Маша відчула таку жорстоку образу, якої ще не зазнавали ніколи в житті. І щоб стримати себе, вона до болю закусила губу.
— Ти говорила, — продовжував Роггльс, — що хочеш рівної частки в тому, що мене чекає на батьківщині. А мене чекає не золотий пісок на пляжі Альтаїра, а жорстка тюремна койка. Не дансинги Марсонвіля, а нерівна боротьба. Мене битимуть не один раз, я це знаю, але якщо кожен синець утверджуватиме нове слово правди, я все знесу, чого б не мені не коштувало. Ти намріяла собі багато романтичного, це властиво юності. Але в тому, що нас з тобою чекає, мало романтики. Ти так само, як і я, нюхатимеш хлористе вапно тюремних вбиралень. І разом зі мною, мріючи про чашку гарячої кави, давитимеш паразитів десь у смердючих бараках Спікенбурга. І все це в ім’я того, щоб сказати правду простій людині моєї країни, — він налив собі чарку коньяку, випив його одним духом і, розкривши ніж, зайнявся апельсином.
— Ти кажеш, Патріку, що я намріяла романтичних нісенітниць… Це неправильно. Я вмію тверезо дивитись на речі, прекрасно розумію, що мене чекає на твоїй батьківщині, і свідомо йду на це. Погано, що ти втратив віру в мене.
— Я не втратив віру, але… усумнився в тобі…
— Це погано. Ти мусиш вірити в мене так, як я вірю в тебе. Якби ти дав мені доручення, сказавши, що тебе мордуватимуть, може, вб’ють, але так треба… Я б пішла і, не задумуючись, виконала все те, що ти від мене вимагав, бо я вірю в тебе, Патріку.
— Бачиш, Машенько, — вже лагідно сказав Роггльс, — я старший за тебе на дванадцять років, це покладає на мене великі обов’язки. Раніше, ніж ми з тобою ступимо на землю моїх предків, я повинен переконатися в тому, що ти приживешся на цій чужій для тебе землі, що тебе не зламає перший же вітер негоди.
— Випробуй мене, Патріку, випробуй мою мужність. Ти побачиш, я сильна. Я Крилова! Ми од вітру не гнемося. — Машенька сказала це так проникливо, з такою силою переконання, що Патрік мимоволі пригорнув її до себе й урочисто, немов скріплюючи клятву, поцілував її в лоб.
23
ГІСТЬ У НЕГОДУ
Вже другий тиждень, підміняючи Теплова, живе в його будинку капітан Ржанов. Спокійне, розмірене життя починало сердити його. Він проклинав Теплова і його рацію, але… «своя людина», як її назвав у своєму запиті Теплов, була здобиччю, заради якої варто чекати і нудитися. Ржанов чудово розумів, що Теплову і його рації ще судилося відіграти немалу роль у далекосяжних планах полковника Кенігстона.
Ніхто з сусідів Теплова в Заозерному селищі не знав про його арешт: Теплов нібито виїхав у довготермінове відрядження, а в його будиночку оселився прибулий із Бреста родич, нетовариська, замкнута людина.
За цей час капітан перечитав убогу бібліотеку Теплова, розв’язав десятки шахових задач, усі кросворди в знайдених журналах і вже було зовсім занудьгував, коли раптом Ебергард Ценсер знову нагадав про себе. В короткій шифрованій телеграмі він повідомляв Теплова, що «своя людина» виїхала на Урал.
Капітан передав копію телеграми в Челябінськ і приготувався до зустрічі. Чекання стало ще нестерпнішим. Дні тяглися до нудоти одноманітно, а «своєї людини» все не було.
Якось уночі розгулялася хуртовина. Вітер із свистом завивав за вікном. Грізно шумів бір. Будиночки Заозерного заносило снігом.
Капітан прослухав бій кремлівських курантів на Красній площі і вимкнув радіо (трансляційну точку було полагоджено). Від жарко натопленої печі йшло тепло, але холод, пробираючись в дім, стелився по підлозі. Ржанов підійшов до буфета, де зберігався непорушний запас, але, перемінив бажання зігрітися чарчиною, постелив постіль, кинув поверх ковдри пальто і вже почав роздягатися, коли раптом почув стук у вікно.
Він вимкнув світло і, розігрівши диханням химерно розмальовану морозом шибку, намагався роздивитися в проталину довгожданого гостя. Знову почувся різкий стук, на цей раз у двері. Капітан, накинувши на плечі пальто, вийшов у сіни і, відсунувши засув, хотів одчинити двері, але, заметені снігом, вони погано піддавалися.
— Хто там?! — крикнув Ржанов, намагаючись перекричати свист вітру.
— Дайте лопату! — замість відповіді почув він чийсь голос.
Ржанов насилу просунув заступ у щілину і почув, як хтось енергійно почав відкидати сніг, наметений коло дверей.
Минуло чимало часу, поки незнайомий з лижами в руках і рюкзаком за спиною проліз у напіввідчинені двері.
— Не дуже гостинний край! — роздратовано сказав він, обтрушуючи сніг, потім, увійшовши кімнату, спитав:
— Інженер Теплов?
— Теплов Олександр Михайлович, — спокійно відповів капітан Ржанов, з цікавістю розглядаючи гостя.
— Дме західний вітер, — сказав незнайомий.
— Людині вітер не завада, — відповів капітан, почувши умовну фразу.
— Будьмо знайомі! — буркнув прибулий, простягаючи червону змерзлу руку. — Я Балт, зрозумів?
— Я вас не знаю. На якій підставі ви вночі вриваєтеся у мій дім? — різко спитав Ржанов.
— Пізнаю школу. Шеф вимуштрував вас, як службових собак! На, подавися! — з усмішкою сказав Балт, простигши йому пляшку портвейну «Три сімки».
Капітан підійшов до яскравої лампи, збив сургуч із шийки пляшки і зняв половинку долара, що лежав на пробці, потім дістав з підставки репродуктора другу половинку і склав їх разом. Краї монети точно зійшлися.
— Роздягайтесь. Зараз я зігрію каву, — вже люб’язніше сказав Ржанов.
— Я віддав би перевагу горілці. Російської горілки! — сказав Балт. Він скинув пальто і, потираючи змерзлі руки, підійшов до столу.
Ржанов не без жалю поставив графин на стіл. Через півгодини чоловік, що назвав себе Балтом, покінчив з графином, зігрівся і став балакучішим:
— Один дідько знає, коли мені ще доведеться одвести душу з своєю людиною, — сказав він і спитав — У які дні у нас зв’язок з шефом?
— Нормально — п’ятого і двадцятого кожного місяця. Терміновий — по п’ятницях о дванадцятій ночі за місцевим часом.
— Сьогодні у нас вівторок? Чорт! Доведеться три дні стирчати у цій дірці. Це безпечно?
— Цілком. У мене ніхто не буває. Я зараз хворий і до понеділка маю звільнення…
— Це називається бюлетень, — уточнив Балт.
Перехід на лижах в десяток кілометрів при зустрічному вітрі стомив гостя. Він підвівся, шумно позіхнув, скинув піджак, повісив його на спинку стільця і вмостився на приготовленому ліжку.
Капітан постелив собі на дивані, погасив світло і ліг, накрившись своїм пальтом.
Уже в темряві, засинаючи, Балт сказав:
— Про справи завтра. Як говорить… російське прислів’я… Ранок… — Він не підібрав російського слова і, закінчивши по-англійськи «беттер», заснув.
Звичайно, Ржанов не спав. Тут, поруч з ним, в одній кімнаті був ворог, небезпечний і зухвалий у своїй самовпевненості. Ржанов довго лежав, з ненавистю слухаючи його важке хрипке дихання. Потім, переконавшись, що Балт справді спить, підвівся, навпомацки знайшов піджак гостя, витяг усе, що було в бокових кишенях, і вийшов на кухню. Це були документи: московський паспорт на ім’я Ладигіна Григорія Івановича, військовий квиток на те ж ім’я, призначення на роботу в Південноуральськ на завод, автобіографія, заповнена анкета, велика пачка радянських грошей і квитанція камери схову ручного багажу Челябінського вокзалу. Записавши все це, Ржанов поклав записку в одну з каструль, що стояли на полиці. Потім тричі запалив і погасив світло на кухні, що означало «своя людина» прибула, але оперативний план змінюється.
Старанно розроблений план арешту їх обох був недоцільний. Призначення на Південноуральський завод змушувало задуматись, — а що коли на цьому заводі є агентура? Адже інженер Теплов жив тут, у цьому будиночку, не рік і не два, жив десяток років, працював на заводі, мав добру репутацію, а виявився іноземним агентом.
До світанку ще було багато часу, щоб обміркувати все і вирішити. Ржанов повернувся в кімнату, так само навпомацки знайшов піджак гостя, поклав на місце документи і гроші, потім, обережно відкривши дверцята буфета, взяв звідти два батони білого хліба, що залишалися, вийшов на кухню, відкрив кватирку і викинув їх на двір.
Тільки під ранок капітан задрімав. Прокинувся Ржанов од відчуття чужого погляду. Почувши обережні кроки, що віддалялися, він трохи розплющив очі і побачив Балта, який намагався при скупому світлі наступаючого дня роздивитися його документи.
Документи були в порядку. Посміхнувшись про себе, Ржанов заплющив очі. Він чув, як Балт вернувся до дивана, поклав документи в кишеню його піджака, потім ліг на ліжко й знову заснув.
«Обмінялися люб’язністю», подумав Ржанов. До ранку вже заснути не вдалося.
Коли Ржанов, одягаючись, необережно загримів стільцем, Балт різко схопився, засунувши руку в задню кишеню штанів.
«Пістолет у задній кишені», відзначив Ржанов у думці.
— Куди ви? — грубо спитав гість.
— Становище господаря зобов’язує мене подбати про наш сніданок. Я не чекав гостя і не приготувався до зустрічі, — спокійно відповів Ржанов.
— Вас не попередив шеф про мій приїзд?
— Попередив минулої п’ятниці, але не вказав число. За п’ять днів мої запаси вичерпались, вийшов навіть хліб, — пояснив Ржанов і, надягаючи пальто, додав: — Зачиніть за мною двері. На звичайний стук не відчиняйте. Я постукаю один раз і після паузи тричі. — Ржанов пройшов на кухню, взяв свої записки і вийшов у сіни.
Щось буркнувши у відповідь, Балт вийшов за ним. Двері ледве вдалося відчинити спільними зусиллями.
Випогодилося. Небо ще в ранковому світлому серпанку на сході було багряним. Вітер стих. Наметені кучугури снігу іскрилися і блищали.
Ржанов розчистив сніг коло порога і стежку до хвіртки, потім вийшов на шосе і попрямував у «Гастроном».
Вибираючи вина, Ржанов не наважився купувати дорогий коньяк, було шкода державних грошей.
«Видудлить і „Три зірочки“», — подумав він і пройшов до столу замовлень. Тут його вже давно чекав підполковник. Швидко доповівши про обстановку, Ржанов передав записки і підійшов до прилавка. Його покупки були вже запаковані в чималий пакунок.
Гість почував себе як дома. Він умився і поставив кофейник на електричну плитку. Ржанов помітив, що Балт за час його відсутності встиг обнишпорити весь будинок.
— Це добре! — з усмішкою сказав Балт.
— Що добре? — не зрозумів Ржанов.
— Добре, що я не знайшов рації. У вашу відсутність я порився у цьому барлозі.
— Бачу і не розумію, навіщо це, — спокійно зауважив Ржанов, відкриваючи рибні консерви.
Коли Балт з жалем поставив на стіл уже порожню пляшку з-під коньяку, ситий, спокійний стан і випите вино настроїли його на споглядальний лад — одержавши хліб, він зажадав видовища. Балт розвалився на дивані і, колупаючи сірником у зубах, сказав;
— Мене цікавить, я трохи психолог, що привело вас, Теплов, до нас, у наш табір?
Ще вчора Ржанов підмітив, що, будучи тверезим, Балт добре володів російською мовою, але після кількох чарок вина його мова з головою видавала іноземця.
— Розумієте, Теплов, ви росіянин, що привело вас у наш табір? Психологічно це цікаво, — повторив він, випльовуючи прямо на підлогу шматочки їжі, видобуті з зубів.
Ржанов з матеріалів допиту чудово знав історію Теплова. Проте — одна справа знати, інша — розповідати від першої особи, та ще так, щоб в історію повірили.
— Розмова на цю тему не приносить мені задоволення, — ухильно відповів він.
— Ми чудово поснідали. За цікавою бесідою час минає швидше. Ви розкажіть мені, я розповідатиму вам. У росіян це називається «обмін досвідом».
«У цьому вже є деяка рація, — подумав Ржанов. — Якщо історія Теплова примусить тебе розв’язати язика, варто спробувати».
— Моя історія мало оригінальна, — почав Ржанов. — Я приїхав у Брест у тридцять дев’ятому році, коли він став радянським. У сорок першому році німці підходили до Бугу; вагоноремонтний завод, де я працював, евакуювався на схід. Я не міг виїхати, у мене тяжко хворіла дружина. Потім… що привело мене у ваш табір? Боягузтво! Страх за свою шкуру!..
Балт почекав трохи, але, помітивши, що його співрозмовник не має наміру продовжувати, сказав:
— Ну, якщо сказав «а», треба говорити «б». Звичайно, з більшим задоволенням, під ситу музику джазу, Балт подивився б гарненький «Стрип-тиз», коли яка-небудь Террі-Мур хвилююче повільно скидає з себе одну за одною різні частини туалету і залишається зовсім голою перед глядачами. Психологічне оголення Теплова так не хвилювало, але, оскільки не було нічого ліпшого, доводилося задовольнятись і цим.
— Гестапо не було зі мною гуманним. Я не витримав і почав працювати на німців. Потім, погрожуючи мені викриттям, вони перекинули мене сюди, на Урал. Шеф вимагав одного — працювати, увійти в довір’я і чекати вказівок. У сорок другому році я тут поступив на завод, працював, користувався довір’ям і вже забув про існування шефа, як раптом з’явився чоловік. Він передав мені рацію, шифр, зброю і навіть гроші. Від нього я довідався, що в мене новий хазяїн.
— Наскільки я розумію, коли б не страх, ви побігли б зараз донести на мене, так? — з прихованою погрозою спитав Балт.
— Тепер пізно. В цій божевільній скачці я поставив на вашого коня. Що буде, те й буде! — закінчив Ржанов, здивувавшись сам тому, наскільки природно він це сказав.
— Цей кінь прийде першим! Можете не сумніватись, — поблажливо сказав Балт.
«Він прийде першим на смітник історії», подумав Ржанов.
— Я теж, як і ви, рядовий у цій війні в сутінках, — продовжував Балт. — І у мене є свої рахунки з Росією. Я народився на Балтиці і в сороковому році емігрував за океан. Але не страх, а тим більш не політичні міркування штовхнули мене на цю небезпечну справу.
— А що ж? — з інтересом спитав Ржанов.
— Біг бізнес! Чарлз Інгольс добре платить, — з цинічною відвертістю сказав Балт і додав — Я вважаю, що вам не слід знати подробиць моєї автобіографії! Навіщо обтяжувати боягуза чужою таємницею? Ну, ну, — примирливо сказав він, помітивши, що його співрозмовник погрозливо стиснув кулаки. — Вам же буде краще. Я постачатиму вас інформацією, ви будете її зашифровувати і передавати шефові, а він далі по ланцюжку. Де я перебуватиму, що робитиму, — ви не знатимете.
— Мене це влаштовує, — з внутрішнім жалем зауважив Ржанов.
Весь цей день і ніч минули відносно спокійно, якщо не рахувати неодноразового поривання Ржанова засудити мерзотника за суворим законом людської совісті і пристрелити! Звичайно, це було б нерозумно й егоїстично. Ржанов це розумів і, стримуючи себе, годував його, наливав йому коньяк, спав з ним в одній кімнаті, дихав з ним одним повітрям.
24
ПРОБУДЖЕННЯ
Коли Маша, спираючись на кизилову паличку, йшла від платформи електрички до дачі Роггльса, її охопило звичайне перед зустріччю з ним нетерпіння і якесь нове, не незнайоме їй почуття тривоги. З часу їх лижної прогулянки минуло два дні. За ці дні Патрік лише один раз подзвонив по телефону і ввічливо запитав про здоров’я. Непокоячись дедалі більше й більше, вона відчинила хвіртку.
У передвечірніх синявих сутінках здавалося, що високі старі сосни, мов колони, підтримують темний небосхил. Молодий, запорошений снігом ялинник з обох боків облямовував вузеньку, погано розчищену стежку, що вела в глиб ділянки. У вікнах не було світла. Будинок виглядав похмурим і покинутим. З тривогою в серці Маша піднялася на ганок і відчинила двері. Патрік зустрів її непривітно:
— Не роздягайся, піч не топлена, тут диявольський холод. — Він був у пальті.
Маша сіла в крісло. Роггльс кинув на її коліна плед і, глибоко засунувши руки в кишені пальта, мовчки почав ходити по кімнаті.
Минуло кілька хвилин. Мовчанка стала особливо нестерпною, і Машенька не витримала:
— Ти не радий, що я прийшла?
— Ні, Машенько, як завжди, я радий тобі, але… нам треба серйозно поговорити.
— Ти сумніваєшся, що зі мною можна про щось серйозно говорити?
Не відповівши на її запитання, Роггльс. сказав:
— Ти мусиш сьогодні ж одержати згоду батька на реєстрацію шлюбу, відкладати більше не можна. Візу ти можеш одержати тільки як моя дружина, як Марія Роггльс.