Вовчиха - Кобылянская Ольга Юлиановна 7 стр.

- Юзьку! - сказала, опершися коло стола так, що видалася у своїй худощавості вищою.- Одно пам’ятай, що я скажу: заки ви ввійдете до церкви, я одному з вас розіб’ю голову. Або тобі, або їй. Пам’ятай. Щоб ти по­сватав таку пустоту? Я ціле своє життя тяжко працю­вала з татом на тебе, щоб відтак моє добро розволікувала пустота? Вже її мама була добра, як казали, хоч і вийшла пізніше за двірника, а вона ще ліпша!

- Вона одніська дитина у своєї мами,- відказав Юзько поважно,- та й не все має бути по вашій волі. Та й ви кажете, мамо, що працювали ціле своє життя. Воно ще не ціле. Та й батько мав більшу пайку поля, як ви, коли побиралися; а тепер, як ви кажете, «пра­цювали» - то працювали руками і своїх дітей. Руками трьох синів і одної доньки. Доки ви гадаєте нас вола­ми коло себе тримати? Та й воли, як голодні, рикають. Вже-сьте стали, як сушений гриб, пальці ваші покриви­лися, а ви все загарбуєте ними, все скупуєте. Ви по­чорніли, мамо, з хапчивості перед вашими дітьми й марнієте, зближаєтеся до гробу... не зі злиднів, мамо, і з біди та праці... як другі, а зо страху, мамо, що вам замало всього. Хто вас не знав!.. Хапайте й далі, мамо, хапайте, не випускайте. Гадаєте, з собою все на дру­гий світ забрати?.. Гей-гей, я вас не боюся. Був на вій­ні, мамо, не таке видів, як ваш кулак. Не таке чув, як ваш крик. Схочете одному з нас голову розбити? Роз­бивайте, Я не боюся. Ані раз я вас не боюся, ані моя Аничка. Вас ціле село знає. Вашу вечерю сховайте собі, я й деінде її знайду. Їжте собі самі. Та й ти, Сандо! - сказав, обернувся й пішов.

Він ішов скорим кроком назустріч батькові. Зди­бавшись саме посередині дороги, син завів батька до невидної корчми край дороги, і там обидва спочивали.

Випивши по чарці та закусивши, вони вертали удвох додому. Пізно вернули. В хаті було вже світло погаше­не. Коли батько входив у хату, горблячись у низьких дверях, і син йому все розказав, він сказав:

- Так, сину!

І розійшлися.

Кілька день по тім був відпуст у Ч., і Зоя вибрала­ся до нього з Сандою - пішли туди. А Юзько забрав батька на злагоджену фіру, обидва посідали й поїхали до недалекого містечка С., куди ходила Зоя з донькою до суду, і тут Павло записав на вічність своєму середу­щому синові чотири фальчі найкращого свого поля.

Се було з початком вересня й перед якоюсь неді­лею. Зоя знала вже, що батько відділив синові кіль­ка фальчів поля й записав йому навіки, тоді як вона була на відпусті.

- Підмовив старого лис, нічо, лиш підмовив, ото опришок! Боже, скарай його...- відказувала, куди хо­дила, і втирала мовчки сльози. Нічого було діяти. Вже сталося й не відстанеться. Та й на що воно здалося? Коли нападала на чоловіка, чого поспішився з розді­лом землі, він сказав:

- Стільки, що мені буде потрібно на той другий світ, я буду мати.

Вона з погордою і спідлоба дивилась мовчки на нього при тих словах.

- Ая, жінко, яму, яму я буду мати. Хто з нас ос- тане тут, хіба що ти.

Вона підтикала спідницю з одного боку по-дівоцьки, як була звикла се робити роздразнена, і вийшла енергічно з хати.

- Хоч говори, хоч грими, хоч блискай, а він усе той самий...

Як сказано, се було з початком вересня й перед одною неділею. Санда з батьком поралися коло садо­вини, а Зоя біля стіни та, обводячи великим, закупле­ним у місті пензлем сивою фарбою (змішане вапно з глеем) вікна, наново завела суперечку з Юзьком за його женячку, що сидів недалеко хати й щось майстру­вав коло плуга. Робила вона се вже кілька разів і найрадіш тоді, коли ні чоловіка, ні Санди не було межи ними,- пробувала свого любимця прихилити на свій бік, але се їй не вдавалося.

- Коби хоч маєток мала, вже би-м умовкла. А то ні маєтку, ні слави, лиш язики, як ті праники, де б не стали, обмовляють. Але я їх ще розуму навчу, проповім, що треба, чого ще від нікого не чули. Ще вони не знають, хто Жмути. Якби стара та молода чесні,- не приймали би самі дві жіночі душі мужчин у хату.

- Дивіться, щоб не спізнили, коли вже таку охоту маєте,- кепкував собі син, позираючи від часу до часу на матір та усміхаючись.

- Гадаєш, боюся?

- Та де гадаю! Де мені гадати про таке. Я вас добре знаю. Лиш дивіться, щоб не пішов сміх про вас селом. Вже й так вас називають «вовчицею».

Зою мов змій тим словом уколов. Вона прокину­лася.

- Так кажуть на мене?

- Так,- сказав Юзько, прибиваючи далі клевцем цвях до плуга.

Зоя не отворила більш уст. Кінчала роботу надзви­чайно швидкими рухами, сквапно збиралася кудись від­ходити. Сонце саме клонилося до заходу і скрізь пану­вав якийсь спокій закінчення.

- Вам куди, мамо?

- Куди треба.

- То не гайтесь.

Вона станула, підкинувши бистро голову.

- Або що?

- Бо часу шкода. Завтра неділя, краще йдіть за­втра.

- Я сьогодні мушу.

- Ага... аби не спізнитися, мамо, правда? - спи­тав, звертаючи до неї голову через плечі, й усміхнув­ся.- Аби не втекло?

- Так, так. Аби не втекло... Аби-сь знав, аби не втекло! - і з тими словами вже кудись щезла з його очей за ворітьми.

Юзько клепав далі, а Зоя, підбігши до будучої сво­єї свахи Журавлихи, що ясила десь там, мов цигани, на кінці села (хоча, по правді, зовсім не на кінці), стала коло порога хати і, вчепившися обома руками одвірка, кликнула наказовим голосом досередини:

- Ви дома, кумо Єлено?

- Ая! А вам що, Зоє? Ввійдіть у хату! - зачувся привітливий голос ізсередини, і в вікні показалася голова старої Журавлихи.- Боїтеся «межу» переступи­ти? Дуже давно не були. Не бійтеся. Входіть сміливі­ше. В мене свіжий хлібець, слава богу, вже з нового, кислячок не согірший.

- Ая,- відповідала однаково гострим, на одну ок­таву піднесеним голосом Зоя.- Гадаєте, я лишила ро­боту? А, гадаєте, на кого? На мого Юзька? Гай-гай, та й прийшла посьорбати вашого кислячку або погриз­ти вашого нового хлібця, так як би в мене ні одного, ні другого не було? Я прийшла вам сказати, аби-сьте собі коштів та видатків на весілля не робили, бо я сво­го Юзька за вашу «печерицю» не дам! Ой бігме, не дам, аби-м так жива додому не дійшла, що не дам. Мені не треба макітри в хаті, аби-сьте се собі затя­мили!

Мати названої макітрою, що так само була тоді обхляпана вапном, як її гостя, що недавно що лиш ки­нула з рук пензель і щітку, як і інші газдині сьогодні, скочила, мов роз’юшена квочка, вилетіла з криком з кімнати і станула перед Зоєю.

- «Макітри» не потребуєте, «печериці»? Я знаю, що ви її так охрестили, бідну сироту, осоромили. Так? - сказала, потираючи обома руками свою сиву голову, обвиту рушником, та зсуваючи тими дикими рухами кирпу під рушником зі свого місця, що надало старій жінці комічний вигляд.- Ото я тим згризла­ся! - пищала, кидаючись на всі боки.- Ото я з жалю почорніла, аж плачу та сльози втираю. Ваш Юзько має вже гроші на горілку, вже і бочка пива замовлена в Янкеля,- додала, збиваючи злорадно п’ястуки доку­пи,- завтра вийде перша заповідь. А ви кажете, Юзько не візьме моєї Анички? Вашими кіньми перевезе «дзестру» [3] моєї доньки до вашої хати... коли моя донька схоче жити з вами в одній хаті. Вашими кіньми! А ви кажете - не візьме? Ви не допустите? Ви-и-и?

Вона перебігла голосом цілу шкалу.

- Овва! - сказала, підскочила, як ворона, хоч і яка була стара, й обкрутилася веретеном на одній нозі. Ображена, сипала всі оці слова так швидко, що Зої не стало й шпильку місця, щоб усунути між слова про­тивниці хоч би одне яке з тих слів, що вуглем горіли на її язиці.

Вона вмовкла. Вона відчула нараз, що щось пода­валося, що щось важило на противний бік. Вона від­дихала важко. Затиснула зуби та пронизувала против­ницю страшними очима.

- Ви старша від мене жінка,- тягла далі роз’­юшена мати будучої невістки, станувши рівно проти ви­сокої «куми» й підсуваючи вище підсукані рукави, мов гладіатор.- Ви старші, Зоє, але, як мені стане вашого язика забагато, то будемо правуватися. Ой, будемо. Але не в суді! Як ви мою дитину кривдите та визиваєте, та я вашу хату, хоч ви в ній позачіплювали на вікнах панські білі шмати, так їй понаставлюю на все село червоні знаки. Печатку, що будуть обминати «вовчиху» з її Сандою, що їй відхочеться визивати «макітри» та «печериці». От так! А ваш Юзько таки візьме мою ди­тину. Таки візьме, бо ми вас, кумко-любко, не боїмося!

Сього було для Зої вже забагато.

- А я кажу, що не візьме. Раз я мама, так і мама. Хто скаже, що не мама?

- А я не мама? - спищала і знову підскочила худощава і дрібна, як воробець, Журавлиха.- На таке я вже піду й до суду, бо...- і ввірвала, бо в ту ж мить наче в хоромах потемніло, із-за плечей Зої вказалася, мов із землі виросла, висока, струнка постать Юзька. Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в од­наковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов вере­тено, й лютувала перед нею.

Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись голо­вою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:

- Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.

Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:

- Я тут. А ти чого тут?

- Почуєте.

Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік го­лови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з від­тінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:

- Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою робо­ту й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим ча­сом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, най­кращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мов­чить. Я ходив на село до двірника й оповів, що стало­ся. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як на­йде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами...

Зоя на ту вістку неначе на хвилину захиталася. На мить притиснула руку до чола, мов туди вдарила їй уся кров і хотіла розсадити чоло. Відтак диким погля­дом глянула на сина і знов повернулась до противниці.

- Я йду,- сказала беззвучним голосом,- але ви не гадайте, що я не наберу каміння в полу, як ваша «макітра» поволоче мого сина до шлюбу, та не лопну їй у голову. Не гадайте! Зоя Жмут не така дурна, як ви розумні, а свого сина, свого Юзя, я не дам. Раз не дам, і другий, і третій не дам! Ні-і! - скричала, як бо­жевільна.

«Макітрина» мати хотіла щось відповісти, але було вже запізно. Мов фурія гнана, полетіла Зоя додому: може, хоч там урятує втрату, може, хоч там, бо тут...

І сама не знала, як її ноги несли. Її били громи один за другим. Господи, за що все се?

І Зоя вибухла тяжким риданням...

Два дні перед весіллям Зоїного любимця Юзько скликав потайки невеличку нараду. Зібралися найліпші його камрати: дехто з війни, що осталися, як він, живі, дехто з позавоєнних часів, молодший од нього.

- Хлопці! - казав зворушеним, низьким голо­сом.- Ви знаєте, бо й усе село знає, що моя мати не хоче, аби я брав Аничку Журавку. Вона грозила їй, та з тим і мені, що обкидає нас камінням, як будемо їхати до церкви вінчатися. Я не можу вволити її волю й пустити з дівчини сміх. Вона мені до вподоби, і я їй до вподоби. В війні я тримав цісареві присягу, служив вірно, де б і не треба було, сповняв усі розкази офіце­рів, робив, де що кому обіцяв,- раз був вояк! А чи на­решті мені знеславити дівчину, що ні мені, ні нікому з моєї родини зла не зробила? Ні. Мама знає своє, а я своє. Коли будемо їхати до церкви, ба ще раніш перед тим, то так, знаєте, несподівано по-вояцьки тайком, тайком із землі виростіть, обступіть хату й вартуйте. Коло дверей троє, коло кожного вікна по двоє і так стійте так довго, доки з церкви додому не вернемо. Коли зачуєте коло дверей голос батька, отворіть на­стільки, щоб вийшов. Ми вмовилися з ним. Я на нього буду ждати перед від’їздом до вінчання коло містка з фірою. Як вийде сестра, отворіть двері. Вона прийде до церкви, я знаю, а звідти я її заберу з батьком до Журавків. А як схоче вийти мати, ви її не пускайте. Я не хочу крові на своїм весіллі, бачив я її вже доста у своїм житті, мені й без того тяжко...

І замовк.

- І з Миколою не було ліпше,- обізвався один із камратів.

- Юзько тепер її мізинчик! - сказав другий.

- Вона його все ліпше любила,- замітив третій.

- Будемо вартувати. Треба, то й треба. Хто і га­дав: своїми грудьми плекала, а кров’ю до весілля за­грожує,- докінчив четвертий.

- Се все війна тому винна, товаришу,-сказав п’ятий.

- Війна, брате...

- Ні, вона все така страшна була...

Юзько мовчав. За якусь хвилину задуми обізвався:

- Килим, що я недавно забрав з дому, як мати з старою Журавлихою сварилася за мене, треба віддати назад. Щоб розлучити обох, я сказав тоді мамі, що йо­го хтось украв, щоб тим завернути її найскорше назад додому. Той килим треба завтра віднести до нашої ха­ти, сказати, що віднайшовся, і передати мамі. Я сам, як знаєте, маю багато роботи на всі боки, і мені не до тих жартів. З мамою, я знаю, не побачусь, ще хіба за­втра зрання, а там аж по весіллю. Вважайте, щоб усе вийшло гаразд.

Камрати мовчки подали один одному руки й розі­йшлись кожний у свій бік.

Коли зійшов місяць, вийшла надвір Зоя, «на холо­док», як казала, а за нею, похилившися, і старий Пав­ло. Посідали обоє на призьбу. Почерез місяць поплила чорна хмара...

- Отже, ти йдеш позавтра на весілля, Павле? - спитала Зоя.

- Йду.

- Бо я не йду. Якби пішла, то лише з камінням у руках. Се вже я казала.

- Ти, може, й доживеш і повороту нашого бідного Янка, справиш інше весілля, але я його не доживу, Зоє, я се чую. Тому я піду. Маю двох живих синів. До­жив, як старший звінчався і не зле трафив. Може, і з другим не буде зле. Се не людська рука кермує в таких справах, і нам нема чого розбивати того, що ми не зв’я­зали! Дай собі спокій, Зоє. Буде зле, нам не закине.

- Як не кину каменем, то піду рано до Ч. Але на зорях піду.

- В день весілля, жінко? - спитав Павло, звертаю­чись до неї цілим тілом.

- Так! - відчулося твердо й коротко.

- Як хочеш. Я не ворог своїм дітям. Не міг Санді справити весілля, не було й нема для неї, сироти, пари, поблагословлю бодай Юзька. Він мені не зла дитина, чого брехати?

В його голосі пробилося щось грозливе й урвалося. Сказавши се, він устав, лишив Зою саму й пішов до хати.

За хвилину з’явилася Санда й сіла мовчки коло мами.

- Ти хочеш іти до церкви позавтра? - спитала Зоя.

- Хотіла б.

- Але до них до хати аби-сь і кроком не поступи­ла, бо через мій поріг не вернеш! - погрозила мати.

- Мамо! - сказала Санда, і через її голос проби­вався жаль.- Чи ви гадаєте, що ми будемо вічно вку­пі? Ви старі, тато подався. Я не відьма, щоб від лю­дей крилася. Мої молоді літа потоптали ви, пожерла праця, ще б і до церкви мені не заглянути, не бачити весілля мого брата?

- За те, що тебе бив?

- Бив, мамо, бив, нехай би й ще бив, але я його сестра, а він мій брат, та й просив він мене, щоб я не гнівалася на нього, що бив. Дуже був лютий тоді, як бив, а то був би ніколи сього не зробив. Та й вони, Аничка й стара Журавлиха, і Микола, і Ганна, всі про­сили зайти. «Будем укупі,- казали - й тата вшануємо, як належно». Я піду, мамо. Вони лагодяться прийти до вас із музикою, мамо, з гонорами, так чула я потайки від Анички.

Зоя прокинулася.

- Я їм подякую. Ніхто нехай не важиться, а то...- і вона перервала.

- Мамо,- успокоювала Санда.- Юзько не йде на війну, що вам бог дав, уже забули?

- Пустота, донько, офіцерам у війну їсти вари­ла! - і, відпихаючи доньку від себе, встала, відійшла і злилася з темнотою саду...

Санда ще посиділа. Дивилась на небо. Пасмо хма­ри, що покривало місяць до половини, кудись ще­зло. Потиху вернула до хати й залізла до свого кута домашньої хати. Над збитою з простих дощок її посте­лею висів темний образець пречистої діви. Вона зсуну­лася на коліна, закрила руками обличчя і, замість мо­литися, плакала.