Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна 5 стр.

- Будьте здорові, тату, та й прощайте... може, не верну...

Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.

- Раз.

- Раз.

- І другий.

- І другий.

- І третій раз.

- І третій раз.

- Дайте руку, най поцілую...

Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:

- Я знаю, що не побачу тебе більше,- кликав крізь сльози.

- Байка, коби не калікою, тату,- зачув батько ко­ло вуха, мов стогін.

Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.

- Мамо!

Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.

- Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.

- Юзьку, Юзьку, мій сину!!! - пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався... тікати з хати, але тут приступив і Янко.

- Тату, мамо, поблагословіть, любі,- заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.

- Сину мій, ангеле... вертай! - вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.

- Верну! Не плачте!

- Янцю, не йди! - скрикнула мати.- Не йди, ка­жу, не лишай хоч ти нас, старих...

- Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.

Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовх­нутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.

- Моліться за нас!

Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волок­лася за ним, за «мізинком».

- Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою! - і з під­нятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гони­ла ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очи­ма на подвір’я.

Чи бачила там кого?

Сама не знала.

Їй видалося, що подвір’я удвоє поширилося, удвоє потемніло й із нього, пустого, ніби безмежного, вири­нула мати. Стояла з костуром батька в руках і, схилив­ши голову на гудз той великий, темний гудз, водила, не рухаючи головою, мов із каменя, жарливо-блискучими очима вокруг і запала в землю.

Четвертого року вернув Юзько назад. Худий, поваж­ний, обдертий, без давнього усміху на устах - без Янка.

Увійшов у хату. Се було восени, присмерком. У хо­ромах привітала його пустка, тишина й майже темрява. Увійшов у хату далі, де колись працював із родичами і сестрою. Там те ж саме. Що се? Повмирали всі? Вийняв із кишені сірники, зачеркнув і підніс руки вгору. На печі щось закашляло.

- Хто там? - обізвався старий захриплий голос батька.- Хто прийшов?

- Я, тату, я - Юзько... вернув назад...- і з тими словами згасло маленьке світло. Він знов засвітив.

- Нема в вас свічки? - спитав.

- Є... є, от тут десь... Ти, Юзько!.. Коло мене... ходи ближче, ой боже, ти змилосердився, заки замкну очі...

Юзько домацався до вказаного місця й засвітив світло. Кістяк, запутаний у старі верітки й такі подушки, був батьком. Юзько підсунув лавку, став на неї, приві­тався й поміг старому сісти. Шкіра, й кості, і пара запалих очей указались Юзькові. Він був загартований вій­ною, але, побачивши батька в такому стані, він затис­нув уста.

- Чому ви самі? Слабі? Де мама, Санда, повми­рали?

- Ні. В місті. Як прийшли москалі, то вони вивез­ли, що ліпше, в місто, як і багато так робили, а мене лишили. Мама лишила. Санда плакала, не хотіла само­го лишити. Та ти знаєш маму. «Старому чоловікові,- казала,- нічого не зроблять, а дівчину не можна тут лишати, можуть збавити». Та й пішли.

- І не вернули?

- Ні. Часом приходять. Заглянуть туди-сюди, зва­рять на днів кілька, спечуть хлібець та й вертають. Санда... вона більше мною піклується... а мама... вічно ховає... й жалує... та й сама вже подалася...

Павло перервав і хвилинку віддихав. Юзько ждав і слухав. Слова з грудей старого батька так тяжко добу­валися з грудної глибини...

- Каже, щоб я сам собі варив, як інші, а я не мо­жу. Давно не робив і тепер не можу. Лежу і жду. Часом прийде Ганна Миколина, зварить і знов відбігає.

- Миколи не покликали, тату?

- Покликали, але лише до роботи. Копав з другими окопи, а відтак вернув...

- А корови, коні є?

- Одна коровина й один кінь є в Миколи. Другі дві корови й коня забрали вороги, як відходили. Пішло і сліз за ними доста. З кожної майже хати забрали... Пішла гарна худоба наша, і плач удовиний і дітей за ним, лише смуток лишився. Ой!..

І старий заплакав.

- У кого мама в місті? - питав Юзько, скидаючи старий, замарганий військовий плащ із себе й оглядаю­чись по пустій хаті.

- В якоїсь своєї знакомої. Може, завтра прийдуть. Так там засиділися... як би там їх місце. Та, може, воно й добре так. Бог знає, мені вже все одно... Коби борше... Де Янко? Де-сь го лишив? Він недавно мені снився... Все ніби до хати заходить у білій сорочці і дверей назад не може віднайти. «Се недобре»,- кажу я, а мама каже: «Саме добре, він незабавки поверне, біле білля,- каже,- дорогу значить». А я кажу: «Ой, дорога, де ж не дорога, але чи не на той світ?» Від тебе раз прийшло письмо, а від нього ні письма, ні знаку. Де він? Де мій Янцьо? Кажи, Юзьку... де мій Янцьо? Упав? Га? Кажи, ти старший! Га? Що ка­жеш?

- Я нічого не кажу. Що я знаю? Ми ж були кож­ний при іншім регіменті. Я при артилерії, він при піхоті. Що я знаю? Спитайте війну. Хто тепер що знає? Поло­вина народу в землі, одна часть у полоні... одна, як я, жебраки або каліки...

- А може, впав і Янцьо? Бо Георгішин, що з ним разом злучився, казав, що коло Галича ще був живий... Але більше він не знає, бог знає. «Багато,- каже,- пішло відти на той світ...»

- Ей, «бог знає»... лиш та грудка, що на ній він упав, знає... і той, хто з нього мундир зняв, знає, а більше...- і Юзько вмовк.

На часок стало тихо в напівосвітленій хаті.

- Санду не сватав ніхто? - перебив нараз тишину Юзько іншим голосом, розгаздовуючися в хаті.

- Якийсь один іще сватав, але мама... ти знаєш...

- Землю всю орали?

- Не всю. Багато стояло облогом. Кулі обсівали її, сину, кров поливала, ворон плід збирав...

Юзько не обзивався.

І знов виростало мовчання в півтемній кімнаті, лиш чути було шолопання і ступання Юзька коло печі, доки не розгорівся вогонь у ній і не освітив ту частину хати, де була піч. За часок відбіг Юзько до брата по молоко, а старий Павло, зсунувшися з печі, почав ходити мов не своїми ногами по хаті і молитися. Що він робив се голосно - не замічав. Самота, яка його здебільшого окружала, виробила в нім той об’яв.

- Святий боже,- говорив і хрестився, звернув­шися до вікна,- святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. Та й я до тебе прийду... Янцю... та й я. Западе зима... осінь... уже зазирає в вікна... та й я прийду... Ти в землі...- шептав тепер півголосом, усе ніби молячись,- земля бере тіло, а господь душу... вони все в парі, земля й господь. Ая, синку, ая, Янцю, ая.

Два роки, на третій перейшло від того часу. Зоя й Санда вернули по повороті Юзька на все додому, і жит­тя й господарка, як здавалось, пішли давнім ладом. Зоя докупила дещо худоби, і якось воно йшло, не за­стоювалося. Лиш за Янцем не успокоюється жаль у батька, підточує той жаль і матір, сидить він в обох них, і в серці сестри.

- Може, в полон попав,- потішає Юзько, хоч у душі не має великої віри на поворот брата, зачувши від кількох товаришів з його регіменту, що повернули, яка страшна різня була зараз на початку війни під Га­личем і скільки гарних, хоробрих хлопців пропало й погинуло навіки.

- Може, й попав у полон, хто його знає... Як жи­вий, то прийде, а як ні, то впав; або йому десь і добре, може, лишився в Росії.

Мати, батько вислухують мовчки, притакують синові, але в душі їх є місце, що від часу до часу, мов неза­гоєна рана, відкривається, і кров з неї капле. Як настає Великдень, мати пече паски й перепічки, і йде до церкви, і роззирається там уважно по всіх. Як побачить чи па­рубка, чи старшого, чи жінку, чи дівчину, молодицю бідну чи хлоп'ятко, що чим-небудь пригадувало б її помершого чи пропалого сина, витягає свою перепічку, бере дві-три крашанки й дає йому.

- За мого Янця,- каже й цілує того чи ту... в руку, а той, що бере, тої ж самої хвилини те ж саме робить: цілує її в руку... І не питає він, хто вона, й не питає вона, хто він, і розходяться. Так рік-річно. А його нема й нема... І доля, а може, й душа його в руках господніх, як і весь мир, і кожна мушка на сім світі, і усе на землі...

Юзько й Санда вкладали свою силу в землю. Тепер корова одна, а відтак і друга стояли, як давно, у стайні, а до одного коня найшлася пара, найшовся плуг і боро­на, найшлося й кілька овечок, і якось жилося. Юзько рідко коли співає при роботі, як було давно, а лиш посвистує. Часом і усміх давній поблискує на його лиці. А так то він поважний, рішучий і так сказати б коман­дир. Із мамою часто свариться. Батько більше до нього горнеться, а Санда самітна. З мамою й вона часто спе­речається. Від часу до часу Зоя щезає на день-два і знову вертається. Як її питають, не дуже й дивуючись, куди ходила каже: «В місто сповідатися і причаща­тися».

Більш її не питають. Лиш Санда і, зокрема, й Юзько слідять мовчки за нею, особливо, де вона складає й за­ховує час од часу клуночки, добре й тісно позв’язувані. Льон платиться дорого, часом і збіжжя продається, а вона, як по-давньому, гроші сама відбирає, від людей і ховає. Ніхто з нею за те не спорить.

«Ховає, хай ховає - думає Санда,- нехай бере їх із собою і в землю, їй неначе все одно. За війни вона ба­гато виділа, терпіла, зносила; й нарешті - боже! Що зробиш проти судженого? Як так, най буде й так. Хіба для неї одної доля темна?»

З Миколою і «козачкою» Зоя вже давно помирилася, приймає її в себе ласкаво й дозволяє собі руку цілува­ти. Два роки по весіллю, саме в воєнний час, зайшов Микола з Ганною, гарною й годною молодицею, малим хлоп’ятком, із дарунками: двома ситими курками й ко­гутом, з медом і цукром, з пляшкою горілки й тепли­ми словами,- відвідати осиротілу матір, що двох си­нів оддала війні й цісареві, а тепер із старим похиленим батьком... сама.

- Сама, сама, любі діти,- казала, захлипавши, Зоя й обтерла наборзі очі,- де вже не сама. Якби не Санда, то ми обоє з старим давно б у землю були запалися.

Та й помирилися. Рідко коли одні одних одвідують, бо робота між них уступає, виростає таким муром, що хіба в рік, або в два, або на великі свята, або на храму позволяє бачитися й більше про біду говорити.

Зоя «козачку» полюбила. День і ніч не знає «козач­ка» спочинку, заповнює скрині, комору, тче, пере, білить, розстелює полотна і щораз більшу здобуває пошану не лиш у тещі, але і в жінок господарів, і в цілім селі.

Така була «козачка»!

Одного ранку, в серпні, зайшла до них одна своячка. Касандра Вергер, донька вбитого брата Зої і його нещасної померлої жінки Варвари. Вона була, як видно, сирота й немолода вже. Однісінький старший брат її помер у війні, а вона, з давніх літ у службі в місті, відвідувала часом тету Зою, одиноку родичку з бать­ківської сторони. І не так вона прив’язалася до тети Зої, як до Санди. Обидві щиро любилися й були чи не ровесниці, та й доля їх до передвійни була чи не однако­ва. Під час війни змінилося дещо в житті Касандри. Найшовся в неї хлопчик од «закордонного». Гарний, міцний, із темним волоссям і білим личком. Зачувши про се, Зоя лиш знизала плечима.

- Треба їй того було? - спитала, звертаючись до чоловіка й Юзька.

- Та видко... що треба,- обізвався рівнодушно ста­рий, мачаючи стиснену у жмені мамалигу в бриндзу.

Юзько усміхнувся. Санда не обзивалася. По її лиці перебігло щось чудне... мов жаль, мов вимушений усміх...

- Одним москалем буде більше...

- Або українцем,- сказав Юзько.

Ніхто не заговорив про те більше. Що кому до того? Кожний ховав своє у грудях, мав свого доволі.

Отож зайшла до них одного разу ота Касандра з своїм маленьким хлоп’ятком. Ненадовго. Вона була на службі в місті, де її тримали з малим п’ятилітнім хлоп­чиною й пустили тепер, на її просьбу, відвідати рідню на кілька днів.

Одної днини, наслідком того недовгого перебування в тети Зої, зчинилася така пригода. Старий Павло пішов У сусіднє містечко платити податки, набрати жінці «потайки» на спідницю, собі купити люльку, бо стара десь затряслася, і ще дещо інше до хати. Ввечір перед тим Санда розчинила хліб, уранці пішли заглянути до конопель, що недавно відвіз їх Юзько до «балти» коло ниви, де була вдолині і вгорі засіяна кукурудза, а Касандру виправили з худобою недалеко долини, де саме кукурудза вдалася слабше й земля була кваскувата, як казали; і на ній ріс, буяв там та не там падиволос. По­ле те тяглося, як сказано, з долини вгору, де що два роки пишалася найкраща кукурудза, а то знов і білий хліб. Юзько, що мав того дня складати сіно в кориці на сіножаті на інше місце, вийшов і собі з дому.- Чи туди, чи куди-інде, не казав докладно.

Він останнім роком зчаста баламутив маму й не все бував там, як казав дома; особливо коли горіла в полі робота. Іноді, було, каже: йду туди й туди, чи жати, чи сапати, а вийде собі, де захоче. Він і іншим помагав, і своє робив - чи пізніше, чи в інший час,- дарма що ніколи нічого не подасть запізно, ні запізно не звезе до­дому. Крім Санди й тата, помагали йому в господар­ській роботі й інші. Так воно було й сим разом. Сіно лежало згромаджене та ждало його руки, та не в ко­пицях, а на землі.

Оглянувши коноплі, чи не час би їх, може, вибирати з води й звезти додому, Санда почула, що її наче не­видима сила тягне вибігти вгору, побачити, що там діялося. Давно там не була, ще як перший раз, а від­так і другий, сапала і підгортала кукурудзу, а потім як іноді носила Юзькові харч. Юзько, бувало, все завер­тає її:

- Тут я сам буду сапати, чого тобі тут? Пильнуй ліпше худоби, я за той час тут більше прироблю, ніж коло худоби, як буду її пасти. Краще оставайся в доли­ні, як хочеш уже сапати, або, як кажу, при худобі, а на горі буду я.

Сьогодні їй прийшла охота поглянути на кукурудзу й на горі. В долині вона була трохи слаба. Тут вона мала б належати Юзькові, на горі - їм. Стала на хвилинку і ще роздумувала. На горі було поле ліпше, отже, й кукурудза, може, і краща вдалася. Вона диви­лась задумано вгору. Звідти, думала, побачить і Юзька на сіножаті. Коли ж хотіла поступити далі, перебіг їй заєць близько перед ногами впоперек стежки. Вона про­кинулася. Агій! Аж злякалася. Та й справдешній уже заєць. Кількома скоками перебіг їй доріжчину. Чисто, як блискавка. «Недобре поведеться їй»,- сказав їй внутрішній голос, бо се був важний і давній на «правді» заснований забобон, що кому заєць перебіжить дорогу, то йому зле поведеться. Сплюнула й усміхнулася.

Що їй могло тут притрафитись? Вона перебігла думками всі можливості лиха й не найшла його. Їй мов камінь із грудей упав. І тут нараз причувся їй ніби свист Юзька. Свист устав, але ненадовго. Повітрям залунав його гарний, ще кращий, як давніше, голос:

Ой не ходи, білявая, горою за мною,

Бо ти видиш, що я воджу дев’ять за собою:

Одна зварить, друга спече, а третя помиє,

А четверта хустки пере, а п’ята обшиє;

У шостої вечеряю, в сьомої ночую,

Восьму люблю та голублю, з дев’ятов жартую.

Зорі ж мене зазоріли на високій горі,

Вечір мене та й захопив в дівчини в коморі...