Говорячи це, він вчепивсь у моє волосся й смиконув так, що я аж скрикнув з болю.
«У ваших очах сльози, — сказав він, пускаючи мене. — Тож усе як слід. Доводиться бути обережними: адже нас двічі обдурили з перукою і одного разу — з фарбою. А про витівки з шевською ваксою я можу розповісти вам таке, що ви й зовсім зневіритеся в людській натурі».
Він ступив до вікна й гукнув на весь голос, що місце зайняте. Знизу долинув стогін розчарування, натовп почав розпливатися в усі боки, аж поки довкола не залишилося жодного рудого, крім мене та наймача.
«Моє ім’я, — сказав він, — містер Дункан Росс, і я теж отримую пенсію з коштів нашого шляхетного добродійника. Чи одружені ви, містере Вільсоне? Чи маєте родину?»
Я відповів, що не маю.
«Боже мій, — сумно мовив він, — це ж так важливо! Як шкода чути це від вас! Наша Спілка, звичайно ж, повинна не тільки підтримувати рудих, а й сприяти їхньому розмноженню. Яке нещастя, що ви неодружені!»
Почувши таке, містере Холмсе, я засмутився, бо злякався, що не посяду місця, але той, подумавши кілька хвилин, врешті сказав, що все буде гаразд.
«Для будь-кого іншого, — пояснив він, — це було б фатальним, але людині з таким волоссям, як ваше, слід піти назустріч. Коли ви зможете взятися до виконання своїх нових обов’язків?»
«Не можу сказати, — мовив я, — адже я маю ще свої власні справи».
«Не хвилюйтеся, містере Вільсоне! — сказав Вінсент Сполдінґ. — Я впораюся з ними й без вас».
«З котрої й до котрої години я маю працювати?» — спитав я.
«З десятої до другої».
У позичкових касах найголовніша робота припадає на вечір, містере Холмсе, особливо В четвер і в п’ятницю — перед ТИМ, Як люди дістають платню; тож я й вирішив, що заробляти якусь дещицю ще й вранці було б непогано. Я знав, що помічник мій — людина певна і зможе в усьому мене заступити.
«Це мені цілком підходить, — сказав я. — А платня?»
«Чотири фунти на тиждень».
«А робота?»
«Робота суто номінальна».
«Що ви маєте на увазі — суто номінальна?»
«Увесь робочий час ви повинні перебувати в конторі чи принаймні в будинку, де вона міститься. Якщо ви в цей час кудись вийдете, то втратите місце. Заповіт на цьому особливо наполягає. Коли ви хоч один раз залишите контору в робочий час, це означатиме, що ви не виконали наших вимог».
«Якщо це лише чотири години на добу, то мені й на думку не спаде виходити з контори», — сказав я.
«Візьміть це до уваги, — відповів містер Дункан Росс, — ніяких хвороб, справ чи ще чогось. Ви маєте увесь час перебувати на місці, інакше втратите посаду».
«А щодо роботи?»
«Вам треба буде переписувати Британську енциклопедію. У цій шафі — перший том. Чорнило, пера й вимочки ви повинні роздобути самі, а ми надаємо вам оцей стіл зі стільцем. Чи можете ви взятися до роботи завтра?»
«Звичайно», — відповів я.
«Тоді до побачення, містере Джейбзе Вільсоне, й дозвольте мені ще раз привітати вас зі щасливим здобуттям такої важливої посади».
Він уклонився мені, й ми з помічником пішли; я не знав, що мені й подумати, що сказати, — так я зрадів своєму щастю.
Цілий день мені не виходила з думки ця історія, але під вечір я знову занепав духом: я майже переконав себе, що все це, напевно, якесь шахрайство, хоч і не міг здогадатися, якою може бути його мета. Здавалося неймовірним, що хтось міг зробити такий заповіт і що хтось ладен платити такі гроші за таку дурну роботу, як переписування Британської енциклопедії. Вінсент Сполдінґ як міг підбадьорював мене, але, лягаючи спати, я твердо вирішив відмовитися від цієї посади. Вранці, однак, я подумав, що варто було б хоч піти подивитися, купив на пенс пляшечку чорнила й, захопивши перо та сім великих аркушів паперу, вирушив до Попс-Корту.
На мій подив і радість, там усе було як слід. Стіл був уже готовий для роботи, і містер Дункан Росс чекав, коли я візьмуся до неї. Він звелів мені розпочати з літери «А» й пішов, проте часом заходив до мене подивитися, чи все гаразд. О другій годині він попрощався зі мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, й зачинив за мною двері контори.
Так тривало щодня, містере Холмсе, і в суботу наймач вийняв і поклав на стіл чотири золоті соверени — мою тижневу платню. Так само було й другого тижня, і третього. Щоранку я приходив туди о десятій, і щодня виходив звідти о другій. Згодом містер Дункан Росс почав заглядати до мене лише раз на день, а потім і взагалі перестав з’являтися. Але ж, звичайно, я й подумати не міг вийти кудись із кімнати, бо не знав, коли саме він може зайти; а що посада моя була вигідна й цілком мене влаштовувала, я не хотів ризикувати нею.
Так проминуло вісім тижнів; я переписав статті про Абатів, Армію, Артилерію, Архітектуру, Аттику й сподівався невдовзі перейти до літери «Б». Я накупив багато паперу й заповнив своєю писаниною всю полицю. Аж раптом усе це скінчилося.
— Скінчилося?
— Так, сер. Саме сьогодні вранці. Я прийшов на роботу, як і завжди, о десятій годині, але двері було зачинено й замкнено, й на них посередині було прибито шматочок картону. Ось він, подивіться самі.
І він простяг нам шматочок картону завбільшки з аркуш записника. Там було написано:
Спілку рудих розпущено 9 жовтня 1890 року
Ми з Шерлоком Холмсом довго роздивлялись на це коротке оголошення, тоді поглянули на засмучене обличчя нашого клієнта; смішне в цій пригоді переважило для нас усе інше, й ми обидва розреготалися.
— Не бачу тут нічого смішного! — скрикнув клієнт, почервонівши по саме своє вогнисте волосся. — Якщо ви не здатні ні до чого, крім смішок із мене, я піду до когось іншого!
— Ні, ні! — вигукнув Холмс, знову садовлячи його в крісло, з якого той щойно підхопився. — Я нізащо не хотів би відмовлятися від вашої справи. Вона надихає мене своєю незвичайністю. Прошу вибачення, але в ній справді є щось кумедне... То що ви зробили, коли знайшли на дверях оце оголошення?
— Я був приголомшений, сер. Я не знав, що робити. Звернувся до всіх навколишніх контор, але там ніхто нічого не знав. Тоді я пішов до господаря будинку, що мешкав на нижньому поверсі, й спитав, чи не знає він, що сталося зі Спілкою рудих. Той відповів, що ніколи нічого про неї не чув. Тоді я запитав про містера Дункана Росса. Він сказав, що вперше чує таке ім’я.
«Це джентльмен з четвертого помешкання», — пояснив я.
«Рудий?»
«Так».
«То його звуть Вільям Моріс, — мовив він. — Це судочинець, що тимчасово наймав у мене кімнату, поки для нього не підшукають іншу. Він виїхав учора».
«Де я можу знайти його?»
«У новій конторі. Він залишив мені адресу. Ось: Кінґ-Едвард-стріт, 17, біля собору Святого Павла».
Я поїхав за цією адресою, містере Холмсе, але там була протезна майстерня й ніхто не чув ані про містера Вільяма Моріса, ані про містера Дункана Росса.
— І що ви зробили далі? — спитав Холмс.
— Я повернувся додому, на площу Сакс-Кобурґ, і порадивсь із своїм помічником. Та він нічим не міг мені зарадити. Сказав лише, що треба почекати, може, мене повідомлять поштою. Але мені це не до душі, містере Холмсе. Я не хочу відступати без бою; тож коли почув, що ви можете дати пораду бідній людині, яка потребує допомоги, вирушив просто-таки до вас.
— І дуже мудро вчинили, — мовив Холмс. — Прецікава з вами сталася історія, і я щасливий, що можу за неї взятися. З того, що ви розповіли мені, я зрозумів, що справа ця серйозніша, ніж здається спершу.
— Авжеж, надто серйозна! — сказав містер Джейбз Вільсон. — Адже я втратив чотири фунти на тиждень.
— Щодо вас особисто, — зауважив Холмс, — то вам нема за що дорікати цій незвичайній Спілці. Навпаки, ви заробили, як я пам’ятаю, понад тридцять фунтів, не кажучи вже про те, що набули знань про різні речі, які починаються з літери «А». Тож ви тут нічого не втратили.
— Так, сер. Але мені хотілося б розшукати їх, дізнатися, хто вони такі й навіщо так пожартували з мене, якщо тільки це жарт. Проте ця витівка коштувала їм недешево — аж тридцять два фунти.
— Що ж, спробуємо все це пояснити вам. Однак спершу — кілька запитань до вас, містере Вільсоне. Оцей ваш помічник, — той, що першим показав вам оголошення... чи давно він у вас працює?
— До того часу працював десь із місяць.
— Як він прийшов до вас?
— За оголошенням.
— Він один відгукнувся на нього?
— Ні, десь із дванадцятеро.
— Чому ви обрали саме його?
— Бо він меткіший і не просив великої платні.
— Лише половину, так?
— Так.
— Який він із себе, цей Вінсент Сполдінґ?
— Невеличкий, кремезний, дуже жвавий. Ані волосинки на обличчі, хоч має років з тридцять. На чолі в нього біла цятка від кислоти.
Холмс схвильовано випростався в кріслі.
— Так я й гадав, — мовив він. — А чи не помітили ви у нього в вухах дірочок від сережок?
— Так, сер. Він казав мені, що це зробила йому якась циганка, коли він був ще малим.
— Гм! — сказав Холмс і замислено поринув глибше в крісло. — Він і досі у вас?
— Так, сер, я тільки-но його бачив.
— Чи добре він працював, поки вас не було?
— Не можу поскаржитися, сер. Щоправда, вранці в мене роботи небагато.
— Чудово, містере Вільсоне. За день чи два я буду радий повідомити вас про все. Сьогодні субота, тож сподіваюся, що в понеділок ми знатимемо все...
— Ну, Ватсоне, — мовив Холмс, коли наш відвідувач пішов, — що ви про це думаєте?
— Нічого, — щиро відповів я. — Ця справа така таємнича!
— Найчастіше, — сказав Холмс, — чим дивовижніша річ, тим менше в ній таємничого. Саме звичайні, прості злочини розгадувати найважче, так само, як найважче розпізнати людину з непримітним обличчям. Але з цією справою я не можу зволікати.
— Що ви маєте намір робити? — запитав я.
— Курити, — відповів він. — Ця загадка — якраз на три люльки, тож прошу вас хвилин із п’ятдесят зі мною не розмовляти.
Він зіщулився в кріслі, підібгавши худорляві коліна аж до свого яструбиного носа, й так сидів, заплющивши очі й виставивши вперед свою чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якогось химерного птаха. Я вже вирішив, що він заснув, та й сам почав дрімати, аж він несподівано скочив із крісла, мов людина, яка щось твердо вирішила, й поклав люльку на полицю каміна.
— Сьогодні в Сент-Джеймс-Холлі грає Сарасате, — зауважив він. — Як ви гадаєте, Ватсоне, чи зможуть ваші пацієнти обійтися кілька годин без вас?
— Сьогодні я вільний. Моя практика не забирає багато часу.
— То візьміть свій капелюх, і їдьмо. Спершу мені треба до Сіті, а по дорозі десь попоїмо. До речі, в програмі концерту найбільше німецької музики, а вона мені більше до вподоби, ніж італійська чи французька. Вона спонукає до роздумів, а мені саме треба поміркувати. Ходімо!
Ми доїхали метрополітеном до Олдерсґейту, а далі коротка прогулянка привела нас до площі Сакс-Кобурґ, де й сталися ті дивні події, що про них ми почули вранці. Це був невеличкий сонний плац із чотирма рядами брудних двоповерхових цегляних будинків, вікна яких виходили на невеличкий садок, порослий бур’яном, серед якого декілька побляклих лаврових кущів уперто змагалися з просяклим димом повітрям. Три золочені кулі й бура вивіска з білим написом «Джейбз Вільсон» на будинку скраю свідчили, що тут і є заклад нашого рудоголового клієнта. Шерлок Холмс зупинився перед дверима й, схиливши голову набік, оглянув її очима, що яскраво блищали з-під напівстулених повік. Тоді неквапом пройшов вулицею туди й назад, уважно розглядаючи будинки, нарешті повернувся до позичкової каси, двічі або тричі гучно вдарив ціпком по бруківці, а відтак підійшов до дверей і подзвонив. Двері миттю відчинив явно насторожений, чисто поголений молодик і запросив нас увійти.
— Дякую, — мовив Холмс. — Я хотів лише спитати, як дістатися звідси до Стренду.
— Третя вулиця ліворуч, четверта праворуч, — хутко відповів помічник містера Вільсона й зачинив двері.
— Спритний хлопець! — зауважив Холмс, коли ми відійшли вбік. — На мій розсуд, за спритністю він — четвертий на весь Лондон, а за хоробрістю, може, й третій. Я дещо чув про нього раніше.
— Мабуть, — мовив я, — помічник містера Вільсона якось причетний до тієї таємниці зі Спілкою рудих. Я певен, що ви розпитували його про дорогу лише для того, щоб поглянути на нього.
— Не на нього.
— Тоді на що ж?
— На коліна його штанів.
— І що ж ви побачили?
— Те, що й сподівався побачити.
— А нащо ви стукали по бруківці?
— Любий мій докторе, зараз треба спостерігати, а не розмовляти. Ми — розвідники у ворожому таборі. Ми дещо дізналися про площу Сакс-Кобурґ. Тепер огляньмо вулиці з іншого її боку.
Дорога, на якій ми опинилися, звернувши з площі Сакс-Кобурґ, відрізнялася від неї так само, як картина від свого зворотного боку. То була одна з найголовніших вулиць міста, яка з’єднувала Сіті з північчю й заходом. Усю дорогу заповнили два потоки екіпажів, що рухалися назустріч один одному, а по боках чорніли натовпи пішоходів, що поспішали. Важко було уявити собі, дивлячись на ряди розкішних крамниць та контор, що та вбога, порожня площа, яку ми щойно залишили, знаходиться позаду оцих самих будинків.
— Погляньмо, — сказав Холмс, зупинившися на розі й оглядаючи весь ряд будинків. — Я хочу запам’ятати, як стоять ці будівлі. Вивчення Лондона — це моя пристрасть. Ось тютюнова крамниця Мортімера, далі — невелика газетна крамничка, Кобурзький відділ Міського й Приміського банку, вегетаріанський ресторан, каретне депо Мак-Фарлейна. А далі — вже наступний квартал. Отже, докторе, наша робота скінчена, тепер можна й відпочити. Бутерброд, чашечка кави — й до країни скрипок, де всюди насолода, ніжність і гармонія, де нема рудоголових клієнтів, що надокучають нам своїми загадками.
Мій друг був пристрасним музикантом — і не лише здібним виконавцем, а й чудовим композитором. Цілий вечір він просидів у кріслі, невимовно щасливий, тихенько ворушачи своїми довгими, тонкими пальцями в такт музиці; його лагідна усмішка, замріяні зволожені очі аж ніяк не нагадували того Холмса-нишпорку, безжалісного й хитромудрого Холмса, який щохвилини був готовий полювати за злочинцями. Дивовижна вдача мого друга мала дві складові, і я часто думав про те, що його надзвичайна проникливість народилася в боротьбі з поетичним, задумливим настроєм, який був для нього найголовнішим. Через свою мінливу вдачу він постійно переходив від цілковитого розслаблення до найзапеклішого завзяття, і я добре знав, що він ніколи не бував твердішим, ніж у ті дні, коли з безжурним спокоєм заглиблювався в свої ноти й імпровізації. Але раптом його охоплювала справжня мисливська пристрасть, блискуча сила його думки зростала до інтуїції, й тим, хто не був знайомий із його методом, здавалося, що перед ними людина неабиякого розуму. Спостерігаючи за ним того дня, на концерті в Сент-Джеймс-Холлі, я побачив, як він увесь віддається музиці, й зрозумів, що на тих, за ким він полює, чекає біда.
— Ви, напевно, збираєтеся додому, докторе, — сказав він після концерту.
— Так, звичайно.
— А в мене є ще одна справа, що забере кілька годин. Ця пригода на площі Кобурґ — річ дуже серйозна.
— Серйозна? Чому?
— Там готують великий злочин. Щоправда, я маю всі підстави вважати, що ми його відвернемо. Однак справа ускладнюється тим, що нині субота. Я хотів би, щоб ви допомогли мені цього вечора.
— Коли саме?
— О десятій, не раніш.
— О десятій я буду на Бейкер-стріт.
— Чудово. Але справа ця буде досить небезпечною, докторе, тож суньте в кишеню свій військовий револьвер. — Він помахав мені рукою, рвучко обернувся й миттю зник у натовпі.
Сподіваюся, що я не дурніший за інших, але коли маю справу з Шерлоком Холмсом, мене завжди пригнічує думка про власну недолугість. Адже я чув те саме, що й він, бачив те саме, що й він, проте він знає, мабуть, не лише те, що сталося, а й те, що має статися; тим часом мені вся ця пригода й далі здавалася незрозумілою та химерною. Повертаючись додому до Кенсинґтону, я пригадав і незвичайну розповідь рудого переписувача енциклопедії, й наші відвідини площі Сакс-Кобурґ, і лиховісні слова, з якими Холмс попрощався зі мною. Що це за нічна вилазка і навіщо я маю прийти озброєним? Куди ми підемо й що там робитимемо? Щоправда, Холмс натякнув, що цей чистюк — помічник власника позичкової каси — людина небезпечна, здатна на ризиковану гру. Але хоч як я намагався розв’язати ці загадки, в мене нічого не виходило, тож я вирішив краще дочекатися ночі, яка мала все прояснити.