— Бо простота — це спосіб, саме відповідний для вас. Та я ж і не хочу сказати про неї нічого лихого; я вважаю, що вона переважає майже всіх їй подібних. Але це взагалі не жінки.
Кілька акордів, узятих Масівалем, змусили їх замовкнути, і пані де Братіан проспівала другу частину поеми, де вона показала себе справді Дідоною, величною своєю земною жагою і почуттєвим розпачем.
Але Ламарт не спускав оч. ей з пані де Фремін та графа фон Бернгауза, що сиділи поруч. Як тільки останній звук фортепіано завмер, заглушений оплесками, він сказав роздратовано, ніби вів далі якусь суперечку, ніби не погоджувався з суперником:
— Ні, то не жінки. Навіть найпорядніші з них — нікчеми, та ще й самі цьсго несвідомі. Що більше я їх узнаю, то менше відчуваю те солодке сп’яніння, яке має викликати в нас справжня жінка. Ці теж п’янять, але при цьому страшенно збуджують нерви, це не натуральне вино.
О, воно чудове для дегустації, але йому далеко до колишнього справжнього вина. Любий мій, адже жінка створена і послана на цей світ лише для двох речей, в яких тільки й можуть проявитися її справжні, великі, чудові властивості: для кохання й материнства. Я міркую, як пан Прю-дом
1
. А ці от не здатні на кохання і не хочуть дітей; коли ж у них з недогляду родяться діти, це для них нещастя, а потім тягар. Справді, це потвори.
Маріоль, здивований гнівним тоном письменника та лихим вогником у його очах, спитав:
— То чого ж ви половину життя нробуваєте коло їхніх спідниць?
Ламарт жваво відповів:
— Чого? Чого? Та тому, що це мене, Їй-Богу, цікавить! А потім… а потім… що ж, ви забороните лікарям ходити до лікарні і спостерігати недуги? Такі жінки — моя клініка, та й годі.
Це міркування ніби заспокоїло його. Він додав:
— Ще й те сказати: я їх люблю, бо вони дуже сучасні. По правді кажучи, я такою ж мірою чоловік, як вони жінки. Коли я нібито заприязнюся з котроюсь із них, то мені втішно знаходити й спостерігати все те, що мене від неї відвертає, і я займаюся цим з такою самою цікавістю, з якою хімік приймає отруту, щоб випробувати її властивості.
Помовчавши, він почав знову:
— Тому я ніколи не піймаюся на їхній гачок. Я вдаюся до їхньої ж зброї, і то не гірше, ніж і вони, а може, й краще, і це мені стає в пригоді для моїх творів, а їм воно ні до чого, оте, що вони роблять. Чи ж не дурні вони? Це все пустоцвіти, чудові пустоцвіти, а котра з них і чутлива на свій лад, — тільки й того, що марніє з горя, коли старіється.
Слухаючи його, Маріоль почував, як його огортає смуток, гнітюча туга, ніби пронизлива вогкість негоди. Він знав, що взагалі письменник має слушність, але не хотів визнати його цілковиту правду.
Тому він почав, трохи дратуючись, сперечатися, не стільки, щоб оборонити жінок, скільки для того, щоб з’ясувати, чому в сучасній літературі їх зображують такими мінливо-розчарованими.
— За тих часів, коли романісти і поети вихваляли їх і збуджували в них мрійливість, вони шукали й гадали, що знаходять у житті відповідник того, що серця їхні передчували по книжках. Тепер ви вперто усуваєте все поетичне й привабливе і показуєте лише реальність, а вона нищить усі ілюзії. А якщо, мій любий, нема кохання в книжках, то нема його й у житті. Ви створювали ідеали, і вони вірили в ваші творіння. Тепер ви лише художники правдивої дійсності, а слідом за вами й вони увірували в банальність життя.
Ламарт, що любив літературні суперечки, почав був заперечувати, але до них підійшла пані де Бюрн.
Того дня вона була чарівно вбрана і якось особливо гарна, а свідомість боротьби надавала їй відважного й зухвалого вигляду.
Вона сіла.
— Ось це я люблю, — мовила вона, — піймати двох чоловіків на розмові, коли вони говорять, не хизуючись переді мною. До того ж лише вас двох і цікаво послухати тут. Про що ви сперечаєтесь?
Ламарт, не бентежачись, тоном світського насмішника розказав про що йшла мова. Потім знову взявся доводити своє з ще більшим запалом, спонукуваний бажанням сподобатися, яке відчувають при жінках усі, хто прагне слави…
Вона одразу зацікавилася темою суперечки і, запалившись сама, взяла в ній участь, боронячи сучасних жінок дуже розумно, вміло й до ладу. Кілька фраз, незрозумілих для письменника, про те, що навіть і найпідозріліші жінки можуть бути вірні й віддані, змусили забитися Маріолеве серце. Коли ж вона пішла й сіла біля пані де Фремін, що вперто тримала коло себе графа фон Бернгауз а, то Ламарт і Маріоль, зачаровані її жіночою мудрістю й вишуканістю, одностайно визнали, що вона, безперечно, надзвичайна.
— Ось погляньте лише на неї! — додав письменник.
Ішов великий поєдинок. Про що вони говорили, австрієць і дві жінки? Пані де Бюрн підійшла саме в ту хвилину, коли тривале усамітнення двох людей, чоловіка й жінки, хоч би вони й подобалися одне одному, стає одноманітним. І вона порушила це усамітнення, розказавши обурено все, щойно чуте з Ламартових уст. Усе те, звичайно, могло стосуватися і пані де Фремін, усе те йшло від бстаннього завойованого нею поклонника, все те повторювалося при людині дуже тонкій, що зуміє зрозуміти. Знову розгорілася суперечка на вічну тему про кохання; і господиня дому знаком запросила Ламарта й Маріоля прилучитися до них. Потім, коли голоси залунали гучніше, вона покликала всіх інших*.
Знялася загальна суперечка, весела й палка; кожен уставив своє слово, а пані де Бюрн, приправляючи навіть найвтішніші свої думки дрібкою почуття, можливо, вдаваного, зуміла показати себе дотепною й забавною, бо того вечора вона справді була в ударі, була жвава, розумна й гарна, як ніколи.
IV
Як тільки Андре Маріоль залишив пані де Бюрн і чари її присутності почали розвіюватись, він відчув у самому собі й навколо себе, в тілі своєму, в душі і в цілому світі зникнення тієї втіхи життя, що підтримувала його й надихала від певного часу.
Що ж сталося? Нічого, майже нічого. Вона була дуже ласкава до нього наприкінці того вечора, раз чи двічі сказала йому поглядом: «Для мене тут нема нікого, окрім вас». І однак він почував, що вона призналася йому в чомусь, чого він волів би ніколи не знати. То теж було ніщо, майже ніщо; а проте він був уражений, як та людина, котра довідується, що його батько чи мати зробили якийсь негарний вчинок, коли дізнався, що протягом останніх трьох тижнів, тих трьох тижнів, які він вважав цілком відданими, присвяченими нею, як і ним самим, хвилина по хвилині, такому новому й такому яскравому почуттю їхнього розквітлого кохання, — вона вернулася до колишнього способу життя, зробила багато візитів, почала метушитися, укладати плани, відновила огидну любовну війну, перемагала своїх суперниць, зваблювала чоловіків, з приємністю вислухувала компліменти і полонила своїми чарами інших, а не тільки його.
Уже! Вона вже захопилася всім цим! О, пізніше він би не здивувався. Він знався на світі, на жінках, на почуттях, він був досить розумний, щоб усе зрозуміти, і ніколи б не допустив у собі надмірної вимогливості і похмурої недовірливості. Вона була гарна, була створена, щоб подобатися, щоб приймати хвалу й банальні компліменти. З-поміж усіх вона вибрала його, віддалася йому сміливо й гордо. Він усе одно залишався б удячним рабом її примх і покірним свідком її життя — життя гарної жінки. Але щось мучилося в ньому, в тому темному куточку на дні душі, де криються найпотаємніші почування.
Він, певне, не мав рації і ніколи не мав її відтоді, як себе пам’ятав. Він проходив світом із зайвою настороженістю. Оболонка його душі була занадто ніжна. А через те жив він у самотності, боячись чвар і образ. Він не мав рації, бо ці образи майже завжди викликаються тим, що ми не терпимо в своїх ближніх рис, не властивих нам самим. Він це знав, бо часто таке спостерігав в інших; і все ж не міг погамувати свого хвилювання.
Звичайно, він не мав за що дорікати пані де Бюрн; коли вона протягом цих днів щастя, дарованих нею, тримала його віддалік од свого салону й ховала, то це ж тільки для того, щоб відвернути увагу, обдурити підглядачів, а потім спокійно належати йому. Чому ж той жаль увійшов йому до серця? Чому? Бо він думав, ніби вона віддалася йому вся цілком, а тепер зрозумів, відчув, що ніколи йому не пощастить заволодіти й неподільно володіти її різнобічною й товариською натурою.
Правда, він добре знав, що все життя зведене на хистких підвалинах, і досі з цим мирився, ховаючи своє незадоволення під зумисною відлюдкуватістю. Але цього разу йому здалося, що він нарешті осягнув ту безнастанно сподівану, безнастанно очікувану «повну міру». Але «повна міра» — не від світу сього.
Вечір минув сумно, і Маріоль намагався доказами розуму побороти своє тяжке враження.
Коли він ліг, це враження, замість розвіятися, ще зросло, а що він завжди пильно вивчав самого себе, то став дошукуватися найменших причин своїх нових душевних мук. Вони минали, йшли геть, знов поверталися, як легкі подуви крижаного вітру, примішуючи до його кохання біль, — поки що слабкий, далекий, але дошкульний, схожий на ті невиразні невралгії, викликані протягом, що загрожують жорстокими стражданнями.
Передусім він зрозумів, що ревнує вже не тільки як несамовитий коханець, але і як самець-власник. Доки він не побачив її знову серед чоловіків, її поклонників, він не знав цього почуття, хоча почасти й передбачав його, але уявляв його собі іншим, зовсім не таким, яким воно тепер обернулося. Коли він знов побачив свою кохану, яка в дні їхніх таємних і частих зустрічей, у пору їхніх перших обіймів, мала б замкнутися в усамітненні і в палкому почутті, коли він знов побачив її і помітив, що вона не менше, а може, ще й більше, ніж перше, захоплюється і тішиться тим самим нікчемним кокетуванням, що вона розтрачує себе перед першим-ліпшим, отож на долю її обранця можуть залишитися тільки крихти, то відчув, що ревнує тілом ще більше, ніж душею, і хоч це почуття невиразне, як невиявлена гарячка, але цілком певне, бо він засумнівався в ній.
Спочатку він засумнівався інстинктивно, завдяки глухій недовірі, що попала скоріше в його кров, ніж у думку, завдяки майже фізичному болю, що охоплює чоловіка, коли він не має певності в своїй подрузі. Засумнівавшись, він став підозрювати.
Що він таке для неї, нарешті? Перший коханець, десятий? Безпосередній наступник чоловіка, пана де Бюрна, чи, може, наступник Ламарта, Масіваля, Жоржа де Мальтрі, а може, попередник графа фон Бернгауза? Що йому відомо про неї? Що вона чарівно гарна, що вона вишукана, розумна, витончена, дотепна, зате непостійна, швидко втомлюється, знесилюється, пересичується, що вона найбільше закохана в саму себе і безмежно кокетлива. Чи мала вона коханця — або й коханців — перед ним? Коли б вона їх не мала, хіба віддалася б вона йому так одважно? Звідки взялася б у неї сміливість зайти до кімнати в готелі вночі? Хіба прийшла б вона потім так легко в отейльський флігель? Перше ніж прийняти його запрошення, вона тільки поставила кілька запитань, цілком природних для досвідченої і обачливої жінки. Він відповів їй, як чоловік обережний, звичний до таких побачень; а вона одразу сказала «так», довірлива, заспокоєна, певне вже маючи досвід давніших пригод.
З якою стриманою владністю постукала вона до тої хвірточки, що за нею він чекав на неї, мало не мліючи, з тремтячим серцем! Як певно вона увійшла, без видимого хвилювання, тим тільки заклопотана, що можуть її побачити із сусідніх будинків. Як вона одразу відчула себе неначе вдома в цьому непевному притулку, найнятому й умебльованому для її гріховних утіх! Чи могла б жінка, навіть одважна, вища за житейську мораль, зневажлива до забобонів, але недосвідчена, чи ж могла б вона так спокійно поринути в невідомість цієї першої зустрічі? Хіба не відчула б вона душевного збентеження, вагання, інстинктивної боязні, ступаючи на цей шлях, хіба не відчула б вона всього того, коли б не мала досвіду в таких любовних пригодах, коли б звичка до таких речей уже не притупила її природженої соромливості?
Розпалений болісною нестерпною гарячкою, що її душевні муки збуджують у теплій постелі, Маріоль борсався, захоплений ланцюгом своїх підозрінь, як людина, котра сунеться вниз по схилу. Інколи він пробував спинити їхній потік і розбити їхню послідовність; шукаючи, знаходячи, утішаючись тими розумними і заспокійливими міркуваннями, але в ньому таївся паросток страху, і він не міг стримати його зростання.
А проте за що мав він їй дорікати? Хіба лише за те, що вона не цілком схожа на нього, що вона розуміє життя не так, як він, та що чутливі струни її серця не зовсім у згоді з його струнами?
Другого дня, тільки-но він прокинувся, в ньому стало зростати, як голод, бажання знов бачити її, зміцнити біля неї свою ослаблу довіру, і він чекав призначеної години, щоб вирушити туди з першим офіційним візитом.
Коли він увійшов до маленької вітальні, де пані де Бюрн на самоті писала листи, вона встала йому назустріч, простягаючи обидві руки.
— Ах! Добридень, любий друже, — мовила вона з такою живою й щирою втіхою, що всі погані думки, тінь яких ще витала в його душі, миттю розвіялися.
Він сів біля неї й одразу почав говорити їй, як він її любить, бо тепер він її любив уже не так, як перше. Він ніжно з’ясував їй, що на світі є дві породи коханців: одні шаленіють від жадання, але їхній шал спадає на другий же день після перемоги; інших же володіння скоряє й прихиляє; у них у парі з чуттєвим коханням ідуть духовні невисловлені поклики, які поривають чоловіче серце до жінки, і це зводить у велику неволю, неволю цілковитого й болісного кохали*.
Так, болісного, завжди болісного, хоч би яке щасливе воно було, бо ніщо, навіть у найінтнмніші хвилини, не заспокоює потреби в тій, кого ми носимо в своєму серці.
Пані де Бюрн слухала його зачарована, вдячна і зворушена його словами, як зворушується глядач, коли якийсь артист захоплено грає роль, і ця роль хвилює нас, відгукуючись луною у нашій власній душі. І це справді було як луна, бентежна луна щирої жаги; але не в ній кричала та жага. Проте вона була дуже рада, що збудила таке почуття, дуже рада, що це сталося з людиною, яка може так його висловлювати, з людиною, яка справді дуже їй подобається, до якої вона починає дуже прихилятися, яка стає все більше й більше потрібна не для її тіла, а для її таємничого жіночого єства, такого жадібного до пестощів, хвали, покори; була така рада, що їй хотілося обняти його, підставити йому свої уста, віддати себе всю, аби тільки він і далі так її кохав. Бона йому відповідала без хитрощів і манірної соромливості, з великою майстерністю, якою наділені деякі жінки, даючи йому зрозуміти, що він і так багато досяг в її серці. І, сидячи в цій вітальні, куди того дня випадково ніхто не прийшов аж до смеркання, вони пробули удвох, розмовляючи про одне й те саме, пестячи одне одного словами, які мали неоднакове значення для їхніх душ.
Уже принесли лампи, коли приїхала пані де Братіан. Маріоль пішов; пані де Бюрн проводжала його до великої вітальні, і він спитав:
— Коли я вас побачу там?
— Хочете в п’ятницю?
— Звичайно, о котрій годині?
— Як завжди — о третій.
— До п’ятниці. До побачення. Я обожнюю вас!
Чекаючи того побачення два дні, він виявив у собі, він
відчув таку порожнечу, якої не зазнавав ніколи. Йому бракувало цієї жінкн, і ніщо, окрім неї, для нього не існувало. А що ця жіяка була недалеко, була доступна і лише світські умовності заважали йому бути з нею щохвилини, навіть жжтж коло неї, то він побивався у своїй самоті, в безконечній течії хвилин, які спливають так повільно, потерпав від цілковитої незмоги здійснити таку просту річ.
У п’ятницю він нрнйшов на побачення на три години раніш; але йому подобалося чекати там, куди вона має прийти; це заспокоювало його після того, що він вистраждав, подумки чекаючи її в тих місцях, куди вона прийти не могла.
Він став біля хвіртки задовго перед тим, як мало вибити три довгожданних удари, а почувши їх, затремтів з нетерплячки. Він обережно, трохи висунувши голову, визирнув у провулок. Там не було ні душі. Хвилини здавалися йому болісно довгими. Він раз у раз діставав годинника, і, коли стрілка дійшла до половини, йому почало здаватися, ніби він стоїть на цьому місці з давніх-давен. Зненацька він уловив легеньку ходу, а коли вона рукою в рукавичці тихо постукала в дерев’яні дверцята, він забув пережиту муку, що розтанула в подяці до неї.