— Не дивіться так на мене, — каже дама.
— Невже ви зашарілися?
— Поряд з Дейзі я, певно, здаюся вам надто дебелою.
— Ви дебела? Не напрошуйтесь на компліменти.
— Я вже казала, що не люблю брехні.
— А я казав, що ефірні створіння мені не подобаються. Як ви можете порівнювати себе з тією дошкою? Ви така ж струнка, як і вона, але нормально розвинена там, де це треба.
— Так, так, я знаю: цей широкий зад і величезні груди…
— … Які вам ніколи не приносили успіху.
— Успіх мій грунтується на тому, що принаймні половина чоловіків не має смаку. Запевняю, що на вашому місці я віддала б перевагу такій, як Дейзі.
Ці міркування, звичайно, не заважають їй демонструвати своє тіло в різних позах: стоячи перед дзеркалом, вона змащує кремом обличчя, тоді надіває прозору нічну сорочку.
— Ви отак і будете лежати вдягнений? — запитує вона, докірливо дивлячись на мене. — Боюсь, що ви вже забруднили черевиками ковдру.
— Яке це має значення? Ковдра нам не потрібна.
Особливого бажання роздягатися я не відчуваю, та що вдієш! Підводжуся саме в ту мить, коли дама вкладається на широкому ліжку.
— Чи не пошукаєте в холодильнику чогось випити? — чую за спиною її голос. — Той угорський гуляш просто спопелив мені нутро.
Ця фраза все вирішує. Тут у кожній кімнаті є маленький холодильник, а всякий холодильник заряджений всілякими напоями.
— Ви маєте на увазі щось міцне? — кидаю я, прямуючи до білої шафки.
— Ще чого! Подайте мені кока-колу.
Звичайно, кока-колу: вона піниста й темного кольору. Я відкорковую пляшку, і з моєї руки туди падає маленька таблетка, що одразу ж розчиняється. Наливаю питво в келих, даю його дамі й починаю роздягатись.
— Та дошка Дейзі, по-моєму, трохи неврівноважена, — зауважую я, вішаючи піджак на спинку стільця.
— Тепер всі молоді такі, — відповідає жінка, закладаючи руки за голову й даючи простір своєму бюсту.
— «Усі молоді»? Себе ви до них не відносите?
— Невже я така молода на вигляд?
— «Така» — ні. Але в усякому разі, до тридцяти.
Їй, напевно, вже за тридцять, але в тій позі, яку вона зараз обрала, вона зовсім непогано виглядає.
— Ви звикли тішити жінок у найбанальніший спосіб, — зітхає Мод. І додає: — Власне, ви маєте рацію: найбанальніший — найефективніший. Більшість жінок — дурепи, навіщо ж напружувати уяву!
— Коли так, то віднині я казатиму вам тільки неприємні речі.
— Кажіть, що хочете, Альбере, — погоджується дама. — А зараз почувайте себе як удома…
В мене виникає сумнів, чи справді той препарат ефективний? Проте згодом, закуривши сигарету, я помічаю, що Мод ледве переборює сонливість. Невдовзі її змагає спокійний сон.
Я викурюю ще одну сигарету, підводжусь і відчиняю вікно, щоб вийшов дим. Хай жінка добре поспить і прокинеться без головного болю й неприємних сумнівів. Без головного болю!
Блискавично вдягаюсь, кидаю двері незамкненими й за давньою звичкою залишаю готель через чорний хід. Поки подолаю двісті метрів дороги, треба переконатись, що за мною ніхто не скрадається слідом. Так, лише двісті-триста метрів, і я дістаюся до великого бетонного будинку, який, судячи з плакатів і прапорів, і є ярмарковим павільйоном мінералів. До павільйону веде перекинутий над шосе високий шляхопровід, під яким стоять таксі.
— Чим швидше, тим краще, — кажу водієві середнього віку.
— Полиште це на мене, — відповідає він і рушає із швидкістю тридцять кілометрів на годину.
Вже доїхавши до автотраси, цей симпатяга вдається до смертельного риску — збільшує швидкість до шістдесяти кілометрів, та відстань до Вісбадена не перевищує десяти кілометрів, тому ми все-таки встигаємо дістатися туди цього ж дня.
Вручаю шоферові банкнот, наказую зачекати й рушаю до будиночка на тихій вулиці. Автомобіль, як і раніше, стоїть біля садової хвіртки, але господаря не видно. Нічого дивного, якщо його немає вдома: він не призначав мені зустрічі.
Садова хвіртка відімкнена. Підходжу й дзвоню. Ніяких ознак життя. Тримаю палець на кнопці дзвоника довше, але не дуже зловживаю цим. Цього разу чую якийсь невиразний шурхіт. Ніби човгають капці. Ось знімають ланцюжок і повертають ключ.
«Хто там?» — запитує хазяйка, стоячи на порозі. Власне, запитує не вона, а її недоброзичливий погляд.
— Я з приводу машини, — пояснюю їй.
— Знову ця машина! — бурчить жінка. — А він лежить.
— Я знаю, що в такий час люди відпочивають, але…
— Не відпочиває. Він хворий, — кидає вона, готуючись зачинити двері.
— І все-таки скажіть йому, що я прийшов, дуже прошу. Ми домовлялися…
Двері грюкають у мене перед носом, я залишаюсь чекати. Така вже у мене професія. Збігає чимало хвилин, поки знову клацає ключ. Тепер, на щастя, з'являється сам господар, у халаті, з сумними очима. Великий кістлявий ніс здається ще більшим, а щоки — ще запалішими.
— Дуже вибачаюсь…
— Заходьте, — киває він.
Перетинаємо маленький напівтемний коридорчик, вдихаючи запахи кухні, і Шмітхаген відчиняє якісь двері. З глибини коридорчика чути сварливий жіночий голос:
— Якщо ти не продаси нарешті цю машину, я покличу Петера, щоб він забрав її…
— Заходьте, заходьте, — нервово підганяє мене господар.
Маленька кімната, обставлена м'якими меблями в білих чохлах, певно, править за вітальню. Не встигаю роздивитись довкола, бо поспішаю кинути крізь напівпрозорі занавіски на вікнах погляд на садок і фасади будинків з протилежного боку. Чоловік за моєю спиною важко дихає, щось пересуває, чимось шарудить. Схованка… Добре, що не пронюхали про неї.
— Ось, — чую я.
Обертаюсь і одержую довгожданий конверт.
Австрійський паспорт. Фотографія моєї персони. Банкноти. І — нарешті! — коротенька записка. Зміст записки легко розшифрувати тому, хто в курсі: кожне третє слово. Решта слів нічого не значать. На перший погляд, лист зовсім невинний. Читаю його. Потім клацаю запальничкою. Шмітхаген запобігливо подає попільничку.
— Того дня ви казали, що прийшли впередостаннє… Отже, сьогоднішній візит має бути останнім…
— Саме так. І не хвилюйтесь більше.
— Йдеться не про мене. Адже я пояснював вам… Такі обставини…
— Знаю, знаю. У мене так само. Інакше б я вам не набридав. Бажаю швидкого одужання.
Таксі чекає мене на тому ж місці.
— Якщо можна, швидше, — кажу водієві.
— Полиште це на мене, — заспокоює він.
Таксист їде порожньою вулицею досить обережно — на безлюдних перехрестях можна всього сподіватись. Він бурчить:
— Усі поспішають. І ви теж. Гаразд, можна й скоріше. Але ж і поспішаючи треба додержуватись розумної швидкості.
Я вже згадував, яку швидкість він вважає «розумною».
Випростовуюсь на задньому сидінні, намагаюсь розслабитися й знову перечитую подумки записку, що вже перетворилася на попіл.
У ній повідомляється, що протягом двох днів такий-то «опель» з таким-от номером о такій-от годині чекатиме мене на такій-то вулиці. Все це тепер не має ніякого значення, бо згадані два дні вже минули. Зазначено дві резервні дати — 29 і 30 червня, які, на щастя, ще попереду. Той самий автомобіль, на тій самій вулиці, в той самий час. Це треба запам'ятати. А найголовніше останнє: «Надзвичайна обережність. При нагоді — програма «Спрайт».
«Спрайт». Це англійське слово в перекладі означає «дух», «примара». Я не чув про таку програму. Наші, здається, щось чули, але не знають нічого конкретного. І не наполягають на негайному розкритті її. «При нагоді». Тобто не вважай, що це обов'язково, будь обережний, щоб не влипнути, не вскочити в якусь халепу. «Надзвичайна обережність»!
Подолавши за півгодини незначну відстань, що відділяє Вісбаден од Майнца, я виходжу з таксі на тому ж місці, де його взяв, і повертаюся чорним ходом у «Хілтон».
Мод іще спить, біле обличчя її навіть уві сні зберігає серйозний вираз. Безшумно роздягаюсь і влаштовуюсь поруч, удаючи, ніби теж сплю. Я так старанно граю свою роль, що невдовзі засинаю по-справжньому.
Прокидаюсь, бо міцна рука енергійно торсає мене за плече:
— Альбере!.. Ну ж, Альбере! Чи ви хочете, щоб ми тут провели й ніч?
— Тільки й знаєте, що будити мене, — огризаюсь я, перевертаючись на другий бік.
Однак дама настроєна досить рішуче, тож доводиться розплющити очі. Надворі вже сутеніє. В таку пору це означає, що минула восьма.
— Що там таке? — запитую я. — Чого ви мені заважаєте спати?
— Я ще зранку казала вам, що спати тут не передбачено.
Вона підходить до вікна, різким рухом опускає занавіску й клацає вимикачем.
— Ви ж хотіли йти на ярмарок? — невинно запитую я, сідаючи на ліжку.
— Хотіла… Такого зі мною ніколи не бувало. Проспати шість годин серед білого дня…
Карі очі дивляться на мене зосереджено й трохи підозріливо, але я удаю, що не помічаю цього.
— І все-таки ви прокинулись.
— Мене збудила Дейзі. Ви не чули телефонного дзвінка?
— На щастя, цього разу апарат стоїть з вашого боку.
— А що ви робили весь цей час?
— Хіба ви не бачили?
— Маю на увазі — раніше. Я, здається, заснула перед вами.
— Все правильно. Я наслідував ваш приклад після того, як викурив дві сигарети. Не розумію тільки, навіщо цей допит? Чи ви гадаєте, що я перебіг до Дейзі?
— Не виключено, — сухо відповідає вона.
На цьому слідство закінчується. Навряд щоб я розвіяв її підозри. Та в наші дні кого тільки вони не мучать!
У барі ми знаходимо Дейзі з її Ерліхом. «Дошка» і моя фігурна дама на якийсь час виходять, бо їм треба комусь зателефонувати, а ми з молодим атлетом залишаємося розважатись: я — сигаретою, а він — незмінною жуйкою.
— Отже, коли щось вигорить, я повідомлю Мод через Дейзі, — знову нагадує атлет, аби тільки порушити мовчанку, бо про це було домовлено ще в обід.
— Саме так, — підтверджую я. — Повідомте.
Дейзі скоро повертається, а трохи згодом з'являється й Мод, яка, виявляється, ходила розраховуватись за готель. Випиваємо по чарці на дорогу, обмінюємось удавано дружніми посмішками й вирушаємо.
— У мене таке відчуття, наче ви щось зробили зі мною після обіду, — каже Мод, коли «мерседес» уже мчить автотрасою, прорізаючи морок світлом потужних фар.
— Вам було неприємно?
— Коли б мені було неприємно, я б вам сказала про це ще першого разу. Ви знаєте, що йдеться не про це.
— А про що? І як розуміти вашу дивну поведінку годину тому?
— Перед тим, як я лягла, ви дали мені кока-коли…
— На ваше прохання.
— Ви мене одурманили…
— Чому? Хіба у вас болить голова?
— У мене здорова голова, Альбере. Краще побережіть свою.
— Навіщо мені берегти її, коли я перебуваю у ваших руках. Ви граєте мною, як вам заманеться.
— Гру веду не я. І смисл її вам відомий.
— З першим твердженням погоджуюсь. А друге — суцільна брехня.
— Дякую за довіру.
— Я вас не звинувачую. Як ви сама кажете, ви службова особа.
— Хіба тільки службова особа?
— Хай буде «не тільки». Хай буде — передусім. Але чому ви вважаєте мене таким наївним?
— Наївним? Вас?
— У такому разі, поясніть мені, чому Ерліха так розвеселили мої балачки про скляні вироби?
Вона якийсь час мовчить, зосереджено дивиться на освітлену фарами стрічку автостради. Нарешті каже:
— Я не уповноважена давати вам роз'яснення, Альбере. Ви знаєте, хто це робить. — І додає: — І все-таки ви мене одурманили.
— Будемо сподіватися.
Поки що важко сказати, що обіцяє мені пакет, одержаний через Шмітхагена, — реальний порятунок чи ілюзію порятунку. Найпевнішу можливість утрачено. В той час, як ми з Мод роздивлялися в Ідарі біжутерію, наша людина чекала мене з машиною у Вісбадені, щоб визволити з пастки.
Наступну зустріч призначено в останні дні місяця, маємо ще два тижні, але все залежить від отих прикрих «якщо» — якщо я зумію вирватись, якщо встигну добратися, якщо… залишусь живий.
Австрійський паспорт — це вже щось. На випадок, якщо зустріч з нашою людиною зірветься, у мене залишиться шанс скористатися громадським транспортом: сісти в поїзд на якійсь станції поблизу кордону й випробувати свою долю. Тут, звичайно, теж є свої неминучі «якщо». Та це аж ніяк не впливає на моє чудове самопочуття. Вчора у мене не було жодного шансу, а сьогодні є принаймні два.
Відчуваю, що оте гидке почуття, яке дедалі частіше напосідало на мене, трохи розвіялось. Я знаю, що в Центрі вже відомо, де я приблизно перебуваю і чим приблизно займаюся. Знаю, що мені надано свободу дії, але водночас попереджено: надзвичайна обережність! Знаю й те, що за певних обставин можу зробити щось корисне для розкриття таємничої операції «Спрайт». Усе це, разом узяте, не так багато й важить, але якоюсь мірою нормалізує кровообіг.
От тільки клопіт з цим австрійським паспортом… Тут треба пильнувати. Його не обов'язково викрадати в мене — досить дізнатися, що він у мене є, і паспорт втратить будь-яку цінність.
Взагалі-то Сеймур мав слушність, коли казав, що мені не щастить, але ж буває, що виграєш, не маючи майже ніяких шансів на виграш. Наприклад, вчорашня зустріч із Шмітхагеном — це справжня удача. Удача в останню хвилину, бо сьогодні Мод оголошує:
— Буде добре, якщо ви зберете свій багаж, Альбере. Ми вирушаємо.
— Навряд чи треба повідомляти — куди.
— Вирушаємо до Кельна.
Цю новину мені повідомляють під час сніданку, а в обід ми вже в Кельні. Готель «Європа», де ми зупиняємось, певно, вище середньої категорії, судячи з модерних меблів і виду на кафедральний собор. Та в мене немає часу милуватися краєвидом. Улагодивши формальності з адміністратором, дама запитує:
— Підете до своєї кімнати чи рушимо зразу?
— Невже знову їсти? — зітхаю я.
Сідаємо в «мерседес» і Мод вдається до складних маневрів, щоб від'їхати од площі біля кафедрального собору. Зробити це не так легко, бо довколишні вулиці або закриті для автомашин, або ж там однобічний рух, тому доводиться їхати не туди, куди треба, а куди можна.
Надворі спека, сморід вихлопних газів гостріший ніж будь-коли. Вулиці заповнені автомашинами, які ледь повзуть або ж збиваються в зграї, загіпнотизовані червоними очима світлофорів. Над повними чуттєвими губами моєї дами виступили дрібненькі краплинки поту.
Нарешті ми якось вихоплюємося з автомобільного виру, що утворився навколо собору. Мод піддає газу, машина вискакує на широкий бульвар і якийсь час мчить ним. Звернувши з бульвару, знову петляємо маленькими вуличками, але це вже спокійний, сонний житловий квартал без людської колотнечі. Здається, цього разу ми не їдемо харчуватись.
— Отут, — говорить жінка, паркуючи «мерседес» перед житловим будинком, обличкованим білим каменем.
Розпитувати, що тут і хто тут, — марна річ. Я виходжу з машини й прямую слідом за дамою. З прохолодного вестибюля ліфт піднімає нас на шостий поверх — далі нікуди, сьомого поверху немає. Одні-єдині масивні двері без будь-якої таблички. Два коротких дзвінки й після паузи — ще два. На порозі з'являється Сеймур, мовчки киває й відступає, даючи нам дорогу.
Проходимо через передпокій до просторого, багато обставленого холу, минаємо його й опиняємось на широкій терасі, захищеній від сонячних променів дашком у біло-зелених смугах. В кутку м'яко дзижчить величезний вентилятор.
Мод відстала ще в передпокої, мабуть, щоб подивитись, де стоять пляшки. Ми опускаємося в плетені крісла, коли вона з'являється з тацею, наповненою усім потрібним для ділової розмови. Залишає тацю на низенькому столику між двома кріслами й зникає.
— Мені приємно бачити вас, Майкле, — каже американець, беручись сервірувати стіл.
— На жаль, не можу відповісти вам повною взаємністю, — бурмочу я. — Але ви мене зрозумієте.
— Сподіваюсь, і ви мене.
Він опускає у свою склянку два кубики льоду, додає мінеральної води, відпиває, щоб перевірити, чи витримано пропорцію, і підносить запальничку до затиснутої у правому кутику губ сигарети.
— Не дивіться так на мене. Нічого драматичного не сталося. Просто хочу продовжити нашу розмову від того дня.