Постукавши, увійшов капітан Гаєв і поклав перед полковником на стіл кілька телеграм. Каширін мовчки переглянув їх і одну телеграму простяг Нікітіну.
«Доярка Явдоха Шатілова працює колгоспі „Нова праця“ голова Горєлов станція Степ Далекий крик Райсільгоспвідділом Ситечко», прочитав Нікітін.
— Товаришу Гаєв, сьогодні ж виїжджайте на станцію Степ Далекий. Уточніть, чи був у колгоспі «Нова праця» Уільям Едмонсон, коли він прибув, за яких обставин і коли виїхав назад. Постарайтеся вкластись у два дні, — розпорядився полковник і жестом відпустив Гаєва, бо пролунав нетерплячий дзвінок міжміської станції. Полковник узяв трубку.
Говорив Південноуральськ. Начальник райвідділу підполковник Гасиар’ян повідомляв:
— Інженер Ладигін Григорій Іванович не приїжджав. Заводоуправління чекає його прибуття п’ятнадцятого числа. Всіх необхідних заходів вжито.
— Дякую за оперативність, Аветісе Аракеловичу. Прошу в цьому питанні підтримувати зв’язок. Головне — Баскакова! За її життя відповідаєте ви персонально. До побачення! — І, поклавши трубку, полковник сказав Нікітіну:
— Якщо твої прозрахунки правильні і Гонзалес з документами Ладигіна справді виїхав з Москви дев’ятого, то де ж він?
Нікітін розвів руками.
— Він або в Південноуральську і не прийде в заводоуправління доти, поки не усуне зі свого шляху Баскакову, або у нього є проміжна явка, — висловив свою думку Нікітін.
— Явка, кажеш? — повторив полковник. — А якщо Гонзалес і є «своя людина», про явку якої запитував Ебергарда Ценсера агент 777?
— Що він показав на допиті?
— Прізвище його Теплов. Закинутий гітлерівською розвідкою на Урал ще в сорок першому році. Переданий організацією Гелена новому хазяїнові. В середині минулого року його забезпечили рацією. Зв’язок з доктором Кенігстоном здійснював через Ебергарда Ценсера. Теплов передавав відомості економічного характеру, але головне його призначення — зв’язок Ценсера за допомогою рації з агентурою, що прибувала. Я думаю, що Гонзалес і прямує в селище Заозерне до Теплова. Два дні тому Ебергард Ценсер попередив Теплова, що «своя людина» виїхала на Урал.
— Можливо, — погодився Нікітін і спитав: — Я вам, Сергію Васильовичу, більше не потрібен?
— Поки що ні, — відповів Каширін і, знявши трубку, набрав номер телефону генерал-майора.
Тим часом Нікітін розшукав капітана Гаєва у кабінеті керуючого справами. Капітан замовляв квиток на поїзд до станції Степ Далекий.
— Коли відходить твій поїзд?
— Години через дві.
— Так зайдімо до мене, — запросив його Нікітін. Коли вони сіли на диван і закурили, Нікітін сказав: — Ну, Колю, розповідай усе, що тобі вдалося з’ясувати з приводу «Олімпії».
— Історія довга, — почав Гаєв. — У лютому сорок п’ятого року слухач академії імені Фрунзе капітан Антонов сплатив московській таможні мито за машину Оппель «Олімпія» і одержав міський номер в автоінспекції. Зараз підполковник Антонов служить у Новочеркаську. Вчора я зв’язався з ним по телефону і довідався, що в сорок сьомому році він продав «Олімпію» токареві заводу «Серп і Молот». Прізвище покупця він забув, але пам’ятає, що угоду вони оформляли в третій нотаріальній конторі. У конторі я відразу взнав прізвище нового власника машини, — це був Фетісов Іван Васильович. Я проїхав на завод і познайомився з інженером Фетісовим.
— Стривай, ти ж сказав, що продав токареві, — поправив його Нікітін.
— Капітан Антонов за цей час став підполковником, а токар Фетісов — інженером. Люди виросли, змужніли, а «Олімпія» спрацювалась і стала придатною хіба що на звалище. Фетісов купив собі «Победу», а стареньку «Олімпію» подарував знайомому хлопчині з під’їзду свого будинку фезеенникові Володі Лещуку. Володя, маг і чарівник у галузі техніки, сам відремонтував машину і проїздив на ній близько чотирьох років, поки не надумав купити «Москвича». Лещуку не вистачало трьох тисяч, і він вирішив продати «Олімпію». Він ще раз полагодив машину, пофарбував її й привіз на Коптєвський базар, але в магазині рішуче відмовились ставити цю «зелену антилопу» на комісію і запропонували вивезти її на автомобільне кладовище.
— А опинилася вона на Ваганьковському! — вставив Нікітін.
— Точно. Коли Володя Лещук уже збирався виїжджати з Коптєва, до нього підійшов громадянин і запропонував за машину три тисячі карбованців. Лещук тут же одержав гроші, громадянин сів у машину й поїхав. Оформлення угоди вони призначили на понеділок наступного тижня. Лещук у призначений день чекав його у нотаріальній конторі дві години, але громадянин так і не з’явився.
— Ти, Колю, майстер жили вимотувати! Хто ж був цей новий власник «Олімпії»? — спитав Нікітін.
— Володя каже, що він назвав себе Васильєвим. За його описом, це маленький, кремезний чолов’яга, в літній шкіряній тужурці на блискавці і теплій ушанці. Рудоволосий, неголений з світлими очима і густим ластовинням на обличчі. Лещук звернув увагу, що коли рудий сів за руль і спробував ножне гальмо, він натиснув педаль каблуком, а носок його чобота був неначе порожнім. Рудий йому пояснив, що «відморозив пальці, довелося відтяти». Оце і вся історія «Олімпії», розпочата підполковником Антоновим, продовжена інженером Фетісовим і закінчена знатним токарем Володимиром Лещуком.
— Ти ж сказав, фезеешником…
— То було чотири роки тому, а тепер Лещук знатний токар, — пояснив Гаєв.
Становище ускладнюється, виникла нова особа — веснянкуватий чоловік з обмороженими ногами.
22
ПАТРІК РОГГЛЬС
Збираючись побродити на лижах і до обіду повернутися в Москву, Машенька і Роггльс зустрілися на вокзалі. День був святковий, пасажирів багато, у вагоні електрички довелося весь час стояти. Вони дуже змерзли і навіть по дорозі на дачу, бігаючи наввипередки, довго не могли зігрітись.
Білясте, імлисте небо, підсвічене багряним сонцем, обіцяло вітер. На дачі було холодно і непривітно. Машенька з ногами залізла в крісло, накрилася пледом і спостерігала за Роггльсом. Укладаючи над скіпкою і берестом дрова, Патрік розповідав:
— Ще хлопчиком я жив на півдні у батькового брата Едда. Там у скотарів я багато чому навчився, зокрема і розпалювати сирі дрова. Дивись, вони зараз спалахнуть, мов порох. — І справді, вогник побіг попід дровами, і незабаром їх охопило полум’я.
Стежачи за вмілими, вправними рухами Патріка, Машенька відверто любувалася ним, і в той же час їй здавалося, що Патрік чимось схвильований, але намагається приховати це.
— До речі, — згадала вона, — дай, будь ласка, сумочку, я похвалюся своїми успіхами!
Роггльс подав їй сумочку і сів поруч. Машенька витягла ролик пропиленої плівки і, показуючи кадри негатива, пояснювала:
— Дивись, Пат, це наш будинок. Я фотографувала його від Устинського мосту. Це діти на санчатах. А це голуб миру, він сів на ствол гармати біля музею Революції, і я встигла його захопити в кадр. Вийшов символічний знімок! Ось репродукція портрета, що висить у батька в кабінеті.
— Ти, Машенько, справді, робиш успіхи, — сказав задоволено Роггльс, проглядаючи негатив. — Коли щире перо журналіста підкріплює гостре око фотографа, народжується правда такої викривальної сили, від якої нікуди не дінешся. Поки ти досконало оволодієш мовою, фотокамера буде твоєю професією. Доповнюючи одне одного, ми працюватимемо разом. Ти мусиш кожного дня по кілька годин займатись фотографією. У нас, Машенько, залишається мало часу, дуже мало, — підкреслив він.
— Я тільки не розумію, Пат, чому ти наполягаєш на тому, щоб я працювала з цією «іграшкою». У мого «Федика» більший кадр, і він надійніший в роботі.
— Навчившись працювати цією камерою, ти легко оволодієш іншою. Крім того, у «Мінокса» є одна величезна перевага. Камера менша за твою пудреницю і легко вміщається в сумочці. З такою «іграшкою» можна пролізти всюди. Фотокореспондентів у нас багато, конкуренція скажена, з фотокамерою майже нікуди не можна потрапити, молодчики з приватних агентств оберігають від репортерського ока все те, що ховається за «буржуазною мораллю» і «приватною ініціативою». Пам’ятаєш, я тобі, Машенько, якось говорив, що ця камера має свою історію?
— Так, пам’ятаю. Ти обіцяв розповісти.
— Ця камера була у кореспондента Джо Сендерса. Заховавши «Мінокс» під устілку в каблук черевика, Джо пройшов рентгеногляд і пробрався в окружну тюрму Спікенбурга як свідок страти гангстера Віллі Форбса. Зробивши знімок в момент страти, Джо викрив підміну. За великий хабар Форбс опинився на волі, а замість нього був страчений хлопець, що вкрав з комори фермера шматок обгризеного пацюками бекону.
— Який матеріал для повісті! Гангстер, професіональний грабіжник і вбивця — на волі, а жебрак, голодна людина, що вкрала шматочок свинини, — на електричному стільці!
— Ні, Машенько, не це тема моєї повісті. Мої задуми ширші й значніші! — сказав Роггльс і, діставши блокнота, прочитав. «…Зрозуміло, що
У вухах її свистів і вив вітер. Дрібний сніжний пил різав обличчя. Назустріч з карколомною швидкістю мчали ялинки, кряжисті сосни і кореневища. Від стрімкого спуску захоплювало подих, і водночас Машеньку сповнювало почуття радості. З неприхованим торжеством вона подивилася на протилежний берег, туди, де стояв, спостерігаючи за нею, Патрік, але в цю мить прямо перед нею, зовсім близько, опинилась сосна… Маша зробила різкий рух ліворуч, інстинктивно нахилилася в бік повороту і, втративши рівновагу, впала, зарившись у сніг… Коли минуло перше відчуття переляку і Машенька розплющила очі, Патрік був коло неї. Зробивши спробу підвестися, Машенька відчула різкий біль у кісточці лівої ноги. Намагаючись усміхнутися, вона сказала:
— Пат, у мене щось з ногою… Дуже болить…
Роггльс зняв з її ніг лижі і допоміг підвестися. Біль був нестерпним і, хоч як Машенька намагалася оволодіти собою, вона не втрималась і розплакалася. Скинувши лижі, Роггльс узяв її на руки і почав підніматися вгору.
Нога дуже боліла, але почуття образи було сильнішим. Машенька ніби бачила себе збоку на руках Патріка, безпомічну і смішну в хлоп’ячому вбранні, і свідомість цього робила її стан нестерпно тяжким і безглуздим.
Лижі довелося закопати в сніг. По дорозі на дачу Патрік часто відпочивав. Незважаючи на його ввічливу посмішку, Машенька прекрасно бачила, що він був розлючений невдачею.
Добралися вони не скоро. Дрова в печі згоріли, але в кімнаті було тепло. Поклавши Машеньку на диван, Патрік зняв з ноги черевик і шерстяну шкарпетку. У кісточці була невелика припухлість. Обмацавши ногу, Патрік сказав:
— Розтягнення зв’язки. Я тобі туго забинтую ногу, і ти зможеш ходити.
Коли Патрік бинтував їй ногу, біль став зовсім нестерпним. Машенька з усіх сил кріпилась, але, побачивши на обличчі Патріка іронічну посмішку, мимоволі сплакнула знову.
— Зі мною це траплялося не раз. Боляче, я знаю, але ніхто ще не вмирав від розтягнення зв’язок. — У голосі Роггльса Маша почула покровительські, відверто іронічні інтонації. — Ти багато і часто говориш про силу характеру, — продовжував Патрік. — Де ж ця сила? Ревеш, як примхливе дитя!
Маша відсторонила Патріка, сама наділа шкарпетку і насилу натягла черевик. Посміхаючись і потай стежачи за нею, Патрік сів у крісло і відчинив дверці груби. Від гарячого вугілля, ледь оповитого попелом, ішла гаряча суха хвиля. Він налив собі чарку коньяку і, випивши його, сказав:
— За твоє здоров’я, Машенько! — І коли настрій став благодушніший, додав: — А трапилося справді щось таке, що рішуче змінює всі наші плани. В один день дві неприємності.
Маша ледве добралася до крісла й сіла напроти Патріка.
— Я тебе, Пат, кілька разів питала, і ти мовчав.
— Так, мовчав. Я не хотів псувати нашу прогулянку.
— Що ж трапилось?
— Ти знаєш, наприкінці цього місяця у мене кінчається паспорт. Вчора я пішов у посольство поговорити з приводу тебе. Думаю, що заперечень не буде. Ось заява про надання тобі візи, підпиши її. — Патрік вийняв складений вчетверо аркуш паперу і простяг його Маші.
— Пат, що трапилося? — не дивлячись на заяву і дедалі більш тривожачись, запитала Маша.
— Вони не хочуть продовжити паспорт. Сенатська комісія вимагає мого негайного повернення на батьківщину.
— Це перша неприємність, до якої ми з тобою, Пат, були підготовлені, а друга? — опанувавши себе, спитала вона.
— Друга, це те, що трапилося з тобою сьогодні.
— Про мене, Пат, не турбуйся, це дрібниця.
— Ні, Машенька, це не дрібниця! — перервав її Роггльс. — Для мене це велика неприємність. Я переоцінив твої можливості. Ти слабенька дівчинка. У тебе очі на мокрому місці і зовсім немає мужності, без якої не може прожити на моїй батьківщині жодна чесна людина, якщо вона хоче залишитися сама собою.