Її розважливий тон подіяв на мене заспокійливо. Пустився дощ, Нілова дружина ввімкнула двірники, і їхні ритмічні рухи зрештою цілком мене заспокоїли.
- Часом не в районі Марн-ла-Кокет? - знову запитав Ніл. - Ми колись там жили.
- Та ні, зовсім не там,-відказала Сильвія.-На схід від Парижа. І Марні.
Її відповідь пролунала, мов виклик, і вона всміхнулася до мене. Я відчув її руку в своїй.
- Долину Марни я зовсім не знаю, - промовив Ніл.
- Це чарівна місцевість, - озвався я.
- Яка саме? - перепитав Ніл.
- Ла-Варенна-Сент-Іллер, - чітко відповіла Сильвія.
А й справді, чому б не відповідати на всі запитання цілком невимушено? Який сенс критися?
- Але ми й не думаємо повертатись туди,- додав я. - Ми хочемо лишитися тут, на Лазуровому березі.
- Правильне рішення,- схвально сказав Ніл.
Я відчув полегкість. Зрештою, ми з Сильвією вже давно ні з ким не розмовляли, тільки кружляли містом, як ото звірі в клітці. Та ми не стали відлюдниками. Ми ще могли підтримувати розмову, навіть заводити знайомства.
Машина завернула на вулицю Кафареллі, і я показав мадам Ніл на огорожу вілли «Свята Анна».
- Але ж це не готель,- зауважив Ніл.
- Ні. Мебльовані кімнати.
Я відразу пошкодував, що сказав це. «Мебльовані кімнати» могли викликати в Нілів підозру. Може, вони упереджено ставляться до людей, й живуть у мебльованих кімнатах.
- Але ж там досить зручно, так?
Ні, вони ставляться до нас, очевидно, без жодних упереджень, навіть певною симпатією.
- Ми там зупинилися тимчасово,- сказала Сильвія. - Потім знайдемо щось інше.
Машина стояла перед віллою. Пані Ніл вимкнула двигун.
- Ми, мабуть, могли б допомогти вам знайти інше житло,- непевно промовив Ніл. - Правда ж, Барбаро?
- Звичайно,- відповіла йому дружина. - Треба буде зустрітися.
- Я дам вам нашу адресу, - сказав Ніл. - Дзвоніть коли завгодно. - В дістав із кишені гаманець, узяв звідти візитну картку й простяг її мені. - Отже, до зустрічі! Сподіваємося скоро вас побачити...
Пані Ніл обернулася до нас:
- Було дуже приємно познайомитись.
Вона справді говорить щиро? Чи це тільки задля ввічливості?
Обоє, пообертавшись, дивилися на нас і мовчали; обличчя їхні були майже поруч.
Я не знав, що відповісти. Сильвія також. Мені здавалося, що їм усе вже байдуже і вони навіть не здивувалися б, якби ми не вийшли з машини. І що вони погодяться на будь-яку нашу пропозицію. Ініціатива була в наших руках. Нарешті я відчинив дверцята й сказав:
- До зустрічі! Дякуємо, що підвезли.
Перед тим, як відчинити хвіртку, я обернувсь і подивився на номер машини. Коли я побачив літери СО, серце в мене завмерло. Літери СО означає «дипломатичний корпус», але в ту мить я переплутав їх із літерами, що були в номерах поліційних машин, і подумав, що ми з Сильвією потрапили в пастку.
- Цю машину нам позичили друзі, - весело пояснив Ніл.
Він опустив шибку, вистромив з машини голову й усміхнувся нам. Ніл, певне, помітив мій подив. Я тим часом штовхав хвіртку, вона не піддавалась, і я все натискав і натискав на ручку. Нарешті я ще раз штовхнув хвіртку плечем, і вона відчинилась.
Ми зачинили її за собою і мимоволі обоє знову обернулися. Ніли мовчки сиділи поруч у машині - нерухомо, мов заціпенілі.
У кімнаті, як завжди, стояв запах вогкості й цвілі. Часто ми, повернувшись сюди ввечері після довгого й марного дня, відчували самотність, і волога ніби заповзала нам під шкіру. Ми лежали в ліжку з рипучими пружинами, і нам починало здаватися, наче просякаємо тим запахом до самих кісток. Ми купили нову білизну й побризкали її лавандовою водою. Але запах цвілі й далі немовби переслідував нас.
Та цієї ночі все було інакше. Вперше, відколи ми приїхали до Ніцци, розірвалося зачароване коло, яке відділяло нас від людей і в якому ми вже задихались. Раптом ця кімната здалася нам тільки тимчасовим притулком. І вже не треба було відчиняти вікна, щоб провітрити її, не треба було ховатися від запаху під напахченими лавандою простирадлами. Ми вже ніби звільнилися від того запаху.
Я прихилився чолом до шибки й зробив Сильвії знак, щоб вона підійшла. За ґратчастою огорожею вілли стояла з вимкнутим двигуном машина Нілів. Що вони там роблять? Чого чекають? Може, той довгий сірий автомобіль чимось нам загрожує? Гаразд, побачимо, що буде далі. Все ж таки це краще, ніж стан напівсну та байдужості, в який ми непомітно занурились і з якого не могли вийти.
Двигун завівся. Машина ще якийсь час постояла, потім рушила і зникла за рогом вулиці Кафареллі та проспекту Шекспіра.
Тепер я певен: Вількур з'явився після нашої першої зустрічі з Нілами. Ця подія сталася наступного тижня. Ми ще не бачили Нілів удруге, бо минуло днів десять, поки нам пощастило нарешті додзвонитися до них і домовитися про зустріч.
Подія? Це слово знов не підходить. Те, що ми зустріли на своєму шляху Вількура, особливою подією не було. Сонячними ранками ми читали газети на лавці в парку Ельзасу й Лотарингії, неподалік від гірки та гойдалок. Там принаймні ми не привертали до себе уваги. На обід ми з'їдали по бутерброду в кафе на вулиці Франції. Потім їхали автобусом на пагорб Сім'є чи в район порту й гуляли на галявинах у парку Арен або вузенькими вуличками старої частини міста. Годині о п'ятій ми поверталися на вулицю Франції і купували в букініста детективний роман. Але перспектива вертатися на віллу «Свята Анна» гнітила нас, і ми мимоволі простували до Англійської набережної.
Із заскленої тераси кафе ми чітко бачимо ніби вирізьблену на тлі неба ґратчасту огорожу та пальми біля музею Массена. Чиста небесна блакить або рожеве світло сутінків... Пальми помалу стають тінями, аж поки ліхтарі на розі набережної та вулиці Ріволі обіллють їх своїм холодним світлом. І тепер я іноді входжу до цього бару через масивні дерев'яні двері, щоб не перетинати готельного холу. Сідаю я завжди обличчям до вулиці. Як того вечора, з Сильвією. Ми не зводили з вулиці очей. Ясне небо та пальми контрастували з сутінками в барі. Та враз мене охоплювала тривога, мені наче бракувало повітря. Ми сиділи мовби під замком, мовби в акваріумі й крізь скло дивилися на небо й дерева довкола. Ми ніби не могли дихати свіжим повітрям. І я відчував полегкість, коли спадала ніч і сутінки затемнювали скло. Тоді спалахували всі вогні в барі, і їхнє яскраве світло розвіювало тривогу.
У глибині холу, позад нас, раз у раз повільно розсувалися залізні двері ліфта і з нього виходили постояльці готелю, що спускалися зі своїх кімнат. Вони підходили й сідали за столики в барі. Я щоразу спостерігав, як повільно розходилися двері й з'являлися люди; все це нагадувало мені механізм годинника, що його ритмічність заспокоювала мене.
Залізні двері знов розсунулись, і я відразу впізнав чоловіка в темно-сірому костюмі. Я навіть не зважувався сказати Сильвії, щоб і вона подивилась, як він, Вількур, виходить із ліфта.
Вількур повернувся до нас спиною і рушив до холу. Він пройшов через бар і помітити нас уже не міг. Я прошепотів до Сильвії:
- Він тут.
Сильвія сиділа незворушно. Здавалося, вона готова до такої зустрічі. А втім, я також.
- Подивлюся, чи це справді він...
Вона знизала плечима так, ніби це було ні до чого.
Я перетнув хол і спинився за скляними дверима. Він стояв на тротуарі, на розі Англійської набережної та вулиці Ріволі - там, де стоянка дорогих автомобілів, що їх можна взяти напрокат. Вількур розмовляв з одним із водіїв. Потім дістав щось із кишені, та я не бачив, що саме. Записник? Фотокартку? А може він просив відвезти його за якоюсь адресою? Чи показував наші фотографії, сподіваючись, що той водій з лицем куниці нас запам'ятав?
Але чоловік тільки знизав плечима. Вількур дав йому чайові. Потім, коли потік машин зупинився перед червоним світлом, він перейшов через вулицю і безтурботно рушив набережною у бік парку Альберта І.
Я подзвонив у готель «Негреско» з телефонної будки на бульварі Гамбетт,
- Прошу пана Вількура.
За хвилину черговий відповів:
Пан Вількур у нашому готелі не живе
- Не може бути... Я щойно бачив його в барі... У темно-сірому костюмі
- Багато людей носять темно-сірі костюми, пане.
Я повісив трубку.
- Він зупинився не в «Негреско», - сказав я Сильвії,
- Не має значення, де він зупинився.
Може, він сказав адміністраторові, щоб його ні з ким не з'єднували? Чи він живе в готелі під чужим прізвищем? Це жахливо, що ми не можемо взнати його адреси. Тепер він ввижатиметься нам на кожному розі.
Ми зайшли повечеряти до ресторану поруч із кінотеатром «Форум». Поводитись ми вирішили так, ніби присутність Вількура нічим нам не загрожує. А якби раптом зустріли його й він захотів з нами поговорити, то ми вдали б, що зовсім його не знаємо. Вдавати? Та досить було просто переконати самих себе, що ми зовсім не ті Жан і Сильвія, котрі бували колись на берегах Марни. Ми більш не мали з тим Жаном і Сильвією нічого спільного. І Вількур ніколи б не довів, що це не так. Та й Вількур, зрештою, ніхто.
Після вечері ми шукали приводу, щоб не повертатися до свого помешкання Нарешті купили два квитки до «Форуму», на балкон. А поки в оздобленій червоним велюром залі не згасли лампи, поки не почався рекламний ролик, ми зробили білетерці знак, щоб вона принесла нам два ескімо.
Та коли ми вийшли з кінотеатру, я вже невиразно передчував появу Вількура. Це передчуття було чимось таким самим невідчепним, як і отой запах цвілі в нашій кімнаті, чимось таким, чого ми, здавалося, ніколи не позбудемось Воно в'їдалося нам у шкіру. Недарма ж Сильвія назвала була колись «причепою-росіянином» (він запевняв, що його батько росіянин. Ще одна вигадка).
Ми повільно підіймалися бульваром Гамбетта. Коли порівнялися з телефонною будкою, мені захотілося подзвонити Нілам. Але їхній номер не відповідав. Мабуть, ми щоразу дзвонили їм невчасно, чи, може, вони кудись поїхали з Ніцци. Ті двоє лишилися в моїх спогадах такими загадковими й примарними, що я навіть здивувався б, якби вони відповіли. А чи вони існували насправді, чи були просто міражем, породженим цілковитою нашою самотністю? І все ж мені стало б легше, якби я почув чийсь дружній голос. Із Нілами присутність Вількура у Ніцці гнітила б нас не так...
- Про що ти думаєш? - спитала Сильвія.
- Про «причепу-росіянина».
- Та начхати нам на нього...
Ледь помітним схилом почалася вулиця Кафареллі. Жодної машини. Жодного шереху. Серед високих будинків кілька вілл, і одна з них, у флорентійському стилі, оточена великим парком. Але щит із назвою будівельної компанії на ґратчастій загорожі повідомляв, що віллу невдовзі знесуть і поставлять комфортабельний багатоповерховий будинок, макети квартир можна було оглянути у павільйоні в глибині парку. На пощербленій мармуровій плиті біля воріт я прочитав напис: «Вілла Безобразов». Колись тут жили росіяни. Я показав Сильвії на плиту.
- Може, це Вількурові родичі?
- Треба було спитати в нього.
- Може, пан Вількур-старший приходив замолоду до Безобразових на чай...
Ці слова я промовив дуже урочисто. Сильвія засміялася.
На першому поверсі вілли «Свята Анна» ще світилося. Ми ступали якомога тихіше, щоб під ногами не зашурхотів гравій. Я залишив вікна в кімнаті розчиненими, і запах цвілі тепер змішався з запахом мокрого листя та жимолості. Але з часом запах цвілі все ж таки брав своє.
Діамант блищав на її шкірі, відбиваючи місячне світло. Який твердий і холодний він був проти цієї ніжної шкіри, яким нетлінним здавався на цьому тендітному й зворушливому тілі!.. І не запах цвілі в кімнаті, не Вількур, що блукав десь вулицями Ніцци, а цей діамант з його холодним сяйвом у півтемряві раптом здався мені втіленням лихої долі, яка тяжіла над нами...
Я хотів був зняти його з шиї Сильвії, але не зміг упоратися з застібкою на ланцюжку.
Зустріч із Вількуром сталася через два дні під аркадами на площі Массена.
Ми його побачили, коли поверталися пішки з парку Альберта І. Він саме виходив з Будинку преси. На ньому був темно-сірий костюм - як тоді, в барі готелю «Негреско». Я відвернувся, взяв Сильвію за руку й потяг її за собою.
Але Вількур помітив нас серед перехожих, яких того суботнього дня було чимало. Розштовхуючи всіх, хто опинився на його шляху, він рушив до нас - очі неприродно витріщені, погляд застиглий. Поспішаючи, він навіть розгубив газети, які тримав під рукою.
Сильвія притримала мене, і я уповільнив ходу. Вона здавалася на диво спокійною.
- Ти що, боїшся «росіянина»? - Вона спробувала всміхнутися.
Ми завернули на вулицю Франції. Вількур ішов метрів за десять позаду - він затримався через групу туристів, що саме виходили з піццерії. Він уже наздоганяв нас.
- Жане!.. Сильвіє!..
Вількур звертався до нас удавано дружньо, але ми поспішали далі, не зважаючи на нього. Він намагався не відставати.
- Ви не хочете зі мною розмовляти? Але ж це безглуздо!..
Він поклав мені на плече руку і міцно стис її. Я обернувся, Вількур, мабуть, щось помітив в моєму погляді, бо глянув на мене з острахом.
Я б залюбки роздушив його, мов таргана, якби міг, і відчув би тоді полегкість нирця, що нарешті випірнув на поверхню і вдихнув повітря.
- Ви навіть не вітаєтесь?
Так, коли б ми були самі, я б його якось убив, але на людній вулиці Франції, серед білого дня в суботу нас, у разі сутички, відразу оточили б перехожі.
- Ви вже не впізнаєте давніх друзів?
Ми з Сильвією знову швидко подалися геть. Та Вількур не відставав.
- Зайдімо кудись на хвилин п'ять... Вип'ємо по чарочці... Поговоримо...
Ми пішли ще швидше. Вількур наздогнав нас, випередив, спробував перепинити. Він підстрибував перед нами, як футболіст, що хоче перехопити м'яча. Його усмішка викликала в мене відчай. Я хотів був відштовхнути його, але розмахнувся надто різко й зачепив йому ліктем губи. Виступила кров. Мені здалося, що сталося щось непоправне. Перехожі оглядалися на Вількура, по підборіддю в нього текла кров. Але він так само всміхався.
- Ви мене так просто не позбудетесь...-Тон його ставав агресивнішим
Як і доти, Вількур підстрибував перед нами, заступаючи дорогу. - Нам з вами треба владнати деякі справи, хіба ні? А то їх владнає хтось інший...
Тепер він уже ладен був розпочати бійку. Я уявив собі, як перехожі оточують нас і ми вже не можемо вийти з їхнього тісного гурту, як хтось кличе поліцію і з-за рогу виїжджає патрульна машина... Саме цього, без сумніву і прагнув Вількур.
Я штовхнув його знову. Тепер він ішов поруч із нами, не відстаючи й не випереджаючи нас. Кров уже капала йому з підборіддя.
- Нам треба поговорити... В мене для вас багато цікавих новин...
Сильвія взяла мене під руку, і ми звернули вбік, але Вількур одразу, мов восьминіг, учепився за мене.
- Ви не можете піти просто так! Я... Я теж існую! Треба між нами все владнати... А то за це візьмуться інші!
Вількур стискав мені руку, вдаючи, ніби це - дружній жест. Щоб звільнитися, я різко стусонув його ліктем під ребра. Він застогнав.
- Ви хочете, щоб я влаштував на вулиці скандал? Щоб я закричав «тримайте злодіїв»?
У цю мить його обличчя перекривила дивна гримаса, ніс здався кривим.
- Я завжди стоятиму на вашому шляху. Якщо, звичайно, ми не домовимось. Це єдиний спосіб не допустити, щоб втрутилися інші люди...
Ми з Сильвією кинулися бігти. Від несподіванки Вількур добряче відстав. Наздоганяючи нас, він когось штовхнув, і двоє чоловіків зупинили його й зажадали, щоб він вибачивсь. Ми забігли до якогось підворіття, а тоді через провулок і двір вискочили на Англійську набережну.
На бульварі Гамбетта я знову подзвонив з телефонної будки Нілам. Довго лунали гудки, але ніхто не відповідав. Повертатись додому нам не хотілося, і ми сподівались, що Ніли запросять нас до себе. В них ми були б для Вількура недосяжними.
Але за хвилину, на цій сонячній вулиці, серед людей, що простували до моря, сутичка з Вількуром здалася нам сміховинно незначною. Остерігатися не було жодної причини. Ми так само, як і решта людей, маємо право скористатися з цього теплого зимового дня. Вількур, хай він хоч гопки скаче, не завадить нам почати нове життя. Що він нам зробить? Цей чоловік для нас просто не існує...