В діалозі між Мод і Франком за кавою деякі репліки примушують мене насторожитись.
— Ми не порушили ваших планів тим, що забрали вас до себе? — запитує Мод. — Може, ви хотіли сісти десь в іншому місці?
— Так. Чи, власне, ні. Я сподівався зустріти тут одного знайомого, але він не прийшов.
— Дуже погано з його боку, якщо він вам обіцяв.
— Скоріше, це була напівобіцянка. Він дуже зайнятий. Люди, від яких ми залежимо, завжди дуже зайняті.
Дама не заперечує. Вона втратила будь-який інтерес до розмови. Франк також. Тому кличемо офіціантку, щоб розрахуватися. Як завжди, плачу я. Звичайнісінька гра в джентльменство — не більше. Мод завжди повертає мені гроші. «Накладні витрати за мій рахунок», — каже вона. З цього приводу я не сперечаюсь. У мене немає ніякого бажання фінансувати чужі операції. Не такий я багатий. Якщо буде можливість продовжити подорож, гроші мені теж будуть потрібні. Так, якщо буде можливість. Якщо… Зовсім непевна гіпотеза.
— Ви й досі не дали мені свій паспорт, — нагадує жінка.
— Гаразд, візьміть, — кажу я, віддаючи їй паспорт. — Але майте на увазі, що я залишився без документа.
Вона не бере його, а м'яко наказує:
— Покладіть мені в сумку, будь ласка.
Потім додає:
— Документ з продовженою візою одержите найближчим часом.
Швидкий погляд великих карих очей і майже ліричне запитання:
— Скажіть, Альбере: невже нам не можна працювати, довіряючи одне одному трохи більше?
— «Працювати»? Але ж ми нічого не робимо.
— Атож. Тільки стежимо одне за одним. А це стомлює.
— Люба моя, довіра досягається не словами, а справами. Ви мені ніколи нічого не кажете. Я й зараз не знаю, куди це ми полетіли, яку пожежу гаситимемо.
Ми справді летимо. Летимо в зеленому «мерседесі» автострадою, обабіч темніють соснові ліси, сонце сіло, й небо над нами вже охололо.
Дорогою з ресторану в готель Мод двічі заскакувала до телефонних кабін і розмовляла з невідомими особами, а потім, після звичайного пообіднього відпочинку, прийшла до мене сказати, що я можу ховати свою піжаму в валізу: рахунок оплачено, й ми вирушаємо.
— Про яку пожежу ви говорите, Альбере? — кидає дама, втупивши очі в стрічку шосе, що стелиться перед нами. — Здається, розмова з Франком погано вплинула на вас. Терпіти не можу таких спокійних істериків, які тільки й думають про можливі катастрофи й агонії.
— А я не люблю співрозмовників, які ніколи не відповідають на твої запитання. Ви чуєте? Я запитав: куди ми летимо?
— До мети, Альбере. Прямо до мети. Іноді терміни й методи змінюються, а мета залишається та сама.
— Ви мене враз заспокоїли.
— Навіщо вас заспокоювати, коли немає причин для хвилювання!
— Гаразд, годі про це. Скажіть мені назву населеного пункту. Звичайно, якщо ми їдемо в населений пункт.
— Він не дуже населений, міститься зовсім близько й зветься Ідар, якщо це вам про щось говорить.
Назва «Ідар» мені ні про що не говорить, але питання відстані дуже важливе. Зовсім близько… За тутешніми поняттями двісті кілометрів — теж «зовсім близько».
— Бачите, я відверта з вами, Альбере. Нерозумно сподіватись на більшу відвертість з боку службової особи.
— Не бійтесь, — кажу я. — Я не ставитиму вам запитань, на які ви не хочете відповідати. Не буду навіть питати, що ми робитимемо в Ідарі й коли все це скінчиться.
— Дуже добре, що ви не ставите мені запитань, на які я й сама не можу відповісти, — киває головою дама. — Ви знаєте, що в даному випадку всі кінці тримає в своїх руках інший.
— У мене таке відчуття, що ці кінці переплутались.
— Можливо; не буду заперечувати. Нитки іноді плутаються, а потім їх знову виправляють.
Умлайтунг. З'їжджаємо з автостради на асфальтовану дорогу, що перерізає довгий темний ліс. Незайманий сосновий ліс для тих, хто не знає, що там прихована добре спланована система путівців, лав, кошиків для сміття, а також, напевно, й саме сміття, оці атрибути сучасної цивілізації — бляшанки з-під кока-коли и пива, фірмові пластмасові пакети магазинів Вулворта й Кауфхале, зім'яті пачки з-під сигарет «Лорд» і «Пер». І все-таки ліс — безмежний і майже незайманий, якщо дивитися на нього здалеку.
— Я читала, що в таку пору трапляється найбільше катастроф, — каже Мод, вмикаючи фари ближнього світла.
— Катастрофи трапляються в будь-який час доби, — заспокоюю її.
Надворі ще видно, і все ж сутінки вже ось-ось огорнуть усе навкруги, вони наче виповзають з темряви соснового лісу.
— Як, по-вашому, можна уникнути катастроф, Мод?
— Треба пам'ятати, що вони можуть трапитися також і з тобою. Люди мають погану звичку забувати про це.
— Ото і все?
Якийсь час вона мовчить, зайнята машиною. Потім кидає, наче між іншим:
— Колись у недільній школі нам читали Євангеліє, де сказано: якщо в тебе дві сорочки, віддай одну своєму ближньому. Це, звичайно, дурниця.
— Чому ж дурниця, коли так написано в Євангелії!
— Цю історію про дві сорочки ми слухаємо вже дві тисячі років, але я ще не чула, щоб хтось подарував комусь свою другу сорочку.
— При чому тут писання — просто люди несприйнятливі до таких речей.
— Тоді людям треба говорити лиш те, що вони можуть сприйняти. Наприклад: не зазіхай на більшу кількість сорочок, ніж тобі потрібно.
— Вам особисто скільки їх потрібно?
— Якраз стільки, скільки маю. Маленький автомобіль — не такий, в якому ми зараз їдемо, — і затишна квартира — оце і всі мої потреби.
— Але жінка з вашим інтелектом, не кажучи вже про тіло, могла б досягти значно більшого.
— Саме прагнення «більшого» й спричиняє всілякі катастрофи. Одні катастрофи є наслідком любовних невдач, інші, так би мовити, ділових. Ілюзія сімейного щастя й нестримне прагнення до наживи… Перше штовхає вас до шлюбу, а друге — до в'язниці.
— Гадаю, що декотрі добилися не в'язниці, а мільйонів, незалежно від того, як ми їх оцінимо — в сорочках чи в доларах.
— Не морочте собі голову думкою про тих «декотрих», Альбере. Бог допускає винятки, тільки щоб підтвердити основне правило. Кажу вам про це, тому що ви запитали мене про катастрофи.
Вже сутеніє, фари автомобіля вихоплюють придорожню табличку: «Ідар-Оберштейн — 35 км». А звідси до Вісбадена приблизно ще стільки ж. Та й ця дорога з крутими заворотами — це вам не пряма автострада. Не кажучи вже про те, що я без автомашини. В даний момент усе це займає мене значно більше, ніж питання шлюбу чи зажерливості.
У дами, мабуть, теж є свої проблеми, які треба обміркувати, тому в «мерседесі» западає мовчанка. Рух на шосе зовсім млявий, зустрічні машини трапляються лише тоді, коли їх не чекаєш, — вихоплюються з-за поворотів і засліплюють нас фарами. Але з таким водієм, як Мод, можна не хвилюватися, бо вона знає, що катастрофа не є неминучістю, хоч і може спіткати кожного.
Довкола вже давно запала темрява, коли перед нами блиснула табличка: «Ідар-Оберштейн, індустріальний район». Приїхали, кажу сам до себе, та виявляється, я помилився. Від індустріального району до міста ще їхати і їхати, а саме це місто таке довге, наче шланг, нескінченний шланг, протягнутий між рядами темних горбів.
Нарешті ліворуч від шосе з'являється неоновий напис: «Парк-отель». Однак дама минає освітлений фасад, не зменшуючи швидкості. Так само минаємо ще один такий заклад — «Біля Лебедя». Мабуть, отут, думаю я, коли вдалині виникає силует двадцятиповерхового хмарочоса, увінчаний білими літерами: «Готель «Меріан». Але й цього разу помиляюсь.
Ще кілька сотень метрів, ще два-три завороти, і місто-шланг кінчається. «Мерседес» звертає з шосе праворуч на крутий вузький шлях. Не знаю, скільки й куди ми піднімаємось, але, мабуть, тепер рухаємося в протилежному напрямку, бо після чергового завороту бачу знову місто — уже десь далеко внизу під нами. Ще один заворот, машина проїздить під якимись кущами й зупиняється перед маленькою будівлею, схованою серед дерев.
Будівля має вигляд нежилої, принаймні поки Мод не натискає кнопку дзвоника. Чути легкий шум, скрипить засув, і на порозі будиночка з'являється… Сеймур. Мені видно тільки невиразний силует на темному тлі, чале цю людину я впізнаю, навіть якщо зустрінуся з нею в тунелі.
— Заходьте.
Зачинивши за нами двері, господар клацає вимикачем. Тісний, непривітний коридор освітлює гола лампочка. Сеймур веде нас до якоїсь кімнати, трохи пристойнішої на вигляд. Канапа і крісла оббиті сірим, вже трохи витертим оксамитом. На вікнах такі ж оксамитові занавіски. В приміщенні стоїть міцний тютюновий дух. Старомодна люстра з зеленим абажуром освітлює кімнату.
Ця дама, здається, розуміє все без слів. Досить одного погляду Сеймура, і вона вже дістає з шафи віскі, пляшку мінеральної води й склянки. Зробивши це, залишає кімнату.
— Скільки? — питає господар, готуючись налити мені.
— Скільки потрібно для розмови.
— Для розмови вистачить і двох грамів, а може не вистачити й двох пляшок. Усе залежить від вас, Майкле.
— Якщо від мене, то два грами.
Він наливає по чверті склянки нам обом, потім додає собі содової, відпиває й закурює сигарету. Я машинально роблю те саме. Курю й чекаю.
Сеймур виструнчився біля стіни, заклеєної линялими сріблястими шпалерами, тримаючи в одній руці склянку, а в другій — сигарету. Висока постать у бездоганному сірому костюмі кидає темну тінь на шпалери. При світлі лампи обличчя його здається зеленкуватим і стомленим. Американець за давньою звичкою прикушує сигарету й мружиться від диму.
— Вам не щастить, Майкле, — каже він нарешті.
— Я це зрозумів ще тоді, як вас зустрів.
— Нічого ви не зрозуміли. Зустріч зі мною була для вас останнім щасливим шансом. Бо коли б ви зустріли не мене, а Еванса, Уорнера, Бентоиа чи когось іншого з їхнього кодла, наша доля склалася б зовсім інакше.
Я мовчу, тож Сеймур повторює:
— Еванс, Уорнер, Бентон… Ви їх пам'ятаєте, чи не так?
Ще б не пам'ятати!
— А навіщо мені їх зустрічати? Я давно змінив середовище, Уїльяме, і давно вже працюю в торгівлі.
— Знаю, знаю. Ви й раніше працювали в торгівлі, що лише допомагало вам в іншій роботі. Та припустімо, що ви таки працюєте в торгівлі й що ви навіть справжній бельгієць. Це буде незручно для нас обох. Навіть якщо ви ескімос, у вас є минуле, і деякі люди не схильні вам пробачити його. Наприклад, містер Томас. Сподіваюсь, ви не забули Томаса? Прізвище підкинуто ніби навмання, та я знаю, що це не так.
— Ви нічого не кажете про Томаса, — наполягає американець.
— Я не знаю Томаса. І він не знає мене. Гадаю, саме це ви й хотіли почути.
— Навіть не маєте уявлення, хто він такий і який на вигляд… — підказує мені Сеймур.
— Щиро кажучи, я не такий уже незнайко. Але довідався про нього з фотографії і письмових довідок.
— А чи не припускаєте ви, що, може, й Томас знає вас з фотографій і письмових довідок?
— Я певен, що Томас взагалі не підозрює про моє існування.
Сеймур відпиває трохи з чарки, кидає на мене крижаний погляд і зауважує:
— В такому разі, може, і вам пощастить. Адже не може без кінця йти погана карта.
— Я бачу, ви поділяєте думку своєї секретарки. Ми якраз сьогодні говорили з нею про повороти долі.
— Обговорюєте з Мод проблеми буття? — зводить брови Сеймур. — Заздрю вам, Майкле. У вас справді талант розмовляти з усіма про все.
— Яка з цього користь, коли мені не щастить. Хоч я й не знаю, в чому саме й чому.
— Коли б вам щастило, ваше завдання вже закінчилося б і в цей час ви вже їхали б десь між Зальцбургом і Віднем, — пояснює Сеймур, глянувши на свій годинник.
— Коли б мені щастило, я б натрапив на людину, яка виконує свої обіцянки. Ви сказали «кілька днів»…
— За моїм планом саме так і мало бути. Але ж ви знаєте, іноді плани… Той тип виявився надзвичайно підозріливий.
— Який тип?
— Так, надзвичайно підозріливий, — повторює американець, мовби не почувши мого запитання.
— Я розумію ваше становище, — киваю я. — Але що вам треба від мене?
— Дуже шкодую, Майкле, але мені треба довести гру до кінця. А ви — мій найвагоміший козир.
— Ця картярська термінологія мені ні про що не говорить, — кажу я, затоптуючи недокурок у тарілці, що править за попільничку. — Хочете, щоб я з вами співробітничав, і нічогісінько мені не кажете про суть справи.
— Я робив це у ваших же інтересах. Навіщо вам знати те, що вас не цікавить. Але тепер обставини змінилися, тому виникла потреба ознайомити вас з деякими деталями…
— Гадаю, що йдеться про деталі, які не мають ніякого значення, коли ви вирішили довірити їх мені.
— Не обіцяю, що обов'язково розкрию вам всі свої карти, але, повторюю, познайомлю вас із тими, які візьмуть участь у згаданій грі, — уточнює Сеймур.
— Це ваша справа, — знизую плечима. — Але якщо я погано поінформований, не дивно, якщо я погано виконуватиму свою роль.
Американець змірює мене швидким, гострим поглядом, випльовує на підлогу недокурок, затоптує його ногою й закурює нову сигарету.
— Чому ви не п'єте?
— Зберігаю віскі з надією, що мені вистачить його до кінця розмови.
Сеймур і собі знизує плечима й ковтає трохи віскі.
— Невже ви гадаєте, що я, знаючи вашу впертість, викладу вам свій план тільки для того, щоб ви його провалили?
— Так, справді: робити це безглуздо. І все ж ви це робите.
— Але чому? З дурості?
— Я б вжив інше слово.
— Яке?
— Самовпевненість. Ви аж надто впевнені в собі, Уїльяме…
Він байдуже дивиться на мене, сподіваючись почути щось іще, тоді каже:
— Я не дурник, дорогий мій. І кажу це не тому, що надто високої думки про себе, просто я не настільки дурний, щоб не бачити, як ідуть справи. І коли вже я вирішив звернутися до пінних послуг, то причиною тут є не тільки моя дурість. Тож пошукайте її, ту причину.
— Навіщо шукати, коли вона може бути тільки одна.
— А саме?
— Вам здалося, що я прийму беї заперечень ту роль, яку ви мені ми визначили. Вирішили, що гра, погрібна вам з певних причин, могли б сподобатись і мені, хоча й з інших міркувань.
— Саме так, — погоджується Сеймур. — Така — в загальник рисах — схема. І сподіваюсь, ви визнаєте, що вона не зовсім погана.
— Звичайно. Але тільки як абстрактне твердження. А між абстрактним твердженням і конкретними варіантами часто зяють провалля.
— Наприклад?
— Наприклад, ви подаєте мені вашу комбінацію, прибравши її в привабливі шати, під якими криється щось зовсім інше. Звичайний прийом, щоб обманути мене.
— Так, так. Звідси й елементарна недовірливість. Тільки я, на відміну від вас, не маю опонента за дурня. Вистачає й дурнів, але вас я таким не вважаю. І не маю наміру обманювати. Взагалі я міг би вдатися й до такого ходу, якби виникла потреба, та зараз це мені зовсім ні до чого. Навіть більше того: успіх справи вимагає, щоб ми грали чесно. Що ви скажете на це?
— Поки що — нічого. Коли по щирості, то я дивуюсь, як це ми з вами — маючи на увазі нашу професію й погляди — можемо займатися спільною справою?!
— Значить, ви не діалектик. У цьому світі нескінченних суперечностей і невпинних змін аж ніяк не дивно, коли за конкретної ситуації і в якийсь момент дороги двох ворожих індивідів зійдуться. Хіба такого не може бути?
— Тільки в сфері абстрактних тверджень.
— У такому разі перейдемо до конкретних.
Він повільно ступає чотири кроки — підходить до протилежної стіни, потім ще чотири — повертається назад. Випльовує недокурок, розтоптує його і, прихилившись спиною до линялих шпалер, каже:
— Томас, га?
Я мовчу, і він додає:
— Наскільки мені відомо, він не так давно діяв і у вас…
Я не кажу ні «так», ні «ні».
— Він розвинув досить активну діяльність… Чи ви не в курсі?
— Якщо не помиляюсь, його діяльність вичерпується однією-єдиною зухвалою операцією, а в його активі — провал.
Американець киває головою на знак згоди й пильно дивиться на мене.
— Це ви його провалили?
— Якщо людина йде на провал, хтось та допоможе їй у цьому.
— Ця історія мені відома лише в загальних рисах. Справді, геть авантюристична операція й цілком логічний фінал. Не кажучи вже про те, що своїм вчинком він спричинив і провал трьох наших агентів.