Я не заперечую. Кидаю в склянку трохи льоду і в свою чергу дегустую. Сеймур тим часом дістає з кишені кілька знімків і подає мені:
— Що ви скажете про цю продукцію?
— Зовсім аматорська, — відповідаю я, нашвидку переглядаючи знімки.
Вони й справді любительські, але досить точні. Ерліх і я в різні моменти нашої вчорашньої розмови в ресторані і в барі готелю «Хілтон».
— А тепер послухайте це, — пропонує Сеймур, дістає з другої кишені мініатюрний магнітофон і натискає кнопку.
Знову Ерліх і я, цього разу репрезентовані своїми голосами. Голоси звучать зовсім автентично.
«Я: — Постачальник чого?
Ерліх: — Усього. Що вам треба? Пістолети, автомати, ручні гранати?.. Але у вас, певно, є свої постачальники.
Я: — Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна.
Ерліх: — Яка кількість вас цікавить?
Я: — Кількість не має значення. Я оптовик.
Ерліх: — У такому разі можемо укласти якусь угоду. Не хочу хвалитися, але я теж не розмінююсь на дрібниці…»
— Ну, що скажете? — запитує американець.
— Вульгарний монтаж — і тільки.
— Ви необ'єктивний, Майкле, — хитає головою Сеймур. — Для вас це, можливо, монтаж, бо ви знаєте справжню розмову. А уявіть собі, як прозвучить цей запис для необізнаних, особливо в супроводі знімків вашої дружньої зустрічі.
— Якщо слухачі такі необізнані, що навіть не мають уявлення про трюки монтажу…
— Ні, ні. Ви необ'єктивний, — знову хитає головою американець. — А уявіть собі, коли до цього матеріалу буде додано ще кілька таких самих, які документально підтверджують ваші оборудки з іншими особами все в тій же сфері бізнесу на зброї…
— Припустімо, що уявляю. Ну і що далі? Після того, як ви вже одного разу звинуватили мене в убивстві, навіщо вам звинувачувати мене ще й у торгівлі зброєю?
— Не вас, Майкле. Ви лише козир у цій грі, я ж вам про це вже казав. Звинувачення буде спрямоване проти інших.
— Але й проти мене.
— В разі потреби. Та це не має ніякого значення.
— Звичайно. Що вам до того, як я згорю! Планета й так перенаселена.
— Поки настане час горіти, вас уже давно тут не буде.
— Тобто ви заздалегідь зі мною розправитесь?
Він безпорадно розводить руками, наче хоче сказати: спробуй порозумітися з таким ідіотом.
— Невже вам не ясно, що коли б я готував над вами розправу, то не розкривав би своїх планів.
— А може, навпаки: втаємничуєте мене в свої плани, бо мене вирішено ліквідувати.
— Цей словесний пінг-понг справді набридає, — бурчить Сеймур. — Беріть чарку і спокійно вислухайте мене.
— Слухаю вас. — Я зручніше вмощуюсь у кріслі й заплющую очі, щоб продемонструвати повне примирення.
Це примирення триває не більше п'яти секунд. Коли маєш справу з такою людиною, як Сеймур, краще бути насторожі, ніж заплющувати очі.
Американець підводиться, ступає кілька кроків до бордюру тераси, роззирається довкола й випльовує недокурок у безодню. Потім повільно обертається, прихиляється спиною до поруччя й дивиться на мене.
— Я не сплю, — озиваюсь я.
— Чуєте, Майкле: ми виготовили й продемонстрували непоганий матеріал, ми могли б виготовити щось подібне іще, не відкриваючи вам своїх таємниць. Мої жінки досить спритні, щоб спрямувати розмову в бажане річище, а технік цілком досвідчений, щоб перетворювати ці невинні розмови на звинувачувальний матеріал. Взагалі ви були б змушені працювати на нас, навіть не знаючи, з якою метою ми вас використовуємо. Так чи ні?
— Запитайте про це Мод.
Він підводить брови, наче не розуміє, що я хочу цим сказати.
— Мод справді згадувала, що у вас виникали якісь сумніви… Але погодьтесь, що невиразні сумніви й конкретна підозра — це різні речі.
— Згоден, — киваю я. — Якщо ви прагнете уникнути пінг-понгу.
— Сумніви — то ваша справа, Майкле. Хто на цьому світі не мучиться сумнівами! Я ж розкриваю вам суть операції не для того, щоб розвіяти ваші сумніви, а для того, щоб усе пройшло легше й швидше. Два моменти, які однаково стосуються і мене, і вас, — легше й швидше.
— Але ж ви втягуєте мене в історію з компрометацією, а це компрометує передусім мене.
— Справді, це для вас великий ризик! — глузує американець. — Непорочний, наче ангел, Майкл!.. А втім, в ієрархії небесних істот ви навіть архангел…
— Не прикидайтеся наївним, — уриваю я його. — Йдеться про компрометацію мене не тут, а перед моїми товаришами. Я справді займаюсь торгівлею, але ніхто ніколи не доручав мені торгувати зброєю.
— Це ваш клопіт, — знизує, плечима американець. — Не бачу тут нічого спільного з моєю операцією.
— Якщо не бачите, дозвольте пояснити. Чим би ви мені не погрожували, я не включуся в операцію, яка може перерости в політичний скандал і заплямувати мою країну.
— Облиште патетичні декларації, шановний, — примирливо кидає Сеймур. — Який там політичний скандал! Йдеться про внутрішні справи між нашими відомствами.
— Це на даному етапі. А коли завтра все це буде підсумовано і в одному з тих ваших відомств назбирається ціла папка фальшивих звинувачувальних матеріалів, де гарантія, що відповідальний шеф не схоче мати з них подвійну користь? «Комуністичний агент торгує зброєю під носом федеральної поліції» — непогана сенсація для західної преси й не менш корисна для вас.
— Дурниця, — знову знизує плечима Сеймур. — Чистісінька дурниця. Невже ви не розумієте, що коли й виникне скандал, то це буде скандал третьої категорії.
— Ваша нумерація мені нічого не говорить.
— Вам добре відомо, що всі подібні заходи в цій галузі зводяться до трьох категорій: перша категорія — скандал, який приносить користь нам і навколо якого ми здіймаємо якомога більший гвалт, а ви скромно мовчите. Друга категорія — скандал, корисний вам і, звичайно, гвалт здіймаєте ви. І третя категорія — скандал, який з різних міркувань однаково неприємний для кожної із сторін, тому він безшумно губиться в секретних архівах.
— Ваша лекція досить повчальна, — визнаю я. — Проте ж я помітив: завжди, коли ви підноситесь у сферу наукової абстракції, це робиться для того, щоб замаскувати підготований проти мене удар.
Він підходить до столика й бере склянку. Лід розтанув, і напій став майже безбарвним. Сеймур доливає з пляшки трохи скотчу й відпиває.
— Жарко, — хрипить американець.
Він пропускає вузол краватки й розстібає комір.
— Гарний день, — кажу я, просто щоб заперечити йому, й підводжу погляд на вигоріле від спеки небо.
Саме небо. Місто десь під нами, ми зовсім ізольовані тут, під зелено-білим дашком, серед тиші, яку підкреслює м'яке рівне дихання вентилятора.
Сеймур дістає чергову сигарету, клацає запальничкою й потягується в кріслі.
— Під час нашої попередньої розмови новий варіант був лише проектом. Однак від учора операція в дії. І оскільки ви скаржитесь, що вас тримають у цілковитому невіданні, я вирішив, що надалі ми працюватимемо відкрито, Майкле. Так буде краще для нас обох.
— Я не заперечую.
— Вам відомо, що є вироби, які виготовляються всюди в неймовірній кількості. Це зброя. Озброєння зростає в пекельній прогресії, до того ж зброя дуже швидко старіє. Стару замінюють новою, нову — ще новішою, одне слово, машина працює на повний хід. Не знаю, проте, чи замислювались ви коли-небудь над тим, що роблять із застарілою зброєю?
— Її вивозять у крамниці й там продають разом з краватками, що вийшли з моди.
— Може, її не вивозять у крамниці, але приблизно так воно й буває. Певно, ви чули про «Інтерармко»?
— Хто не чув!
— «Інтерармко» купує в нашої армії застарілу зброю, а потім різними каналами пересилає її своїм клієнтам. Та, як вам сказав учора Ерліх, питання транспортування часто завдає серйозного клопоту. Саме тому наш тутешній штаб, замість повертати застарілу зброю назад, у Штати, складає її на місці в ангари, які формально належать армії, а фактично є власністю «Інтерармко». Ще до недавнього часу інтендантом одного з таких складів був ваш давній знайомий Томас.
— Ви хочете сказати, що його вже вигнали?
— Ще ні. Але й це станеться. Бо Томас, як ви здогадуєтесь, іноді укладав угоди на постачання зброї з власної ініціативи, а гроші клав собі в кишеню. Дирекція — за океаном, зброї — багато, ревізію роблять вряди-годи й дуже приблизно, то чому ж людині не попрацювати на себе, замість сидіти склавши руки! Суб'єкт, який допомагав йому в цій приватній торгівлі зброєю, також ваш знайомий, Ерліх. — Сеймур підводиться й широкими кроками міряє терасу. Йому важко всидіти на місці більше п'яти хвилин. — Останнім часом, однак, сталися зміни. Томасу довелося відмовитись від сольної партії й задовольнитися партією другої скрипки в дуеті, нав'язаному йому згори. Не знаю, чи то щось пронюхали в дирекції про його приватні оборудки, чи просто вирішили влаштувати на тепленьке місце ще одного паразита, але в концерт включили й першу скрипку. Тепер шеф секції Райєн, а Томас його підлеглий.
Американець перестає ходити й спирається на поруччя.
— Я вже казав вам, Майкле: моя мета — Райєн.
— Якщо ваш Райєн веде подвійну гру, чому ви не викриєте його, замість клеїти фальшиві звинувачення.
— На жаль, він не веде подвійної гри. Надто дурний для нашої професії. Зате в інших справах він кмітливий. Тому свого часу його виключили з гри, як і Томаса. Але Томас — паразит невідомого походження, тим часом як цей тип — знатного. Думаю, як тільки ви його побачите, вам стане все зрозуміло. Поводиться він так, наче хоче сказати: «Я закінчив Гарвард, а чи знаєте ви, хто мій батько?» Зауважимо в дужках, що Гарвард він закінчив з великими труднощами й не без батькової допомоги. Ця людина мені й потрібна, Майкле.
— Розумію. Тільки не можу збагнути — навіщо?
— В даному випадку мої особисті причини нічого не важать. Головне, що Райєн має бути викритий. Безпосередньо на нього вийти не вдалося, тому ви зробите це через Томаса. Така в загальних рисах схема: Ерліх зв'язує вас із Томасом, а Томас — з Райєном.
— Все ніби дуже просто.
— Ну, не так вже й просто, звичайно. Але про деталі — потім. Зрештою, ви діятимете не голими руками. Розраховуйте на допомогу трьох дам.
Він дивиться на мене: чи добре я його зрозумів? Потім знову підходить до столика, бере відерце для льоду, пересвідчується, що там уже сама вода, і, зрештою заспокоївшись, відпиває зі своєї склянки.
— Спека.
— Гарний день, — відповідаю я, дивлячись на розпечене білясте небо. Потім додаю: — І все-таки дивно, що такий женоненависник, як ви, завжди працює з жінками.
— Я не женоненависник. Навпаки: підтримую рівноправність. У тому розумінні, що обидві статі мають однакове право бути зневаженими.
— Проте використовуєте як робочий інструмент переважно жінок.
— Вам хочеться, щоб я використовував якогось типа, чий похмурий погляд промовистіший за поліцейський жетон і який машинально обмацує свій зад, перевіряючи, чи на місці його пістолет?! Жінки спритніші в грі, особливо коли треба мати невинний вигляд. Вони делікатно беруть вас на мушку й чарівно посміхаються, підштовхуючи в провалля.
— Можливо, ви маєте слушність.
— Не кажучи про те, що вони старанніші й педантичніші в дрібницях…
Ніби на підтвердження цих слів з холу зазирає Мод і запитує:
— Чи ви ще не зголодніли?
— Тут нема чого їсти, — бурчить Сеймур.
— Уже все приготовано, — заперечує дама.
— От бачите, Майкле? — підхоплює американець. — Чоловік ніколи б не додумався до такого. Жінка, якщо вона збирається дати вам отруту, зробить це, пригощаючи вас розкішним обідом. А чоловік — у найкращому випадку — піднесе вам отруту разом із склянкою води, та ще й просичить: «Ану, пий швидше, бо в мене немає часу!»
— До чого тут отрута? — запитує спантеличена Мод. — Асорті зовсім свіже, салат — також.
— Ми висловлюємось алегорично, люба, — заспокоює її Сеймур. — Говоримо якраз про перевагу вашої статі.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Кажуть, життя середньовічного міста зосереджувалося навколо кафедрального собору. В цьому немає нічого дивного, якщо взяти до уваги, що за двісті метрів від собору починалися поля. Сучасний Кельн, звичайно, дуже відрізняється від того, давнього, але й нині осередком міського життя є кафедральний собор, особливо коли йдеться про життя полчищ туристів.
Дві високі готичні дзвіниці церкви вп'ялися в небо, мов два гострих зуби, потьмянілі й роз'їдені часом. Будівля має темно-коричневий колір, наче обгоріла. Вона й справді горіла, навіть була частково зруйнована тими англійцями, діти яких тепер уважно розглядають її, вивчаючи особливості німецької готики.
Так, собор палили й руйнували, але після того акуратно відбудовували й реставрували — в силу тієї дивної манії людства руйнувати, щоб потім мати змогу дбайливо реставрувати… Шкода лише, що скалічених людей уже не реставруєш, інакше все було б гаразд.
Величезний майдан біля кафедрального собору — найулюбленіше місце туристів і… вітрів. Навіть коли в усьому місті безвітряно й спокійно, тут гуляє вітер. Та це анітрохи не зменшує притягальної сили просторої бетонованої площі, де рої хлопчаків, зібравшись з усього міста, гасають на роликах, налітаючи з гуркотом на кіоски з сувенірами й наганяючи жах на туристів.
За два кроки звідси — вокзал, куди прибувають туристи, що приїхали подивитися на кафедральний собор, і звідки від'їздять ті, хто вже побачив його. За два кроки звідси — магазин в пішохідній зоні, де ви можете витратити свої західні марки. Нарешті, по сусідству тут і музеї, готелі, кав'ярні, ресторани, нічні заклади, — все це задумано й споруджено так, щоб зробити ваше короткочасне перебування тут приємним і змістовним.
Наше перебування, на жаль, здається, не буде короткочасним. Ось уже десять днів моя діяльність тут зводиться до того, що я нічого не роблю. З власного досвіду я знаю, що невідомість — обтяжлива, але ніколи не уявляв, як збільшується ця обтяжливість, коли до неї додається ще й неробство.
— У вас пригнічений вигляд, — співчутливо зауважує одного дня Мод, коли ми прогулюємося пішохідною зоною.
— Хіба?
— Так. Хоч ви й намагаєтеся це приховати.
— Я не звик вештатися без діла.
— Оці люди довкола вас так само вештаються без діла і втішаються цим.
— Вони на канікулах.
— Вважайте, що й ви на канікулах.
— Не допоможе. Я не терплю канікул.
— Тоді беріть приклад з мене.
— Не можу розгадати вашої таємниці.
— Яка ще таємниця? Просто переконуйте себе, що неробство — неминучий етап праці. Це заспокоює.
Мабуть, воно так і є. Але ж її робота не така, як у мене. Бо, коли тебе залучили до операції силоміць, важко працювати з ентузіазмом.
Думка, що підбадьорює мене, не має нічого спільного з їхньою операцією. Думка, що підбадьорює мене, кружляє навколо цифри 29 — останнього терміну, коли я можу підняти якір і відчалити до Вісбадена, де на мене чекає рятівна автомашина. Справді заспокійлива думка, але трохи приправлена гіркотою: повертатися до своїх з порожніми кишенями, наче блудний син, — не таке вже велике щастя. Інша річ — повернутися з якимись даними про проект «Спрайт» і внутрішнім задоволенням від того, що Томаса спіткала заслужена кара.
За прикладом туристів ми з Мод товчемося переважно в закладах біля кафедрального собору й прогулюємося пішохідною зоною. Це такий собі досить просторий і дуже довгий коридор, обрамлений торговельними вітринами, прикрашений барвистими неоновими написами й заповнений юрмами перехожих, покупців і роззяв.
Ми належимо до категорії роззяв. Я — з примусу, а Мод — з природної жіночої цікавості до всього, що може прикрасити чи спростити побут. В даному випадку це, так би мовити, байдужа цікавість, без прагнення щось придбати.
— Ви, здається, цікавитеся сумками, — кидаю я, коли ми зупиняємося біля вітрини фірми «Саламандра». — Коли я вас побачив уперше, ви теж стояли біля магазину жіночих сумок.