Було чверть на десяту, коли я вийшов з дому і, проминувши Гайд-парк та Оксфорд-стріт, опинився на Бейкер-стріт. Край тротуару стояли два кеби, і коли я увійшов до передпокою, то до мене долинули чиїсь голоси. У Холмсовій кімнаті я побачив двох чоловіків, з якими він жваво розмовляв. В одному з них я впізнав Пітера Джонса, поліційного агента, інший був високий, худорлявий чоловік із похмурим обличчям, у блискучому циліндрі й бездоганно чистому фраку.
— Так! Наша компанія зібралася, — сказав Холмс, застібаючи свою жовтаво-зелену куртку й беручи з полиці важкий мисливський нагай. — Ватсоне, ви, здається, знайомі з містером Джонсом зі Скотленд-Ярду? Дозвольте відрекомендувати вас містерові Мерівезеру: він буде нашим товаришем у цій нічній пригоді.
— Як бачите, докторе, ми знову полюємо разом, — поважно, за звичкою, мовив Джонс. — Наш друг добре вміє розпочати лови. Але для того, щоб уполювати звіра, йому потрібен старий пес.
— Побоююсь, що ми вполюємо не звіра, а гуску, — похмуро кинув містер Мерівезер.
— Можете цілком довіритися містеру Холмсу, — поважно промовив поліційний агент. — У нього свої власні методи, хоч і дещо абстрактні й химерні, як мені здається, але вони роблять із нього непоганого детектива. Правду кажучи, кілька разів траплялося так, як-от у справі з убивством Шолто й скарбами Аґри, що він мав рацію, а поліція — ні.
— Якщо так, містере Джонсе, то все гаразд, — поблажливо мовив незнайомець. — І все-таки шкода, що я не зіграю сьогодні звичний робер. Це мій перший суботній вечір без карт за двадцять сім останніх років.
— Гадаю, — сказав Шерлок Холмс, — що сьогодні ви виграєте ставку більшу, ніж будь-коли в картах, та й сама гра буде цікавіша. Ваша ставка, містере Мерівезере, — тридцять тисяч фунтів, а ваша, Джонсе, — людина, яку ви давно вже мрієте спіймати.
— Джон Клей — убивця, крадій, грабіжник, фальшивомонетник! Він, містере Мерівезере, ще молодий, але першорядний злодій, і я з більшою охотою замкнув би наручники на його руках, ніж на будь-чиїх інших. Його дід був герцог королівської крові, а сам він навчався в Ітоні та Оксфорді. Мозок у нього так само витончений, як і пальці, і хоч ми щоразу натрапляємо на його сліди, знайти його самого нам ніяк не вдається. Одного тижня він чинить пограбування в Шотландії, а наступного вже збирає гроші на притулок у Корнвелі. Я ганяюся за ним уже кілька років, але не бачив ще жодного разу.
— Сподіваюся, цієї ночі я буду радий познайомити вас із ним. Мені теж доводилося зо два рази стикатися з містером Джоном Клеєм, і я цілком згоден з вами, що то найспритніший злодій в Англії... Однак уже повернуло на одинадцяту й нам час вирушати. Якщо ви двоє візьмете перший кеб, ми з Ватсоном поїдемо в другому.
Усю довгу дорогу Шерлок Холмс не дуже поривався до розмови: він сидів у кебі, насвистуючи мелодії, які чув сьогодні на концерті. Подолавши нескінченний лабіринт освітлених газом вулиць, ми врешті дісталися Фаринґтон-стріт.
— Тепер уже недалеко, — зауважив мій друг. — Цей Мерівезер — директор банку й зацікавлений у цій справі особисто. Гадаю, Джонс теж стане нам у пригоді. Славний хлопець, хоч і цілковитий простак у своєму фаху. Щоправда, в нього є одна гарна риса: він сміливий, мов бульдог, і причіпливий, як рак, — коли схопить кого своїми клешнями, то вже не відпустить. Ось ми й приїхали, нас уже чекають.
Ми зупинилися на тій самій гамірній вулиці, де були вранці. Заплативши візникам, пішли за містером Мерівезером, проминули якийсь вузенький коридор і прослизнули в бічні дверцята, які він відчинив для нас. Усередині був ще один маленький коридор, що впирався у важкі залізні двері. Відімкнувши їх, ми зійшли вниз кам’яними сходами, що привели нас до інших, таких самих дверей. Містер Мерівезер зупинився, засвітив ліхтар і повів нас темним коридором, де тхнуло землею; нарешті, проминувши ще одні, вже треті двері, ми опинилися у великому льосі чи підвалі, повному скринь і важких пак.
— Потрапити сюди згори не так уже й легко, — зауважив Холмс, піднявши ліхтар і посвітивши.
— Знизу теж, — мовив містер Мерівезер, ударивши ціпком по плитах, якими було вистелено підлогу. — Хай йому біс, звук такий, неначе там порожнеча! — вигукнув він із подивом.
— Мушу попросити вас говорити трохи тихше, — невдоволено сказав Холмс. — Через вас усю нашу справу може спіткати невдача. Чи можу я попросити вас присісти на якусь із цих скринь і не заважати нам?
Поважний містер Мерівезер з ображеним виглядом умостився на скрині, а Холмс, ставши на коліна, з ліхтарем та лупою взявся розглядати щілини між кам’яними плитами. За хвилину, напевно, цілком задоволений, він знову підвівся й сховав лупу в кишеню.
— Ми ще маємо принаймні годину, — зауважив він, — бо вони навряд чи візьмуться до роботи, поки вельмишановний власник каси не піде спати. А тоді вони не марнуватимуть ані хвилини, адже чим швидше вони впораються, тим більше часу матимуть, щоб сховатися. Зараз, докторе, — як ви вже, звичайно, здогадалися, — ми в сховищі міського відділу одного з найголовніших лондонських банків. Містер Мерівезер — голова правління банку, й він пояснить вам, чому саме тепер найнахабніші з лондонських злочинців надто вже цікавляться цим сховищем.
— Тут зберігається наше французьке золото, — прошепотів директор. — Ми вже не раз діставали попередження, що його намагатимуться викрасти.
— Ваше французьке золото?
— Так. Кілька місяців тому нам знадобилися обігові кошти, й ми позичили тридцять тисяч наполеондорів у Французькому банку. Пізніше, щоправда, потреба в грошах минула, й нам не довелося навіть їх розпакувати, тож вони й досі лежать тут. У скрині, на якій я сиджу, дві тисячі наполеондорів, перекладених фольгою. Нечасто трапляється так, щоб в одному відділі банку зберігалося стільки золота, й директори, звичайно, хвилюються.
— Вони мають на те підстави, — зауважив Холмс. — А тепер нам час приготуватися. Сподіваюся, що за годину все буде скінчено. Доведеться вам, містере Мерівезере, затулити цей ліхтар чимось темним.
— І сидіти потемки?
— Побоююсь, що так. Я взяв із собою колоду карт і гадав, що ми могли б зіграти один робер, адже нас тут четверо. Але я бачу, що ворог підготувався як слід, тож залишити світло було б небезпечно. Насамперед нам треба зайняти свої місця. Люди вони відчайдушні, й хоч ми захопимо їх зненацька, вони можуть завдати нам прикрощів, якщо ми не будемо обережні. Я сховаюся за цією скринею, а ви — за отими. Коли я спрямую на них світло, швидко хапайте їх. Якщо вони стрілятимуть, Ватсоне, стріляйте у відповідь без вагань.
Я дістав свій револьвер, зарядив його й поклав на дерев’яну скриню, а сам сховався за нею. Холмс затулив ліхтар, і ми опинилися в темряві — такого глухого мороку я ніколи ще не знав. Щоправда, дух розпеченого металу нагадував, що ліхтар не погашено і світло може спалахнути щомиті. Нерви мої від чекання були вкрай напружені, а темрява й холодна вогкість підвалу зовсім пригнічували мене.
— Вони мають лише один шлях для втечі, — прошепотів Холмс. — Назад, крізь будинок на площі Сакс-Кобурґ. Сподіваюся, ви зробили все, про що я просив вас, Джонсе?
— Біля дверей вартують інспектор і два полісмени.
— Отже ми позатикали всі дірки. Тепер залишається тільки мовчати й чекати.
Як довго тяглося чекання! Потім я дізнався, що минула лише година з чвертю; але тоді мені здавалося, що ніч уже скінчилася й надворі світає. Мої ноги заклякли й нили від болю, та я боявся навіть поворухнутись; нерви мої напружилися до краю, а слух так насторожився, що я, хоч нічого й не чув, крім дихання своїх товаришів, усе ж міг відрізнити глибокі, важкі віддихи огрядного Джонса від тонкого, з присвистом, дихання директора банку. Зі свого місця я міг бачити лише частину підлоги. Раптом очі мої помітили мерехтіння світла.
Спочатку то була слабенька іскра під кам’яними плитами. Вона швидко витяглась у жовту смужку, а далі в підлозі без жодного звуку з’явилася щілина, в яку просунулася рука — біла, немовби жіноча. Десь із хвилину ця рука, ворушачи пальцями, стирчала з самої середини світлої щілини. Потім вона зникла — так само раптово, як і з’явилася, — і все знов огорнула темрява, лише слабеньке світло пробивалося з-поміж плит.
Проте тривало це лише мить. Із різким, гучним рипінням одна з широких білих плит перевернулась, і відкрився чотирикутний отвір, з якого блиснуло світло ліхтаря. Звідти виглянуло чисто виголене, хлоп’яче обличчя; незнайомець пильно озирнувся, тоді сперся обома руками об краї отвору й почав підтягуватись: спершу показалися плечі, далі стан, а потім у підлогу вперлося коліно. За хвилину він уже стояв коло отвору й допомагав вилізти своєму товаришеві — маленькому й верткому, як і він сам, із блідим обличчям та копицею вогнисто-рудого волосся.
— Все гаразд, — прошепотів він. — Зубило й торби в тебе? Хай йому біс!.. Стрибай, Арчі, стрибай, я викручуся!
Шерлок Холмс вискочив із засідки й схопив незнайомця за комір. Інший шуснув у діру, і я почув тріск тканини, яка розірвалася, коли Джонс намагався його впіймати. У світлі ліхтаря блиснула цівка револьвера, але Холмсів мисливський нагай хльоснув молодика по руці, і пістолет дзенькнув об кам’яну підлогу.
— Не варто, Джоне Клею, — лагідно сказав Холмс. — Ви в пастці.
— Бачу, — відповів той із цілковитим спокоєм. — Але з моїм приятелем усе гаразд, ви лише обірвали йому полу піджака.
— Біля дверей на нього чекають троє, — мовив Холмс.
— Он воно як? Що ж, чудова робота! Вітаю вас.
— А я — вас, — відповів Холмс. — Ця ваша витівка з рудими вдала й оригінальна.
— Зараз ви побачитеся зі своїм приятелем, — мовив Джонс. — Він швидко шастає по норах, не те, що я. А тепер стійте-но спокійно, поки я надіну на вас наручники.
— Заберіть геть свої брудні руки! — вигукнув наш полонений, коли наручники клацнули на його зап’ястках. — Вам, напевно, невідомо, що в моїх жилах тече королівська кров. Будьте добрі називати мене «сер» і додавати «зробіть ласку».
— Добре, — усміхнувся Джонс. — Зробіть ласку, сер, підніміться нагору, де чекає кеб, який відвезе вашу ясновельможність до поліційної дільниці.
— Отак краще, — спокійно промовив Джон Клей і, гордовито кивнувши нам головою, безжурно пішов під пильним оком детектива.
— Містере Холмсе, — сказав містер Мерівезер, коли ми вийшли за ним із підвалу, — слово честі, я не знаю, як наш банк може віддячити вам. Нема ніякого сумніву, що вам пощастило відвернути й зупинити одне з найбільших, як на мене, пограбувань банку.
— Я мав свої порахунки до містера Джона Клея, — відповів Холмс. — Сьогодні я трохи витратився на цю справу, тож гадаю, що ваш банк це мені відшкодує, а щодо всього іншого, то я вже винагороджений тим, що пережив цю надзвичайну з усіх поглядів пригоду й почув цікаву розповідь про Спілку рудих.
* * *
— Бачте, Ватсоне, — почав він уранці, коли ми сиділи на Бейкер-стріт, попиваючи віскі з содовою, — мені з самого початку було цілком зрозуміло, що мета того химерного оголошення про Спілку й переписування енциклопедії лише одна — щодня виманювати з дому на кілька годин недоумкуватого власника позичкової каси. Спосіб, який вони обрали, звичайно, видається дивним, але завдяки йому вони чудово досягли свого. Увесь цей план, без сумніву, підказав Клеєвій натхненній уяві колір волосся його спільника. Чотири фунти на тиждень — добра принада для Вільсона, а що для них такі гроші, коли вони сподівалися на тисячі! Тож вони дали оголошення, один шахрай тимчасово найняв контору, другий шахрай підмовив свого господаря піти туди, і обидва дістали змогу щоранку залишатися в будинку самі. Тільки-но я почув, що помічник задоволений половинною платнею, як зрозумів, що на те є суттєві причини.
— Але як ви змогли розгадати їхній задум?
— Якби в домі були жінки, я підозрював би звичайнісіньку інтрижку. Але жінок там немає, справа господаря — дрібна, та й у домі немає нічого такого, що потребувало б серйозних приготувань. Отже, це мало бути щось поза домом. Але що саме? Я згадав про захоплення помічника фотографією, про те, що він без кінця шастає в підвал. Підвал! Ось ключ до цієї заплутаної справи. Я дещо спитав про цього таємничого помічника й побачив, що маю справу з найбільш наполегливим і відчайдушним лондонським злочинцем. Він щось робив у підвалі, — щось таке, що забирало в нього щодня багато часу, і так поспіль два місяці. Що ж то могло бути? Гадаю, лише одне — підкоп до якогось іншого будинку.
Ось яких висновків я дійшов, перш ніж ми відвідали місце тих подій. Ви були здивовані, коли я стукав ціпком по бруківці. А я лише хотів дізнатися, куди той підкоп веде — чи перед будинок, чи позад нього. Спереду підкопу не було. Тоді я подзвонив до каси, і, як я й сподівався, мені відчинив помічник. У нас із ним уже бували сутички, проте в обличчя ми ніколи один одного не бачили. Та й цього разу я на його обличчя не дивився. Я хотів побачити його коліна. Ви й самі, напевно, помітили, які в нього були брудні, пом’яті й потерті на колінах штани. Отже, він увесь цей час копав
землю. Зоставалося з’ясувати, куди веде його підкоп. Я звернув за ріг, побачив Сіті, вивіску Міського й Приміського банку і зрозумів, що розв’язав цю загадку. Коли після концерту ви поїхали додому, я подався до Скотленд-Ярду й до голови правління банку; наслідки ви побачили самі.
— А як ви дізналися, що пограбування заплановане саме цієї ночі? — спитав я.
— Коли вони зачинили контору своєї Спілки, це означало, що їх більше не турбує, чи містер Джейбз Вільсон удома, чи ні, — їхній підкоп був готовий. Звичайно, гаяти часу вони не могли, адже хтось міг побачити підкоп чи перевезти золото в якесь інше місце. Субота видалася їм найзручнішим днем, бо вони мали б іще два дні на втечу. З усього було зрозуміло, що це має статися найближчої ночі.
— Ваші міркування бездоганні! — вигукнув я в щирому захваті. — Такий довгий ланцюг висновків, і кожна ланка — чистісінька правда!
— Це врятувало мене від нудьги, — відповів він, позіхаючи. — На жаль, я відчуваю, що вона знову змагає мене! Моє життя — самі лише зусилля врятуватися від сумної буденщини. Такі маленькі загадки хоч трохи допомагають мені.
— Ви справжній добродійник людства, — мовив я.
Холмс знизав плечима.
— Так, мабуть, я й справді роблю щось корисне, — зауважив він. — Однак «L’homme c’est rien — l’oeuvre c’est tout», як писав Ґюстав Флобер у листі до Жорж Занд.
Встановлення особи
— Любий мій друже, — мовив Шерлок Холмс, коли ми сиділи біля каміна в нашому помешканні на Бейкер-стріт, — життя незрівнянно дивовижніше в порівнянні з тим, що здатна створити людська уява. Нам і не думку не спало б чимало таких речей, які насправді є найбанальнішими. Якби ми могли, взявшись за руки, вилетіти з вікна й, кружляючи над величезним містом, обережно піднімати дахи й зазирати всередину будинків, то поряд із незвичайними збігами, задумами, непорозуміннями, дивовижними подіями, що прокладають собі шлях крізь покоління й призводять до найнесподіваніших наслідків, усе наше письменство з його умовністю й заздалегідь визначеними розв’язками видалося б нам нецікавим і застарілим.
— Ви все ж таки не переконали мене, — відповів я. — Ті випадки, що про них ідеться в газетах, описані звичайно з відвертими й брутальними подробицями. Натуралізм у наших поліційних повідомленнях доведений до крайнощів, та це не надає їм, правду кажучи, ані привабливості, ані таланту.
— Щоб домогтися справжньої правдивості, потрібні ретельний відбір і стриманість, — зауважив Холмс. — Оцього якраз і бракує поліційним повідомленням, де набагато більше місця відведено всіляким розбалакуванням мирового судді, ніж подробицям, у яких уважний спостерігач і помітить суть усієї справи. Повірте мені, що немає нічого незвичайнішого за звичність.
Я всміхнувся й хитнув головою.
— Зрозуміло, чому ви так гадаєте, — мовив я. — Авжеж, у вашому становищі приватного порадника й помічника для всіх, хто в чомусь остаточно заплутався, ви завжди маєте справу з різними дивними та химерними речами. Однак краще, — я взяв з підлоги ранкову газету, — влаштуймо практичний іспит. Ось перший-ліпший заголовок, що трапився мені на очі: «Жорстокість чоловіка щодо жінки». Тут є півколонки тексту, але я знаю й не читаючи, що все це мені добре відомо. Тут є, звичайно ж, інша жінка, пияцтво, бійки, синці, співчуття сестри або господині помешкання. Навіть найбездарніший писака не зміг би вигадати нічого звичнішого.