Вона скрикнула, злякана, не маючи змоги втекти.
Він уже стояв навколішки біля ванни, пожираючи дівчину палким поглядом і простягаючи до неї уста.
Вона зрозуміла і, зненацька підвівши мокрі руки, обвила ними свого господаря за шию.
III
Другого дня, коли вона прийшла до нього, несучи чай, і їхні очі зустрілися, вона затремтіла так сильно, що чашка й цукерничка кілька разів стукнулися одна об одну.
Маріоль підійшов до неї, взяв у неї з рук тацю, поставив на стіл і, бачачи, що вона опустила очі, сказав їй:
— Подивись на мене, маленька.
Вона звела на нього очі, повні сліз.
Він знову мовив:
— Я не хочу, щоб ти плакала.
Притуливши її до себе, він почув, що вона тремтить від ніг до голови. «О Боже мій!» — прошепотіла вона. Він зрозумів, що не горе, не жаль, не каяття змусили її прошепотіти ці три слова, а щастя, найправдивіше щастя. І чуючи, як пригортається до його грудей ця маленька, закохана в нього істота, він відчував дивне егоїстичне, швидше фізичне, ніж моральне, вдоволення. Він дякував їй за те кохання, як поранений, кинутий край дороги, дякував би за допомогу якійсь перехожій жінці, він дякував їй від усього свого змученого серця, зрадженого в своїх даремних пориваннях, зголоднілого без кохання через байдужість іншої, і в глибині душі трохи жалів її. Дивлячись, як вона зблідла, як очі її наповнювалися сльозами та горіли коханням, він раптом подумав: «Але ж вона прекрасна! Як жінка швидко міняється, робиться тим, чим їй і слід бути, коли вона слухається бажання своєї душі або голосу природи!»
— Сідай, — сказав він.
Вона сіла. Він узяв її руки, її бідні робочі руки, що стали заради нього білі й делікатні, і лагідно, обережно добираючи слова, почав говорити їй про те, які тепер мають бути їхні взаємини. Вона вже для нього не служниця, але про людське око нехай усе лишається, як було, щоб не викликати пліток у селі. Вона житиме в нього як економка, буде йому часто читати вголос, і то буде виправданням її нового становища. А через деякий час, коли до її обов’язків читальниці остаточно призвичаяться, вона обідатиме з ним за одним столом.
— Ні, пане, я ваша служниця і залишуся нею. Я не хочу, щоб мене люди судили й знали про те, що сталося.
Вона не поступилася, хоч як він умовляв її; коли він випив чай, вона віднесла тацю, а він провів її ніжним поглядом.
Потім він подумав: «Це — жінка. Всі жінки однакові, коли нам подобаються. Я зробив зі своєї служниці коханку. З гарненької вона, може, стане чарівною! У всякому разі, вона молодша й свіжіша, ніж світські жінки або кокотки. Та що там! Хіба ж мало славетних актрис — дочок воротарок? Однак їх приймають як пань, їх кохають як героїнь із романів, і князі поводяться з ними як з королевами. За що? За талант, часто сумнівний, чи за красу, часто непевну? Але справді жінка завжди має становище відповідно до тієї ілюзії, що вона може створити».
Того дня він зробив довгу прогулянку, і хоча в глибині серця почував той самий біль, а в ногах тягар, немов горе послабило всі джерела його енергії, щось защебетало в ньому, ніби пташка. Він був уже не такий самотній, не такий покинутий і забутий. Ліс йому видався менш глухим, менш мовчазним і безлюдним. І він повернувся додому, палаючи бажанням побачити, як Елізабет усміхнеться і поспішить йому назустріч з поглядом, сповненим ніжності.
З місяць на березі малої річки тяглася справжня ідилія. Елізабет кохала Маріоля так, як, може, дуже мало кого з чоловіків кохають. Вона кохала його безтямно як тварина, як мати любить свою дитину, як собака — мисливця.
Він був для неї все — світ і небо, втіха й щастя. Він задовольняв усі її палкі й наївні жіночі сподівання, даючи їй в одному поцілунку весь той екстаз, який вона могла відчути. Він один займав її душу, її очі, її серце і плоть; вона була п’яна, як уперше захмелілий підліток. Маріоль засинав у неї на руках, він прокидався від її пестощів, вона обіймала його з безмежним самозабуттям. Здивований і захоплений, він тішився цією цілковитою відданістю. Йому здавалося, що тут п’ється кохання з самого джерела, з уст самої природи.
І все-таки він і далі сумував, сумував і побивався, безнадійно й глибоко. Його юна коханка подобалася йому, але йому бракувало іншої. Гуляючи луками на березі Луана, він запитував себе: «Чому ця скорбота не покидає мене?» І тільки-но згадував Париж, то відчував такий приплив хвилювання, що вертався додому, аби не бути на самоті.
Тоді він гойдався в гамаку, а Елізабет, сидячи на складеному стільчику, читала йому. Слухаючи її й милуючись нею, він згадував розмови в вітальні своєї приятельки, коли він вечорами бував з нею на самоті. Тоді, від страшного бажання плакати, на очі йому набігали сльози і такий пекучий жаль краяв йому серце, що він відчував конечну потребу зараз їхати, повернутися до Парижа, втекти світ за очі.
Елізабет бачила, що він похмурий та сумний, і питала:
— Вам важко? Я відчуваю, у вас сльози на очах.
Він відповідав:
— Поцілуй мене, серце, тобі цього не зрозуміти.
Вона цілувала його, стурбована передчуттям якоїсь не
відомої їй драми. А він, трохи заспокоєний її пестощами, думав: «Ах, якби в одній жінці могли б злитися обидві, кохання цієї з чаром іншої! Чом ніколи не знаходиш того, про що мрієш, а завжди тільки щось приблизне?»
Заколисаний монотонним читанням, він уже не слухав, а думав без кінця про все те, що його вабило, скоряло, перемагало в покинутій коханці. Пойнятий спомином про неї, її уявною присутністю, що переслідувала його, як хворого мара, він казав сам собі: «Невже я навіки засуджений і ніколи не визволюся від неї?»
Він знов почав робити далекі прогулянки, блукати гущавиною з невиразною надією позбутися її образу, залишивши його десь або в яру, або за темною скелею, або в якійсь пущі, як людина, що бажає спекатися відданої їй тварини, але не хоче її вбивати, а лиш пробує завести її кудись якнайдалі.
Одного дня наприкінці такої прогулянки він знов забрів у царство буків. Тепер то був похмурий, майже зовсім темний від густого листя ліс. Маріоль ішов під його величезним склепінням, вогким та високим, згадуючи з жалем про легкий, пронизаний сонцем зеленястий серпанок ледве розкритих листочків, але, проходячи вузенькою стежиною, він спинився здивовано перед двома деревами, що зрослись одне з одним.
Ніякий інший образ його кохання не міг би гостріше й глибше вразити йому очі й душу: могутній бук стискав у своїх обіймах стрункого дубка.
Як доведений до розпачу коханець, з тілом могутнім і змученим, бук, витягнувши, мов руки, дві величезні гілляки і зімкнувши їх, стискав стовбур сусіднього дубочка. А той, наче погордливо вириваючись із його обіймів, підносив до неба, високо над вершиною напасника, свій стрункий, гладенький та тонкий стан. Але, незважаючи на цю втечу в простір, усупереч цій гордовитій втечі глибоко ображеної істоти, на корі дуба видніли два глибокі, давно зарубцьовані шрами, врізані непереможно могутніми вітами бука, навіки з'єднані тими загоєними ранами вони росли разом, змішуючи свої соки, і в жилах подоланого дерева текла, здіймаючись. аж до самого верховіття, кров дерева-переможця.
Маріоль сів і довго дивився на них. У його хворій душі ці двоє нерухомих борців, що розказували перехожим вічну повість його кохання, ставали прекрасним і страшним символом.
Потім він пішов далі, ще смутніший, і брів помалу, опустивши очі, коли раптом побачив прикриту травою, змочену давнім дощем, брудну, стару телеграму. Хтось викинув чи згубив її. Він спинився. Яку радість чи яку прикрість приніс якомусь серцю цей синій папірець, що валявся у нього під ногами?
Він не міг утриматися, підняв його і з цікавістю й огидою розгорнув аркушик. Ще можна було сяк-так прочитати: «Приходьте… мене… четвертій годині». Імена роз’їла вогкість.
Жорстокі й чудові спогади обступили його, спогади про всі ті телеграми, які вона посилала, щоб призначити час побачення або сповістити, що вона не прийде. Ніщо ніколи не зворушувало його дужче, не. викликало в нього такої несамовитої дрожі, не змушувало так раптово стискатися і знов трепетати його бідне серце, як ці вісниці, що кидають у захват або в розпач. Він став, скам’янівши від жалю, від думки, що вже ніколи не розгорне такої телеграми.
Знову він питав себе, що сталося з нею відтоді, як він її покинув? Чи вона страждала, чи жалкувала за другом, якого відштовхнула її байдужість, чи примирилася з цією розлукою, і тільки її самолюбство було ображене?
І бажання знати це зробилося таким непереможним, так охопило його, немов розпеченими кліщами, що в нього з’явилася смілива й чудна, ще не виразна думка. Він повернув до Фонтенбло. Прийшовши туди, він зайшов на телеграф з душею, сповненою вагання і трепетної тривоги. Але ніби якась сила штовхала його, непереможна сила, що йшла від самого серця.
Тремтячою рукою узяв зі столу телеграфний бланк і слідом за ім’ям і адресою пані де Бюрн написав:
«Мені так хотілося б знати, що ви думаєте про мене! Я не можу нічого забути.
Ледь помітна досада змусила пані де Бюрн шепнути:
— А ви?
Він подивився на неї очима, що горіли коханням, і сказав:
— Ніщо не може одвернути мене від вас.
Це теж було дуже дотепно сказано, але вона вже нічого не помітила, такою безперечною правдою здалися його слова. Хіба ж може така жінка, як вона, сумніватися в ньому? Вона таки справді не мала сумніву і, цілком задоволена, більше вже не цікавилася Елізабет.
Вони сіли на полотняних стільцях, у затишку під липами, над річкою.
— Що ви подумали, коли я поїхав?
— Що ви дуже нещасливі.
— З моєї вини, чи з вашої?
— З нашої вини.
— А потім?
— А потім, почуваючи, що ви схвильовані і збуджені, я зважила, що наймудріше буде дати вам передусім змогу заспокоїтися. І я почала чекати.
— Чого ж ви чекали?
— Вісточки від вас. Я її одержала, і ось я тут. А тепер ми поговоримо з вами як серйозні люди. Отже, ви все ще мене кохаєте? Я питаю вас про це не з кокетства… я питаю як друг.
— Я все ще вас кохаю.
— Чого ж ви хочете?
— Не знаю. Я у ваших руках.
— О, мені все дуже ясно, але я не висловлюю вам своїх думок, доки не знатиму ваших. Розкажіть мені про себе, про все, що робилось у вашому серці, у вашому розумі, відтоді як ви втекли.
— Я думав про вас, оце і все, що я робив.
— Так, але як думали? Що саме? До чого ж ви прийшли?
Він розказав їй про свій твердий намір вилікуватися від кохання од неї, про свою втечу, про блукання в цьому величезному лісі, де він знайшов її саму, про дні, сповнені невідступних спогадів, про ночі, повні пекучих ревнощів. Він розказав цілком щиро про все, окрім кохання Елізабет, її імені він більше й не згадував.
Пані де Бюрн слухала, певна, що він бреше, переконана почуттям свого панування над ним ще більше, ніж щирістю його голосу, і раділа зі свого тріумфу, з того, що знов володіє ним, бо все-таки дуже любила його.
Потім він почав гірко нарікати на своє безпорадне становище, і, розхвилювавшись від розповіді про те, як намучився і про що так багато думав, у палкому нестримному пориві, але без гніву й гіркоти, обурений і подоланий неминучістю, почав знов дорікати їй, що вона неспроможна кохати.
Він усе повторював:
— Дехто позбавлений дару подобатися, а ви позбавлені дару кохати.
Вона жваво перебила його, озброєна цілим рядом доказів і заперечень.
— Зате я володію даром постійності,— сказала вона. — Невже б ви були не такі нещасні, коли б я після того, як десять місяців вас обожнювала, тепер закохалася в іншого?
Він скрикнув:
— Невже жінка не модде кохати тільки одного чоловіка?
Вона гаряче заперечила:
— Не можна кохати без кінця, можна тільки бути вірною. Невже ви думаєте, що несамовите почуття може тривати роками? Ні і ні! Ну, а ті жінки, що живуть самими пристрастями, буйними, тривалими чи короткими спалахами своїх забаганок, ті просто роблять зі свого життя романи. Герої змінюються, обставини й пригоди повні несподіванок і різноманітності, розв'язка завжди інша. Визнаю! Усе це для них дуже весело й цікаво, бо хвилювання зав'язки, розвитку і кінця щоразу наново переживаються. Але коли це скінчено — це скінчено назавжди… для нього… Розумієте?