Трохи задихана, вона спитала:
— Я дуже спізнилася?
— Ні, не дуже.
— Уявіть собі, мені замалим не перешкодили. У мене був повен дім, і я зовсім не знала, як їх спровадити. Скажіть, ви найняли цей будиночок на своє ім’я?
— Ні. А чому ви питаєте?
— Щоб знати, кому прислати депешу, коли буде якась несподівана перешкода.
— Я — пан Ніколь.
— Чудово. Я не забуду. Боже, як хороше тут у садку.
Квіти садівник дбайливо доглядав, поповнюючи і примножуючи їх, бо переконався, що замовник платить щедро, не торгуючись; тепер вони вирізнялись серед моріжка п’ятьма великими запашними острівцями.
Вона спинилася біля лавки, напроти грядки з геліотропом, і сказала:
— Посидьмо трохи тут. Я вам розкажу одну смішну пригоду.
І вона поділилася з ним зовсім свіжою пліткою, під враженням якої ще була. Казали, ніби пані Масіваль, колишня коханка композитора, з якою він потім одружився, пробралася, оскаженіла з ревнощів, до пані де Братіан у розпалі вечора, коли маркіза співала під акомпанемент композитора, і влаштувала дику сцену; ось наслідок — лють італійки, подив і зловтіха гостей.
Розгублений Масіваль спробував вивести, витягти дружину, але та била його по обличчю, рвала бороду й волосся, кусалася і дерла на ньому одежу. Вп’явшись у нього, вона тримала його, а Ламарт і двоє лакеїв, прибігли на галас, силкувалися звільнити його з пазурів тієї ошалілої фурії.
Спокій настав лише тоді, як подруясжя поїхало. Відтоді музикант ніде не показується, а романіст, свідок тієї сцени, всюди розповідає про випадок з незрівнянною дотепністю й фантазією.
Пані де Бюрн була така схвильована й поглинута цією історією, що тільки про неї й говорила. Імена Масіваля й Ламарта не сходили з її вуст, і це дратувало Маріоля.
— Ви тільки що довідалися про це? — спитав він.
— Авжеж, якусь годину тому.
Він гірко подумав: «То ось чому вона спізнилася».
Потім спитав:
— Підемо до кімнати?
Вона покірно й неуважно прошепотіла:
— Ходімо.
Коли вона за годину розлучилася з ним, бо дуже поспішала, він сам повернувся до самотнього будиночка й сів на низенькому кріслі в їхній спальні. В цілій його істоті, в його душі залишилося враження, що він володів нею не більше, ніж коли б вона й зовсім не прийшла, і в ньому розверзлася чорна безодня, в глибину якої він дивився. Він нічого там не бачив, він не розумів. Він перестав розуміти. Якщо вона й не ухилялася від його обіймів, то ухилялася від його ніжного кохання, бо їй давно бракувало бажання належати йому. Вона не відмовлялася віддатися, вона не тікала, але серце її, очевидно, не ввійшло в цей будинок разом із нею. Воно зосталося десь далеко-далеко, блукаючи, заклопотане дрібничками.
Тоді він ясно зрозумів, що тепер любить її тілом так само, як і душею, а може, й більше. Розчарування, що залишилось після марних пестощів, запалювало в ньому шалене бажання кинутися їй услід, вернути її й знову оволоДіти нею. Але нащо? Для чого? Адже ж її нестала думка заклопотана сьогодні чимсь іншим! Отже, треба чекати, треба чекати дня й години, коли цій вічно непостійній коханці серед інших примх спаде примха відчувати себе закоханою в нього.
Він пішов додому не поспішаючи, важкою ходою, дуже втомлений, понурий, знесилений життям. І тут він згадав, що вони не призначили наступної зустрічі — ні в неї, ні десь-інде.
V
До'початку зими вона була більш чи менш вірна їхнім побаченням. Вірна, але не точна.
Перші три місяці вона приходила з запізненням від сорока хвилин до двох годин. А що через осінні дощі Маріолеві доводилося чекати під парасолькою біля садової хвіртки, в болоті, дрижачи з холоду, то він звелів поставити дерев’яну будку, щось ніби сіни, з дахом і стінами, щоб не застуджуватися при кожній їхній зустрічі.
Дерева стояли голі, на місці троянд та інших рослин тепер простяглися високі й широкі грядки з білими, рожевими, фіалковими, пурпуровими, жовтими хризантемами, які ширили свій гострий і терпкий аромат, трохи сумовитий аромат великих благородних пізніх квітів у вогкому повітрі, просяклому смутним запахом дощу, що мочив опале листя. Хризантеми рідкісних сортів, уміло дібрані, з майстерно підкресленими відтінками були посаджені перед входом до будиночка великим мальтійським хрестом ніжних переливчастих тонів, і коли Маріоль проходив біля цього, вигаданого його садівником, квітника, де розпускалися все нові надзвичайні квітки, серце у нього стискалося від думки, ніби цей квітучий хрест означає могилу.
Він спізнав тепер довгі години чекання в будочці за хвірткою. Дощ лляв на солом’яну стріху — так він звелів накрити будку — і стікав з неї по дощаних стінах, і щоразу, сидячи в тій каплиці чекання, він перебирав у душі ті самі думи, повторював ті самі міркування, переходив через ті самі надії, ті самі турботи й той самий розпач.
Для нього то була непередбачена, безнаставна моральна боротьба, завзята, виснажлива боротьба з чимось невловимим, з чимось, чого, може, й не існувало: боротьба за сердечну ніжність цієї жінки. Які чудні були їхні побачення!
То вона приходила весела, жвава, з охотою побазікати, й сідала, не знімаючи капелюшка та рукавичок, не підіймаючи вуалі, навіть не поцілувавши його. В ті дні вона часто забувала поцілувати його. В голові їй роїлася сила сторонніх думок, куди цікавіших, ніж бажання торкнутися губами коханця, — а його мучив розпачливий запал. Він сідав біля неї, серце й уста його були повні пекучих слів, що не знаходили виходу. Він слухав її, відповідав їй, нібито дуже цікавлячись тим, що вона розказувала, інколи пробував взяти її за руку, і вона давала її несвідомо, дружньо й спокійно.
То вона здавалася чуйнішою, прихильнішою до нього, але, кидаючи на неї турботний погляд, проникливий погляд коханця, безсилого скорити її цілком, він розумів, угадував: та відносна ніжність пояснюється тим, що сьогодні її думка не схвильована і не відвернена ніким і нічим.
Та ще й ті її постійні запізнення доводили Маріолеві, як мало поривалася вона на ці зустрічі. Спішиш до того, кого любиш, хто подобається, хто приваблює до себе; але ніколи не поспішаєш до того, хто мало надить, і завжди знаходиться якась причина, щоб затримати або перервати поїздку чи щоб відсунути прикру годину. Чудне порівняння з самим собою уперто спадало йому на думку. Влітку потяг до холодної води змушував його поспішати з ранковим туалетом, щоб швидше прийняти душ; а в мороз він знаходив стільки всяких дрібниць, які треба було зробити, перш ніж вийти, що приходив до ванного закладу на цілу годину пізніше, ніж звичайно. Отейльські побачення були для неї тим самим, що душ узимку.
Від деякого часу вона стала пропускати побачення, відкладати їх на другий день, в останню, хвилину надсилала депешу — здавалося, вишукувала відмовки і завжди знаходила цілком слушні причини, але вони все ж кидали його в нестерпну душевну тривогу й фізичну знемогу.
Коли б вона хоч чимось виявляла збайдужіння до нього, якусь втому від його пристрасті, що, як вона бачила й почувала, все зростала, то він би міг розсердитися, потім образитися, потім затужити і нарешті заспокоїтися. Але вона, навпаки, здавалася, як ніколи, прихильною до нього, як ніколи, підлещеною його коханням, гордою ним, але відповідала йому лише друяшьою ласкою, що вже починала викликати ревнощі в інших її поклонників.
Хоч би як часто він бував у неї, їй завжди цього здавалося замало, і в тій телеграмі, що сповіщала Андре про якусь перешкоду для побачення в Отейлі, вона завжди настирливо просила його прийти на обід або посидіти годину ввечері. Спочатку він уважав ті запросини за бажання винагородити мого, потім мусив зрозуміти, що їй просто дуже приємно його бачити, приємніше, ніж усіх інших, що вона справді потребувала його, його любовної мови, його закоханого погляду, близькості, прихильності, яка ніби оповивала, потребувала стриманих пестощів його присутності. їй треба було того всього, як ідолові, щоб бути справжнім Богом, потрібна чиясь молитва й віра. В порожній каплиці він завжди лише різьблене дерево. Але, як тільки хоч один віруючий ввійде до храму, стане поклонитися, благати, надати ннщь, стогнати від запалу, сп'янілий од своєї віри, — ідол робиться рівний Брамі, Аллахові або Ісусові, бо кожна любима істота є наче Бог.
Пані де Бюрн більше, ніж усяка інша жінка, почувала себе створеною для ролі фетиша, для місії, яку природа призначила жінкам, — бути предметом обожнювання і домагання, тріумфувати над чоловіками своєю красою, грацією, чарами та кокетуванням.
Вона справді була тією жінкою-богинею, делікатною, презирливою, вибагливою й гордою, що її культ закоханих самців звеличує й обожнює, як фіміам.
Однак свою прихильність до Маріоля і очевидну симпатію до нього вона виявляла майже відверто, не боячись пліток, а може, не без таємного бажання роздратувати й розпалити інших. Тепер уже майже не можна було прийти до неї, щоб не застати його там. Він сидів завжди у великому кріслі, яке Ламарт називав «жерцевим троном», і вона відчувала щиру втіху, проводячи цілі вечори з ним на самоті, розмовляючи й слухаючи його.
їй усе більше подобалося те потаємне життя, що він їй розкривав, і безнастанне спілкування з приємною, освіченою, вихованою людиною, яка належала їй, стала її власністю, як дрібнички, розкидані на її столі. Вона й сама помалу все більше розкривалася перед Маріолем, ділячись із ним своїми думками, своїми таємними мріями в чутливих признаннях, що їх так само приємно робити, як і вислухувати. Вона почувалася з ним вільнішою, щирішою, одвертішою, природнішою, ніж з іншими, й любила його за те більше, ніж інших. Як усякій жінці, їй було любо почувати, що вона справді щось дарує, довіряє комусь усю свою внутрішню сутність, чого раніше ніколи не робила.
Для неї то було багато, але для нього замало. Він чекав, він усе ще сподівався на велику остаточну перемогу над істотою, що віддає в пестощах усю свою душу. Одначе ті пестощі вона, здавалося, вважала за непотрібні, прикрі, навіть тяжкі. Вона корилася їм, навіть не без почуття, але швидко втомлювалася, і та втома, без сумніву, викликала в ній нудьгу.
Навіть найлегші, найнезначніші пестощі ніби стомлювали й нервували її. Коли він, розмовляючи, брав її руку й цілував її пальці, легенько вбираючи їх губами, як цукерки, їй, очевидно, завжди хотілося висмикнути їх, і він відчував у її руці мимовільний опір.
Коли, йдучи від неї, він припадав довгим поцілунком до її шиї, між комірцем сукні та золотими кучериками на потилиці, вдихаючи аромат у складках матерії, що торкалися до шкіри, вона завжди злегка відсувалася й ледве помітно ухилялась від доторку його вуст.
Він відчував це, як удар ножа, і повертався додому з ранами, що безперестанно кривавілй в самотності його кохання. Чому їй не дано було пережити бодай короткий період захоплення, що буває майже у всіх жінок після добровільного й безкорисливого дару свого тіла? Часто він триває недовго, потім настає втома, а далі огида. Але як рідко трапляється, що він зовсім не настає— ні на день, ні на годину! Ця жінка зробила з нього не коханця, а якогось чутливого свідка свого життя.
На що він скаржиться? Ті, що віддаються геть зовсім, може, не дарують так багато?
Він не скаржився: він боявся. Він боявся іншого — того, хто з’явиться зненацька, кого вона зустріне завтра або позавтра, хоч би хто він був — художник, світський лев, офіцер, актор, того, хто вродився її- жіночим очам на вподобу і подобається їй лише тому, що він той самий, хто вперше викличе в ній владне бажання розкрити свої обійми.
Він уже ревнував її до того майбутнього, як часом ревнував до невідомого минулого; зате всі приятелі молодої жінки вже починали її ревнувати до нього. Воци говорили про це між собою, а іноді навіть наважувалися на обережні й неясні натяки при ній. Одні вважали, що він її коханець. Інші згоджувалися з думкою Ламарта й запевняли, що вона, як завжди, бавиться ним, що морочить йому голову, а їх доводить до озлоблення й розпачу — та й більше нічого. Занепокоївся і її батько, він зробив їй кілька зауважень, але вона вислухала їх згорда. І що більше зростала навкруги неї балаканина, то з більшою впертістю вона відверто віддавала перевагу Маріолеві, давно суперечачи своїй звичайній обачності.
Але його трохи непокоїли ті поголоски. Він їй сказав про це.
— Що мені до того! — мовила вона.
— Якби ж ви хоч справді мене любили!
— А хіба ж я вас не люблю, мій друже?
— І так, і ні. Ви дуже любите мене в себе вдома і мало — в іншому місці. А я волів би навпаки — для себе і навіть для вас.
Вона засміялася і шепнула:
— Кожен робить те, що може.
Він заперечив:
— Коли б ви знали, як на мене впливають мої марні зусилля зворушити вас. То в мене таке враження, ніби я хочу вхопити щось невловиме, то я ніби обіймаю кригу, а вона мене заморожує і тане в моїх руках.
Вона нічого не відповідала, бо не полюбляла розмов на цю тему. В неї з’явився той неуважний вираз, що бував часто в Отейлі.
Він не зважився наполягати. Він дивився на неї, як дивляться в музеї на коштовні речі, котрі не можна винести з собою.
Його дні, його ночі обернулися в безконечні години страждання, бо він жив з невідчепною думкою, навіть більше — невідступним почуттям, що вона його і не була, що вона скорена й нескорена, віддалася й не належить йому. Він жив коло неї, зовсім близько, але вона залишалася все тією ж далекою, і він любив її з усією незаспокоєною жадобою душі й тіла. Як і на початку їхнього зв’язку, він почав писати до неї. Одного разу він уже подолав чорнилом її цноту; може, чорнилом йому вдасться перемогти і це останнє— внутрішній і таємний опір. Він став одвідувати її рідше, зате майже щоденно твердив їй у листах про марність свого любовного пориву. Час від часу, коли вони бували особливо красномовні, палкі, скорботні, вона відповідала йому. Її листи, зумисно позначені опівнічною годиною, другою або навіть третьою годинами ночі, були ясні, точні, добре обмірковані та прихильні, вони підбадьорювали й доводили до розпачу. В тих листах було багато розуму, дотепу, навіть фантазії. Але хоч скільки б він їх перечитував, хоч як би вважав їх за справедливі, розумні, гарно написані, милі, приємні для його чоловічої пихи, він не знаходив у них душі. Душі в них було не більше, ніж поцілунків, що їх вона дарувала в отейльському флігелі.
Він дошукувався причини. І, проказуючи ці листи напам’ять, він зрештою так добре їх вивчив, що збагнув причину: бо в писанні узнаєш людину найкраще. Слова засліплюють і одурюють, бо їх супроводжує міміка, оскільки видно, як вони зриваються з вуст, а вуста подобаються, і очі ваблять. Але чорні слова на білому папері — сама оголена душа.
Завдяки красномовству, професійній спритності, звичці орудувати пером для розв’язання всіляких буденних справ, чоловікові часто щастить приховувати свою натуру за безособовим — діловим чи літературним — стилем. А жінка пише майже лише для того, щоб поговорити про себе, і в кожне слово вкладає трохи себе самої. їй невідомі хитрощі стилю, і в простодушних виразах вона зраджує себе цілком. Він пригадав листи й мемуари славетних жінок, прочитані ним. Як яскраво виступали там усі вони — і манірниці, і дотепні, й чулі! А листи пані де Бюрн його особливо вражали тим, що в них ніколи не виявлялося найменшої чулості. Ця жінка думала, але не почувала. Він пригадав собі інші листи. Він одержував їх багато. Одна міщаночка — вона зустрілася йому під час подорожі і любила його три місяці,— писала йому чудові листи, сповнені трепету, дотепності і несподіванок. Він навіть дивувався гнучкості, мальовничій вишуканості та розмаїтості її стилю. Чим пояснити той дар? Тільки тим, що вона була дуже чутлива, та й годі. Жінка не вибирає виразів; їх підказує її розумові щире почуття; вона не копається в словниках. Коли вона сильно почуває, то висловлюється дуже влучно, легко й без штукарства, під впливом своєї мінливої щирості.
Саме непідробну сутність своєї коханки силкувався він знайти в рядках, які вона писала йому. Вона писала ласкаво й тонко. Але чому в неї не знаходилося для нього чогось іншого? Він-то знайшов для неї слова правдиві, палкі, як жар!
Коли слуга подавав йому пошту, а він поглядом відшукував жаданий почерк на конверті і пізнавав, його проймав мимовільний трепет, серце починало калатати. Він простягав руку і брав листа. Ще раз дивився на адресу і розривав конверт. Що вона йому скаже? Чи буде там слово «любити»? Ніколи вона його не писала, ніколи не вимовляла, не додавши «дуже»: «Я вас дуже люблю», «Я вас палко люблю», «Хіба ж я вас не люблю?» Він добре знав ці вирази, що втрачали сенс від того, їцо до них додається. Хіба можуть існувати якісь мірки, коли когось опановує кохання? Хіба можна судити, чи ти добре кохаєш, чи погано? Дуже любити — як це мало! Коли любиш — просто любиш, ні більше, ні менше. Це не потребує ніяких додатків. Поза цим словом не можна нічого ні придумати, ні сказати. Воно коротке, воно самодостатнє. Воно стає тілом, душею, життям, цілою істотою. Його почуваєш як пал крові, вдихаєш як повітря, носиш у собі як Думку, бо воно стає єдиною Думкою. Крім нього, ніщо не існує. Це не слово,'це невимовний стан, зображений кількома літерами. Хоч би що ти робив, ти нічого не робиш, нічого не бачиш, нічого не відчуваєш, нічим не тішишся, ні від чого не страждаєш так, як раніш. Маріоль став здобиччю цього короткого дієслова; і його погляд пробігав по рядках, шукаючи хоч ознаки ніжності, подібної до його почуття. Правда, він знаходив там лише те, що дозволяло казати самому собі: «Вона дуже мене любить», але аж ніяк не вигукнути: «Вона мене любить!» Вона в листуванні провадила далі гарний і поетичний роман, початий на горі Сен-Мішель. То була любовна література, але не любов.