— Так, але не заради сумок.
— Це ясно. А як ви мене розпізнали?
— Не було ніякої потреби розпізнавати вас. Я стежила за вашим автомобілем, знаючи, що людина, яка вийде з нього, — то мій об'єкт.
— Ви стежили за мною ще від «Чорного цапа»?..
— Облишмо ці спогади, — відповідає Мод, переходячи до наступної вітрини.
Наступна, або чергова вітрина — з ювелірними виробами, отже, цілком заслуговує на жіночу увагу. І, поки дама милується тими цяцьками, я знову пускаю пробну кулю:
— Що б ви сказали, якби я запропонував вам вибрати щось собі за мій рахунок?
— Не бачу підстав, щоб ви це робили. Після того, як я вас пустила до своєї спальні…
— І все-таки уявіть собі, що я це зроблю.
— Звичайно, відмовлюсь.
— Ви не любите діамантів?
— Я не люблю підкупу.
— При чому тут «підкуп»?
— Ніколи нічого не дають задарма, Альбере. Хіба щось зовсім нічого не варте. А діаманти мають ціну.
— Мабуть, ви й справді не дуже любите їх. Хоча носите діамантовий перстень.
— Я б не стала витрачати гроші на діамантовий перстень, — зауважує Мод, повільно рушаючи далі вздовж вітрин. — Це подарунок колишнього чоловіка.
— У вас був щедрий чоловік, — бурмочу я, намагаючись уникнути зіткнення з хлопчаком, який мчить на роликах просто на мене. В останню мить хлопчак різко звертає, задоволений, що налякав мене, й прямує до наступної жертви.
— Він не був скнарою, — чую голос Мод.
— Однак випивав… — висловлюю здогадку.
— Так, у межах дозволеного.
— Тоді він був садистом.
— Ні, не був і садистом.
— Отже, залишається класична причина: зрада.
— І цього разу помилилися, — ледь помітно всміхається жінка. — Ви, певно, спеціалізуєтеся на вгадуванні походження й фаху.
— Гаразд, здаюся, — кажу я.
— В такому разі ходімо до кав'ярні — отут, за рогом.
Мод — ласунка. Якщо не бари, то кав'ярні. Зрештою, не можна ж безперестану, мов кінь, обходити цю пішохідну зону. Завдяки Мод я знаю вже всі довколишні кав'ярні з усіма їхніми традиційними ласощами — від легких фруктових тістечок, увінчаних кремом і шоколадом тортів, названих хтозна-чому «Чорною горою», — і аж до «Віденського торта».
В цих закладах панує спокійна, напівсонна атмосфера. Відвідувачі — переважно дами середнього віку й старші, бо молодші ще дбають про свою фігуру. У довгій шафі-холодильнику під скляним ковпаком красуються вищезгадані торти, а кавоварка принадно поблискує нікельованими частинами. У приміщенні багато тихих куточків, зручних для ведення інтимних розмов і пліток; оббивка — в м'яких тонах, настільні лампи — ч рожевими абажурами. Одне слово, затишок і вишуканість.
— Отже, розлучення без причини, — підсумовую я, коли ми влаштовуємося в окремій кабіні.
— Дивна ви людина, Альбере. Яка може бути серьйозніша причина для розлучення, ніж сам шлюб?
— Але тоді навіщо було одружуватися?
Вона не відповідає на моє запитання, бо саме в цю мить до нас наближається офіціантка в білому мереживному фартушку й білому чепчику.
— Що ви візьмете? — запитує Мод, детально виклавши офіціантці своє замовлення..
— Каву.
Коли офіціантка відійшла, дама провадить далі:
— Дивуєтесь, що мене не спокушають діаманти, а самі залишаєтесь байдужим навіть до таких невинних спокус, які пропонує кав'ярня.
— Що за проза: порівнювати коштовне каміння з якимись тістечками!
— Ви нагадали мені моє дитинство, — ледь усміхається жінка. — Більшість дітей у нашому кварталі була задарована іграшками, а дехто мав тільки якусь одненьку дешеву лялечку, куплену в універмазі. Та не обов'язково ті, перші, були щасливіші за других.
— А ви належали до яких?
— Невже не здогадуєтесь? Наш будинок залишився від тих часів; коли в цьому кварталі мешкали скромні люди. Та з часом навколо повиростали розкішні вілли з терасами й садами. «Тобі нема чого робити в товаристві дітей багатіїв, біля них ти від заздрощів ковтатимеш слину, — казав мій батько. — Тож залишайся вдома». І я сама гралася на подвір'ї з двома лялечками з дешевого універмагу. Двох ляльок цілком досить, щоб утворити сім'ю, а потім готуєш для неї квартиру, меблі, тощо…
— У вас було самотнє дитинство.
— Така вже моя доля. Хіба може бути краща життєва школа, ніж самотнє дитинство!
Не час заперечувати, бо офіціантка саме приносить замовлення: два тістечка й порцію морозива для Мод і мою скромну каву.
— І все-таки ви не сказали про причину вашого розлучення, — кажу я, коли Мод впоралася з тістечками й морозивом. — Мабуть, тому що причина крилася в вас.
— Я не гніваюсь на вас, що ви обрали моє минуле, як спосіб згаяти час, — бурчить Мод. — Але й цього разу ви не вгадали.
Не заперечую. Але й вона, здається, відчуває потребу якось згаяти час, бо після короткої паузи веде далі:
— Певно, ви ніколи не були одружені, коли не розумієте, що всякий шлюб — це вже достатня причина для розлучення. Може, я б не зробила цього, якби натрапила на когось із тих слабохарактерних чоловіків, що потуратимуть усім твоїм звичкам. Тільки мій чоловік хотів, щоб я потурала його звичкам, приймала вдома неприємних типів, бо він вважав це корисними зв'язками, йшла до нього в ліжко, коли він забажає, мала дитину, тому що він цього хотів, і навіть покинула роботу, бо пан, бачте, заробляв цілком достатньо для двох.
Вона не звикла до тривалих промов, тому, коротко виклавши суть справи, замовкає, щоб перепочити й обвести поглядом пістряві жіночі капелюшки найрізноманітніших моделей.
Капелюшки змовницьки купчаться по троє-четверо, промовисто нахиляються один до одного.
— А в той час ви вже працювали у Сеймура… — кидаю навмання.
Мод знову мовби нехотя усміхається:
— Ви й справді сильний у розгадуванні професії.
— А ваш чоловік, звичайно ж, був колегою Сеймура… — наважуюсь я ризикнути ще.
Цього разу вона мовчить, наче розмірковує, чи не занадто відверта зі мною.
— … маю на увазі — соціолог, — уточнюю я.
— Не будемо вдаватися в деталі, — пропонує дама.
— Це не деталі. Адже ви заради роботи розірвали шлюб…
— Я розірвала шлюб заради своєї свободи.
— Про яку свободу можна говорити, маючи таку роботу!
— Будь-яка робота — це завжди залежність, Альбере. Свобода лише пауза між двома робочими днями, і я, щоб ви знали, хочу сама розпоряджатися цією паузою.
— Все-таки ви захоплені своєю професією.
Вона не відповідає.
— Мабуть, завдяки Сеймурові.
— Чи не здається вам, що ми вже насиділися в цій кав'ярні? — запитує дама.
Я киваю й роблю знак офіціантці підійти.
— Спущуся в «Діоніс» випити кави, — кажу я. — В нашому славному готелі препогана кава.
Каву в «Європі» справді готують за давньою німецькою звичкою: якнайбільше цикорію і якнайменше кави.
— Так, так, ідіть, — погоджується Мод. — Я теж скоро прийду. Маю телефонну розмову.
Ранок теплий, і день обіцяє бути жарким, як усі ці останні дні, втомливі й довгі. Але спека мене не лякає, бо на мені вже легкий костюм з синьої джинсової тканини. Мод також у світло-синій лляній сукні. Взагалі кажучи, наше вбрання досить легковажне для такої солідної пари, як ми з нею.
Мій джинсовий костюм — це, власне, єдине корисне надбання за час наших тривалих блукань пішоходною зоною.
— Чи не подарувати вам літнє вбрання? Ви ж спечетеся у цьому вашому чудовому костюмі, — сказала того дня моя супутниця.
— Дякую. Я можу й сам його купити.
— Тоді чого ж ми чекаємо?
Тож ми ввійшли до «Карлштадта», дама залишила мене у відділі чоловічого одягу, а сама подалася на інші поверхи.
Останнім часом Мод дедалі частіше довіряла мені, це дуже легко пояснити, зваживши на те, що мій бельгійський паспорт був у неї в сумочці, а про австрійський вона навіть не підозрювала.
Саме цей австрійський паспорт заважав мені вирватися з обіймів зимового костюма. Бо літній одяг шиють, як правило, з такими мініатюрними кишеньками, куди не покладеш нічого, крім запальнички. Тим-то, відколи цей одяг став модним, чоловіки почали носити за прикладом жінок ручні сумки, щоб ховати в них своє дрібне рухоме майно.
Так, чоловік у джинсовому костюмі не може сховати свій паспорт у надійне місце — внутрішню кишеню. Та й чи таке вже надійне місце та внутрішня кишеня? Відколи я одержав оцей свій наскільки рятівний, настільки й небезпечний австрійський документ, я став шкодувати, що між мною і Мод установились інтимні стосунки. Коли мені випадало опинитися в її кімнаті, це було не спання, а тривожний напівсон: мене не полишала думка, що дама може обшукати мої кишені. Я перебрав у думках усі можливі схованки, але всі вони не здавалися надійними. Притулити паспорт до спинки шафи, засунути його у вентиляційний отвір чи під розідрану шпалеру за ліжком — одне слово, сховати десь у кімнаті — все це було несерйозно, бо професіонал, роблячи у кімнаті трус, передусім звернув би увагу саме на ці місця. Покласти документ у конверт і залишити на зберігання в сейфі готелю чи на пошті як бандероль «до запитання»? Ні. Поліція потай перевіряє всі подібні місця.
Тож якщо вже тримати паспорт при собі, то яке має значення — носити його в кишені чи в ручній сумці. Сумка навіть краще — в ній ніколи не тримають нічого цінного, її кидаєш туди-сюди й можеш навіть десь забути. І взагалі — те, що найпомітніше, менше впадає в око й не викликає підозри.
Отже, я в легкому джинсовому костюмі, з чорною сумкою на руці — такий собі підстаркуватий гульвіса, якому вже за сорок і починає сивіти волосся.
Ресторанчик чи, коли хочете, кав'ярня «Діоніс» є мовби складовою частиною ансамблю музею римського мистецтва, що приліпився біля підніжжя кафедрального собору. Вдала вигадка архітектора: люди, годинами тиняючись серед холодного мармуру, відчувають потребу зігрітися, а такі, як Мод і я, можуть ходити в цей ресторанчик з таким відчуттям, ніби вони відвідують музей.
Заклад має цілком сучасний вигляд: великий паралелепіпед із скла й алюмінію, з вікон якого відкривається вся довколишня панорама; видно й фасад нашого готелю. Влаштовуюсь біля одного з вікон; ресторан майже порожній — вже не ранок і ще не обід, тож офіціантка одразу ж приносить мені замовлену каву.
Так, фасад готелю видно чудово, навіть вікно моєї кімнати — третє ліворуч на другому поверсі; занавіски на вікні підняті, і я можу побачити й дещо в кімнаті, а саме — велику рухливу синю пляму. Синю, як фартушок прибиральниці, тільки фартушки прибиральниць — білі, на відміну від туалету шановної Мод. Оце така, значить, довіра! Добре, що я вчасно подолав легковажне поривання сховати паспорт у готелі.
Дама з'являється в «Діонісі» за чверть години; вона просто чарівна в своєму блідо-синьому вбранні. Ну, просто візьми й розцілуй!
— Гадаю, що, чекаючи обіду, ви не відмовитесь від другого сніданку, — пропоную я, коли Мод сідає навпроти мене.
— Не спокушайте мене, Альбере. Я вже поповнішала на три кілограми, відколи з вами.
— А хіба коли ви не зі мною, то сидите на дієті?
— Ні, але роблю вправи.
І щоб я не подумав казна-що, пояснює:
— Зовсім коротенькі вправи.
— Підводитесь навшпиньки, виставляючи вперед свій могутній бюст…
— Не кажіть дурниць. У мене вдома є пристосування з педалями. Все одно що їхати на велосипеді на місці.
— «Вдома»? Де це «вдома»? В Америці чи тут?
— І там, і тут. Я ж вам казала, що працюю в торгівлі. Тож доводиться подорожувати…
Офіціантка уриває нашу розмову, аби почути, що Мод не треба нічого, крім великої порції морозива з вершками.
— Які у вас плани на сьогодні? — Цікавиться дама, покінчивши з морозивом.
— А ви, здається, сьогодні в доброму настрої? — запитую я у свою чергу.
— Авжеж, сьогодні неділя, — каже вона. — Навіть за Біблією неділя — день неробства.
— У нашому календарі останнім часом усі дні недільні.
— В такому разі що ви скажете про обід у «Лавальє» разом з Дейзі й Ерліхом?
— Ці питання вирішуєте ви.
— Вам відомо, що я нічого не вирішую. Взагалі, не зганяйте на мені свій поганий настрій.
Справді, слід тримати себе в руках. І я кажу собі, що через три дні ця прикра історія з обідами, вечерями й безцільним тинянням нарешті скінчиться.
— Власне, хто така Дейзі? — запитую я, щоб підтримати розмову.
Вона мовчить, тому я знову запитую:
— А Ерліх?
— Годі надокучувати мені своїми запитаннями! З Ерліхом — усе зрозуміло.
— І все-таки?
— Посередник у подібних оборудках. Авантюрист.
— Однак ви, певно, чимось його тримаєте…
— Його тримає Дейзі. Ідіть до неї й розпитайте.
— Я б вас не проміняв навіть на цілий гарем таких, як Дейзі, люба.
— Будемо сподіватися, — каже вона скептично.
З'являється продавець газет. Беремо по примірнику того бульварного видання під назвою «Більд», яке всі зневажають, але всі й читають, і таким чином на певний час звільняємося від потреби обмінюватися пустими фразами.
— Ходімо, якщо не заперечуєте, — пропонує дама, глянувши на годинник.
— Ай справді вже час, — киваю я. — Поки доберемося до «Лавальє», вже настане й обід.
На жаль, обід не настане, навіть якщо ми будемо повзти. «Лавальє» міститься на цьому ж майдані, за двісті метрів звідси.
— Все-таки ми могли б зайти в цей музей, — повагавшись, каже Мод, коли ми виходимо надвір.
— Ви вже вп'яте пропонуєте це мені. Я ж вам казав, що не маю бажання дивитися на каміння. Надивився у вашому Ідарі.
— Тоді ходімо в картинну галерею.
— Одного разу я вже був у галереї і почував себе там якось незатишно.
— В якій галереї?
— У Лондонській. Пам'ятаю, що на картинах було забагато крові й відтятих голів.
— Що ж, люди малювали життя. А життя сповнене жахів.
— Чому «жахів»? Деякі інститути, такі, як ваш, звітують про «жахи» як про здобутки.
— Чого це ви сьогодні чіпляєтеся до мене? Казала ж вам, що я тільки технічний працівник.
— Певно. Але хтось інший сказав би, що всі ми відповідаємо за все.
— Знаємо таких демагогів.
— Мабуть, таким демагогом був і Христос.
Ми повільно наближаємося до «Лавальє», та ось Мод згадує, що ще рано, й повертає назад.
— Не знаю, як було за часів Христа, але визнайте, Альбере, що сьогодні ніхто ні за що не відповідає. Ніхто, крім, можливо, мозкових трестів, про які ви згадали.
— Існують й інші думки з цього приводу, — кидаю байдуже, так само безтурботно помахуючи маленькою чорною сумкою з австрійським паспортом.
— Які інші думки? Чим і перед ким завинили ці люди? — Вона показує рукою на гурт туристів, що сунуть площею. — Адже якщо завтра над містом вибухне бомба, вона спопелить їх разом з усім іншим навколо. І вони не в змозі якось запобігти катастрофі.
— Цього ви не можете знати.
— Знаю. З власного досвіду.
— Ви вже пережили атомний апокаліпсис?
— Пережила інший апокаліпсис. В'єтнамський.
— Брали участь у війні?
— Брала участь проти війни. Ходила перед Білим домом з такою ж молоддю, запальною й пустоголовою, як і я, скандувала заклики до миру й любові, писала гасла на стінах, взагалі воювала проти насильства, аж поки насильство схопило мене й потягло до поліцейської машини…
— Думаю все-таки, що вас не затримали.
— Затримали. Нас заштовхали у величезну клітку в якомусь підземеллі, щоб ми мали час подумати й розкаятися. Розмовляти заборонили, та в нас і не було бажання розмовляти. До всього у мене нестерпно боліло забите коліно. Минула ціла доба, поки нас почали по одному виводити. Нарешті дійшла черга й до мене. В кабінеті, куди мене привели, сидів якийсь поліцейський офіцер, схожий на горилу. І знаєте, що сказав мені той тип?
— Щоб ви поводилися пристойніше.
— «Ця війна, — сказав він, — закінчиться, але не тому, що ви цього хочете, а тому що немає такої війни, яка б почалася й не закінчилася. І закінчиться не тоді, коли тобі хочеться, моя дівчинко, а коли вирішать шефи. Тож якщо маєш кебету, забирайся додому. А якщо ні — тягатимуть тебе по поліцейських дільницях і даватимуть прочухана. Й не буде від цього користі. Розумієш чи ні: жодної користі!» Уявляєте: треба було потрапити в поліцію, щоб почути цю істину від якоїсь горили! Та мені довелося ще чимало витерпіти, перш ніж я збагнула ту істину. А потім настав мир. Вийшло саме так, як сказав отой тип: мир настав не тому, що ми добивалися його, а тому, що політики вирішили — треба кінчати з цією війною, бо доведеться розпочинати атомну.