— Рабовласник, — зауважую я, спостерігаючи за тим, як працюють жінки.
— Добре платить, — заперечує дама. І після короткої паузи додає: — Дурні вони.
— Але ж він добре платить?
— Дурні, — повторює Мод. — За десять років вони вже ні на що не будуть здатні.
— Ну, потім вони вийдуть заміж.
— Авжеж. Щоб слугувати іншому чоловікові, який навіть не платитиме.
Розмова припиняється, бо одна з цих дуреп приносить нам на величезній таці все, що замовила моя дама, їсть вона, як і завжди, з апетитом.
— І все-таки ви мене дивуєте, Мод, — кажу я під кінець вечері.
— Тим, що не запросила вас до своєї кімнати?
— Йдеться не про мене. Ви ж не можете бути цілодобово тільки службовою особою.
— А я й не казала, що здатна на такий подвиг.
— Ви мене дивуєте, — повторюю я. — Не уявляю вас в сімейній чи в інтимній обстановці. Дивно, чи не так?
— Нічого дивного. Така обстановка для мене справді незвичайна.
— А ви, часом, не…
— Ні, — заперечливо хитає головою Мод. І, зітхнувши, додає: — Вічна історія. Якщо жінка не звертає на вас уваги, ви вважаєте її лесбіянкою.
— Ясно, — киваю я. — Жінка-холостячка.
— Ви читаєте й такі романи?
— Боюсь, що ви переоцінюєте мою ерудованість.
— Я б замовила морозиво, — змінює тему розмови дама.
— А каву?
— Каву для вас.
Отже, настала черга для десерту, і Мод знову на якийсь час виключається з розмови.
— Може, ви й сильні в риториці, та все-таки ви мене дивуєте, — повторюю я, витримавши паузу.
— Просто я жінка.
— А як же тоді народжуватимуться діти?
— Навіщо їх народжувати? Щоб готувати до атомної смерті? Чи для того, щоб населення планети скоріше становило двадцять мільярдів?
— Я не замислювався над цими питаннями.
— Ще б пак! Адже ви не народжуєте. Приходите, берете, що вам треба, і йдете далі. А біль залишаєте для жінки.
— Ви цього зазнали?
— Ледве не зазнала. Вчасно зрозуміла, що мені треба й чого не треба, під час свого першого і, сподіваюсь, останнього шлюбу.
— Все-таки шлюб вас не обминув.
— Атож, не обминув. Бо ми як мавпи, недарма від них походимо. Інші прагнуть шлюбу — то й ми прагнемо і думаємо, що шлюб — це альфа й омега життя. І навіть зазнавши гіркоти сімейного ярма, все одно вдаємо, наче купаємося в щасті, навіть думаємо, що шлюб — це й справді щастя, тільки нам особисто не пощастило. І не знаємо, що всі інші, так само як і ми, тільки прикидаються щасливими. Наслідуємо одне одного, й. не більше. Так само, як мавпи.
— Це від Сеймура, — констатую я. — І не намагайтеся заперечувати. Це від Сеймура.
— Думаю, що ви даремно згадуєте ім'я цього чоловіка, — майже люб'язно зауважує Мод. — Коли б ви знали його краще, то зрозуміли б, що він ніколи не став би вести зі мною таких розмов.
— Ви по вуха закохані в нього, — знову кидаю я пробну кулю.
— Я поважаю його.
Нарешті хоч одна істота, що любить Сеймура. Він тримався за Грейс, а та показала йому язик. Ця закохана в нього, а він має її за ніщо. Звичайна історія.:
— Яке безглуздя, — каже Мод, немов прочитавши мої думки. — Людям здається, що вони сходяться, а насправді вони розлучаються. Не можуть жити окремо, не можуть існувати одне без одного, і водночас вони нічого не значать одне для одного, ну геть нічого! А взагалі, якщо мені потрібен чоловік, його знайти неважко. Але ж я не можу кожного кретина пускати до себе в ліжко.
— Дякую за комплімент, — кажу я.
— Я не вас мала на увазі. Ви — особливий випадок.
— Особливий не я, особлива ситуація.
— Це одне й те саме. Треба діяти за розкладом. І за вказівками. Ви вже випили каву?
— Майже.
— Тоді розрахуємось.
Видно, що розмова ця її і втомила трохи, і розважила. Розрядила атмосферу цього нудного очікування. Чекати — важка професія.
Виходимо з бару в готель. Дама, як завжди, супроводжує мене до дверей кімнати, щоб я, бува, не загубився в коридорі.
— Гадаю, хоч раз ми могли б порушити і інструкцію, і нашу самотність, — пропоную я, просто аби щось сказати.
— А ви нахабніший, ніж я гадала, — зітхає Мод. І додає: — Тільки порушуватимемо її в моєму номері. Не у вас.
— Хіба у вашому номері немає підслухувальної апаратури? — запитую я.
Знову зітхання:
— Альбере, ви переоцінюєте вагу своєї особи в цій ситуації. Гадаю, що в даний момент вам цілком вистачить мене як апаратури.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
— Треба підскочити в Майнц, — через два дні каже мені Мод.
Нарешті хоч щось.
— Підскочити чи переїхати?
— Підскочити, Альбере. Збирати багаж зайве.
Ранок дощовий і туманний. У цьому гірському краю раннє літо нагадує ранню осінь. Ми квапливо залізаємо в «мерседес», а важкі дощові краплини вже глухо тарабанять по даху кузова.
Перетинаємо містечко вздовж, протискаючись заповненою автомобілями Майнцерштрассе. Рух тільки на шосе. Тротуари порожні. В цьому маленькому містечку відстані такі великі, що з центру на околиці всі дістаються тільки машинами.
— Туман… — констатує дама, коли ми виїжджаємо з міста.
— …І темрява, — додаю я. — Все, як у нашій з вами історії.
Щодо темряви я трохи перебільшив, але важкі вологі хмари облягли все небо, і здається, що вже вечоріє. З туманної сутіні блимають фари зустрічних автомобілів.
— Радійте темряві, Альбере, — радить мені дама. — Після темряви завжди настає світанок.
— Так, але не для всіх. Кажуть, люди найчастіше вмирають уночі.
Мод не відповідає, вона напружено дивиться вперед — там поворот, з-за якого вихоплюється машина з потужними фарами. Мод зменшує швидкість, автомобілі розминаються.
— Ми зупинимося в готелі? — питаю я.
— Звичайно.
— Але ж у мене немає паспорта.
— Вже є. В моїй сумочці.
— Мабуть, його місце не у вашій сумочці.
— Навпаки, саме там, — не ви, а я товчуся біля адміністраторів, — відповідає дама. І додає наче здивовано: — Ви й досі мені не довіряєте?
Звивистою дорогою видираємося кудись угору. Туман попереду стає прозорим і синюватим, як розведене молоко, а потім зовсім розсіюється. Ліс зникає, натомість з'являються темно-зелені луги, над якими здіймається легка пара. Дощ припинився.
— Вас чекає знайомство з однією жінкою, — повідомляє Мод. — Треба було сказати вам зранку, щоб ви взяли новий костюм, та я не зробила цього з ревнощів.
— Певно, нова секс-бомба.
— В даному випадку це не зовсім те. Але не виключаю, що вона вам сподобається.
— Тільки якщо вона схожа на вас.
— Цілковита протилежність. У всіх відношеннях.
— В такому разі, не сподобається. Ви навіть не помічаєте, як разом з паспортом ви привласнили й моє серце.
— Не люблю брехунів, — бурчить Мод. — Хоч таку брехню іноді приємно слухати. Особливо коли вона не дуже груба.
— У брехні часто буває доля правди.
— Будемо сподіватись.
Вродлива, хоч і не богиня, порядна, хоч і не свята, відверта, хоч і не порушує службових інструкцій, — ця жінка — справжня знахідка для такої, як я, людини, звиклої мати справу із співрозмовниками, які кажуть зовсім не те, що думають. Така не встромить тобі ніж у спину. Хіба що Сеймур накаже їй порішити тебе.
«Будемо сподіватись» — ці трохи скептичні слова, здається, стали для неї звичними.
Тієї ночі, коли я вперше прийшов до Мод у кімнату, вона сказала:
— Ця деталь залишиться між нами, гаразд?
— Я не припускав, що ви соромитеся Сеймура.
— Соромлюсь. Але не в тому розумінні, як ви думаєте. Я не звикла порушувати дисципліну.
— Він наказав вам триматися від мене на відстані?
— Казав, щоб я була насторожі.
— Ну, тепер вам уже не доведеться бути насторожі. Маленька таємниця завжди зближує людей.
— Я теж сподіваюсь, тільки не тішу себе особливими ілюзіями.
Той факт, що вона тримає мій паспорт у своїй сумочці, не дуже надихає.
Прибуваємо в Майнц перед обідом і влаштовуємося в «Хілтоні». Солідний, як і всі готелі Хілтона, комплекс будинків, розташований між шосе й річкою.
— Піднімемося в кімнати, Альбере, — пропонує дама. — Через півгодини я зайду за вами. Пообідаємо тут.
З самого початку ця історія проходить переважно в обідах і вечерях. Добре, якби й далі так.
У «Хілтоні» — три ресторани. Мод вибрала оцей, внизу, обладнаний в народному стилі, з затишними куточками. Та замість скористатися таким куточком дама тягне мене до широкого столу, де вже влаштувалася одна пара — дівчина з ясним обличчям в ореолі золотавого волосся і молодий смуглявий здоровань у чорному шкіряному піджаку.
— А, Мод! — радісно вигукує дівчина, коли ми підходимо до них.
— Добридень, Дейзі, — досить стримано відповідає дама. — Це Альбер.
— А це — Ерліх, — відрекомендовує білява свого кавалера. — Пообідаємо разом?
Ми з смуглявим киваємо один одному, я допомагаю Мод сісти й сідаю сам. З'являється офіціантка в народному вбранні, бере у нас замовлення й зникає.
— Ми тут говорили про секретарок, — звертається до нас Дейзі. — Я сказала, що погано бути секретаркою, а Ерліх — що погано бути німкенею. Зрештою ми порозумілися: найгірше, якщо ти німкеня й секретарка водночас.
— Отже, розмова закінчилася, — підсумовує Мод.
— Зовсім ні. Треба знати й вашу думку.
Ця тема мені добре знайома, бо я цілими днями в готелі читаю газети. Звісно, між писаниною місцевої преси й реальними фактами, певно, мало спільного, але, так чи інакше, пропагандистська машина знову закрутилася на обертах шпигуноманії. Шпигунками проголошують усіх секретарок великих начальників. Опинившись перед небезпекою бути «викритими», ті секретарки тікають одна за одною до НДР. Спершу мова йшла про двох чи трьох секретарок, потім їх стало п'ять чи шість, а під кінець заговорили про цілі дюжини.
— Скажіть же, Альбере, — підбиває мене Мод. — Хочуть почути вашу думку.
— Я не зовсім в курсі, — бурмочу я.
— Як це так! — вигукує Дейзі. — Тут усі про це тільки й говорять.
— Коли всі говорять, то, мабуть, уже все сказано, — відповідаю я. — Тому я навряд чи потішу вас чимось новим.
— Мені теж психози не подобаються, — намагається змінити тему розмови Мод. — Але люди тут просто не можуть жити, якщо все тихо й спокійно.
І, згадавши, що за столом сидить німець, додає:
— Вибачте, Ерліху.
— Вибачаю, — великодушно киває головою молодий чоловік. — Хоч і не варто було б цього робити. Як можна не розуміти, що психози — насущний хліб і для нас, і для вас.
— Якщо ви так вважаєте…
— Мені навіть соромно вам казати, настільки це елементарно. Психоз нас єднає, мобілізує, повертає нам почуття нації. Психоз дає опозиції матеріал проти уряду й відкриває перед урядом можливість продемонструвати рішучі заходи. Наче у вас не те саме!
— Можливо. Та мені здається, що тут психози дефілюють швидше. Вчора був тероризм…
— Він буде й завтра, — уриває її Ерліх. — А потім знову виникне радянська загроза, тоді повернемося до давніх чвар з Францією, затим вибухне серія скандалів, пов'язаних з корупцією… потім… хто зна… Так, у нас психози частіші, бо вони нам потрібніші. А потрібніші вони тому, що ми чимдалі менш почуваємо себе упевнено…
— Якщо ви так вважаєте…
Офіціантка в народному вбранні своєю великою тацею кладе край розмові. Не будемо цього разу зазирати в тацю й опустимо процес насищання.
Обід минає без особливих пригод, за винятком того, що Мод аж двічі виходить телефонувати, а Дейзі через нерівні інтервали порушує мовчанку вигуками. Вона належить до отих, що вигукують, — імпульсивних екстравагантних дівчат. Гадаю, багатьом подобається її граціозна худорлява фігурка у блідо-синій попліновій блузці й штанях, великі сині очі й худе обличчя, вираз якого безперестану змінюється. Справді — цілковита протилежність Мод. А також і моїм смакам.
Хлопець, навпаки, міцний, особливо в руках і плечах. Він не так смуглявий, як засмаглий на сонці, і його сині очі здаються зовсім вицвілими. На вигляд він досить добродушний, це спокійна добродушність людини, впевненої у своїй силі.
Під час кави розмова знову пожвавлюється, але її ведуть тільки жінки: Мод розповідає, які дива біжутерії ми бачили в Ідарі, а Дейзі повідомляє, що якраз сьогодні в Майнці відкрився ярмарок мінералів і коштовного каміння, після чого вони вирішують неодмінно відвідати ярмарок.
— Я думала, ви сподобаєтесь один одному, — кидає камінець у наш город Дейзі. — А ви мовчите.
— Хіба треба, щоб ми сподобались один одному? — питає Ерліх, дістаючи з кишені пачку жуйки й повільно розкриваючи її.
— А чому б ні? — питає в свою чергу Мод. — Альбер — торговець, ви — постачальник.
— Постачальник чого? — вирішую і я подати голос.
— Усього, — ухиляється від прямої відповіді Ерліх. — А найбільше — точної механіки. Що вам треба? Пістолети, автомати, ручні гранати?
— Точна механіка тепер найперспективніша, — кваплюсь погодитись. — Тільки я спеціалізуюсь на скляних виробах.
— Делікатний товар, — кидає німець. — Маю на увазі спосіб перевезення.
— Для цього існують страхові компанії. Ви ж знаєте, що витрати діляться.
— Але у вас, певно, є свої постачальники.
— Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна, — авторитетно кажу я, хоч мені начхати на асортимент.
Ерліх, здається, зацікавлений можливістю зробити якийсь бізнес:
— Яка кількість вас цікавить?
— Кількість не має значення, — відповідаю так само авторитетно. — Я оптовик.
— У такому разі, можемо укласти якусь угоду, — пропонує німець. — Не хочу хвалитися, але я теж не розмінююсь на дрібниці. — І, щось згадавши, сміється: — Отже: «скляні вироби», га? Чудово сказано. Ха-ха, скляні вироби!
— Чого ти регочеш, як ідіот? — накидається на нього Дейзі. — Я не бачу тут нічого смішного.
— Хай сміється, сміх — це здоров'я, — примирливо зауважує Мод, яка оцінює речі здебільше з погляду фізіології.
Ліфт вистрілює нас на шостий поверх, та перш ніж розійтися по своїх кімнатах, дама зауважує:
— Гадаю, двох годин вам вистачить, щоб відлежатись. Треба таки справді побувати на цьому ярмарку.
— Цілком вистачить, — киваю я. — Тільки якщо засну, це може тривати й три години. Тому було б доцільніше піти до вас. Тоді я не засну.
— Приходьте, коли хочете.
Що це: раптом прокинувся потяг до її міцного тіла, що вимальовується під гарною літньою сукнею, чи несподівано зринула ідея більш практичного характеру? Питання складне. І тому я простягаюсь на ліжку, щоб усе обмізкувати, поки з ванної кімнати долинає легкий плескіт води.
Думка про те, що «тепер або ніколи», засіла у мене в голові ще в ту мить, коли я почув, що ми їдемо до Майнца. Від Майнца до Вісбадена — рукою подати, а таксі тут на кожному кроці. Тоді як шлях від Ідара до Вісбадена — довгий і пов'язаний з усякими труднощами.
Тепер або ніколи — навіть нема чого й думати. Важливо визначити, коли саме «тепер»: тепер — негайно чи тепер — на ярмарку?
На перший погляд, може здатися нерозумним, що я завалився до Мод, замість лишитися в своїй кімнаті й повторити той же номер, що у Франкфурті. Тільки ж це не Франкфурт. Кімнати розміщені поруч, і жінка без особливих зусиль може стежити за мною. Це якщо припустити, що вона одна цікавиться моєю поведінкою. Адже десь недалеко перебуває й Дейзі; не виключено, що й хтось інший.
Отже, ярмарок. Але це остання можливість, і, звичайно, не найкраща. Навіть якщо мені вдасться непомітно зникнути н натовпі, мою відсутність дуже швидко зафіксують. І немає ніякої гарантії, що все обійдеться якоюсь брехнею й неприємною розмовою.
Тепер чи пізніше, але зв'язок треба встановити саме сьогодні. До того, як ми повернемося в Ідар. І до того, як ми вирушимо з Ідара бозна-куди.
Так, ще сьогодні. Саме сьогодні, кажу собі; в цей час велике біле тіло виринає з ванної, відсвічуючи матовою білизною на тлі фіолетових шпалер.