлопець опустив голову.
— Куди вже ясніше…
— Хто з селян може підтвердити, що він справді оточенець? — запитав Бобрьонок у Параски.
Та нарешті відірвалася від хлопця.
— Його не розстріляють? — запитала, дивлячись лячно.
— Я кажу: обійдеться штрафбатом… — Толкунов вимкнув свій ліхтарик, економлячи батарейки.
— Тут кожен у селі знає мене. Я не допомагав німцям і не служив у них, усі підтвердять, — сказав Заглада.
— Держався за спідницю, — зневажливо кинув Толкунов.
— Чекайте, — нараз випростався хлопець, — я догадуюсь, кого ви шукаєте. Параска бачила в лісі й казала мені…
— Кого? — підскочив до жінки Толкунов. — Кого й коли, кажи швидше!
— Лейтенант з Сидором, ще накульгував. Учора вранці, бачу, чимчикує якийсь лейтенант до Жашковичів. Іван мусив повертатися до лісу, і я саме вийшла звідти, з хліва. Я заховалася — до кого, думаю, іде? Чагарниками обійшов Жашковичі, а потім на стежку звернув, що до лісника. Та стежка тільки до лісника, — додала впевнено, — ми тут усі стежки знаємо.
Бобрьонок розв’язав хлопцеві руки.
— Зараз ми покажемо тебе комусь із села, — сказав, ховаючи ремінь. — Якщо ти оточенець, відправимо тебе до маневицької комендатури.
Заглада поворушив пальцями, розминаючи руки. Параска прихилилася до нього.
— Я одразу запідозрила того лейтенанта, — сказала. — Чого ховатися в кущах? Та й лісник підозрілий, кажуть, з бандерами зв’язаний.
Толкунов перезирнувся з Бобрьонком.
— Пішли, бо й так забарилися…
5
Оберштурмбанфюрер СС Грефе уважно прочитав характеристику, вдоволено відкинувся на спинку стільця. Здається, кандидатура відповідає усім вимогам: нарешті знайшли людину, яка задовольнить усіх. Бо дані на цього агента вимагає Сам Кальтенбруннер, та й бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг, начальник VI управління головного управління імперської безпеки й безпосередній начальник Грефе, безумовно, ознайомиться з нею. Оберштурмбанфюрер присунув до себе характеристику, ще раз уважно вивчив її.
Петро Іполитов. З кінця двадцятих років по сороковий мешкав на Україні, в Узбекистані, Башкири. Під різними прізвищами. Перед війною, використавши службове становище завідуючого нафтобазою на одній із станцій Туркестано-Сибірської залізниці, прихопив велику суму грошей, зник з нею, переховувався деякий час.
Оберштурмбанфюрер потер ніс кінчиком випещеного з відполірованим нігтем пальця, що свідчило про вдоволення і гарний настрій. Вивчав характеристику далі.
У листопаді сорок першого року Іполитова мобілізують до армії, де він служить спочатку командиром взводу, потім — роти. У травні сорок другого, улучивши зручний момент, переходить на бік німецької армії. Під час допитів повідомив командуванню багато важливих фактів, що мали неабияке військове значення.
Що ж, це також свідчило на користь Іполитова: отже, готувався до переходу через лінію фронту й прийшов не з порожніми руками.
Далі, в справі є письмова заява Іполитова, в якій він зобов’язується вірно служити німецькому командуванню і просить призначити його бургомістром одного з окупованих міст.
Грефе знову потер ніс. Так, у цього Іполитова губа, як кажуть, не з лопуцька, на це треба зважити.
У сорок третьому році Іполитов потрапив до Австрії, де ним зацікавилося гестапо. Тривалий час його прискіпливо перевіряли: виконуючи завдання гестапівців, Іполитов був провокатором у концтаборах та віденській тюрмі. Прикидаючись чесним радянським командиром і навіть політпрацівником, він завойовував довір’я військовополонених, виявляв комуністів та командирів Червоної Армії, виказував підпільників, попереджав гестапо про втечі полонених.
Намагаючись вислужитися, Іполитов сам підбурював полонених до втечі, інформуючи в останню хвилину табірне начальство.
У серпні сорок третього року після чергової провокації у віденській тюрмі, коли Іполитов виказав велику групу радянських патріотів, він був офіційно завербований співробітником СД “для виконання спеціальних, особливої державної ваги акцій”.
В Австрії Іполитов закінчив школу агентів розвідки.
“Боже мій, — подумав Грефе, — не людина, а джерело позитивних якостей. Цей Іполитов уже ніколи не зможе перейти на бік росіян: розуміє, що там на нього чекає”.
Далі в характеристиці перераховувалися такі риси Іполитова, як винахідливість, вміння швидко орієнтуватися в складних обставинах, ненависть до всього радянського, страх перед покаранням за вчинені злочини. Відзначалися негативні риси — жадібність, кар’єризм, абсолютна безпринципність.
Але ж, вирішив Грефе, це скоріше свідчить на користь Іполитова: знатиме, що його чекатимуть винагорода й почесті третього рейху, намагатиметься якнайретельніше виконувати завдання.
Грефе натиснув на кнопку, і в дверях кабінету з’явився унтерштурмфюрер Продль. Грефе кивнув, запрошуючи його сісти.
— Я задоволений вами, Продль, — сказав, — кандидатура видається мені придатною, гадаю, вона влаштує всі інстанції.
Продль мало не підскочив на стільці від радості. Щоправда, він не знав, яка саме місія визначена Іполитову, йому сказали тільки, що потрібен рішучий, сміливий і розумний агент для виконання надзвичайно важливого завдання. Він перебрав їх уже десятки, Іполитов підходив найбільше, й дуже приємно, що його думку поділяє сам оберштурмбанфюрер.
— Де він? — запитав Грефе.
— Чекає, — кивнув на двері Продль.
— Ведіть його сюди.
Іполитов зайшов до кабінету, виструнчився, пильно дивлячись на начальство, а в тому, що начальство високе, не сумнівався. Мундир оберштурмбанфюрера СС, підполковник по-армійському, наче не такий уже й великий чин, але тут, у головному управлінні імперської безпеки, свої закони, і навіть всім відомий Отто Скорцені носить скромні відзнаки штурмбанфюрера.
Іполитов сподобався Грефе: обличчя енергійне, дивиться віддано, акуратний і підтягнутий.
— Сідайте, — вказав на стілець навпроти Продля. — Сідайте, гер Іполитов, як вас влаштували в Берліні?
Іполитов задоволено всміхнувся. Двоповерховий комфортабельний котедж на околиці Берліна дуже сподобався йому. Дві спальні на другому поверсі з окремими ваннами, велика вітальня на першому з килимом на всю підлогу, бар — не вистачало тільки жінок, але Продль пояснив, що, зрештою, будуть і вони, аби Іполитов справив враження на начальство.
— Усе дуже добре, гер оберштурмбанфюрер, — відповів зовсім щиро, — краще бути не може.
— Ми вміємо цінувати відданість, однак вимагаємо роботи, якщо хочете, віддачі.
— Цілком справедливо.
— Мені приємно, що ви усвідомлюєте це.
Іполитов не відводив погляду від видовженого обличчя есесівського підполковника. Бачив його наскрізь. Зараз почне обіцяти всякі блага, наговорить сім бочок вовни, — обіцяти, звичайно, можна, якщо виконають хоч половину, — і то добре, зрештою, все правильно, його влаштовує і скромніший особняк, не все приходить одразу, потрібен трамплін…
— Унтерштурмфюрер, — нараз обернувся Грефе до Продля, — організуйте нам кави. І по чарці коньяку.
Продль збагнув, що його просто відсилають, але нічим не виказав незадоволення. Начальству завжди видніше, певно, він уже виконав своє завдання — далі з цим Іполитовим працюватимуть інші. І все ж якийсь хробачок ворухнувся в ньому: це ж треба, один виконує чорну роботу, інший знімає вершки. Але Продль твердо знав, що ніколи не слід виказувати свій справжній настрій — світ тримається на чиношануванні, досягти великого можна, тільки почавши з малого, лише щасливчикам усе дається одразу, а до таких Продль себе не зараховував.