— Так, у тому є правда. Але я не розумію, до чого ви це ведете?
— От до чого: нема такого кохання, що тривало б дуже довго, я кажу про пекуче, болісне кохання, от як те, що ви від нього ще страждаєте. Це у вас криза, яку я зробила болючою, дуже болючою, я це знаю, почуваю, через… скупість мого кохання, через мою нездатність виливати свої почуття. Але ця криза минеться, вона не може бути вічною.
Вона замовкла. Він тужливо спитав:
— А тоді?
— А тоді, я гадаю, для жінки, розважливої й спокійної, як я, ви можете бути коханцем дуже приємним, бо у вас багато такту. А чоловіком ви були б, навпаки, неможливим. А втім, хороших чоловіків нема й не може бути.
Він спитав здивований, трохи ображений:
— Нащо ж тримати при собі коханця, котрого взагалі не любиш або перестала любити?
Вона підхопила жваво:
— Мій друже, я люблю по-своєму. Сухо, а все ж люблю.
Він мовив покірно:
— А головне, вам треба, щоб вас любили і виявляли це.
Вона відповіла:
— То правда. Я страшенно це люблю. Але й моє серце потребує таємного товариша. Марнославне бажання привертати до себе увагу світу не заважає мені бути відданою й вірною і гадати, що я зможу дати чоловікові щось особливе, не доступне нікому іншому: мою чесну відданість, щиру сердечну прихильність, цілковите й таємне довір'я душі, а навзамін дістати від нього, разом з усією ніжністю коханця, таке рідке й солодке почуття, що я не зовсім самотня. Це не кохання, як ви його розумієте, але ж і воно чогось варте!
Він нахилився до неї, тремтячи від зворушення, і прошепотів:
— Хочете, я буду цим чоловіком?
— Так, трохи згодом, коли вам полегшає. А поки що мусите інколи трохи постраждати через мене. Це мине. А що ви все одно мучитеся, то краще ж мучитися біля мене, ніж далеко від мене, правда ж?
Своїм усміхом вона ніби казала: «Вірте ж мені хоч трохи». І, бачачи, як він тремтить від кохання, відчула в усьому тілі якусь утіху, якесь задоволення, що від нього була щаслива, як щасливий буває яструб, кидаючись з висоти на заворожену здобич.
— Коли ви повернетеся? — спитала вона.
Він одповів:
— Та… хоч завтра.
— Хай буде завтра. Ви пообідаєте в мене?
— Так, пані.
— Ну, а тепер мені пора їхати, — сказала вона, глянувши на годинник, захований у ручку парасольки.
— О, чого ж так швидко?
— Бо я їду п’ятигодинним. Я чекаю увечері декількох осіб: княгиню фон Мальтен, Бернгауза, Ламарта, Масіва-ля, Мальтрі й одного нового — пана де Шерлена, мандрівника, котрий недавно повернувся з цікавої експедиції в Північну Камбоджу. Всі тільки про нього й говорять.
Серце в Маріоля стиснулося. Всі ті імена одно по одному завдали йому болю, немов його жалили оси. В них таїлася отрута.
— Тоді,— сказав він, — чи хочете вирушити зараз і про-їхатися зі мною лісом?
— Залюбки. Але спершу дайте мені чашку чаю з грінками.
Коли треба було подати чай, Елізабет ніде не могли знайти.
— Вона кудись утекла, — сказала куховарка.
Пані де Бюрн не звернула на це уваги. Справді, чого їй тепер боятися тієї служниці?
Потім вони сіли в ландо, що стояло біля брами, і Маріоль сказав кучерові їхати дорогою трохи довшою, повз Вовчий яр.
Коли вони опинилися під високим зеленим шатром, у тихому затінку якого віяло прохолодою і чувся солов'їний спів, вона скрикнула, охоплена тим надзвичайним почуттям, яким всемогутня й таємнича світова краса з допомогою зору зворушує нашу плоть.
— Боже! Як тут добре! Як гарно, як чарівно, як це втихомирює!
Вона дихала на повні груди, радісна й зворушена, ніби грішниця біля причастя, вся пройнята знемогою й розчуленням. Вона поклала свою руку на руку Маріоля.
А він подумав: «Ага! Природа! Знов гора Сен-Мі-шель», — бо у своїй уяві бачив поїзд, що їде до Парижа. Він провів її до станції.
Прощаючись, вона сказала:
— До завтра, о восьмій.
— До завтра, о восьмій, пані.
Вона поїхала, сяючи від радості, а він повернувся додому в ландо, задоволений і щасливий, але сповнений тривоги, бо ніщо не розв'язалося до кінця.
Але нащо змагатися? Він уже не мав сили. Вона вабила його незрозумілим непереборним чаром. Втеча від неї не визволила його, не розлучила з нею, а була тільки нестерпною мукою, в той час як, скоряючись їй, він матиме від неї все те, що вона обіцяла, бо вона не бреше.
Коні бігли лісом, і він подумав, що за все їхнє побачення їй навіть не спало на думку, ніщо їй не підказало хоч раз підставити йому уста для поцілунку. Вона була все така сама. Ніщо ніколи в ній не зміниться, і, мабуть, він усе життя так само мучитиметься через неї. Спогади про тяжкі години, вже пережиті, про години чекання в страшній певності, що йому ніколи не пощастить запалити її, знову стискали йому серце, викликаючи в ньому передчуття і страх перед неминучою боротьбою і такою самою мукою в майбутньому. І все-таки він був ладен усе перетерпіти, аби тільки знову не втратити її, ладен був навіть скоритися вічному бажанню, що стало в його крові немов жорстоким голодом, ніколи не вдовольнялося і палило його тіло.
Дикі напади божевілля, кілька разів пережиті ним, коли він повертався сам з Отейля, уже знов піднімалися в ньому, змушували його кидатися в ландо, що їхало під затінком великих дерев, аж раптом думка, іДо його чекає Елізабет, така свіжа, молода й гарна, з серцем, повним кохання, і поцілунками на вустах, розлилася в ньому Солодкою відрадою. Зараз він обійме її і, заплющивши очі, дурячи самого себе, як дурять інших, єднаючи в нестямі обіймів ту, котру він любить, з тою, котра любить його, він володітиме ними обома. Так, навіть і зараз його тягло до неї тим вдячним потягом шюті й духу, що народжується від свідомості поділеного кохання і взаємної ніжності й завжди проймає тваринну природу людини. Хіба не буде для його болісного і палючого кохання ця обдурена ним дитина чистим джерелом, знайденим на вечірньому привалі, надією на свіжу воду, що підтримує бадьорість духу при переході пустелі?
Але коли він приїхав додому, виявилося, що Елізабет ще не вернулася; він злякався, стурбувався й спитав у другої служниці:
— Ви певні, що вона пішла з дому?
— Так, пане.
Тоді він теж вийшов, сподіваючись десь її зустріти.
Пройшовши кілька кроків, перш ніж повернути в ту вулицю, що йшла вздовж долини, він побачив перед собою стару церкву, широку й присадкувату, з низенькою дзвіницею, що сиділа на горбочку, над хатками сільця, як квочка над курчатами.
Якийсь здогад, якесь передчуття підштовхнуло Маріоля. Хіба ж хтось знає, які дивні думки можуть народитися в жіночому серці? Що вона подумала? Як зрозуміла? Де ж їй шукати притулку, як не тут, коли тінь правди оіромайнула перед її очима?
У храмі було дуже темно, бо вже вечоріло. Тільки одна пригасла лампадка біля дарохранильииці виявляла незриму присутність небесного утішителя. Маріоль швидко пройшов між лавами. Дійшовши до криласу, він побачив жінку, що стояла навколішках, затуливши обличчя руками. Він підійшов до неї, впізнав її й торкнув за плече. Вони були самі.
Вона здригнулася, озираючись. Вона плакала.
Він запитав:
— Що з тобою?
Вона прошепотіла:
— Я все зрозуміла. Ви тут тому, що вона завдала вам болю. Тепер вона приїхала по вас.
Він був зворушений тим горем, що його цього разу спричинив він сам, і сказав:
— Ти помиляєшся, дитино, я й справді повертаюся до Парижа, але й тебе забираю з собою.
Вона проказала, не вірячи:
— Неправда, неправда!
— Присягаюся тобі.
— Коли ж?
— Завтра.
Знов заридавши, вона простогнала: «Боже мій! Боже мій!»
Тоді він обняв її за плечі, допоміг їй підвестися, повів за собою, спустився схилом горба в густу вечірню темряву, а коли вони опинилися на березі річки, то посадив її на траві і сам сів коло неї. Він чув, як билося її серце й уривався подих, і, збентежений каяттям, пригортаючи її до себе, почав шепотіти їй на вухо такі лагідні слова, яких ще ніколи їй не говорив. Розчулившись од жалю й палаючи від бажання, він майже не брехав і майже не дурив її; і, сам дивуючись тому, що він каже і що почуває, він питав себе, як може він, ще збурений зустріччю з тою, чиїм рабом буде повік, так хвилюватися і тремтіти від жаги, потішаючи її в цьому любовному горі?
Він обіцяв її «дуже любити», — він не сказав їй просто «любити», — обіцяв найняти їй зовсім близько від себе гарне помешкання, обставлене добрими меблями і з покоївкою до її послуг.
Слухаючи його, вона заспокоювалася, потроху приходя-чи до тями, неспроможна повірити, щоб він став так її дурити, розуміючи з його голосу, що він говорить щиро. Переконана, нарешті, й захоплена думкою, що й вона буде пані, засліплена мрією дівчинки, яка народилася в бідності, мрією трактирної служниці, яка раптом зробилася приятелькою такого багатого й порядного чоловіка, — вона сп'яніла від бажання, вдячності й пихи, що змішувалися з її любов’ю до Андре.
Обнявши його за шию, вона шепотіла, вкриваючи його обличчя поцілунками:
— Я вас так люблю! Ви для мене все на світі!
Він відповів розчулено, і собі пестячи її:
— Люба, люба крихітко!
Вона вже майже забула про появу тієї незнайомки, що завдала їй такого горя. А все ж якийсь несвідомий сумнів ще ворушився в неї, і вона запитала його вкрадливо-ніжним голосом:
— А ви справді любитимете мене так, як тут?
Він упевнено відповів:
— Я любитиму тебе так само, як тут.
СИЛЬНА, МОВ СМЕРТЬ
2
, про яких сперечаються салони і яких ще замолоду приймають до Інституту
3
. Бін увійшов у світ слави переможцем, якого визнало все місто.
Так, голублячи й пестячи, доля вела Бертена до наближення старості. Отож під впливом чудового дня, подих якого доносився з вулиці, він шукав поетичного сюжету. Трохи обважнілий від цигарки й сніданку, він мріяв, втупивши погляд у простір, креслячи в блакиті мінливі силуети: граціозних жінок на лісовій стежці або на тротуарах міста, закоханих на березі річки, — всі ті любовні фантазії, що тішили його думку. Образи вимальовувались на небі, неясні й рухливі в його барвистих видіннях, а ластівки, розтинаючи простір невпинним польотом, подібним до польоту стріл, немовби хотіли стерти, знівечити їх помахами крил.
Бін нічого не знаходив. Усі образи нагадували щось створене, всі жінки, які з’являлись, були дочками чи сестрами тих, кого вже породила його художня уява, і страх, невиразний, але ось уже цілий рік невідступний, — страх перед тим, що він вичерпався, замкнув коло своїх сюжетів, витратив своє натхнення, — ставав дедалі відчутнішим у цьому огляді, в неспроможності мріяти про нове й знаходити невідоме.
Бертен мляво підвівся, щоб подивитись, чи не знайдеться в його теках серед ескізів чогось такого, що збудить якусь ідею.
Пихкаючи димом, він почав гортати ескізи й малюнки, які ховав під замком у великій старовинній шафі; але це марне шукання незабаром набридло йому, і він з гнітючим почуттям кинув цигарку, засвистів модну вуличну пісеньку і, нахилившись, витяг з-під стільця важкі гантелі.
Відслонивши другою рукою завіску, що затуляла дзеркало, яким він контролював точність поз і перевіряв правильність зображення, Бертен став біля нього й почав жонглювати, не зводячи з себе погляду.
В майстернях він уславився своєю силою, а у вишуканому товаристві — своєю красою. Тепер літа гнітили його й обтяжували. Високий, кремезний, широкогрудий, він мав уже черевце, як старий борець, хоч і вправлявся щодня шпагою та їздив верхи. А обличчя було ще й досі гарне — тільки трохи змарніло. Сиве волосся, шорстке й коротке, оживляло його чорні очі під густими сивими бровами. Густі вуса, вуса старого солдата, були майже чорні, надаючи обличчю енергійного й гордовитого виразу.
Стоячи перед дзеркалом і тримаючи в міцних руках гантелі, він робив різні вправи і вдоволеним поглядом стежив за спокійним та могутнім напруженням м’язів.
Раптом у дзеркалі, де відбивалась уся майстерня, він побачив, як заворушилась портьєра, і з-за неї виткнулася жіноча голівка.
Голос позад нього спитав:
— Ви тут?
— Тут, — відповів він і обернувся. Потім, кинувши гантелі на килим, підбіг до дверей, показуючи легкість своїх рухів.
Увійшла жінка в світлій сукні. Привітавшись, вона мовила:
— Ви займаєтесь спортом?
— Еге ж, — відказав він, — я пишався тут, як павич, а мене й спіймали на злочині.
Вона засміялась і пояснила:
— Вашого конс’єржа не було, та я знаю, що ви завжди в цей час самі, і зайшла без попередження.
Він дивився на неї.
— Сто чортів! Яка ви чарівна! Який шик!
— Атож, у мене нова сукня. Чи гарна?
— Чарівна, просто чарівна. Зараз таки добре розуміються на тонкощах туалету.
Він ходив круг неї, гладив матерію, змінював кінчиками пальців стрій зборів, бо знався на одязі, як кравець, адже протягом усього свого життя він віддавав свою думку митця й фізичну силу, щоб відтворювати тонкими пензлями мінливі й вишукані моди, щоб виявити жіночу грацію, замкнену й полонену в панцирі оксамиту та шовку чи під оснігом мережив.