Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна 6 стр.

Санда всміхнулася вдруге.

«Се Юзько, мабуть, до своєї дівчини,- подумала,- добре, що він там, а може, й вона там, та «мала», як він її іноді називав, а якої мама так не любить і раз за разом то «печерицею», то «макітрою» охрещує, бо вже надто дрібна вдалася; а то й «дзявкою» через її спів. Вона, де б не була, де б не опинилася, не могла здержати, щоб не заспівати. Може, обоє зійшлися тут? Але ні. Юзько до всіх так, і всі дівчата до нього при­хильні. Його тяжко було вдержати, щоб аж женився, хоча він не раз, розгнівавшись через що на маму та висварившися з нею, грозить, що відділиться, «як Мико­ла», й покине всіх, тоді побачать усі, хто такий Юзько.

Санда постояла ще часок, розгадувала, але далі схопилася і жваво пішла вгору. Нараз у поблизькості її задзвенів ясний, як дзвінок, дівочий спів і прикував її відразу до місця. Санда стала знов і почала слухати.

Куди були луги, луги, а тепер долини.

Куди були люди добрі, а тепер вороги.

«Ой вороги, вороженьки, чо ворогуєте

Та й на мене, молодую, чари готуєте?

Ой вороги, вороженьки, я вас ся не бою,

Бо я носю за поясом зелененьку тою;

А я тою розмолочу, дам ворогам пити,

Кого схочу, розволочу, не буду любити - у-х!»

Коли спів замовк, Санда зачула за собою шелест. Оглянулася. Попри неї шуркнула, мов серна, дрібна ді­воча постать. Заблиснула їй великими, чорними, май­же циганськими очима в лице й подалася геть, ніби поплила, розділюючи кукурудзу руками, вдолину і щезла.

- Любляться,- сказала уголос Санда й ухопилася за серце. І начеб хто в ту мить руку від тіла відрубав, і вона мало що не крикнула уголос із болю.

«І Юзько, й Юзько... Вона до нього приходила, при­бігала. Тут на горі сходилися. Там мала царинка і згори видко, як хто йде вгору. Можна і сховатись. От-то? А вдає...» Санду вхопила лють і обняв жаль за братом. «І він... і він...- гадає собі вона, і сльози тиснуться до очей.- Лиш вона одна, як сирота, блукає. Тягарі но­сить... ех! Та й ще кого любить Юзько? Юзько! Ту малу ящірку!» І в ній прокидається почуття не то жалю до брата, не то ревнивість, не то ненависть. От-то!.. Недур­но заєць дорогу перебіг. І Санда кривить уста. Се також «заєць».

«Але нічого»,- порішає вона і йде, наче сею хвили­ною здобула щось велике, поважне, йде з якоюсь певніс­тю сміливо вгору.

Йде й поводить очима по кукурудзі. Водить з лю­бов’ю й несвідомо. Підносить руку, гладить її, ніби вкладає все тепло своєї душі в сю високу струнку рос­лину.

«Яка вона тут, на горі, гарна,- говорить у ній дум­ка.- Прядиво з шулька вже темне, схиляється, й можна до неї забиратися жати хоч би й сьогодні». Вона щось шепче, приповідає дівчині, тайком... тайком... Тут зако­лишеться, там пошелестить, а листя її лукувате змійкою з стрункого бадилля спадає, вже золоте, вже дозріле. Санда йде вгору, нараз стає. Перед нею Юзько. Що він робить!

- Юзьку! Що ти робиш? - скрикнула.- Тут, на горі, наша кукурудза... Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала... Та ще якби твоя... але ні! Мама казала, що се буде її й моя, а ти...- і їй стала блиском його дів­чина перед душею, що її бачила недавно перед собою. Вона винна! «Ящірка»,- прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні... розірвали її.- Злодій! - крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.- Крадькома перед нами жне... Зло-дій!.. Кинь зараз!..

Він став перед нею.

- Мені хочеться! - сказав.- А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас... тепер роблю для себе. Марш звідси!

В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.

- Крадеш, не працюючи! - крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.- Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно... я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію... Мо-ой!

- Краду? - спитав і приступив іще ближче.- Краду, Сандо, тебе обкрадаю?

Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров - і во­на заридала.

- Чекай, чекай! - заголосила.- Піду я додому... піду я додому, чекай!

- Я чекаю,- сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.

Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.

- Так, та й так,- оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.- Ади, Касандро, аби-сь знала - рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,- казала схлипуючи,- але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я... на всі боки...- і знов гірко зари­дала.

Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вер­нули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.

- Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,- хлипала вона.- За що він мене бив... Чи так се має бути?

Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.

- Та-а-к? - скричала.- Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду! - і з тими словами гримнула по­лінами перед піч.- За-раз до суду.

Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.

- Хліб, мамо,- закинула і якось борзо почала ви­тирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.

- До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?

- І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!

- Крав, кажеш, Сандо? - повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.- До суду! За­раз... зараз ходім!

Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б...- і урвала.

Зоя станула перед Касандрою.

- Вмієш хліб пекти?

- Вмію, але... з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,- відповіла несміливо Касандра.

- Я перемішу ще борзо тісто, мамо.

- Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Ка­сандра...- й не договорила.

Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хуст­кою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб «не спізнитися», де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.

Добігли.

В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсу­нулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.

В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.

- Яка в вас справа? - спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жі­нок.

- Так і так,- оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,- жав кукурудзу... крав... як мерці лежали,- каже вона.

- Хто? - спитав суддя.

- Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.

- І далі...

- Так і так, пане судіє,- оповідала й пояснювала.- Крав, та й ще й ударив.

- Хто?

- Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!

- Бив чи крав?..- питає спокійнісінько суддя.

- Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько... то вели­кий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.

- Скільки йому років?

- Тридцять і три, без одного...

- Він має вже своє окреме від вас поле?

- Ні. Ще йому не відділили.

- Хто?

- Я й мій чоловік.

- А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?

- Та... він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й... але відколи він вернув...

- Давно вернув?

- Далі буде три роки.

- І відтоді все працює коло вас?

- Все.

- То ви хочете, щоб його вкарати? - спитав суд­дя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.

- Так. Але... він... мені брат.

- Се трудно змінити,- сказав молодий суддя й за­дивився на Сандин грубий ніс.- І часто він такий для вас, поривається до бійки?

- Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося...

- Він де?

- Там, дома, на полі... жне далі...

- Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже... і... вкараємо відповідно...

- І ви за тим? - звернувся з запитом до Зої.- Він ваш син?

- Мій син. Один, старший від нього - Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо... впав у війні... лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.

Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.

- Ну, як же ж там... дівчино, як ви рішилися? - спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.

- Я собі гадаю,- сказала вона вже сміливіше,- що ліпше, аби брат був чужий...

По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.

- І я так гадаю,- сказала Зоя.- Правда, що вда­рив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив... але се мій син.

- Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив... а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.

- Я зроду не ходила до жандармів,- сказала Сан­да,- й тепер не піду.

- І я ні! - повторила мати.- Я на старість теж не піду. Ще би що?

- Та й ще й на брата! - додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.

- А мені ані в голові! - додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: - Перепрошаємо пана судію й його ласку... перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.

Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спух­лу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.

- Ходім додому, мамо! - сказала Санда перша.- Може, вже й тато вернув... та й тісто!!! - майже скрикнула.

- Тісто,- повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.

У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекис­ле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою ро­ботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, пря­мував до хати Юзько.

Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його пере­місити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.

Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб за­нести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:

- Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Зав­тра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?

- Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.

- Звідки?

- Звідти і звідти,- викладала півголосом Юзько­ві Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.

- Агій! - сказав і плюнув Юзько.- Та й працюй тут на них. Санда на мене «злодієм» напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кі­нець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, від­коли вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спро­дати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене! - казав голосно, погрожуючи п’ястуком.- Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них зло­дій?.. Та й Санда... Ади... сс..! - і скінчив майже свис­том: - Панна Санда...

- Тобі не треба було її бити,- впімнулася тут збіджена службами Касандра.- Ти знаєш, які її га­разди.

- Аг-га! - кликнув тут Юзько.- Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо! - гук­нув нараз, звернувшись живо до вікна.- Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.

Але Санді й не в голові було тепер до «обрахунку». Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в ко­риті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.

- Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то... гей- гей, дівко! Я був на війні... мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.

З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, на­бирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.

- Давайте їсти, мамо! - сказав гостро.- Я голод­ний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?

Се «га» дзвеніло зачіпливо.

- А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,- сказав і взявся попід боки.- Мені й так уже тої гос­подарки з вами забагато. Роби так - зле. Роби інак - зле. А береш що - кажуть: «Лиши»,- а лишаєш - ка­жуть: «Бери». А візьму - кричать: «Украв». Раз і я зроблю тому кінець. Зробив Микола, зроблю й я. Чого мені ще чекати? Давайте їсти, бо я по вечері йду.

- Куди тобі? - спитала глухо, ображено мама.

- Куди мені хочеться. Я не питав, як ви були мо­лоді, куди ви ходили...

- Що на тебе налізло сьогодні, мой? - скрикнула тут же Зоя, виходячи з комори, несучи в руках, що треба, та минаючи його, наче його не було й наче ні­куди не ходила, нічого не знала.

- Налізла на мене гадка, мамо, як жав кукуру­дзу, женитися сеї осені, посватати Журавлишину Аничку, ту саму, що то ви її так любите. Ми саме сьогодні вмовилися з нею, бо я вже давно її люблю. Поберемо­ся. Я небавом старостів до неї шлю. Саме потім, як ми розійшлися, прийшла Санда, та моя сестра Сандочка, і грим та хляп мені в лице, що я злодій. А я від досвіта жав та й жав... щоб свіжої мамалиги вам і собі злагодити. От що!

Мати перехилилася до нього, мов голодна вовчиця, і її очі страшно заіскрилися.

- Що ти кажеш, що? - вибовтнула.- Тоте насін­ня, пустоту тоту, що з своєю мамою в війні офіцерам обіди варила? Що ти кажеш, дурню, що?.. Але...- тут вона ввірвала, побілівши по самі уста. В руках мала горнець, а верх нього миску з сиром, і мусила стри­матись, щоб не впав.

- Кажу,- відповів Юзько сухо.

- Що кажеш? - скричала, ставлячи все в кухні на стіл.

Санда з дива і чуда аж руки з тіста вибрала та й отворила рот, їй тридцять до кінця доходило.

- Кажу, що беру собі жінку сеї осені, і що вас не­вістка по той бік хати жде, от що! - додав із притис­ком і кивнув бородою до протилежної хати, до так зва­ної великої, де ховалися «найбільші маєтки» Зоїні.- Тепер знаєте!

Зої почервоніло в очах.

- Здурів! - сказала поперед себе впалим голосом.

- Журавку Аничку посватаю. Ту саму, що ви її так любите. Ту маленьку, чорняву...- і Юзько усміхнувся.

- На-а!

Не міг сказати нічого гіршого.

Санда перестала місити тісто й не обзивалася. Зоя підняла руку вгору.