- Візьми... Бо ще загублю...
Я обережно поклав діаманта до внутрішньої кишені піджака.
- Ти розумієш, що було б, якби в твоєму купе опинився ювелір, просто напроти тебе?
Вона прихилилась до мого плеча. Таксі спинилося на розі вулиці Гуно, щоб пропустити машини, які їхали зліва. Неподалік рожевим неоновим світлом сяяла вітрина перукарні.
- Якби поруч і опинився ювелір, то подумав би, що це підробка.
Щоб не почув водій, Сильвія шепотіла мені на вухо голосом, що його Вількур, прагнучи здаватися вишуканим, часом називав «приміським». Але цей «приміський» голос мені подобався, бо це був голос мого дитинства.
- Так, проте якби він попросив у тебе дозволу роздивитися його крізь лупу...
- Я сказала б, що це родинна коштовність.
Таксі зупинилося на вулиці Кафареллі перед віллою «Свята Анна», де були мебльовані кімнати. Якусь мить ми нерухомо стояли на тротуарі. Я тримав її сумку.
- Треба пройти через сад,- мовив нарешті я.
Я боявся, що вона буде розчарована. Та ні. Сильвія взяла мене під руку я штовхнув хвіртку, вона відчинилась, і під шелест листя ми рушили темною алеєю до вілли, де над верандою горів ліхтар.
Веранду ми поминули. У вітальні-там мене приймала хазяйка, коли я приходив наймати кімнату,- горіла люстра.
Не привертаючи до себе уваги, ми обійшли віллу. Я відімкнув двері чорного ходу, і ми піднялися сходами нагору. Наша кімната була на другому поверсі в кінці коридору.
Сильвія сіла в старе шкіряне крісло. Пальта не скинула. Вона розглядалася довкола так, ніби хотіла обвикнутись. Обоє вікон виходили в сад і були запнуті темними завісками. На стінах - шпалери з рожевими візерунками, тільки та, ще в глибині кімнати, була обшита деревом і нагадувала стінку гірського шале. Шкіряне крісло та широке ліжко з мідною спинкою - оце й усі меблі.
Я сидів на ліжку й чекав, поки вона заговорить.
- Принаймні тут нас ніхто не шукатиме.
- В цьому нема сумніву,- відповів я.
Я хотів був докладно розповісти про переваги такого житла, щоб переконати в них заразом і себе самого: гроші я заплатив на місяць наперед, кімната має окремий вхід, ключ завжди буде в нас, хазяйка живе на першому поверсі й нас не турбуватиме...
Але Сильвія, здавалося, мене не слухала. Вона роздивлялась абажур, з якого на нас лилося тьмяне світло, потім паркет, темні завіски...
Вона все ще була в пальті, так наче збиралась піти, і я боявся, що залишусь у тій кімнаті сам. Сильвія сиділа не рухаючись, поклавши руки на бильця крісла
В її погляді промайнув відчай - той відчай, що охоплював і мене...
Та щойно вона спиняла погляд на мені, як усе мінялося. Може, вона розуміла, що ми з нею відчуваємо те саме... Сильвія всміхнулася до мене й тихо, так ніби під дверима хтось підслуховував, мовила:
- Не варто цим перейматись.
Низький голос диктора й музика на першому поверсі змовкли. Там, мабуть, вимкнули телевізор чи радіо. Ми лежали в ліжку. Завіски були розсунуті, і якесь тьмяне світло ледь розтинало темряву в кімнаті. Я бачив її профіль. Вона підклала під голову руки, і «Південний хрест» у неї на шиї сяяв. Сильвія не скидала його на ніч: вона була певна, що так його не вкрадуть.
- Тут якось дивно пахне, тобі не здається?
- Справді.
Коли я ввійшов до цієї кімнати вперше, від запаху цвілі мені перехопило в горлі. Я розчахнув вікна, та це не допомогло. Запах, мабуть, в'ївся в стіни, у крісло, у ковдру.
Я присунувся до Сильвії ближче, й запах цвілі розчинився в ароматі парфумів. То був важкий аромат, без якого я не міг жити; в ньому було щось ніжне й присмеркове водночас - мов той зв'язок, що поєднував нас.
Цього вечора в колишньому холі «Мажестіка» відбуваються щотижневі збори членів товариства «Далекі землі». Щоб не йти до своєї кімнати, я міг би посидіти на одній з дерев'яних - точнісінько таких самих, як у парку,- лав і послухати лектора (в тих, перед ким він виступає, на грудях у кожного біле кружальце з синіми літерами ДЗ). Але вільних місць немає, і я тихенько рушаю попід стіною до сходів.
Нинішня моя кімната нагадує кімнату на віллі «Свята Анна» на вулиці Кафареллі. Тепер, узимку, тут такий самий запах, що йде від вологості, шкіри та старих дерев'яних меблів. З часом така обстановка починає діяти людині на нерви, але тоді на вулиці Кафареллі, із Сильвією, я мав інший настрій. А тепер у мене часом зринає таке враження, неначе я на ногах розкладаюсь. І тоді я заходжуюся переконувати себе, що це не так. І за мить те враження розвіюється, й лишається тільки байдужість, відчуття спокою і легкості. Ніщо вже не має ваги... Там, на вулиці Кафареллі, мене часом поймала тривога, і все ж майбутнє я бачив у світлих барвах. Кінець кінцем ми виплутаємося з цього скрутного становища. Ніцца - лише перший крок на нашому спільному шляху. Дуже скоро ми поїдемо звідси геть, за кордон... Я був у полоні ілюзій. Я ще не знав, що це місто - драговина, в якій я непомітно для себе загрузну. І що мій шлях проляже тільки з вулиці Кафареллі на бульвар Сім'є, де я живу нині.
Другого дня після приїзду Сильвії була неділя. Ми сиділи на терасі кафе на набережній; вечоріло, і це було те саме кафе, з якого я колись побачив Вількура з його дивною сумкою через плече. Він також став однією з тих тіней, які пропливали тоді перед нами й на які ми дивилися проти світла; всі ті жінки й чоловіки здавалися мені такими старими... Я замикаюся в кімнаті, й мені стає страшно. Мабуть, тепер я -така сама тінь, як і всі вони... Того вечора тіні за сусідніми столиками неквапно пили чай. Ми з Сильвією спостерігали й за цими, й за тими, що повільно проходили Англійською набережною. Зимовий недільний вечір... І я знаю, ми думали про те саме: треба було знайти серед людей, що блукали тоді над морем, когось такого, хто купив би в нас «Південного хреста».
Кілька днів підряд дощило. Я виходив під дощем по газети до кіоска біля парку Ельзасу й Лотарингії, потім вертався до вілли «Свята Анна». Хазяйка годувала своїх пташок. Від дощу вона запиналася стареньким плащем та хусткою. Елегантна жінка років шістдесяти. Вимова паризька. Вона махала мені рукою, казала «Доброго ранку», потім відчиняла одну по одній клітки далі, насипала зерна й зачиняла дверцята. Цікаво, що її привело до Ніцци?
Вранці ми, прокидаючись, чули, як дощ тарабанить по бляшаному даху невеличкого павільйону в саду. Ми знали, що так триватиме цілий день, і часто не вилазили з ліжка до самого вечора. Ми чекали, доки смеркне, щоб кудись піти. Вдень дощ, що лив на набережну, на пальми та білі будинки, полишав у серці почуття невимовного смутку. Здавалося, той безрадісний дощ просочується скрізь і скоро розмиє ці опереткові декорації ніжних кольорів довкола... Але вечір своїми неоновими вогнями розвіював відчуття спустошеності.
Саме під дощем я вперше відчув, що це місто стане для нас пасткою. Я тоді ходив по газети до кіоску на вулиці Кафареллі. Та коли я зайшов до кімнати, бадьорість повернулася до мене. Сильвія читала детектив, спершись на бильце ліжка й схиливши голову. Поки вона зі мною, боятися мені нема чого... На ній був світло-сірий светр, що підкреслював колір її волосся й блиск синіх очей; у ньому вона здавалася ще тендітнішою.
- В газетах є щось цікаве? - запитала вона.
Я перегорнув їх, сидячи на ліжку.
- Ні. Нічого.
Потім усе переплуталось. Образи минулого злилися в легку безформну масу, і вона розтягувалась, надувалась, мов куля, що виграє всіма кольорами, ось-ось лусне й назавжди щезне... Я вже не чув монотонного голосу лектора товариства «Далекі землі», голосу, який долинав через мікрофон до моєї кімнати. Той голос і музика документального фільму (мабуть, про Тихий океан, бо бриніли жалібні акорди гавайських гітар) заколисали мене, і я заснув.
Вже й не пам'ятаю, коли ми зустріли Нілів - до чи після приїзду до Ніцци Вількура. Даремно я перебираю спогади, намагаючись знайти бодай якісь орієнтири; з'ясувати послідовність подій не вдається.
Зрештою, ніяких подій і не було. Ніяких. Та й саме слово «подія» сюди не підходить. Воно має означати щось несподіване, помітне. А тоді ні несподіваного, ні помітного нічого не сталось. Усе відбувалося спокійно, повільно, як повільно на канві килима вимальовується візерунок, як повільно проходять повз нас Англійською набережною перехожі.
Близько шостої ми вже сиділи на заскленій терасі кафе «Квіні». В темряву з ліхтарів лилося тремтливе бузкове світло. Ми чекали, самі не знаючи чого. Ми скидалися на сотні й тисячі тих, що, як оце ми тепер, сиділи в Ніцці на терасах кафе Англійської набережної в різні періоди історії: вигнанці, росіяни, всілякі авантюристи, англійці, евакуйовані у «вільну зону», круп'є-корсиканці з казино «Середземноморський палац»... Декотрі тут так і лишилися, сидять на тих самих місцях ось уже сорок років і цієї хвилини п'ють за сусідніми столиками чай. А піаніст? Відколи щодня з п'ятої до восьмої вечора перебирає клавіші в глибині зали він? Якось я цим поцікавивсь. «Я завжди тут грав»,- була відповідь. Ухильна відповідь, так відповідають ті, хто знає чимало таємниць, що можуть скомпрометувати не одного... А втім, піаніст, мабуть, із тих людей, що й ми з Сильвією. І щоразу, коли ми заходили до кафе, він дружньо вітав нас кивком голови та кількома гучними акордами.
Того вечора ми засиділися на терасі довше, ніж звичайно. Відвідувачі помалу розходились, і в кафе зосталися тільки ми та піаніст. Це була пора, коли заклад порожнів перед вечерею. Офіціанти накривали столи в тій половині зали, де був ресторан. А ми... ми з Сильвією не знали, як згаяти решту вечора. Повернутися де вілли «Свята Анна»? Чи піти на вечірній сеанс у «Форум»? А може, чекати, просто сидіти й чекати?..
Вони підійшли до столика, що стояв неподалік від нас, і сіли поруч обличчям у наш бік. Він мав вигляд досить занедбаний - замшева куртка, лице виснажене, ніби дві ночі не спав... Зате в неї вигляд був дуже вишуканий: елегантна зачіска, вечірній грим, манто-здається, соболине...
Це сталося дуже просто й природно. Пригадую, через деякий час Ніл підійшов і попросив прикурити. Крім нас, на терасі нікого не було, і вони, мабуть, здогадалися, що кафе зачиняють.
- Невже нам нічого не принесуть? - сказав він, усміхаючись.- Про нас, мабуть, зовсім забули.
Офіціант неохоче рушив до них. Пам'ятаю, Ніл замовив подвійну каву, і це підтвердило мою думку про те, що він довго не спав. У глибині зали піаніст натискав по одній клавіші, ніби перевіряв, як звучить інструмент. Вечеряти ніхто не йшов. Офіціанти в залі стояли без роботи. І оті монотонні звуки піаніно... На набережній шурхотів дощ.
- А тут не дуже затишно,- зауважив Ніл.
Вона мовчки сиділа поруч із ним і курила. І усміхалася до нас. Між нами зав'язалася розмова.
- Ви живете в Ніцці?
- Так. А ви?
- Ми? Так. Ви тут у відпустці?
- Не дуже весело, коли в Ніцці дощ.
- Хоч би піаніст щось заграв... Аж голова болить від його бренькання,- сказав Ніл.
Він підвівся, зайшов до зали й рушив до піаніста. А Нілова дружина так само сиділа й усміхалась. Коли Ніл повернувся, залунали перші акорди «Нічного незнайомця».
- Така музика вас влаштовує? - запитав він.
Офіціант приніс напої, і Ніл запросив нас випити з ними. Так ми з Сильвією опинилися за їхнім столиком. Слово «подія», як і «зустріч», сюди не підходить. Це була не зустріч. Вони просто потрапили в розставлені нами сіті. Якби того вечора не попалися були Ніли, то на другий день чи пізніше однаково попався б хтось інший. Багато днів ми з Сильвією просиділи в людних місцях - у холах, у барах готелів, у різних кафе на Англійській набережній... Тепер мені здається, що тоді ми ніби сплели невидиме павутиння й чекали, поки до нього хтось потрапить.
Обоє вони говорили з ледь помітною іноземною вимовою. Нарешті я зважився запитати:
- Ви англієць?
- Американець,- відповів Ніл. - А дружина англійка.
- Я виросла тут, на Лазуровому березі,- додала вона.- Отже, я не зовсім англійка.
- А я не зовсім американець,- сказав Ніл.- Бо давно живу в Ніцці.
Потім вони на хвилину ніби забули про нас, а тоді заговорили знову приязно і ввічливо. Нілова неуважність була наслідком сильної втоми та зміни часових поясів: він сказав, що вчора ще був в Америці, а сьогодні повернувся літаком. Дружина, мовляв, навіть не чекала, що він повернеться так швидко. Коли він подзвонив їй з аеропорту, вона саме кудись збиралася з друзями. Ось чому на ній вечірня сукна та соболине манто.
- Час від часу доводиться літати до Америки,- пояснив Ніл.
Погляд у неї був непритомний. Може, через те, що вона одним духом вихилила мартіні? Чи це просто вияв своєрідної, мрійливої вдачі англійок?
І знову на думку мені спадає образ невидимого павутиння, яке ми сплели з Сильвією. Вони потрапили до нього в такому стані, коли найменше могли цьому опиратись. Я намагаюся згадати, як саме вони з'явились на терасі кафе. Вигляд у них тоді був, здається, розгублений, а хода якась непевна...
- Знаєш, я вже, мабуть, не зможу піти до твоїх друзів,- сказав Ніл дружині.
- Байдуже. Я подзвоню їм...
Він допивав уже третю чашку кави.
- Мені вже трохи краще... Приємно відчути нарешті під ногами тверду землю... Не люблю літаків.
Ми з Сильвією перезирнулися. Може, пора прощатись? Чи лишитися з ними? Мабуть, вони хотіли познайомитися з нами ближче?
Клацнув вимикач, ту ж мить лампи погасли, і світло лишилося тільки в залі ресторану; нас огорнула півтемрява.
- Якщо не помиляюся, вони нас виганяють,- промовив Ніл.
Він щось шукав у кишенях куртки.
- От лихо... У мене немає франків...
Я хотів був заплатити за них, але Нілова дружина вже дістала з сумочки пачку банкнот і недбало кинула одну з них на стіл.
Ніл устав. Півтемрява ще дужче підкреслювала стомлений вираз на його обличчі.
- Час додому. Я такий стомлений, що ледве стою на ногах.
Дружина взяла його під руку, і ми рушили за ними.
Їхня машина стояла неподалік, на Англійській набережній - якраз навпроти іранського банку, запорошені вікна якого свідчили про те, що він давно вже не працював.
- Дуже приємно було познайомитися,-сказав Ніл.-Але дивна річ... У мене таке враження, ніби ми з вами вже десь зустрічались...
І він пильно подивився на Сильвію. Я добре це запам'ятав.
- Якщо ви не проти, ми підвеземо вас,- запропонувала його дружина.
Я відказав, що не варто турбуватися. Просто я злякався, що ми з Сильвією вже їх не спекаємось. Так буває, коли хтось напідпитку чіпляється до вас і хоче будь-що випити з вами ще по чарці. Такі типи часто поводяться досить агресивно. Проте що спільного між якимись п'яничками й подружжям Нілів? Ці здавалися такими вишуканими, врівноваженими, такими незворушними...
- А в якому районі ви живете? - запитав Ніл.
- Неподалік від бульвару Гамбетта.
- Нам по дорозі,- мовила його дружина. - Ми підвеземо вас, якщо хочете...
- Згода,- відповіла Сильвія.
Її рішучий тон мене здивував. Вона взяла мою руку, так наче вирішила затягти мене до машини силоміць. Ми вмостилися на задньому сидінні. За кермо сіла Нілова дружина.
- Веди ти,-сказав Ніл. -Я так стомився, що наїду на перше ж дерево.
Ми поминули «Квіні», де вже вимкнули все світло, потім «Середземноморський палац» - той будинок із сліпими вікнами через опущені металеві жалюзі мав такий вигляд, ніби його скоро мали знести.
- У вас своя квартира?
- Ні. Ми наймаємо кімнату в готелі.
Вона скористалася з того, що перед світлофором на розі Кронштадтської вулиці довелося зупинитись, і обернулася до нас. Від неї пахло сосною, і я запитав себе, чи це запах її шкіри, чи соболиного хутра.
- Ми живемо на віллі,- сказав Ніл. - Нам буде дуже приємно, якщо ви до нас якось завітаєте.
Від утоми голос його лунав глухо, та й вимова була помітніша.
- А ви надовго до Ніцци? - запитала мадам Ніл.
- Так. Ми тут відпочиваємо,- відповів я.
- Парижани? - поцікавився Ніл.
Чому він допитується? Адже щойно, в кафе, особливого інтересу вони нас не виявляли... Мене помалу охоплювало занепокоєння. Я хотів зроби Сильвії знак, щоб перед першим же червоним світлом вискочити з машини. А якщо дверцята заблоковано?
- Ми живемо недалеко від Парижа,- відповіла Сильвія.