У нічному кварталі — все зовсім інакше, тут вирує життя. Бари й кабаре приваблюють перехожих рожевим і червоним сяйвом, вигуками портьє й великими фотознімками голих красунь, які, можливо, й не беруть участі в програмі закладу. Вулицею в обох напрямках вештаються міські гульвіси, туристи й сутенери.
Звертаємо навмання в якусь бетонну арку, увінчану цнотливо-білим неоновим написом «Ерос», і потрапляємо в справжній лабіринт глухих коридорів, під стінами яких стоять жінки в надміру коротких сукнях, хоч мода на міні вже давно минула, й надміру оголені… А з приміщень тягне холодом і вогкістю. Жінки з незворушними розмальованими обличчями курять, байдуже поглядаючи на тебе. Вони не запрошують ні словами, ні жестами, — по-перше, це заборонено, а, по-друге, якщо вони вже тут стовбичать, значить, пропонують себе. А клієнтів мало. Переважають глядачі, такі, як ми, що неквапливо минають цих жінок, закляклих під тьмяним електричним світлом, мов персонажі якоїсь безглуздої пантоміми.
— Навіщо ви привели мене сюди? — питає Мод. — Певно, не для того, щоб я допомогла вам у виборі?
— Хіба це я вас привів? Я ж лише супроводжую вас.
— Але ж ми домовились, що ініціативу ви берете в свої руки! Невже треба знову повторювати, що я тільки службова особа!
Так, уперше ініціатива опинилася в моїх руках, а я навіть не знаю, що з нею робити.
— Зайдемо куди-небудь, — пропоную я, коли ми вибираємося з лабіринту й знову опиняємось на вулиці.
— Тільки не в ці кабаре, де артистки тицяють тобі під ніс свої стегна. — Мод гидливо кривить губи.
— У мене ідея!
— Ну, кажіть, — скептично киває дама.
— Підемо в готель і ляжемо спати.
Отже, ми повертаємось до готелю, піднімаємось ліфтом на четвертий поверх і бажаємо одне одному доброї ночі. Та, перш ніж розійтися по кімнатах, Мод каже:
— Альбере, не вважайте мене нахабою, коли я попрошу вас не залишати готелю, не попередивши мене. Мушу вам сказати, що Франкфурт — досить небезпечне місто, особливо вночі.
— Не хвилюйтесь, — відповідаю я. — А якщо хочете бути зовсім спокійною, можете взяти мене до своєї кімнати.
— Краще йдіть до себе. — Її голос, голос дикторки, звучить приглушено м'яко. — Ніщо так не зміцнює людину, як спокійний сон і самотність. Знаю це з власного досвіду.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
— Мені потрібен ваш паспорт, Альбере, — каже Мод наступного ранку.
— Навіщо?
— Вам треба продовжити візу.
— У мене віза закінчується аж через тиждень.
— Ви ж знаєте, що візи видаються не тут, а в Бонні, й це пов'язано з певними формальностями…
— Ви чули, що я сказав: у мене ще тиждень. А Сеймур обіцяв, що все закінчиться за кілька днів.
— Наш спільний приятель — не бог, — кидає дама, яка уникає називати ім'я свого шефа навіть на вулиці. — А я ще меншою мірою богиня. Тільки боги знають наперед, як розвиватимуться події.
З цією жінкою даремно сперечатися. Четвертий день ми з нею в цьому місті, отже, я вивчив її вже досить добре. Вона люб'язна й поступлива в усьому, крім найголовнішого — того, що стосується плану. Того плану, що в неї в голові. Того плану, про який мені й досі нічого не відомо.
Коли бракує відомостей, лишаються тільки здогади. Фразу «кілька днів», мабуть, треба було розуміти як кілька тижнів. Чи тому, що американець мене обманув, чи тому, що змінився плин, чи тому, що виникли непередбачені ускладнення. Як би там не було, нервування не допоможе. «Не знаю, чи вже казав я вам, що одна з моїх професій — очікування. Складна професій. І неприємна.
Коли доводиться чекати, а тобі не терпиться, — найкраще повторювати: все, що діється, — на краще. Припустімо, що Шмітхаген передав моє послання наступного дня, що воно з'явилося на столі у генерала ще через день, а Центр мав під рукою усе потрібне, — тоді можна розраховувати, що в четвер або п'ятницю Шмітхаген одержить іще один товстий конверт з документами і вказівками — тільки цього разу вже не для Петка Земляка, а особисто для мене.
Не раніше, як у четвер чи п'ятницю. А сьогодні вівторок. Отже, треба зачекати. Я ладен чекати до посиніння, аби тільки моїй дамі не спало на думку переїхати з Франкфурта у Дюссельдорф чи Бремен.
— А як же пересуватися без паспорта? — запитую після тривалої паузи.
— Так само, як ви пересуваєтеся тепер. Паспорт — не засіб пересування.
Тепер я пересуваюсь із швидкістю два кілометри на годину. Ми перебуваємо в районі великих магазинів і ліниво пливемо за течією в людському потоці. Обідня перерва — час, коли ковтають бутерброд або стандартну страву в якомусь стандартному ресторані Вімпі чи Макдональда, а потім шпацирують сонячним тротуаром.
Ми ж вийшли не на прогулянку, а купувати якісь косметичні препарати для Мод. Вона не підмальовується, але, певно, вживає всілякі креми й мазі для шкіри. Принаймні купує їх…
Попередні дні ми, згідно з моїми побажаннями, перебули кожний у своїй кімнаті, за винятком спільних походів у ресторан і кав'ярню. Двічі під час таких вилазок Мод зустрічалася із своїми знайомими й обмінювалася з ними кількома словами. Очевидно, випадкові зустрічі з випадковими знайомими, бо я не чув адресованої мені фрази: чи знаєте ви цю людину?
А сьогодні незадовго до обіду вона несподівано зазирнула до мене в кімнату:
— Альбере, мені треба купити крем для обличчя. Чи не будете ви такий ласкавий, щоб супроводити мене?
Ця люб'язна фраза насправді означала: ходи зі мною. Згідно з установленими Мод правилами внутрішнього розпорядку я маю супроводити її скрізь, окрім спальні.
— Навіщо вам крем? — сказав я, аби щось сказати. — У вас чудова шкіра. Якщо ви накажете мені вас поцілувати, не буде нічого дивного, коли я погоджусь.
— Якщо в жінки гарна шкіра — значить, вона старанно доглядає її, — відповіла дама, залишивши мою пропозицію поза увагою.
Отож ми в торговельному центрі, та ще й у час найбільшого пожвавлення. До того ж сонце сьогодні гріє справді по-літньому, а костюм у мене зовсім не літній, що таки дається взнаки.
— Чи не краще відкласти покупки на пізніше, а зараз заскочити кудись підобідати? — пропоную я.
— Зробимо і те й друге, — каже Мод. — Лише на п'ять хвилин забіжимо в «Карлштадт». Якраз за цим магазином є чудовий ресторанчик.
Пропозицію подано, мов чисту імпровізацію. Але в наших колах люди трохи недовірливі, і я підозрюю, що покупки — лише привід для того, щоб затягти мене саме в цей чудовий ресторанчик за «Карлштадтом». Підозра переростає в упевненість, коли за якісь чверть години після того, як ми влаштувалися, до нашого столу підходить низенький червонощокий чоловік з животом наче пивна бочка.
— О, Мод! Куди ви зникли? — радісно вигукує незнайомець.
— Ось я перед вами, Френку, — заспокоює його дама. — Сідайте, якщо не маєте іншої компанії. Це — гер Каре.
Виявляється, що у незнайомця немає іншої компанії, і він дуже-дуже радий познайомитися з гером Каре. Не наважуючись твердити, що мрією його життя було саме познайомитися і гером Каре, він усе-таки дає зрозуміти, що це майже так. Після чого, на якийсь час забувши про мене, звертається до жінки:
— Що ви будете їсти?
— Оце саме вибираємо.
— В такому разі дозвольте порекомендувати вам спеціалітет цього закладу: смажена свиняча нога. Це звучить трохи грубо, але ж…
— Усе, що смачно, для мене не може звучати грубо, — заспокоює його Мод. — Альбере, якої ви думки про свинячу ногу?
— Такої ж, як і ви: найкращої, — бурмочу я, задоволений, що складно питання розв'язалося так швидко.
А втім, не так уже й швидко. Бо незнайомець, якого дама називає то Френком, то Франком, пропонує на закуску ще якусь холодну рибу під майонезом, а також спаржу з пікантним соусом — легкий поетичний додаток до солідної прози з свинячої ноги…
Судячи з того, як розмовляє червонощокий з кельнером, він тут постійний відвідувач, тож добре знає не тільки кухню, а й винні погреби цього закладу. Та, як уже зазначалося, дама не цікавиться напоями, тому Франк знову згадує про моє існування й знаходить у моїй особі чуйного співрозмовника.
Я схвально киваю на його пропозицію покуштувати й білого мозельського, і червоного бордо, щоб не мовчати, мов пень, зауважую:
— Я гадав, що тут найбільше п'ють пиво.
— Маєте на увазі мій живіт? — добродушно запитує гість, перехопивши мій погляд. — Так, пиво. Звичайно ж, пиво. Але пиво п'ють замість води. І погодьтесь, що не можна їсти білу рибу під майонезом і наливатися водою.
Першої поданої страви мені цілком досить, щоб вгамувати голод, тому поява свинячої ноги мене більше лякає, ніж тішить. Та свиняча нога виявляється цілою горою м'яса, добре підсмаженою в електричній печі. Відрізаю для годиться два-три шматочки й механічно жую їх. Потім, побачивши, що дама цілком захоплена їжею, відсовую тарілку й запалюю сигарету. Це не лишається непоміченим.
— Яке варварство, шановний гер Каре! — зауважує Френк з повним ротом. — Ця свиня пожертвувала своїм життям заради нас, людей, а ви відповідає на її самопожертву зневагою.
— У Альбера завжди поганий апетит, — намагається виправдати мене Мод, беручись за другий шматок.
— Це не годиться, — докірливо хитає головою гість, працюючи ножем і виделкою. — За відсутністю апетиту завжди криється щось зле: хвороба, турботи, нечисте сумління…
І, аби довести, що йому особисто все те невластиве, Франк кидає в рот черговий шмат м'яса, щелепи його починають енергійно працювати, після чого товстун додає вже поблажливіше:
— А може, ви просто лірична натура. Буває, чоловіки вашого віку віддають перевагу не свинячій нозі, а жіночій…
— О, Франку, — уриває його дама, — я вже колись вам казала, що ваші жарти іноді бувають досить банальними.
— Можливо, люба, — добродушно погоджується гість. — Але ми сіли тут не для того, щоб справляти враження. — І, звертаючись до мене, пояснює: — Певно, ви скоро збагнете, якщо ще не збагнули, що я людина досить елементарна. І це — не буду приховувати — одна з моїх маленьких чеснот. Хіба так уже соромно бути елементарною людиною в світі, де всі намагаються бути оригінальними, бодай істериками й психопатами? Це не стосується Мод. Вона якоюсь мірою моя учениця.
— Ваша учениця? А я й не знала, — зауважує жінка, відрізаючи собі ще шматок. І, щоб змінити тему розмови, додає: — Можливо, Альбер не має апетиту, але в нього є інші здібності. Він з першого погляду визначає фах і походження людини.
«Ваші жарти також досить банальні», — міг би сказати я, але поступаюсь словом гостю.
— Боюсь що до мене вам доведеться придивлятися значно довше, — скептично хитає головою Франк. — Ну, гаразд, дивіться, скільки хочете й робіть свої висновки.
Він виклично моргає своїми блискучими темними очицями, тоді знову переключає свою увагу на свинячу ногу.
— Мабуть, Мод переоцінила мої можливості, — зауважую я. — Але якщо йдеться про здогади, то ви — американець німецького походження й, певно, торговець.
— Я ж вам казала, що він відгадує! — задоволено всміхається дама.
— А я хіба не казав, що зі мною справа складніша? — заперечує товстун. — Щоб ваша відповідь була точнішою, треба було додати для приправи й дещо італійське.
— Не будьте таким дріб'язковим, — протестує Мод. — Альбер угадав.
— Я зовсім не дріб'язковий, — протестує в свою чергу Франк. — Для мене ця італійська приправа дуже важлива.
Так, італійська приправа. Але й спаржа теж. Упоравшись з прозою головної справи, вони переходять до лірики спаржі, а я — до чергової сигарети. Час обідньої перерви давно скінчився. Відвідувачів у закладі поменшало. Порідшала й вулична юрба. Крізь широкі вікна ресторану видно вітрини магазинів навпроти, миготливі неонові написи яких відчайдушно змагаються з сонячним світлом.
— Ви, певно, — розмірковуєте над тим, як це одну людину можуть сотворити аж троє батьків, — намагається пожвавити розмову Мод.
— Чому? — бурмочу я. — Жарти природи…
— Ніяких жартів! — обриває мене Франк. — Усе це дуже серйозно. Мій приклад, шановний, наочно ілюструє, як великі процеси світової дурості позначаються на долі звичайних людей.
— Не сумніваюсь, — погоджуюсь я, щоб заспокоїти його.
— Мати в мене була італійка, батько — німець, і моє народження пов'язано з утворенням політичної осі Рим — Берлін, смерть батька пов'язана з крахом цієї осі в боротьбі з більшовиками, а наступний шлюб моєї матері — з приходом американців.
— Добре хоч, що ваша мати не побралася з росіянином, — кидає Мод.
— Розташування фронтів виключало таку небезпеку, — зауважує Франк. — Та коли зважити, як розвиваються події, не буде нічого дивного, якщо ваша дочка або навіть ви сама вийдете заміж за китайця.
— Здається, я вже казала вам, Франк, що ці ваші жарти…
— Ніяких жартів, люба, ніяких жартів. Одного чудового дня справді може статися так, що нам доведеться вибирати між китайцями й росіянами…
Офіціантка знову принесла меню, так що замість китайців і росіян довелося вибирати — желе з персиків чи якесь мудре ананасне морозиво.
— Так, ситуація досить серйозна, — веде далі товстун, зробивши замовлення. — Що ви думаєте з цього приводу, шановний Каре?
— Мене більше хвилює фінансовий застій, — бурмочу я.
— Знайома хвороба, — киває Франк.
— Маєте на увазі застій?
— Ні, маю на увазі схильність хвилюватися з приводу того, чого не існує, — каже гість. — Немає ніякого застою. Немає ніякої кризи. Немає інфляції. Невже це так важко зрозуміти?
— Як це «немає»?
— А так: немає!
— Мої рахівничі книги свідчать про інше.
— А чому ви вважаєте, що ваші рахівничі книги — це Біблія нових часів? На цьому світі існують мільйони рахівничих книг, і дані в них зовсім різні. Взагалі фінансові угоди не скоротились, а навпаки.
— А інфляція?
— Яка інфляція? Відколи люди себе пам'ятають, вони тільки й знають, що балакати про інфляцію. Відколи існують банкноти, вони безперестанку знецінюються. І все-таки люди воліють мати банкноти. Ми з вами — теж, чи не так? Не можна, щоб зарплата зростала, а ціни лишалися ті самі. Те, що ви називаєте інфляцією, є, власне, виявом одвічного прагнення людства до самообману. Це зовсім не заважає земному обертанню, а може, навпаки, стимулює його. Небезпека, шановний Каре, в іншому…
Він замовкає, очікуючи, поки офіціантка розставить на столі дві величезні порції желе, а потім, забувши про земне обертання, зосереджує всю увагу на десерті.
— Що ж, Франку, — каже через якийсь час Мод, відсуваючи від себе порожню посудину. — Альбер боїться кризи, ви боїтесь росіян і китайців, взагалі — у кожного свої страхи.
— Ні, люба, я нічого не боюсь, — заперечує товстун. — Думаю, поки китайці заволодіють цим світом, я встигну перебратись на той світ… Римська імперія конала аж два століття. Наша агонія триватиме принаймні кілька десятиліть.
— На вас погано позначилось перебування в Європі, — констатує дама. І, звертаючись до мене, пояснює: — Френк — американець, який дістав європейське виховання.
— В її словах є частка правди, — підтверджує гість. — Матері я завдячую знанням італійської та німецької мов, а батькові — можливістю використати це знання в Європі. Минула вже ціла вічність, відколи я тут живу. Взагалі я втратив американський оптимізм, не встигши набути його. Чи знаєте ви, що у нас, за океаном, дурість називають оптимізмом?
— Якщо ви кажете…
— Так, так. Сп'янені легендами про своє славне минуле й натхнені власним невіглаством, наші патріоти й досі вірять, ніби планета належатиме їм з тої лише причини, що вони самі дуже цього бажають.
— Є й інші причини, — намагається заперечити Мод.
— Були! — поправляє її Франк. — А вже їх немає. Час атомної монополії знову ж таки проспали через власну дурість, пардон, через перебільшений оптимізм. Вирішили, що ми єдині виробляємо собі бомби, а всі інші тільки дивитимуться, загіпнотизовані нашою могутністю. Події, як відомо, розвивались інакше.
Він ще якийсь час розводиться в такому ж дусі, заохочуваний короткими репліками дами, а я, дивлячись крізь вітрину на панораму торгової вулиці, запитую себе — яка справжня мета цієї випадкової зустрічі, якщо така мета взагалі існує.